Благословений хто возвеличує Господнє Ім’я

Великою окрасою християнства є його мистецька спадщина. Рукотворні оздоби людської праці свідчать про їх любов до Господа Бога, свідчать про те, що люди завжди прагнули  збагатити Божу славу. І по сьогоднішній день людина не втратила цього бажання воздати славу та хвалу своїми творіннями Господу Богу і віднайти для себе Господньої милості та благословення…

 «Дивний Бог у святих Своїх», говорить нам Слово Боже, через що ми і прославляємо тих хто своїм життям засвідчив невимовно велику вірність та відданість Господу Богу. Шануємо їх, як і наших покровителів, адже вони безперестанно молять Творця за нас, за наш добробут, мир та спасіння. Вони удостоїлись буди праведними в Його очах і показали цим приклад нам, грішним людям, як ми можемо досягнути цієї досконалості. Кожен із них прославився тим, що мав у своєму серці, у своїй душі: милосердям, проповідництвом, безсрібництвом, любов’ю, подвижницькою молитвою та багатьма іншими чеснотами які притаманні людині, що стала на дорогу спасіння.

Входячи у Божий храм ми потрапляємо у місце чистоти, місце де перебуває Бог, і дуже часто святі, які споглядають на нас із храмових розписів, із святих ікон, дають нам поштовх у духовному житті і людина ніби переображається, знявши із себе одяг старої гріховності і одівшись у новий – чистоти, доброти та благості. Їх дія на наші душі дає нам можливість ще будучи тут на землі, скуштувати блаженства Божого Царства і вознести наш дух до святості і стати їх вірними послідовниками та учнями.

Із Божими праведниками нас з’єднує багато спільного: терпіння які ми зносимо на землі, упадки та підняття, безбоязне та щире сповідництво Бога, і що найголовніше любов до рідної землі, до рідних людей та до всього, що нам Господь дарував для життя. Маючи у собі ці чеснотні засади ми стаємо направду добрими наслідувачами Бога і гідними частинами Христової Церкви.

Кожен із нас несе свою молитву та служіння Богу: хтось добротою, хтось благоукрасительством, хтось милосердям, щедрістю… Маючи на меті повноцінно віддатись у Божі руки, ми воздаємо Христу Богу тим, чим Він нас благословив у нашому бутті. Благоукрашаючи наш храм ми маємо надію, що за посередництвом та заступництвом наших святих, жертва, яку ми тут приносимо Богу, буде прийнятою і Господь воздасть нам за тлінне – не тлінним, за земне – небесним.

Наша Українська Православна Церква, як говорив блаженної пам’яті, митрополит Київський і всієї України, Мефодій, омита кров’ю мучеників, побудована на кістках праведників, які не побоялись виявити любов та відданість своїй українські Церкві та пастві, не побоялись віддати свої життя за друзів своїх, за тих, хто любить свою землю, свій народ і свою Церкву. Наш народ спокон віків ніс у своєму існуванні хрест страждання та мучеництва, через що і виплекав у собі багатьох святих, які віднайшли у Бога милості бути заступниками та покровителями своєї землі. Ворог роду християнського завжди діяв через людей, які бажаючи підкорити Божу паству, улесливо зводили побожних християн багатствами світу цього. Коли ж бачачи, що вони віднайшли собі за скарб вічного Бога і у ніщо поставили тлінне, богоборці озлобились на Святу Церкву та на її праведників і нещадно нищили все богоугодне на своєму шляху щоб і саме ім’я Господнє стерти з лиця землі.

Під покровом Матері Божої, Яка прославилась у багатьох чудотворних іконах, а зокрема і у чудотворній іконі у місті Тернополі, ми маємо велику опору та охорону, яка завжди спішить нам на допомогу. Людська віра завжди спонукала людей славити Владичицю Богородицю, як найбільшу заступницю роду християнського, за що і Вона неодноразово сподобляла людей Свого змилування. Вона являлась у чудотворінні, коли дивним образом пролила сльози з очей у домі благочестивого шевця Василія Маркевича; Її милість проявлялась у часи бід та розрух, війн та спустошення, і не давала загинути своїм дітям, які призивають Її ім’я. Так був збережений храм Різдва Христового у місті Тернополі: у час війни, коли за Тернопіль велись страшні бої, Вона покривши Свою святиню омофором, не віддала її на знесення та падіння перед безчестям ворогів. Пройшло багато років, та Богородиця не перестала нас ущедрювати Своєю материнською любов’ю по сьогоднішній день вислуховуючи наші молитви та зцілюючи нас від наших духовних та тілесних ран, про що свідчать щедрі дари на Її святій іконі.

Люди завжди мали можливість бути із Богом, із Його Матір’ю, отримувати Їх заступництво та допомогу за умови побожного та праведного життя. Преподобний Іов, ігумен та чудотворець Почаївський, будучи у Божих очах носієм всякої правди та істини, по Господній благодаті, безперестанно стоїть на сторожі і нашої духовності. З історії Лаври відомо багато подій де дивно проявлялась діюча та спасаюча молитва преподобного за нас. Саме Пресвята Богородиця, за його благаннями, неодноразово відганяла та захищала обитель та нашу землю від спустошення ворогів, за що і сьогодні і Діві Богородиці і преподобному від людей приноситься щира подяка та вічна слава.

Згадаймо і ченця, котрий у 1240 році втікав із Києво-Печерської Лаври, яку тоді вщент зруйнував хан Батий, і добігши на Богом бережену Подільську землю, знесилено впав у терпіннях та заснув. Явившись йому у сні Богородиця благословила його своїм миром та зціленням, за що він воздав Їй похвалу, збудувавши храм-каплицю та благоукрасивши її у честь Преблагословенної. І по сьогоднішні день у тому краї несеться безперестанна хвала та молитва з подякою Господу Богу та пресвятій Богородиці за те, що Вони не залишають нас у час наших бід та печалей, а всяко допомагають нам, підтверджуючи Святе Писання, у якому сказано, що Господь не хоче смерті грішника, але щоб він був живий.

Архієрейські чини, священничі, дияконські, чернечі та прості миряни, почувши у собі заклик Господній стояли за правду, за цю правду і страждали, але цією правдою і спаслись. Одним із перших хто віддав своє життя на розіп’яття ворогам у новітній історії Української Церкви, був митроплит Василій (Липківський). Стоячи біля керма Церкви, він не те що піддався на улесливість спокусам, а гідно стояв, молячись за тих хто його вбивав, не зламавши у собі віри у Господа та не піддавши на поталу вовкам святу Церкву. Він став небесним провідником нашого народу, покровителем нашої державності та молитвеником у наших терпіннях які завдають нам вороги наших душ та тіл. Він став достойним Божої Слави, за що ми і шануємо його, як святого нашого Українського краю.

Благословляючи нас, митрополит навчає нас як ми повинні любити все те, що Господь нам послав: прекрасну землю, добрих та щирих людей, свою рідну мову, звичаї, та найбільше він вчить нас любити наших ворогів і у безперестанних молитвах благати за них Господа, щоб врозумив, відкрив очі та серця наповнивши добром та істиною.

«… В житі вашім вірних своїх любов’ю, більшою за смерть, ви полюбили і за них душі свої віддали…» – говориться у святих молитвах до священномучеників. І справді, не боячись смерті більшість із архієреїв УАПЦ на початку двадцятого століття уподібнились апостолам, які по Господньому благословенні стали просвітителями та провідниками Божої пастви, за що і постраждали. Але як бачимо темрява не затемнила та не погасила світла яким були просвічені священномученики та побожний український народ.

Одним із великих, непохитних сповідників нашої землі був Даниїл Черкаський – святий до останнього свого подиху сповідував святе Православіє за що і прийняв на себе хрест мучеництва. У часи Речі Посполитої, коли католики бажали підкорити Православну Церкву, у селі Млієві було дві православні церкви – Троїцька й Успенська. Священиками там служили брати Василь і Федір Гдишицькі, які були синами уніатського протопопа Афанасія. Услід за батьком вони теж переметнулися у католики. Гадали, що і прихожани покірно підуть за ними. Але люди засудили такий зрадливий вчинок і висловили своїм пастирям недовіру. Громада обрала і нових священиків. Для Троїцького храму – дячка Григорія Шиленка, для Успенського – Григорія Хоминського. Та Гдишицькі не бажали поступатися, і запалала боротьба.

Щоб уніати не вкрали церковне приладдя та ризи, люди передали усе на зберігання селянину Данилу Кушніру, який був титарем, тобто церковним старостою, Успенського храму. Він користувався авторитетом, довірою й повагою односельців. Гдишицькі ж заходилися пліткувати, що він усе просто вкрав. Про це настрочили донос Смілянському губернатору Венті. Той наказав закувати титаря у кайдани й посадити в темницю Смілянського замку. Було це наприкінці березня 1766 року.

Селяни намагалися визволити свого титаря – навіть пропонували протопопу Гдишицькому викуп. Але той наполягав, щоб Данило Кушнір прийняв унію. Тільки за цієї умови погоджувався анулювати свої наклепи. Титар від цього відмовився. Він закликав селян якнайміцніше триматися від предків успадкованої православної віри, за котру сам готовий витерпіти усі випробування… Гдишинський витребував від губернатора наказу стратити Кушніра.

У суботу 29 липня його відправили до польського військового обозу, що стояв під Вільшаною, для привселюдної страти. Щоб залякати народ, зігнали населення довколишніх сіл. Мовляв, дивіться, яка швидка розправа чекає на вас, коли й далі будете непокірними… Кушніру обмотали руки змоченими у смолі конопляними рушниками і запалили їх. Та не почули нелюди благання про пощаду! Навпаки, мужній чоловік закликав народ у жодному разі не вірити уніатам. Навіть польські вояки прониклися співчуттям до мученика, почали говорити, що досить вже з нього тортур. Але Гдишицький був непохитний і наказав відтяти голову. Данило Кушнір лише звернувся до Всевишнього:

– Боже мій! Прийми дух мій! Зав’язуючи мученикові очі, кат сказав:

– Не бійся! Бог з тобою!

– Я не боюся, роби, що тобі сказано!

Тіло мученика поляки спалили. Останки місцеві жителі поховали у викопаному маленькому рівчаку. Наприкінці вересня виставлену на палю голову викрали і передали до Переяславського кафедрального Свято-Вознесенського монастиря, де її поховали. (Життєпис мч. Даниїла Млієвського)

Об’єднані у вірі люди, які угодили Богу своїм життям, поєднали у нашому храмі всю нашу Державу, поєднали людей які з тих чи інших вподобань були розділеними – поєднав усіх нас Бог та Свята Православна Церква у якій Господь сподобив нас нести наше служіння. Одівшись у ризи спасіння і ми стаємо мучениками, адже відколи ми прийняли Бога у свої життя, ми стали до боротьби проти злих сил. Наша зброя проти них – це наша віра, любов та бажання щоб жодна людська душа не загинула, а перебувала у єдності із Творцем-Богом.

Чого тільки вартує жертовна любов до свого українського братства нашого святого лікаря Арсенія Річинського, який не зламався під нестерпними каторгами безбожності, а навпаки, маючи у собі дар від Бога допомагати людям лікуванням, щедро та із смиренням роздавав цю наділену Богом благодать не тільки своїм братам, а й ворогам, які не шкодували його. Ніхто ніколи не зможе зрозуміти страждань які він переносив, але всі ми маємо можливість пізнати його праведність, якою він і спас свою душу та удостоївся зватись Божим угодником та удостоївся, щоб люди уповали на його небесне заступництво та допомогу. Будучи вихідцем із Тернопільщини, він став і нашим місцевим шанованим святим до якого кожноденно звертаються люди у нуждах та потребах.

Минуло рівно століття боротьби де на полях за незалежність нашої Церкви полягло тисячі обранців він нашої землі, які стали цвітом у Божому саду. І як бачимо не марною була ця боротьба, адже Господь за роки поневірянь та скитань воздав нам гідно нагороду за нашу працю. Настала все ж таки Божа правда поміж людьми. Просіть і дасться, говорить Боже Слово – просили і далось, молились і було почуто, стукали і відчинилось, і сьогодні маємо можливість дихати вільним церковним повітрям від півночі до півдня, від заходу до сходу у єдності славлячи Господа Бога.

Ми хрестились і Боже ім’я, ми освятились сповідництвом Божих святих, ми з’єднались у єдності із Богом, за що і воздаємо людське божественному. Звісно Господь не потребує від нас жодного подаяння, але приносячи цим свою службу, ми увіковічнюємо дивні Божі діла на свідоцтво нащадкам та прийдешнім поколінням. Прикрашаючи Божий храм у дусі сповіднитва новітньої історії Церкви ми пишемо історію нашого буття, Божої премудрості до нас. Отримання Томосу про автокефалію, визнання дійсно Церкви Українського народу – це Божі дари для нас за те, що ми встояли у вірі, любові та відданості Божим істинам. Ми зберегли свою духовну ідентичність та змогли пронести її крізь спокуси у чистоті та непорочності, за що Господь зглянувся на нас. Нам предстоїть пережити ще багато спокус, непорозумінь, розділень, але те, що неможливе у людини можливе у Бога, і те, що розділює людей – з’єднає Бог.

Прес-служба Парафії Жон-Мироносиць

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *