КИЇВСЬКА ІДЕЯ І УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛІЯ

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛІЯ І РОСІЙСЬКА СВІДОМІСТЬ

Російська церковна свідомість не готова прийняти автокефалію Української Церкви. Демонструючи готовність йти у цьому питанні «до кінця» — аж до переривання молитовного спілкування з Константинополем. «Страшно навіть уявити, що може статися, якщо сценарій надання автокефалії українським розкольникам буде реалізований на практиці. (…) Розкол у світовому православ’ї, який стане неминучим наслідком цього невірного кроку, можна порівняти тільки з розділенням між Сходом і Заходом 1054 року. Якщо таке трапиться, православну єдність буде поховано». Ні, ці слова належать не протоієрею Всеволоду Чапліну — лідеру російських православних фундаменталістів. Це цитата з виступу «міністра закордонних справ» РПЦ митрополита Іларіона (Алфеєва). Одного з найвідоміших інтелектуалів у Російській Церкві, автора багатьох книг, які свідчать про їх автора як про талановитого богослова та історика Церкви.

«Розкол стане неминучим…». Але чому? Хто встановив цей «неминучий закон»? Господь, який сказав (див.: Мф. 5:39) «коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу»? Або в іншому місці: «Князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (Мф. 20:25–27).

Припустимо, що видання Константинополем Томосу про автокефалію — це дійсно «втручання» однієї Помісної Церкви у справи другої. Але навіть якщо це так, то невже реакцією на таке «втручання» має стати ще одна «світова» схизма? «Відповідь має бути адекватною загрозі», — скажуть фахівці з церковної політики. Але навіть у шахах фігури ходять своїми траєкторіями не самовільно, а лише в тих випадках, коли на те є воля шахіста. Кінь — буквою «Г» (або латинською L), а ферзь — на будь-яке число вільних полів у будь-якому напрямку по прямій. Але жоден хід не робиться сам по собі. Причому як у спорті (шахах), так і в церковному житті (точніше, церковній політиці).

У лютому 1996 року Московський Патріархат вже переривав молитовне спілкування з Константинополем. 23 лютого, здійснюючи Божественну Літургію з нагоди своїх іменин, Патріарх Алексій під час поминання Глав усіх Помісних Церков навмисно пропустив ім’я Вселенського Патріарха Варфоломія. Тоді це було відповіддю Москви на «естонську кризу», тобто на прийняття до юрисдикції Константинополя парафій в Естонії. Своєю чергою, Константинополь розсудливо утримався від симетричної відповіді, й ім’я Патріарха Алексія продовжувало згадуватися в належних випадках. Розрив виявився одностороннім. А 16 травня 1996 року спілкування було відновлено і з боку Москви, яка на той час домоглася від Константинополя певних поступок. Конфлікт було вичерпано. Але провідні православні богослови світу, зокрема єпископ Калліст (Уер), вже тоді попередили церковну спільноту: не можна розривати спілкування з причини, що не стосується питань віри і догми, і не можна використовувати загрозу (або реальність) розриву літургійного спілкування як спосіб тиску.

Згідно з Євангелієм, одна церковна громада повинна керуватися у відносинах з іншою церковною громадою законом любові. Але заявивши про свою «неминучу» готовність розірвати стосунки, Москва, на жаль, демонструє сьогодні інший, відмінний від парадоксальної Євангельської логіки, закон. Той самий закон «князів» і «вельмож», про недосконалість і порочність якого попереджав Свою Церкву Христос.

Автокефалія — це не розкол, не відмова від православного віровчення і традиції. Це канонічна норма буття Православної Церкви. Але якщо автокефалія — це норма, то чому становище Української Церкви має бути ненормальним? Символ віри свідчить про те, що Церква єдина. Але в лоні цієї єдиної Церкви існує сьогодні 14 адміністративно незалежних (автокефальних) Помісних Церков. Так чому серед цих Помісних Церков не може з’явитися ще одна рівноправна Церква-Сестра — Українська? Чому давня Київська Церква не гідна стати автокефальною, подібно до Церков Грузії, Сербії, Болгарії, Румунії?

І чому через нас, церковних ієрархів, які вже чверть століття не можуть знайти спосіб зцілити церковне роз’єднання в нашій країні, мають страждати мільйони українських православних християн, які перебувають сьогодні поза юрисдикцією Московського Патріархату? Чому повинні носити образливе прізвисько «розкольників» мільйони моїх співвітчизників? Чому ми, ієрархи і священики канонічної УПЦ, з одного боку, стверджуємо, що таїнства, здійснені поза нашою юрисдикцією, «безблагодатні», а з другого — по суті змирилися з існуючим становищем. Обмежившись традиційними твердженнями про те, що «розкол потрібно подолати», а «розкольники повинні покаятися». Й водночас, не висуваючи єдиної реалістичної (тобто прийнятної для іншої сторони) пропозиції: відновити церковну єдність на базі канонічної автокефалії.

Я усвідомлюю, що ідея відповісти «світовою схизмою» на «автокефальне» рішення Константинополя належить не митрополиту Іларіону. Розумію й те, що в сучасній Росії повною свободою самовизначення з українського питання не володіє і сам Патріарх, якого підштовхує до певних рішень світська влада. І все ж… Чому сьогодні Російська Церква, і навіть ширше — російська самосвідомість, настільки болісно сприймають проблеми української автокефалії? Причин тут може бути кілька: бажання залишатися «мегацерквою», імперські стереотипи, протистояння сучасної Росії західному світу; російсько-українська війна; агресивна медійна політика РФ і, насамкінець… сакральна географія.

Я вже цитував у одній зі своїх статей слова Патріарха Московського і всієї Русі Кирила: «Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ — це духовна колиска святої Русі, як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії». Отже, автокефалія Української Церкви, з точки зору Предстоятеля РПЦ, неможлива, оскільки в разі її проголошення поза «канонічною територією» Російської Православної Церкви залишається древній Київ. Блаженніший Митрополит Володимир навчив мене з належною шаною ставиться до високого патріаршого сану. Але я не можу погодитися з цим твердженням Патріарха Московського, бо з нього випливає, що церковне життя в Україні має будуватися не відповідно до інтересів місцевої християнської громади, а відповідно до російських історіософських концепцій. Тим паче, що саме за допомогою подібної історіософії лідер російської держави 2014 року намагався знайти «сакральне» виправдання анексії Криму у своїй промові до Федеральних зборів РФ. «Для Росії Крим, давня Корсунь, Херсонес, Севастополь мають величезне цивілізаційне і сакральне значення, так само, як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам та іудаїзм», — заявив тоді Володимир Путін.

Росія не хоче вести свою державну історію від суздальського князя-сепаратиста Андрія, якого ще Ключевський назвав першим великоросом, що вийшов на історичну сцену. Більш почесною для Росії виглядає інша «генеалогія» її державності — від стародавніх Києва і Херсонеса. Але щоби вибудувати історичну спадкоємність від Київської Русі, Росія не може сьогодні, як колись, обмежитися традиційною базою «доказів», якими користувалися ще дореволюційні російські історики: посиланням на династичні зв’язки, історичну легенду про переселення древніх «південних племен» на Північ тощо. Тут потрібен інший, більш актуальний і відчутний «доказ». А саме перебування в юрисдикції Московського патріаршого центру давньої Київської Церкви.

БОРОТЬБА ЗА КИЇВСЬКУ СПАДЩИНУ

Сучасна Росія намагається стати «православним Іраном», — іронізують над нинішнім ізоляціоністським курсом Кремля американські політологи. Але навіщо тоді сучасній Росії, що декларує євразійський курс, Київ, який орієнтується на Європу? Володимиру Путіну мають бути прекрасно відомі слова Петра І про український народ: «малоросійський народ» подібний до бджоли — він може приносити Російській державі «кращий розумовий мед», а може, якщо зазіхнути на його свободу, і боляче жалити. Епоха українського «меду» для Росії вже явно закінчилася. Залишається зворотна сторона «бджолиної» української душі — жало… Так навіщо ж вперто тягнути «назад, до імперії» народ, який вже неодноразово — на початку 1990-х, а також у 2004-му і 2014 році — продемонстрував, що не бажає розділити з Росією історичну долю?

Борючись за Україну, нинішня Росія б’ється не за своє «європейське коріння». Хоча б тому, що це тепер у Москві явно не в тренді. «Росія — це західно-східна країна-полукровка», — необачно розкрив нещодавно один із секретів російської ментальності помічник президента РФ Владислав Сурков. Опинившись у «геополітичній самотності», Росія не полишила імперську мрію. Понад те, ця «самотність» лише посилила бажання Російської держави повернути собі колишню (радянську) велич. І тут долі Українського (як, утім, і Російського) православ’я стають заручниками геополітичних концепцій та ігрищ. «У РПЦ вважають, що ключем до розуміння всіх процесів, що відбуваються, як і раніше залишається концепція Росії як імперії і, відповідно, Російської православної церкви як церкви імперії», — пише Сергій Чапнін. Сергій Чапнін

Чи має шанс Росія знову відбутися як імперська держава? Мені важко відповісти на це запитання, оскільки я погано орієнтуюся в тенетах євразійської політики. Але як український церковний ієрарх і громадянин незалежної України можу стверджувати таке: навіть якщо сучасній Росії вдасться реалізувати свій імперський проект, він не має охоплювати мою країну — країну, яка рішуче й остаточно обрала шлях самостійного розвитку.

Україна — надто поганий варіант для поглинання. І справа навіть не в тому, що, розв’язавши широкомасштабну війну, Росія опиниться в повній ізоляції від світової спільноти. Набагато важливішим є інший фактор: внаслідок розв’язаної Росією гібридної війни український народ об’єднався і готовий сьогодні захищати свою свободу зі зброєю в руках. Ситуація, здавалося б, очевидна. Але Росія ніби загіпнотизована «українським питанням». Україна вже давно перетворилася на джерело сталого головного болю для Росії, економіка якої сьогодні змушена платити заявлену США «високу ціну» за анексію Криму і військову допомогу «ДНР-ЛНР». Але російська політична еліта, на превеликий жаль, досі не готова тверезо поглянути на речі, переключивши увагу від боротьби з колишньою колонією на рішення проблем свого народу і держави.

У чому ж причина цього буквально ірраціонального бажання Кремля знову підпорядкувати собі колишню республіку СРСР? Мотиви політичних рішень розкриває драматичний церковний конфлікт між Москвою і тією частиною Української Церкви, яка прагне сьогодні повної канонічної незалежності (автокефалії). Наважуюся припустити, що і існування незалежної української держави, і автокефалія Української Церкви набагато простіше сприймалися б російською самосвідомістю, якби… державний і церковний центр України знаходився у Львові, Харкові чи будь-якому іншому місті нашої країни. Але тільки не в Києві — цьому стародавньому центрі Київської Русі.

Кожна імперія заднім числом намагається приписати собі найпочесніше походження (в ідеалі — від Адама і Єви або хоча б від синів Ноя). Не була винятком і Москва, яка в особі своїх книжників приписала собі і походження від Яфета, і хрестителя Русі київського князя Володимира… Кому належить Київська спадщина? Здавалося б, відповідь очевидна. Патріархи Московські дійсно походять від Митрополитів Київських і всієї Русі (згадаємо, що Першоієрархи Руської Церкви іменувалися Митрополитами Київськими аж до 1461 року, тобто протягом понад 160 років після того, як Київські Митрополити покинули своє кафедральне місто, втікши на північ). А історію російської літератури і поезії — аж до російськомовних прозаїків-постмодерністів — неможливо зрозуміти, залишивши за дужками історію літератури Київської Русі. Але хоч як би хотілося Росії заявити себе ексклюзивною історичною наступницею Київської Русі, це неможливо доти, доки стародавня столиця Русі — Київ — перебуває поза російською юрисдикцією.

Святість стародавнього Києва «розчинилася» у святості Володимира і Москви, вважали ідеологи Московії. Але древній Київ, хоч як би того хотілося його північним сусідам, не «канув під воду», подібно до міфічного месіанському Кітеж-граду. Давня столиця Русі вціліла. Зберегла своє історичне ім’я та святині. І навіть у серпні 1991 року повернула собі статус столиці незалежної держави.

Господь зберіг Київ і його давні святині — Собор Святої Софії, Києво-Печерську Лавру, Кирилівську церкву і Золоті Ворота. Але російській самосвідомості нелегко прийняти цей очевидний для кожного українця факт. «Як дивно, що вона вціліла», — зауважив мій товариш з московської Семінарії, дивлячись на Софійський Собор, коли ми гуляли центром Києва. Звичайно ж, він знав — не міг не знати! — що древня кафедра Митрополитів всієї Русі стоїть на тому ж місці, що й тисячу років тому. Але на власні очі переконавшись у тому, що «Софія і древній Київ живі», мій товариш відчув щось на кшталт культурного шоку. Адже в межах москвоцентричної системи мислення, що домінує сьогодні в Російській Церкві, про Київ говорять тільки в минулому часі.

«Київ — місто минулого», — проголошує «символ віри» сучасного російського націоналізму. А те, що від нього «залишилося», — це жалюгідні культурні декорації, залишки провінційного міста Російської імперії. Більшовики недарма розглядали варіант знищення Київської Софії. Ці азіатські варвари зналися на символах. І прекрасно розуміли: доти, доки в Києві існують Софія та Києво-Печерська Лавра, це місто ніколи не перетвориться на ще одне провінційне російське (радянське) місто… Наші секулярні сучасники нехтують символами. Передусім символами сакральними, «написаними» незрозумілою їм мовою візантійської культури. Але сьогодні, як і тисячоліття тому, за ці символи ведуться війни. Київ, стародавня Київська кафедра — один з таких сакральних символів Київського спадку. Саме за цей символ, за право історичного первородства бореться сьогодні російський імперіалізм.

Проголошуючи Київський Патріархат у 1990 році, автокефальний рух поставив (можливо, навіть несвідомо) під питання всю вироблену ще московськими книжниками схему «російської історії», згідно з якою Володимиро-Московське князівство XIII–XIV століть було органічним продовженням культури і права Київської держави. Цю міфологічну теорію критикував у своїй відомій статті 1903 року ще Грушевський. Але одна справа — наукова гіпотеза, а інша — створення Помісної Церкви, яка вже титулом свого першоієрарха розвінчує міф про ексклюзивне право Росії на Київську спадщину.

Ідея Київського Патріархату шокувала російську самосвідомість. У відповідь пролунало звинувачення в «самозванстві» — історичному і канонічному. Скориставшись тим, що Київський Патріархат був заснований шляхом самопроголошення, в ситуації канонічної ізоляції від світового православ’я, — російська свідомість «затаврувала» українські претензії на Київську спадщину як історичне, культурне та церковне самозванство. Мовляв, як новозаснований інститут, який порушив канонічну традицію Православ’я, Київський Патріархат — яскрава ілюстрація того, як далеко сучасна Україна відійшла від загальних духовних традицій Київської Русі. Символічну роль зіграла тут і анафема на колишнього Предстоятеля УПЦ Митрополита Філарета, що стала ніби символічним прокляттям усіх претензій України на Київську спадщину.

Якою мірою були канонічно обґрунтовані заборони, накладені на колишнього Предстоятеля УПЦ? І якою мірою модерністським був автокефальний проект 1920-х років? Це теми окремої розмови, що виходить за межі цієї статті. Проте цілком зрозуміло, що законна автокефалія Київської Церкви вплине і на давній «спір про Київ». Українська Церква потрапить у загальноцерковний диптих, що формується Константинополем. А її першоієрарх (незалежно від того, в якому сані він перебуватиме) буде титулуватися за головним містом Давньої Русі — Патріарх (або Митрополит) Київський. Після чого «місту і світу» стане очевидно, що Київ не помер, а продовжує своє історичне існування. Але вже не як церковна провінція Москви, а як самостійний церковний центр. А перед сучасною Росією знову з’явиться питання, поставлене ще в 1920-х роках євразійцями: де шукати витоки російської державної та культурної традиції — на «київському заході» або на «монгольському сході»?

КИЇВСЬКА ІДЕЯ І НОВИЙ «МОГИЛЯНСЬКИЙ» ПРОЕКТ

Росія бореться за Київську спадщину, щоб уберегти імперський формат своєї державності. Але навіщо ця спадщина сучасній Україні та її Православній Церкві? Київська ідея — не подібна до почесного історичного «ордена». І навіть не спосіб наголосити на своєму давньому походженні. Як слушно підмітив Митрополит Володимир, «сама по собі, відірвана від животворящого церковного контексту, зведена до політичного гасла, київська ідея навряд чи зможе об’єднати сьогодні Україну». Сенс київської ідеї — в історичному і культурному самопізнанні. Хрестоматійним вже стало твердження російського дослідника і мислителя Георгія Федотова: Московський період в історії Російської Церкви не можна розглядати як органічне продовження Київського. Але цей вірно помічений Федотовим культурний і релігійний розрив ще не означає, що Київська спадщина повною мірою затребувана сьогодні нами: сучасною Україною і сучасною Українською Церквою.

Київська Русь була географічно значно «ширша» за сучасну українську державу. Але Україна ніколи не страждала «імперським комплексом» і не робила спроб стати імперією (хоча і спробувала в другій половині XVII століття поставити на службу інтересам українського етносу імперію Російську). У чому ж тоді сенс київської ідеї, у чому її послання сучасній Україні? Київська традиція — це виклик. Стародавній Київ і народжена ним культура були не лише «ширше», а й значною мірою «глибше» культур наступних епох. Київське християнство було унікальним духовним досвідом. Влада князя не була абсолютною. А підпорядкована Константинополю Церква не змішувалася з державою, завдяки чому користувалася свободою і навіть могла дозволити собі відкрито викривати князівську владу. Згадаємо й дві інші відмінні властивості Київського християнства. Це успадковані від Візантії традиції освіти, інтелектуалізму. І відкритість — відкритість до вселенського православ’я і християнського світу загалом.

Націоналістична замкнутість, втрата живого почуття кафолічності (універсалізму), абсолютизація форми, обряду, спроба перетворити релігію Нового Заповіту на нову систему заборон, зрощування державних і церковних структур і подальше поневолення Церкви державою. Всі ці спокуси прийдуть пізніше — у Московський і Петербурзький періоди історії Російської Церкви. Щоб відчути різницю, досить згадати про долі двох святих. Київський святий XI століття преподобний Феодосій безкарно викривав князя-узурпатора Ізяслава. А Митрополит Московський Філіп (1566–1568), який наважився викрити злочини Івана Грозного, — поплатився за це всім, що мав, включно з саном і життям. Рішенням церковного собору він був позбавлений сану, запроторений до монастиря і вбитий там Малютою Скуратовим…

Духовний досвід «другого Єрусалиму» змістовно не був затребуваний Москвою, яка обрала для себе іншу парадигму розвитку — зовнішню велич Третього Риму. Не вдалося, на жаль, зберегти повноту київського досвіду й Української Церкви. Але на Українській землі ще довго зберігатиметься властивий давньому Києву дух свободи. Дух, завдяки якому Українське православ’я разюче відрізнялося від свого московського аналога. Де була немислима, наприклад, утверджена в Україні практика виборності вищого духовенства — від настоятеля монастиря до Митрополита Київського.

Як нам повернути Українську Церкву до її джерел? Автокефалія, безумовно, не є тут панацеєю. І на другий день після видання Томосу про автокефалію Українське православ’я, на жаль, не вирішить всіх своїх численних проблем. Київські духовні школи не перетворяться на «православний Оксфорд». Сільські священики не прокинуться по-європейськи освіченими інтелектуалами. А ділки в рясах не перетворяться на жертовних волонтерів. Але канонічна, законна автокефалія, вірю, зможе вирішити головну проблему сучасного українського православ’я: подолати розкол (або, як мінімум, створити канонічні підстави для його подолання). І тим самим дасть нам можливість зосередитися на вирішенні такого найважливішого завдання, як зміна якості нашого церковного життя.

Подобається нам це чи ні, але Українське православ’я сьогодні ще за багатьма параметрами залишається православ’ям пострадянським. Ми ще надто покладаємося на авторитет форми. Ми ще не здатні прийняти виклик християнської свободи і намагаємося перекласти відповідальність за своє життя і вчинки на інших людей, наділених вищим церковним саном. Існує й інша вкрай болюча проблема, успадкована нами від радянського минулого. Ми, церковні ієрархи та духовенство, ще надто часто готові мовчати, бачачи соціальну несправедливість: необмежену владу олігархів і безправ’я бідних, принижених убогою старістю, неякісними освітою і медициною, проблемами переселенців з Донбасу і, головне, крадіжками і корупцією, що набули в нашій країні прямо-таки патологічних форм.

З Церкви пострадянської ми маємо стати Церквою справді євангельською, апостольською. Церквою, яка до кінця усвідомлює свою відповідальність за проповідь в українському суспільстві Благої вісті Христа. Готової не лише проповідувати, а й жертвувати задля успіху цієї проповіді своїми інтересами. Наприклад, відмовляючись від преференцій, пропонованих їй державою або олігархами. А ще — Церквою Київською, що спирається на вікові традиції Київського християнства. У тому числі на історично притаманну Україні традицію колегіальної (соборної) форми церковного управління.

Євангеліє — не потаємна книга, звернена до касти обраних. Блага звістка універсальна, вона звернена до «всіх і вся», до кожного народу і кожної людини.

Але шлях кожного народу до Бога унікальний, і шлях українців до Бога, тим паче під час війни, дійсно (як зауважив Петро Порошенко) «не пролягає через Москву»…

Президента України сьогодні часто критикують. Зокрема за те, що він нібито втручається в церковне життя, намагаючись підпорядкувати Церкву інтересам держави. Але я вважаю такі звинувачення неправомірними. Ініціюючи процес отримання Томосу про автокефалію, глава Української держави діє сьогодні не лише в інтересах українського суспільства, а й в інтересах самої Української Церкви.

Православна Церква в Україні не може і не повинна будувати «русский мир», не може і не повинна обслуговувати ідеологію Третього Риму і гегемоністські претензії Москви. Але як Церква Христова вона не повинна обслуговувати й іншу ізоляціоністську за своєю суттю ідеологію — радикальний український націоналізм, який намагається перетворити Церкву на «колективного політрука».

Історичне завдання Українського православ’я сьогодні інше. Здобувши свободу від імперського центру і нав’язаної ним ізоляціоністської ідеології, ми маємо зосередити свої зусилля на новому «могилянському» проект. Вирішивши два завдання, які знову, як і в XVII столітті, постали перед церковною свідомістю. По-перше, модернізувати (не виходячи при цьому за межі православної традиції) Українське православ’я. А, по-друге, повернути християнські смисли сучасній європейській культурі. Або, іншими словами, стати Церквою XXI століття, Церквою, яка вийде з культурного гетто «православної» субкультури і ризикне знову, як в епоху Київської Русі або епоху Петра Могили, стати культуроутворюючим інститутом суспільства. Будучи одночасно святою і відкритою суспільству, національною і універсальною, єдиною і достатньою мірою децентралізованою, ієрархічною і соборною, що поєднує вірність традиції з готовністю говорити з нашими сучасниками зрозумілою їм мовою.

Ми живемо в епоху тотальної симуляції, коли справжнє намагається заслонити собою копія, підробка. Але ми не можемо допустити, щоб помісний «могилянський» проект став ще одним суспільним симулякром. І тут київська ідея може стати тим викликом, тим надзавданням, що допоможе нам здолати дорогу додому — стати справжньою, а не за однією лише назвою, Українською Церквою, повернутися до справжніх помісних традицій древнього Києва. «Україна — прямий нащадок славетної Київської Русі і головна спадкоємиця древньої київської спадщини», — писав Митрополит Володимир. І відразу ж уточнював: «Проте нинішнє становище, яке отримала Україна і її Церква завдяки своєму безпосередньому зв’язку з древньою київською землею, це історична прерогатива, що вимагає щоденних духовних зусиль».

митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський
За матеріалами «LB.ua»

МОЛИМОСЯ, ЩОБ УКРАЇНА ОТРИМАЛА ТОМОС ПРО АВТОКЕФАЛІЮ ЦЕРКВИ – ГЛАВА ДЕРЖАВИ

 Президент Петро Порошенко сподівається на позитивне рішення Синоду Вселенського Патріархату про надання Томосу про автокефалію Українській Православній Церкві та закликає українців всього світу разом зі всією Україною молитися про це.

«Перемога – це не лише звільнення української землі. Перемога це коли вперше, більш як за 300 років, в Україні з’явився реальний шанс створити Єдину Помісну Православну і головне – Українську церкву», – наголосив Глава держави під час участі у Молитві за мир в Україні разом з українською громадою Іспанії, яка відбулася у в Кафедральному соборі Альмудена в Мадриді.

«І ми молимося, щоб до 1030-ї річниці Хрещення України-Руси святим рівноапостольним князем Володимиром Господь дарував нам цей Томос. І я прошу, дорогі брати і сестри, вашої молитви. Бо спільною молитвою творяться дива», – закликав Петро Порошенко.

Президент нагадав, що звернувся до Його Всесвятості Патріарха Варфоломія одразу ж після Великодня, у Великий понеділок 9 квітня, під час свого візиту до Стамбула. Він зазначив, що під час зустрічі зі Вселенським Патріархом  наголошувалось: «Якщо буде звернення Президента, якщо це звернення буде підтримано всією Верховною Радою України, якщо буде звернення українських ієрархів – Синод Вселенського Патріархату готовий буде надати нам Томос про автокефалію».

«Кажуть, що це Президент Порошенко, команда, Парламент зробили це важливе рішення. Але я вам скажу, що без Божої волі, без Божої допомоги нічого б цього не відбулося. Церковні ієрархи разом не ставали 30 років, а зараз сіли написали і звернулися. Верховна Рада абсолютно всіма фракціями ніколи не стояли твердо на позиції Помісної Церкви», – також зауважив Глава держави.

«Я був би дуже щасливий, коли би це відбулося. І найближчим часом я вірю в те, що у нас все вийде», – додав Петро Порошенко, висловивши переконання, що Україна виборола своє право мати Єдину Помісну Церкву, адже заплатила за це високу ціну.

За матеріалами 

офіційного інтернет-представництва Президента України

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ОТРИМАЄ АВТОКЕФАЛІЮ, — ПОРОШЕНКО

 Президент України Петро Порошенко упевнений, що Вселенський патріарх Варфоломій і священний синод затвердять томос про надання автокефалії Українській православній церкві.

«Його святість патріарх Константинопольський і синод Вселенського патріархату має нарешті ухвалити рішення про надання томосу щодо помісної церкви великій європейській 45-мільйонній нації, нації українців», — заявив П.Порошенко на VII Національному молитовному сніданку в Києві в четвер.

За словами президента, коли в Україні буде помісна православна церква, «у нас не буде улюбленої церкви держави, у нас усі церкви будуть рівні перед законом, і церква буде відокремлена від держави». Він зазначив, що конституційні права кожного громадянина — «обирати свою дорогу до Бога» — будуть збережені.

«Церква має бути відокремлена від держави, і насамперед від сусідньої держави, країни-агресора», — наголосив також глава Української держави.

За матеріалами «Інтерфакс-Україна»

СПОДІВАННЯ І ЗАСТОРОГИ В ОЧІКУВАННІ ПОМІСНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Про сподівання і застороги в очікуванні Помісної Православної Церкви в Україні — програма «СВІТЛО» 22 травня о 17:00, учасниками якої від Української Автокефальної Православної Церкви стали : Єпископ Вишгородський і Подільський, вікарій Київської  Єпархії Володимир (Черпак) та Голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія — Наталія Шевчук.
Володимир( Черпак), єпископ Вишгородський і Подільський :

«Порошенко  — це перший президент, який звернув увагу на проблеми української автокефальної православної церкви. Віктор Ющенко звертав, але такого не було. Це перший президент, який як віруючий, як мирянин, це не втручання ні в якому разі у церковні справи, він заявляє, що він віруючий православний, він мирянин, і, звичайно, він підтримав прагнення мільйонів віруючих, які хочуть єдиної Помісної Автокефальної Православної Церкви. За це йому подяка і та тріскотня, яку ми тільки що бачили  — засідання верховної ради  — депутати, вони ж покликані прагнення народу виконувати, а вони що виконують? Вони виконують замовлення іноземної держави, ворожої держави, з якою ми знаходимось у війні. У звичайній війні, ніяка не гібридна війна, бо я часто буваю на фронті, там спілкуюсь і з воїнами, і з командирами, і це звичайна війна. Через те ворожий центр церкви Російської Православної( як вона називається Українська Православна Церква у єдності з московським патріархатом ) він недоречний, недоречний чому? Тому що, по-перше, священники зберігають зброю в храмах, по-друге, беруть священники зброю в руки, по-третє, священники на окупованій території відмовляються відспівувати українських воїнів, і з цього боку, де ми контролюємо територію, також це спостерігається. Отже, нелогічно, що центр духовний був у ворожій державі. Це означає, що ця церква неприязна для української держави. Я вам скажу, раз ви надали мені слово, що ніяких проблем з цього приводу не буде, якщо вселенське православ’я надасть томос Українській православній церкві, що вона є незалежною, і що вона входить в євхаристійне спілкування із вселенським православ’ям, нічого тут не буде, отої тріскотні не треба».

 

«Буде мир, євхаристійне єднання, будуть служити разом службу, будуть просити Господа про мир на нашій землі, і я думаю, що все буде благополучно, і всі ці, як ви казали, дзиґи, не буде ніякої дзиґи і не буде ніякої… якщо не буде втручатися московський патріархат. А так ми знайдемо у собі сили примиритись і помирити заради єдності церкви, і думаю, що кожен церковно служитель на це згоден. Я і  маю на увазі також ці листи, які розповсюджуються як чернетка, яку можна заповнити, внести свої дані і відправити в Константинополь, і те, що листівка розповсюджується на фронті, нам навіюють те, що у нас йде громадянська,  братовбивча війна, а не агресія Росії, і це мав на увазі. І також, наголошую, коли Путін об’єднував РПЦ і Російську Православну Церкву за кордоном, ніхто не казав, що це втручання у церковні справи. Тут президент робить крок назустріч віруючим, і як віруючий підтримує наші багатостолітні прагнення до автокефалії».

Наталя Шевчук, керівник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія:

«Українська православна церква Московського патріархату в будь-якому випадку не може бути переслідувана на території України. Україна є демократичною державою, і власне, ми українці, прагнемо і маємо надзвичайно велике бажання молитися в українській церкві. В Україні є і була російська національна меншина, яка теж має право молитися в своїй церкві, тільки уже в російській. Відповідно, ми повинні забезпечити їм таку можливість. У нас є свобода віросповідання, наша держава шанує права людини, і це дуже важливий момент щодо майбутнього перебування УПЦ МП на території України, незважаючи на те, що з ними залишиться численна кількість храмів і громад. Друге питання, щодо патріарха Філарета, ми повинні розуміти, що суть питання полягає в тому, що канонічну українську автокефальну церкву може очолити тільки канонічний український ієрарх. Тому, якщо особисту справу Святійшого Патріарха Філарета перегляне світове православ’я, в першу чергу Вселенський патріархат, то ніщо не завадить йому очолити вже канонічний Київський патріархат. Справа не в особі, справа в принципі: Москва досить гучно нагадує про те, що Патріарх Філарет є єпископом, що він не є навіть членом церкви, що він позбавлений церковного сану, і мало того, треба пам’ятати, що на нього накладена анафема. Але для нас зараз не важливо, власне, що говорить Москва, останнім словом буде слово Вселенського Патріарха Варфомолія».

 

«Я вважаю, що президент Петро Порошенко зараз поставив все на політичну карту, він ризикує дуже важливими для нього речами. Ми говоримо про пафосність, про вибори, а я думаю, що він сравді хоче зробити дуже важливу і історичну річ для України і для всього українського народу.Ви знаєте, нехай це залишиться на совісті Петра Олексійовича  — що саме його сподвигнуло зробити таку заяву. Але те, наскільки рішуче, послідовно і титанічно проводиться робота в цьому напрямку  —  він викликає тільки повагу і вдяку, навіть, ми не можемо припустити,  що Російська Федерація так просто проковтне отримання Україною Томосу від Константинополя. Тому може трапитися будь-яка неперадбачувана річ, яка не врахована адміністрацією президента України. Ми розуміємо, з яким потужним ворогом ми маємо справу, там теж працюють розумні люди, стратеги, які дуже швидко реагують. І реагують вони чітко, досягнувши цілі як правило. Тому ця ситуація з визнанням Української православної церкви — вона зараз є дуже непередбачуваною, нам потрібною, але смертельно небезпечною для РФ». 

ЄДИНА ПОМІСНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В АНОНСІ ЕФІРУ UA:ПЕРШИЙ

  Про створення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні говорять від початків набуття Незалежності. Та досі питання розділення українського православ’я — без відповіді. Останнім найбільш ймовірним шансом був офіційний візит Вселенського Патріарха Варфоломія у 2008му році. Чи матиме результат сучасна ініціатива Президента Петра Порошенка, підтримана Парламентом, єпископатом та мільйонами віруючих? 
Про сподівання і застороги в очікуванні Помісної Православної Церкви в Україні — програма «СВІТЛО» 22 травня о 17:00, учасниками якої від Української Автокефальної Православної Церкви стали : Єпископ Вишгородський і Подільський, вікарій Київської Єпархії Володимир (Черпак) та Голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія — Наталія Шевчук.

ПОМІСНА ЦЕРКВА

UA:Перший анонс ефіру 22.05.18 о 17:00ПОМІСНА ЦЕРКВАПро створення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні говорять від початків набуття Незалежності. Та досі питання розділення українського православ’я – без відповіді. Останнім найбільш ймовірним шансом був офіційний візит Вселенського Патріарха Варфоломія у 2008му році. Чи матиме результат сучасна ініціатива Президента Петра Порошенка, підтримана Парламентом, єпископатом та мільйонами віруючих? Про сподівання і застороги в очікуванні Помісної Православної Церкви в Україні – програма «СВІТЛО» 22 травня о 17:00

Опубліковано Програма "Світло" 17 травня 2018 р.

ВІТАЛЬНЕ СЛОВО О.РОМАНА БУДЗИНСЬКОГО ЗА КРУГЛИМ СТОЛОМ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ

 З вітальним словом до присутніх на засіданні Комітету Верховної Ради України з нагоди Дня матері звернувся представник Української Автокефальної Православної Церкви митрофорний протоієрей — о.Роман Будзинський, духівник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія.

 

КРУГЛИЙ СТІЛ ДО ДНЯ МАТЕРІ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ

  У заході взяли участь народні депутати, видатні жінки України, матері-героїні з усіх регіонів України, представники української та міжнародної жіночої громадськості, представники Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства соціальної політики, Міністерства молоді та спорту, Національної академії медичних наук, представники посольств іноземних держав в Україні та релігійних організацій.

З вітальним словом до присутніх звернувся представник Української Автокефальної Православної Церкви митрофорний протоієрей — о.Роман Будзинський, духівник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія.
 

Голова Комітету з питань охорони здоров’я Ольга Богомолець, відкриваючи засідання, привітала учасників з Днем матері та Днем родини, які нещодавно відзначалися в Україні та закликала взяти участь в обговоренні надважливих питань збереження українського роду. «Лише за минулий рік нас, українців, стало на 200 тисяч менше. Віртуальний Тернопіль або віртуальний Івано-Франківськ зник з карти України. Навіть не будемо рахувати скільки зникло маленьких сіл та міст, якщо говорити про цифру 200 тисяч. І саме матері, і жінки, продовжують рід і які дивляться в майбутнє України», – наголосила голова Комітету.

О.Богомолець також зазначила: «коли у нас з вами вистачить сил і потужності об’єднати наші зусилля для досягнення спільної мети, вона буде досягнута». За її словами, «сила материнства і сила українських жінок саме та сила, яка зможе нашу державу очистити і зробити наше майбутнє реальним і досяжним».

О.Богомолець повідомила про те, що минулої неділі було проведено Міжнародну асамблею матерів і висловила сподівання, що учасники цього круглого столу наступного року стануть співорганізаторами цієї Міжнародної асамблеї. 

Учасники круглого столу обговорилинагальні проблеми українського жіноцтва,  укріплення ролі сучасної жінки у суспільно-політичному та економічному житті країни, зміцненні сім’ї, поширенні культури миру, побудові соціально-справедливого суспільства, заснованого на християнських цінностях, відродженні духовності та культури нашого народу.

Під час заходу також обговорено питання, що стосуються охорони здоров’я жіночого населення, соціального захисту матерів, сімей з дітьми та багатодітними дітьми, попередження насильства в сім`ї, соціальної підтримки учасників АТО та членів їх сімей.

У виступах прозвучали пропозиції щодо внесення змін та доповнень до законодавства з метою зміцнення інституту захисту материнства і дитинства та прав жінок в Україні.

У круглому столі також взяли участь представники іноземних громадських організацій з Туреччини, Сирії, Боснії та Герцеговини, Нідерландів, Португалії, Японії, які втратили своїх дітей на війні, та жінки з інших країн, які зіткнулися з проблемами, аналогічними тим, які доводиться розв’язувати українським матерям та жінкам. Вони поділилися власним досвідом про миротворчу діяльність жінок, про поширення культури миру та про роль жіноцтва у громадському просторі.

За матеріалами офіційного веб-порталу

«Верховна Рада України»

АВТОКЕФАЛІЯ. НЕ ЗАБУВАТИ ПРО ГОЛОВНЕ

  Працюючи на результат, я не мав наміру до прийняття Константинопольським патріархатом рішення щодо єдиної автокефальної помісної Української Православної Церкви виступати в мас-медіа й включатися в бурхливі дискусії, які йдуть у нашому суспільстві.

Здавалося б, обидві сторони вже сказали й не раз повторили все, що можна було сказати. У сотнях публікацій і виступів детально розібрані теологічні аргументи щодо канонічності й викладені історичні перипетії. І, звичайно ж, наріжним каменем дискусій є її величність політика.

Нема сумніву, політикою тут просякнуто практично все, адже протистояння Київського й Московського патріархатів відбувається на тлі російсько-української війни.

Звісно, і теологія, і історія, і політика – все це надзвичайно важливо. І все ж таки мене постійно бентежило відчуття, що щось надзвичайно важливе лишається несказаним. Саме це й спонукало мене взяти слово.  

Мені здається, в запалі дискусій ми забули про головне: про людей, про мільйони віруючих обох патріархатів, про весь український народ, тобто про самих себе. А саме заради них, тобто заради нас і йде змагання за створення єдиної помісної церкви.

Навряд чи хтось заперечуватиме, що ситуація в православ’ї України, яку спостерігаємо протягом останніх чверть століття, є відверто ненормальною, протиприродною. Власне кажучи, вона й до того була такою, просто сприймалася як логічний компонент ще більшої ненормальності – колоніальної залежності України від Росії.  

Створення в 1992 році УПЦ Київського патріархату стало кроком тих українських священнослужителів і вірян, які прагнули привести ситуацію до нормального стану: незалежній Українській державі – незалежну Українську церкву.

Проте наївно було б сподіватися, що Москва відразу ж погодиться відпустити церкву новоствореної держави у самостійне плавання. Виникнення розколу в українському православ’ї, очевидно, було неминучим, але ця неминучість аж ніяк не зменшила його драматичності й травматичності для всього нашого народу.

Розкол пройшов не тільки між церковними структурами, він пройшов через родини й роди, через громади, села й міста, через усю Україну.

Він спричинив глибоку фрустрацію й душевний біль у мільйонів вірних, які раптом були проголошені неканонічними відступниками й єретиками.

Страждань, власних сумнівів і чужих звинувачень зазнають і мільйони тих українців, які ходять у канонічну, але «московську» церкву.

Зайве казати, що після початку російської агресії проти України церковний розкол став ще болючішим і небезпечнішим.

Це надзвичайно глибока травма і величезна несправедливість. Адже усі вірні православної церкви хочуть одного – жити в мирі і злагоді зі своїми ближніми і власною совістю, служити Богові й мати Божу благодать, не зазнаючи образ, принижень і звинувачень.

І вони мають на це право, вони цього заслуговують. Примирити й об’єднати всіх українських православних, припинити їхні душевні терзання якраз і покликана єдина автокефальна канонічна Українська православна церква.

Переконаний, що людський вимір, має стояти вище, ніж політичний. Саме з цього ми повинні виходити, саме про це дбати, ведучи дискусії й диспути, і саме про це на повний голос маємо говорити з людьми, якщо хочемо здобути їхню підтримку, подолати розкол й об’єднати націю.

Про те, що саме релігія  є для українців основоположною цінністю, свідчить, зокрема, проведене в квітні цього року соціальне опитування про найважливіші свята. На перших двох місцях у нас стоять Великдень і Різдво. Натомість аналогічне російське дослідження показало, що головним для мешканців РФ є Новий рік, а другим за популярністю – День Перемоги.  

Боюся, це досить тривожний симптом руйнування християнських цінностей та загальної духовної деформації суспільства. У путінській Росії Православна церква фактично забула про свою сакральну місію й перетворилася на потужну державну структуру, яка поряд з ФСБ агресивно просуває ідею «русского міра», тобто ідею відродження Російської імперії.

Не секрет, що Москва намагається використати церкву й релігію у своїй гібридній війні проти України. Це особливо проявляється в окупованих Криму й Донбасі, але й на вільних територіях деякі священики УПЦ МП заражені «русскомірскім» вірусом й ведуть з амвона антиукраїнську агітацію.

Крайніми проявами українофобської нетерпимості є відмови священнослужителів Московського патріархату відспівувати полеглих за Україну воїнів. Справжнім шоком для всієї країни стало небажання священика УПЦ МП в Запоріжжі помолитися за упокій душі маленького хлопчика, бо той, мовляв, був хрещений «не в канонічній церкві».

Але ці дикі випадки не мають нічого спільного ні з канонічністю, ні з християнством, ні з людяністю взагалі. Ідеться знову ж таки про глибоку моральну деформацію тих, хто й Богове віддає своєму кесареві, хто ставить віру на службу імперським амбіціям Росії.

Зрештою, мабуть, є раціональне зерно у твердженнях тих, хто називає Російську православну церкву єдиним міністерством РФ, яке діє в незалежній Україні як на своїй території.

Проте величезною помилкою було б уважати, що церковний розкол поділив нас на патріотів і непатріотів, вірян проукраїнських і промосковських, етнічних українців і росіян, на «своїх» і «чужих».

На жаль чи, можливо, на щастя, усе набагато складніше, а свої у нас – і там, і там.

У Московському патріархаті переважна більшість і священиків, і вірних є щирими, відданими Богові людьми, гідними громадянами й справжніми патріотами України.

У запалі політичних баталій ми часто забуваємо, що головна місія Церкви – пов’язувати людину з Богом. А здійснювати такий зв’язок може тільки церковнослужитель, який пройшов таїнство висвячення. УПЦ МП, наголошуючи на тому, що Київський патріархат не є канонічним, заперечує й чинність таїнства для його священиків.

Опоненти твердять, що Московський патріархат банально переплутав питання сакральних таїнств з питаннями адміністративного церковного підпорядкування, але не підлягає сумнівові, що для вірних УПЦ МП саме питання канонічності й чинність святих таїнств  є вирішальним. І я особисто знаю не одну людину, яку саме це стримує від переходу в незалежну від Москви церкву.

Не стану втручатися в софістиковані теологічні дискусії, але твердо знаю одне: богословські диспути можуть безрезультатно тривати століттями, розрубати ж гордіїв вузол суперечок навколо канонічності здатне рішення Вселенського Патріарха Варфоломія про єдину автокефальну помісну Українську православну церкву. Тоді всі чвари й сумніви відпадуть самі собою, причому раз і назавжди.

Отже, на кону сьогодні надзвичайно багато.

Це не тільки здобуття нацією того, що належить їй по праву й земному, й небесному, не тільки відновлення історичної справедливості щодо народу, який 1030 років тому прийняв християнство від материнської Константинопольської церкви.

Це ще й подолання внутрішніх поділів, суперечностей і взаємної недовіри.

Це духовна єдність нації, довгождане церковне примирення, звільнення мільйонів людей від терзань, сумнівів і принизливого почуття дискримінованості.

Це, зрештою, питання національної безпеки в час, коли ми ведемо боротьбу з могутнім і надзвичайно підлим агресором.

Саме тому ідею єдиної помісної Церкви повинні підтримувати й за неї боротися без винятку всі, кому дорога Україна й український народ. Саме тому зараз нам, як ніколи, потрібна єдність. Політизація й підбурення протистояння між Київським і Московським патріархатом, а тим більше трактування автокефалії як протидії УПЦ МП є хибним і небезпечним шляхом.

Іти цим шляхом – значить грати на руку Кремлю, який з задоволенням використає будь-яку можливість для дестабілізації України. Навпаки, священики й вірні УПЦ МП повинні бути певні, що єдина помісна Українська православна церква – це не проти когось, а заради всіх нас.

Вона створюється для них так само, як і для інших гілок нашого православ’я, вона відкрита для них і прийме їх у своє лоно як рідних дітей.

Ми надзвичайно близькі до здійснення великої національної мрії, до якої йшли всі роки незалежності й заради якої усі ці роки докладали величезних зусиль.

Я дуже сподіваюся, що ця мрія справдиться саме зараз. І я не сумніваюся, що врешті-решт ми досягнемо своєї мети.

Нехай допоможе нам Бог!

Павло Клімкін, міністр закордонних справ України

За матеріалами «Українська правда»

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛІЯ ЯК МОРАЛЬНИЙ ВИКЛИК

   Початок цьогорічної «автокефальної» кампанії застав мене за письмовим столом. А саме за фінальною редакцією моєї книги «Українська Церква на шляху до автокефалії». Тексти, що увійшли до цієї книги, готувалися не один рік, а наприкінці розміщено документи, які стосуються історії самопроголошення автокефалії у 1919–1925 роках. Декрети Української Народної Республіки, постанови зборів і соборів, які проголошували автокефалію або висловлювалися за неї тощо. Книга, швидше за все, вийде раніше, ніж стане ясно, чим саме закінчиться ще не написана мною глава «2018: в очікуванні Томоса». Наданням Українській Церкві канонічної автокефалії від Константинополя?? Або черговою історичною паузою в рішенні українського церковного питання? Проте незалежно від результатів рішення Вселенського Патріарха я хочу сьогодні публічно підтримати ідею автокефалії Української Церкви.

Причому роблю це свідомо, добре розуміючи всі ризики, які накликає на мене ця позиція. Справа в тому, що, проаналізувавши майже столітню історію боротьби українських православних християн за автокефалію, я зрозумів: альтернативи канонічній самостійності нашої Церкви просто не існує.

 

З погляду канонічного права, автокефалія — це питання, так би мовити, технічне. Однією з головних ознак тут з древніх часів є спосіб обрання глави місцевої Церкви. Автокефальна (самоочолювальна) церква самостійно обирає главу на своєму Соборі. У Церкві автономній її глава обирається місцевим єпископатом і благословляється Предстоятелем материнської (кіріархальної) автокефальної Церкви. Нарешті, якщо місцева Церква не послуговується ні правами автокефалії, ні правом самоврядування, то її голова призначається на посаду указом вищої церковної влади. Таке положення мало місце в Українській РСР до липня 1990 року. Коли Екзарх України Митрополит Київський і Галицький призначався рішенням Синоду РПЦ, про що йому вручався відповідний Указ Патріарха Московського. Здавалося б, вибір між тим чи іншим статусом — автокефалія, автономія або, наприклад, екзархат — питання суто внутрішньоцерковне. Однак насправді це питання завжди мало і має сьогодні не стільки церковний, скільки церковно-політичний характер. Причини цього такі. Перша: в сучасній церковній практиці процедура обрання глави Церкви — це далеко не все, що відрізняє автокефальну (або автономну) Церкву від Церкви залежної. Яскравим прикладом тут може бути УПЦ, яка формально є Церквою «незалежною і самостійною у своєму управлінні», причому з «правами широкої автономії». Єпископат УПЦ самостійно обирає свого Предстоятеля, який потім лише благословляється Патріархом Московським і всієї Русі. Але досить поглянути на главу Х Статуту Руської Православної Церкви, в якій прописано канонічні права і обов’язки УПЦ, і ми переконаємося, що 9 (з 13!) пунктів цієї глави в тій чи іншій формі говорять не про незалежність УПЦ, а, навпаки, про її залежне становище від Московського Патріархату. До речі, більшість цих, присутніх нині в Статуті РПЦ, пунктів нав’язувалися УПЦ давно. Їх пропонували внести до Статуту УПЦ ще на Помісному Соборі 8 червня 2011 року. Але тоді суверенітет УПЦ вдалося захистити своїм авторитетом Блаженнішому Митрополиту Володимиру. І тільки після його смерті на Архієрейському Соборі в Москві (29 листопада — 2 грудня 2017 р.) у Статут РПЦ було внесено зміни, яким стільки років протистояла наша Церква.

Архієрейський Собор Російської Православної Церкви, 2011

Фото: patriarchia.ru

Архієрейський Собор Російської Православної Церкви, 2011

Причина друга: свідченням церковно-політичного характеру питання автокефалії є історія становлення майже всіх новітніх помісних православних Церков. Не секрет, що Болгарія, Сербія і Московія боролися за статус автокефальної Церкви, намагаючись таким чином стати «рівновеликими» Римській імперії, історичним продовженням якої вони себе мислили. «Ми маємо усвідомлювати, що автокефалія Руської Церкви була маніфестацією національної і навіть націоналістичної свідомості. Третій Рим повинен був не просто наслідувати Другий, а його замінити», — відзначав свого часу Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан). Значно пізніше, в ХІХ столітті, в автокефалії стали вбачати один з головних інструментів сакралізації національної держави. Прикладом чого можуть бути новітні автокефалії Церков балканського регіону, що виникли слідом за появою там національних держав.

Не є винятком і Україна, де перебування Православної Церкви в юрисдикції Москви призвело до того, що остання почала використовувати церковні структури як інструменти свого політичного впливу. Зіткнувшись з викликом політизації церковного життя, 50 єпископів нашої УПЦ на своєму соборі в Києві 21 грудня 2007 року осудили «так зване політичне православ’я, яке передбачає внесення в церковну огорожу політичних гасел, оскільки це не відповідає духу Христової проповіді». На жаль, після соборного осуду «політичне православ’я» нікуди не ділося. Не ділося, оскільки його існування, з одного боку, було затребуваним імперськими інтересами «Третього Риму», а з другого, проросійськими політиками, такими як В. Янукович у минулому або народний депутат В. Новинський сьогодні.

Мета справжнього православ\’я – порятунок душі людини, вдосконалення її для Царства Небесного. А ось мета «політичного православ\’я» в Україні – порятунок імперії, відновлення колишньої державної могутності Росії.

Проблема, втім, навіть не в самих зачумлених псевдоправославною риторикою і страшилками «про останні часи» навколоцерковних маргіналів, які час від часу марширують Києвом під виглядом хресної ходї і під гаслами «руського миру». А в тому, що подібні явища системно культивує, підтримувала і підтримує Москва. У тому числі Москва церковна, що підтримує таких діячів, як В. Лукіяник чи В. Анісімов.

Останній вельми зручний сьогодні для Патріархії як спікер УПЦ. Зручний, оскільки озвучував й озвучує нині вигідні сусідній країні церковно-політичні меседжі. Все це ми бачили на власні очі й випробували особисто. Покійний нині Митрополит Володимир чудово розумів небезпеку від подібного типу «релігійності», докладаючи всіх можливих зусиль задля того, аби убезпечити українську паству від цих явищ. На жаль, сьогодні Блаженнішого з нами немає. А проблем, пов’язаних з «політичними православними», досі вистачає.

Безумовно, більшість віруючих УПЦ — це не «п’ята колона», а добросовісні громадяни України, які стали членами нашої Церкви через віросповідні, канонічні, а не політичні чинники. Але ще з початку 1990-х УПЦ була церковною спільнотою з подвійною ідентичністю. З одного боку, клірики та віряни УПЦ були і залишаються лояльними громадянами України. А з другого — лояльними членами церковної структури, адміністративний і духовний центр якої досі, попри всі казуїстичні «уточнення», знаходиться у Москві.

Святішого Патріарха Алексія II іноді називали «збирачем». Патріарх не був прихильником ідеї автокефалії Української Церкви. Не виключаючи подібного розвитку подій у майбутньому, Патріарх Алексій не бажав, щоб у підручнику історії було записано, що Українська Церква «відокремилася» від Московського патріаршого престолу в епоху його першосвятительства. Тому Патріарх, з одного боку, не хотів надавати Україні автокефалію, а з другого — особливо не заважав відомому своїм особистим смиренням Митрополиту Володимиру нарощувати масштаб канонічних прав Українській Церкві.

 

Патріарх Олексій II

Фото: sputnik-georgia.ru

Патріарх Олексій II

Все змінилося того дня, коли Кремль прийняв рішення про підготовку до анексії України (або, як альтернативний сценарій, до анексії Криму та створення «Новоросії»). Нам достеменно невідомо, коли саме було прийнято це рішення. Але всі ми стали свідками активізації проросійських сил в УПЦ в останні роки життя Митрополита Володимира.

Блаженнішому і мені тоді було складно зрозуміти, щó саме відбувається. Чому, власне, російська сторона настільки жорстко і явно порушує «суверенітет» УПЦ? Намагаючись домогтися внесення змін до Статуту УПЦ, які би нівелювали її статус як «незалежної і самостійної в своєму управлінні». Чому погрозами і шантажем буквально «виштовхували» на спочинок чинного главу Церкви? нав’язували УПЦ нового, уже абсолютно лояльного Москві кандидата в Предстоятелі – митрополита Антонія (Паканича)? Чому мовчали, бачачи все беззаконня, яке чиниться опричниками Януковича, багато хто з тих, хто ще вчора присягався у вірності Митрополиту Володимиру?

Відповіді прийшли пізніше і відразу. Їх озвучила війна…

Гібридна війна Москви проти незалежності Києва розпочалася задовго до подій 2014 року. Досить згадати методи, якими Москва, починаючи з 1991 року, боролася проти ієрархів Української Церкви, позиція яких у питанні автокефалії її не влаштовувала. Накладаючи все, що ми знаємо сьогодні про методи гібридної війни, на події багаторічної давнини, можна стверджувати: прологом гібридної війни Росії проти України була війна Москви проти рішень собору УПЦ 1991 року, який ухвалив історичне визначення про необхідність автокефального буття Української Церкви… Проте лише після анексії Криму 2014 року та початку відкритої російської агресії на Донбасі стало остаточно зрозуміло, що «жить не по лжи», поєднуючи лояльність до своєї країни з лояльністю до ідеології «руського миру», що пропагує Московська церковна структура, вже неможливо.

Фото: EPA/UPG

2. ЧОМУ САМЕ ЗАРАЗ?

«З ким ти? Зі своїм народом чи з Церквою держави-агресора?» Подобається нам, ієрархам УПЦ, це чи ні, але саме таке питання іноді подумки, а іноді вголос ставлять нам мільйони наших співвітчизників, яким очевидні сучасні церковні проблеми. Церква створена не для того, щоб забезпечити комфортне життя її ієрархам. Сенс існування Церкви в тому, щоб спасати людські душі. Але спасіння душ неможливе без взаємної довіри між пастирем і паствою, Церквою та суспільством. На жаль, Московський Патріархат в Україні сьогодні переживає глибоку кризу довіри з боку суспільства. І ця криза довіри, на жаль, має не ситуативний, а системний характер.

Зокрема, починає падати довіра громадян України до ієрархів Московського Патріархату і до УПЦ як інституту. Так, згідно з даними опитування, проведеного нещодавно Центром Разумкова, у 2010 році Патріарху Кирилу довіряло 44,4% опитаних, а сьогодні — лише 15%. Падає, на жаль, і ступінь довіри до УПЦ: якщо в 2010 році з нашої церквою себе ідентифікували 24% громадян, то сьогодні ця цифра фактично знизилася вдвічі.

Чим пояснюються ці сумні цифри? Ми живемо в інформаційному суспільстві, де завдяки телебаченню й інтернету слово ієрарха стає вмить відомим далеко за межами місця, де воно вимовлено. Ієрархи Російської Церкви сьогодні збирають «російські собори», багато говорять про «русский мир» і «російську ідею». І набагато менше — про Христа, Його Воскресіння з мертвих і про універсальний, вселенський характер Його Церкви.

За словами ідеологічних доктрин стає важко почути головне Слово Церкви — Євангеліє. В якому, до речі, немає й слова про «русский мир». Але є слова про «спокій» (мир) Христовий, який Він залишив Своїм учням (пор. Ів. 14:27). Але невже інтереси земних царств можуть виявитися для нас дорожчими за Царство Небесне?.. «Російська Православна Церква сьогодні передусім «Російська» і вже потім «Православна» й «Церква», — висловився нещодавно один київський священик. Боляче чути такі узагальнення. Але слід визнати, що певні тенденції в російському церковному житті цей вислів, на превеликий жаль, дійсно відображають… Церковна свідомість у сучасній Росії дійсно демонструє феноменальне звуження горизонту мислення. Спокусившись ідеологією етнофілетизму, російське православ’я, на жаль, на наших очах перестає бути «тільки християнством». Починаючи сприйматися суспільством як синонім російської національної релігії — релігії, яка замість того, щоб проголошувати людині спосіб життя в єдності, стає інструментом психологічного і культурного роз’єднання. Наявна криза універсалізму в російській церковній свідомості. І ця криза робить історично незворотною автокефалію Української Православної Церкви з її неповторною ідентичністю і вільною українською, часом наївною, душею.

Фото: Сергій Нужненко

Так, через історичні обставини питання автокефалії Української Церкви з питання церковного або, якщо завгодно, церковно-політичного перетворюється на питання моралі.

З одного боку, сьогодні цілком ясно, що автокефалія — це єдиний і безальтернативний спосіб подолати існуючу в нашій країні в Православній Церкві схизму. Українському автокефальному рухові вже близько 100 років. А новітнє церковне роз’єднання почалося ще в серпні 1989 року, коли з юрисдикції Російської Церкви вийшла перша православна парафія на території України… Відтоді минуло майже три десятиліття. Але за всі ці роки Російська Церква, на превеликий жаль, і на крок не просунулася у справі реального подолання розділення, іноді взагалі стаючи чинником розколу суспільства. Віднесемо сюди і невдалу спробу вирішити українську проблему на останньому Архієрейському Соборі в Москві (грудень 2017 року.) «Після гірких двадцяти п’яти років чвар, насильства, взаємної неприязні, образ і негараздів, які виникли в українському Православ’ї й українському суспільстві внаслідок розколу, з’являється, нарешті, можливість стати на шлях відновлення єдності», — постановили тоді отці Собору. Втім далі слів справа, на жаль, не пішла… Важко сказати, які саме рішення спочатку планували ухвалити на останньому Архієрейському Соборі в Москві. Але очевидно, що, врешті-решт, керівництво РПЦ вирішило не виносити на соборний розгляд єпископату рішень, які б дійсно могли стати історичними. Наприклад, скориставшись миролюбним, примирливим тоном листа глави УПЦ КП, соборно «вменить яко не бывшую», накладену на Філарета анафему (і тим самим розблокувати переговорний процес з Київським Патріархатом). Або, що, без сумніву, також було б мудрим християнським вчинком, — перестати опиратися ідеї незалежного канонічного буття давньої Київської Церкви. І спільно з Константинополем взяти участь у процесі надання Православній Церкві в Україні законної, канонічної, визнаної світовим православ’ям автокефалії.

На жаль, жодних подібних рішень соборно прийнято не було. Понад те, скориставшись зверненням до собору глави Київського Патріархату, в російські медіа «вірусним» методом було запущено міф про «капітуляцію Філарета». Який нібито був готовий відмовитися від автокефалії Української Церкви в обмін на зняття анафеми. Російські медіа тріумфували. Але переконавшись у тому, що питання автокефалії винесено за дужки переговорів, Київський Патріархат вийшов з переговорного процесу. І навіть відмовився сформувати необхідну для переговорів з РПЦ комісію. Так, придумана політтехнологами операція з дискредитації патріарха Філарета насправді призвела до масштабної втрати авторитету Російської Церкви в Україні. Де чергового разу переконались: у сучасній Росії Православна Церква не володіє належною мірою свободи та суб’єктності, щоб самостійно, без узгодження своїх рішень зі світською владою, вести переговори з українського питання…

Фото: Макс Требухов

«Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ — це духовна колиска святої Русі, як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії», — заявив у листопаді 2016 року Патріарх Московський і всієї Русі Кирило. І тим самим ніби виніс остаточний вердикт з питання можливого автокефального статусу Київської Церкви. Але, як показало саме життя, альтернативи автокефальному буттю Української Церкви немає. Російська Церква заперечувала й нині відкидає можливість автокефалії Української Церкви. Вдаючи, що близько 6,5 тисячі українських православних парафій відокремилися від Московського Патріархату, так би мовити, випадково, не розібравшись, якими широкими правами насправді користується в складі Російської Церкви Київська Митрополія. І пропонуючи тим, хто відділився, єдиний шлях — повернутися до складу Московського Патріархату. Але вважати, що церковне розділення в Україні можна подолати на основі актуального статусу УПЦ, — не що інше, як утопія.

По-перше, з такою моделлю набуття єдності категорично не згодні Київський Патріархат і Українська Автокефальна Православна Церква. І це не прояв гордині або впертості. Позиція двох згаданих церковних структур повністю суголосна загальній позиції щодо церковного питання українського суспільства. Як показало останнє (2018 р.) соціологічне опитування Центра Разумкова, за те, щоб УПЦ і надалі залишалася у складі Російської Церкви, виступає менше 10% опитаних (9,2). І це при тому, що 26,9% опитаних вважають, що православні України мають згуртуватися навколо Київського Патріархату, а 23,4% вважають, що православні мають об’єднатися в одну Церкву, яка домагатиметься незалежності. Досить підбити дві останні цифри, і ми отримаємо загальну кількість прихильників церковної незалежності: 50,3%. До речі, про Центр, на опитування якого ми спираємося. Я пам’ятаю жовтневий день далекого 1999 року, коли помер його засновник Олександр Разумков. Особисто я з Разумковим знайомий не був. Але добре пам’ятаю реакцію на його смерть Блаженнішого Владики: «шкода… це була прекрасна, розумна людина».

50% і 10% — так сьогодні, по суті, виглядає співвідношення між прихильниками автокефалії та прихильниками нинішнього канонічного статусу УПЦ. На що ж надіється священноначалля Руської Церкви? На те, що незабаром українська держава припинить своє існування і «розкольники» будуть змушені приєднатися до Московського Патріархату? На російські танки в Києві? Не секрет, що у деяких моїх колег короваї для зустрічі «визволителів» уже перетворилися на сухарі… Але як син і патріот України я навіть теоретично не хочу розглядати такі історичні «альтернативи» автокефалії.

Фото: Макс Требухов

З другого боку, безальтернативність автокефального сценарію пояснюється і нинішньою історичною ситуацією. Напавши на Україну й анексувавши частину її території, колись «старший брат» порушив не тільки земні, а й вічні божі закони. Його душа — Російська Церква, здавалося б, не помічає цього злочину. Понад те, на кліриків Руської Церкви, на жаль, також лежить частина відповідальності за цей злочин.

Сучасна російська ідеологія вражена вірусом імперського націоналізму. Розбагатіла до безумства політична еліта марить відродженням радянської імперії. У цій ситуації завдання християнського пастирства полягало у заклику до духовної тверезості. Російська Церква повинна була застерегти свою паству (у тому числі керівництво) від спокуси імперської ідеї. Церква мала заявити державі, совістю якої вона претендує бути: велич Росії не в російських танках, не в тому, щоб загрожувати Заходу й окупувати чужі території, а в російській культурній традиції. І разом з тим нагадати російській політичній еліті, що езотеричне євразійство О. Дугіна і псевдохристиянська доктрина російського націоналізму І. Ільїна — це шлях, що веде Росію в смисловий та історичний глухий кут… На жаль, опинившись занадто близько до державної влади, Церква не змогла виконати цього морального зобов’язання. Понад те, вона сама стала провідником подібних ідей. Адже ні для кого не секрет, що «російська весна» була б неможлива без етнофілетичної ідеології «руського миру». Тієї самої ідеології, яка сьогодні проповідується в Російській Церкві з найвищої церковної кафедри.

Чому від Вселенського Патріархату?

Президент і парламент звернулися по надання автокефалії не до Москви, а до Константинополя. Це неприйнятно для Російської Церкви, але цілком логічно з історичної точки зору. Україна бореться за автокефалію вже біля 100 років. Але реальний шанс отримати канонічну (визнану світовим православ’ям) автокефалію у нас з’явився лише зараз. Українську автокефалію самопроголошували і прохали. Уперше повна церковна незалежність Української Церкви була проголошена «Законом про вище управління Української автокефальної православної соборної церкви» (1919). Пізніше автокефалію (на жаль, з грубим порушенням канонів) самопроголосили на першому Всеукраїнському соборі УАПЦ (1921). А всього через рік — на так званій Київській нараді (1922) за автокефалію висловився вже канонічний український єпископат, який таким чином намагався подолати розкол. На жаль, святитель Тихон, який вийшов з-під домашнього арешту та не володів об’єктивною інформацією, виявився не готовим до такого рішення. «Некорисно і з церковної точки зору шкідливо, єдність Руської Православної Церкви дробити на окремі, самостійні, автокефальні частини…», — напише Патріарх Тихон у своїй «Постанові» 1 січня 1924 року. Й у цьому самому документі вкаже, що не благословляє вводити в життя «автокефальні» рішення Собору православних єпископів всієї України від 7 вересня 1922 року… Розкол так і залишився невиліковним. А діяльність УАПЦ (вже за допомогою канонічного єпископату Польської Церкви) буде відроджено в 1942 році, щоб потім перенестися «у екзиль», а звідтам знову повернутися в Україну в особі митрополита Мстислава (Скрипника) — довголітнього першоієрарха УПЦ в США, який 5 червня 1990 року обраний «Українським Патріархом» на соборі УАПЦ у Києві.

Фото: president.gov.ua

Зростання УАПЦ відбувалося лавиноподібно. У серпні 1989 року про свій вихід з підпорядкування Московському Патріарху заявив Петропавлівська парафія у Львові. А станом на 1 січня 1991 року, тобто через рік з гаком після відродження автокефального руху, УАПЦ вже налічувала 940 громад по всій Україні. Цифра чимала, враховуючи, що очолювана Митрополитом Філаретом УПЦ на той час об’єднувала близько 5 тисяч парафій… УАПЦ зростала. І це впливало на позицію УПЦ та її Предстоятеля. 1–3 листопада 1991 року в Києві був скликаний законний помісний Собор УПЦ, який прийняв рішення про доцільність автокефального статусу для Української Церкви. Але Москва знову, як і 1924 року, відповість на прохання про автокефалію відмовою. А церковне життя України знову, як і в 1920–1930-ті роки, затьмарить масштабне церковне розділення.

І ще один історичний факт на користь звернення про дарування автокефалії саме до Константинопольського, а не Московського патріаршого Престолу. За останні 168 років Константинополь проголосив автокефальний статус семи місцевих Церков: Елладської (1850), Сербської (1879), Румунської (1885), Польської (1924), Албанської (1937), Болгарської (1945), Чеських земель і Словаччини (1998). І всі ці Церкви сьогодні користуються визнанням повноти світового православ’я.

Існує і прецедент дарування автокефалії в силу одностороннього рішення Москви. 10 квітня 1970 року Томосом Патріарха Московського і всієї Русі була дарована автокефалія Російській Православній Греко-Кафолічній Церкві в Америці (сучасна назва Церкви — Orthodox Church in America). Але ця, дарована 48 років тому Московським Патріархатом автокефалія, досі не визнається більшістю Помісних Церков (Константинопольською, Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською, Румунською, Кіпрською, Елладською та Албанською).

Варті уваги і мотиви радянського режиму, який дозволив Московському Патріархату дарувати автокефалію Американській Митрополії. Велику роль у справі надання автокефалії Православної Церкви в Америці зіграли провідні православні богослови того часу — о. Олександр Шмеман і о. Іоанн Мейєндорф. Але якщо обидва богослова, що живуть в Америці, виступали за автокефалію, вбачаючи в ній інструмент православної місії в західному світі, то Москвою рухали дещо інші мотиви. Ключову роль у наданні автокефалії з боку Московського Патріархату тоді зіграв митрополит Ленінградський і Новгородський Никодим (Ротов) — ієрарх особливих обдарувань і долі. Який, зокрема, був відомий близькістю до структур, які контролюють у СРСР релігійне життя. Але чому відповідні органи дозволили Московському Патріархату дарувати автокефалію колишній частині Руської Церкви в Америці? Справа в тому, що, з точки зору КДБ така автокефалія могла суттєво зменшити вплив на Заході Руської Зарубіжної Церкви — структури, яку в СРСР вважали рупором антикомунізму… Таким чином, автокефалія, яка бачилася американськими богословами як засіб місії, з точки зору КДБ була спецоперацією проти Зарубіжної Церкви…

Фото: 112.ua

«А чому б Московському патріархату не проголосити автокефалію Української Церкви самостійно, без Константинополя?» — запитують сьогодні деякі православні клірики. Але справа в тому, що українське питання не можна вирішити у форматі спецоперації, узгодженої з органами держбезпеки сусіднього народу. Не можна насамперед тому, що люди інтуїтивно відчують всю моральну неправоту та нещирість такого рішення. Для України важливо створити канонічну базу для подолання розколу. Чим, власне, і може стати Томос про автокефалію. Але для нас не менш важливо, щоб ця автокефалія була визнана повнотою вселенського православ’я, була законною і канонічною. А тут автокефалія «від Москви» — це абсолютно тупиковий шлях. По-перше, в сучасних історичних умовах (коли Російська Церква перебуває в полоні у російської держави) прохання про автокефалію, швидше за все, буде в черговий раз проігноровано. По-друге, навіть якщо Москва і зважиться таку автокефалію дарувати, то вона прогнозовано не буде визнана світовим православ’ям. А формально Українська Церква, що отримала незалежність, виявиться у фактичній ізоляції від світового православ’я (а, отже, ще в більшій залежності від Москви).

Остання ніколи не хотіла «відпускати» Українську Церкву. Понад те, вона неодноразово попереджала Константинополь, що розірве з ним молитовне і канонічне спілкування, якщо той спробує вирішити «українське питання» в односторонньому порядку. Самопроголошена автокефалія Руської Церкви (1448) не була визнана Константинополем і Давніми Патріархатами Сходу впродовж 141 року. Така сама доля могла чекати і на ту частину українського православ’я, яка самопроголосила свою повну канонічну незалежність на соборах 1990–1992 років…

Усе змінилося буквально кілька місяців тому, коли в результаті нового охолодження відносин між Росією і Заходом вплив Руської Церкви і російської держави на Помісні Православні Церкви став помітно слабшати. Петру Порошенку дорікають тим, що він нібито зробив питання автокефалії частиною своєї передвиборчої кампанії. Але насправді йдеться про рідкісний в історії збіг двох чинників, важливих для вирішення української церковної проблеми — сприятливих зовнішніх умов та внутрішньої політичної волі, тобто бажання глави держави зрештою поставити крапку в справі столітньої боротьби України за свою автокефалію.

«Вчора було рано, а завтра буде пізно», — кажуть у таких випадках. Українська держава намагалася просунути «автокефальне» питання вже давно. «Незалежній Україні — незалежну Церкву», — заявляв ще Леонід Кравчук. До цієї ж ідеї дійшов під час свого другого президентського терміну і Леонід Кучма. «Про єдину помісну Церкву» постійно говорив і третій президент України Віктор Ющенко. Але тільки сьогодні склалася історична ситуація, коли про надання автокефалії Українській Церкві заговорили всерйоз у Константинополі й іншому православному світі. І, до честі Петра Олексійовича, слід відзначити, що він (попри величезні політичні ризики цього проекту для себе особисто) робить сьогодні все від нього залежне, щоб у нових історичних умовах автокефалія Української Церкви таки була Константинополем дарована.

Прекрасний задум, який, вірю, впише ім’я нинішнього глави держави до підручника історії. Але реалізувати такий масштабний і значущий для України проект можна тільки спільно, спираючись на політичну волю глави держави та широку підтримку з боку Українського Православ’я, яке наразі розділене, але прагне єдності. 

Не сумніваюся — автокефальну ініціативу глави держави варто і потрібно підтримати. Але підтримати не тому, що це обіцяє якісь вигоди ієрархам, які братимуть участь у цьому процесі. І не для того, щоби Православна Церква в цьому випадку отримала низку преференцій від держави (адже, як бачимо з досвіду Церкви Російської, занадто тісний союз між державою і Церквою шкідливий передусім для самої Церкви, яка таким чином втрачає незалежність). Ініціативу глави держави варто підтримати тому, що з моральної точки зору альтернативи автокефалії немає. Адже тільки автокефалія може сьогодні стати інструментом відновлення єдності. Дозволивши, по-перше, подолати наслідки трагічного розколу в Українському православ’ї, а по-друге, відновити довірчі відносини між Церквою та українським суспільством.

Олександр (Драбинко), митрополит Переяслав-Хмельницкий и Вишневский
За матеріалами «LB.ua»

АВТОКЕФАЛІЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ: ЕКС-ПРЕЗИДЕНТИ ПІДТРИМАЛИ ЗВЕРНЕННЯ ПОРОШЕНКА

  Надання автокефалії православній церкві України відіграє важливу роль у розвитку держави.Як зазначив на прес-конференції в Укрінформі перший президент України Леонід Кравчук, таку позицію три президенти — Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор  Ющенко — виклали у підписаному спільно зверненні до українського народу, повідомляє кореспондент агентства.

 

«Ми вважаємо, що надання автокефалії Константинопольскою матір’ю-церквою відіграє важливу роль у зміцненні незалежності України, духовної та національної єдності нашого народу, розвитку релігійної свободи, сприятиме зміцненню міжконфесійного діалогу в нашій країні», — сказав Кравчук.

 За його словами, саме єдність українського народу є великою силою, зміцнювати яку буде автокефальна православна помісна церква, і це стане непереборною духовною перемогою у боротьбі з російською церквою в Україні. «Тому ми підтримуємо зусилля Президента України Петра Порошенка з цього надзвичайно важливого для України питання та звертаємося до всіх громадян, до всіх відповідальних політиків, громадських діячів із закликом об’єднатися навколо цієї великої мети та активно працювати», — наголосив перший президент України.

Як повідомляв Укрінформ, Президент Петро Порошенко 17 квітня заявив, що підготував звернення до Вселенського патріарха із проханням видати томос щодо автокефалії православної церкви в Україні.

18 квітня глава держави також офіційно прийняв від ієрархів УПЦ КП та УАПЦ звернення для передачі Вселенському патріарху Варфоломію про надання українській церкві томосу про автокефалію з підписами усіх архієреїв, які підтримали це рішення.

Крім того, Верховна Рада 19 квітня ухвалила постанову про підтримку звернення Президента України до Вселенського патріарха Варфоломія щодо створення Єдиної помісної української православної церкви.

22 квітня Порошенко повідомив про передачу відповідних звернень Вселенському патріархату і початок процедур, необхідних для надання автокефалії Українській православній церкві.

За матеріалами «Укрінформ»