КИЇВСЬКА ІДЕЯ І УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛІЯ

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛІЯ І РОСІЙСЬКА СВІДОМІСТЬ

Російська церковна свідомість не готова прийняти автокефалію Української Церкви. Демонструючи готовність йти у цьому питанні «до кінця» — аж до переривання молитовного спілкування з Константинополем. «Страшно навіть уявити, що може статися, якщо сценарій надання автокефалії українським розкольникам буде реалізований на практиці. (…) Розкол у світовому православ’ї, який стане неминучим наслідком цього невірного кроку, можна порівняти тільки з розділенням між Сходом і Заходом 1054 року. Якщо таке трапиться, православну єдність буде поховано». Ні, ці слова належать не протоієрею Всеволоду Чапліну — лідеру російських православних фундаменталістів. Це цитата з виступу «міністра закордонних справ» РПЦ митрополита Іларіона (Алфеєва). Одного з найвідоміших інтелектуалів у Російській Церкві, автора багатьох книг, які свідчать про їх автора як про талановитого богослова та історика Церкви.

«Розкол стане неминучим…». Але чому? Хто встановив цей «неминучий закон»? Господь, який сказав (див.: Мф. 5:39) «коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу»? Або в іншому місці: «Князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (Мф. 20:25–27).

Припустимо, що видання Константинополем Томосу про автокефалію — це дійсно «втручання» однієї Помісної Церкви у справи другої. Але навіть якщо це так, то невже реакцією на таке «втручання» має стати ще одна «світова» схизма? «Відповідь має бути адекватною загрозі», — скажуть фахівці з церковної політики. Але навіть у шахах фігури ходять своїми траєкторіями не самовільно, а лише в тих випадках, коли на те є воля шахіста. Кінь — буквою «Г» (або латинською L), а ферзь — на будь-яке число вільних полів у будь-якому напрямку по прямій. Але жоден хід не робиться сам по собі. Причому як у спорті (шахах), так і в церковному житті (точніше, церковній політиці).

У лютому 1996 року Московський Патріархат вже переривав молитовне спілкування з Константинополем. 23 лютого, здійснюючи Божественну Літургію з нагоди своїх іменин, Патріарх Алексій під час поминання Глав усіх Помісних Церков навмисно пропустив ім’я Вселенського Патріарха Варфоломія. Тоді це було відповіддю Москви на «естонську кризу», тобто на прийняття до юрисдикції Константинополя парафій в Естонії. Своєю чергою, Константинополь розсудливо утримався від симетричної відповіді, й ім’я Патріарха Алексія продовжувало згадуватися в належних випадках. Розрив виявився одностороннім. А 16 травня 1996 року спілкування було відновлено і з боку Москви, яка на той час домоглася від Константинополя певних поступок. Конфлікт було вичерпано. Але провідні православні богослови світу, зокрема єпископ Калліст (Уер), вже тоді попередили церковну спільноту: не можна розривати спілкування з причини, що не стосується питань віри і догми, і не можна використовувати загрозу (або реальність) розриву літургійного спілкування як спосіб тиску.

Згідно з Євангелієм, одна церковна громада повинна керуватися у відносинах з іншою церковною громадою законом любові. Але заявивши про свою «неминучу» готовність розірвати стосунки, Москва, на жаль, демонструє сьогодні інший, відмінний від парадоксальної Євангельської логіки, закон. Той самий закон «князів» і «вельмож», про недосконалість і порочність якого попереджав Свою Церкву Христос.

Автокефалія — це не розкол, не відмова від православного віровчення і традиції. Це канонічна норма буття Православної Церкви. Але якщо автокефалія — це норма, то чому становище Української Церкви має бути ненормальним? Символ віри свідчить про те, що Церква єдина. Але в лоні цієї єдиної Церкви існує сьогодні 14 адміністративно незалежних (автокефальних) Помісних Церков. Так чому серед цих Помісних Церков не може з’явитися ще одна рівноправна Церква-Сестра — Українська? Чому давня Київська Церква не гідна стати автокефальною, подібно до Церков Грузії, Сербії, Болгарії, Румунії?

І чому через нас, церковних ієрархів, які вже чверть століття не можуть знайти спосіб зцілити церковне роз’єднання в нашій країні, мають страждати мільйони українських православних християн, які перебувають сьогодні поза юрисдикцією Московського Патріархату? Чому повинні носити образливе прізвисько «розкольників» мільйони моїх співвітчизників? Чому ми, ієрархи і священики канонічної УПЦ, з одного боку, стверджуємо, що таїнства, здійснені поза нашою юрисдикцією, «безблагодатні», а з другого — по суті змирилися з існуючим становищем. Обмежившись традиційними твердженнями про те, що «розкол потрібно подолати», а «розкольники повинні покаятися». Й водночас, не висуваючи єдиної реалістичної (тобто прийнятної для іншої сторони) пропозиції: відновити церковну єдність на базі канонічної автокефалії.

Я усвідомлюю, що ідея відповісти «світовою схизмою» на «автокефальне» рішення Константинополя належить не митрополиту Іларіону. Розумію й те, що в сучасній Росії повною свободою самовизначення з українського питання не володіє і сам Патріарх, якого підштовхує до певних рішень світська влада. І все ж… Чому сьогодні Російська Церква, і навіть ширше — російська самосвідомість, настільки болісно сприймають проблеми української автокефалії? Причин тут може бути кілька: бажання залишатися «мегацерквою», імперські стереотипи, протистояння сучасної Росії західному світу; російсько-українська війна; агресивна медійна політика РФ і, насамкінець… сакральна географія.

Я вже цитував у одній зі своїх статей слова Патріарха Московського і всієї Русі Кирила: «Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ — це духовна колиска святої Русі, як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії». Отже, автокефалія Української Церкви, з точки зору Предстоятеля РПЦ, неможлива, оскільки в разі її проголошення поза «канонічною територією» Російської Православної Церкви залишається древній Київ. Блаженніший Митрополит Володимир навчив мене з належною шаною ставиться до високого патріаршого сану. Але я не можу погодитися з цим твердженням Патріарха Московського, бо з нього випливає, що церковне життя в Україні має будуватися не відповідно до інтересів місцевої християнської громади, а відповідно до російських історіософських концепцій. Тим паче, що саме за допомогою подібної історіософії лідер російської держави 2014 року намагався знайти «сакральне» виправдання анексії Криму у своїй промові до Федеральних зборів РФ. «Для Росії Крим, давня Корсунь, Херсонес, Севастополь мають величезне цивілізаційне і сакральне значення, так само, як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам та іудаїзм», — заявив тоді Володимир Путін.

Росія не хоче вести свою державну історію від суздальського князя-сепаратиста Андрія, якого ще Ключевський назвав першим великоросом, що вийшов на історичну сцену. Більш почесною для Росії виглядає інша «генеалогія» її державності — від стародавніх Києва і Херсонеса. Але щоби вибудувати історичну спадкоємність від Київської Русі, Росія не може сьогодні, як колись, обмежитися традиційною базою «доказів», якими користувалися ще дореволюційні російські історики: посиланням на династичні зв’язки, історичну легенду про переселення древніх «південних племен» на Північ тощо. Тут потрібен інший, більш актуальний і відчутний «доказ». А саме перебування в юрисдикції Московського патріаршого центру давньої Київської Церкви.

БОРОТЬБА ЗА КИЇВСЬКУ СПАДЩИНУ

Сучасна Росія намагається стати «православним Іраном», — іронізують над нинішнім ізоляціоністським курсом Кремля американські політологи. Але навіщо тоді сучасній Росії, що декларує євразійський курс, Київ, який орієнтується на Європу? Володимиру Путіну мають бути прекрасно відомі слова Петра І про український народ: «малоросійський народ» подібний до бджоли — він може приносити Російській державі «кращий розумовий мед», а може, якщо зазіхнути на його свободу, і боляче жалити. Епоха українського «меду» для Росії вже явно закінчилася. Залишається зворотна сторона «бджолиної» української душі — жало… Так навіщо ж вперто тягнути «назад, до імперії» народ, який вже неодноразово — на початку 1990-х, а також у 2004-му і 2014 році — продемонстрував, що не бажає розділити з Росією історичну долю?

Борючись за Україну, нинішня Росія б’ється не за своє «європейське коріння». Хоча б тому, що це тепер у Москві явно не в тренді. «Росія — це західно-східна країна-полукровка», — необачно розкрив нещодавно один із секретів російської ментальності помічник президента РФ Владислав Сурков. Опинившись у «геополітичній самотності», Росія не полишила імперську мрію. Понад те, ця «самотність» лише посилила бажання Російської держави повернути собі колишню (радянську) велич. І тут долі Українського (як, утім, і Російського) православ’я стають заручниками геополітичних концепцій та ігрищ. «У РПЦ вважають, що ключем до розуміння всіх процесів, що відбуваються, як і раніше залишається концепція Росії як імперії і, відповідно, Російської православної церкви як церкви імперії», — пише Сергій Чапнін. Сергій Чапнін

Чи має шанс Росія знову відбутися як імперська держава? Мені важко відповісти на це запитання, оскільки я погано орієнтуюся в тенетах євразійської політики. Але як український церковний ієрарх і громадянин незалежної України можу стверджувати таке: навіть якщо сучасній Росії вдасться реалізувати свій імперський проект, він не має охоплювати мою країну — країну, яка рішуче й остаточно обрала шлях самостійного розвитку.

Україна — надто поганий варіант для поглинання. І справа навіть не в тому, що, розв’язавши широкомасштабну війну, Росія опиниться в повній ізоляції від світової спільноти. Набагато важливішим є інший фактор: внаслідок розв’язаної Росією гібридної війни український народ об’єднався і готовий сьогодні захищати свою свободу зі зброєю в руках. Ситуація, здавалося б, очевидна. Але Росія ніби загіпнотизована «українським питанням». Україна вже давно перетворилася на джерело сталого головного болю для Росії, економіка якої сьогодні змушена платити заявлену США «високу ціну» за анексію Криму і військову допомогу «ДНР-ЛНР». Але російська політична еліта, на превеликий жаль, досі не готова тверезо поглянути на речі, переключивши увагу від боротьби з колишньою колонією на рішення проблем свого народу і держави.

У чому ж причина цього буквально ірраціонального бажання Кремля знову підпорядкувати собі колишню республіку СРСР? Мотиви політичних рішень розкриває драматичний церковний конфлікт між Москвою і тією частиною Української Церкви, яка прагне сьогодні повної канонічної незалежності (автокефалії). Наважуюся припустити, що і існування незалежної української держави, і автокефалія Української Церкви набагато простіше сприймалися б російською самосвідомістю, якби… державний і церковний центр України знаходився у Львові, Харкові чи будь-якому іншому місті нашої країни. Але тільки не в Києві — цьому стародавньому центрі Київської Русі.

Кожна імперія заднім числом намагається приписати собі найпочесніше походження (в ідеалі — від Адама і Єви або хоча б від синів Ноя). Не була винятком і Москва, яка в особі своїх книжників приписала собі і походження від Яфета, і хрестителя Русі київського князя Володимира… Кому належить Київська спадщина? Здавалося б, відповідь очевидна. Патріархи Московські дійсно походять від Митрополитів Київських і всієї Русі (згадаємо, що Першоієрархи Руської Церкви іменувалися Митрополитами Київськими аж до 1461 року, тобто протягом понад 160 років після того, як Київські Митрополити покинули своє кафедральне місто, втікши на північ). А історію російської літератури і поезії — аж до російськомовних прозаїків-постмодерністів — неможливо зрозуміти, залишивши за дужками історію літератури Київської Русі. Але хоч як би хотілося Росії заявити себе ексклюзивною історичною наступницею Київської Русі, це неможливо доти, доки стародавня столиця Русі — Київ — перебуває поза російською юрисдикцією.

Святість стародавнього Києва «розчинилася» у святості Володимира і Москви, вважали ідеологи Московії. Але древній Київ, хоч як би того хотілося його північним сусідам, не «канув під воду», подібно до міфічного месіанському Кітеж-граду. Давня столиця Русі вціліла. Зберегла своє історичне ім’я та святині. І навіть у серпні 1991 року повернула собі статус столиці незалежної держави.

Господь зберіг Київ і його давні святині — Собор Святої Софії, Києво-Печерську Лавру, Кирилівську церкву і Золоті Ворота. Але російській самосвідомості нелегко прийняти цей очевидний для кожного українця факт. «Як дивно, що вона вціліла», — зауважив мій товариш з московської Семінарії, дивлячись на Софійський Собор, коли ми гуляли центром Києва. Звичайно ж, він знав — не міг не знати! — що древня кафедра Митрополитів всієї Русі стоїть на тому ж місці, що й тисячу років тому. Але на власні очі переконавшись у тому, що «Софія і древній Київ живі», мій товариш відчув щось на кшталт культурного шоку. Адже в межах москвоцентричної системи мислення, що домінує сьогодні в Російській Церкві, про Київ говорять тільки в минулому часі.

«Київ — місто минулого», — проголошує «символ віри» сучасного російського націоналізму. А те, що від нього «залишилося», — це жалюгідні культурні декорації, залишки провінційного міста Російської імперії. Більшовики недарма розглядали варіант знищення Київської Софії. Ці азіатські варвари зналися на символах. І прекрасно розуміли: доти, доки в Києві існують Софія та Києво-Печерська Лавра, це місто ніколи не перетвориться на ще одне провінційне російське (радянське) місто… Наші секулярні сучасники нехтують символами. Передусім символами сакральними, «написаними» незрозумілою їм мовою візантійської культури. Але сьогодні, як і тисячоліття тому, за ці символи ведуться війни. Київ, стародавня Київська кафедра — один з таких сакральних символів Київського спадку. Саме за цей символ, за право історичного первородства бореться сьогодні російський імперіалізм.

Проголошуючи Київський Патріархат у 1990 році, автокефальний рух поставив (можливо, навіть несвідомо) під питання всю вироблену ще московськими книжниками схему «російської історії», згідно з якою Володимиро-Московське князівство XIII–XIV століть було органічним продовженням культури і права Київської держави. Цю міфологічну теорію критикував у своїй відомій статті 1903 року ще Грушевський. Але одна справа — наукова гіпотеза, а інша — створення Помісної Церкви, яка вже титулом свого першоієрарха розвінчує міф про ексклюзивне право Росії на Київську спадщину.

Ідея Київського Патріархату шокувала російську самосвідомість. У відповідь пролунало звинувачення в «самозванстві» — історичному і канонічному. Скориставшись тим, що Київський Патріархат був заснований шляхом самопроголошення, в ситуації канонічної ізоляції від світового православ’я, — російська свідомість «затаврувала» українські претензії на Київську спадщину як історичне, культурне та церковне самозванство. Мовляв, як новозаснований інститут, який порушив канонічну традицію Православ’я, Київський Патріархат — яскрава ілюстрація того, як далеко сучасна Україна відійшла від загальних духовних традицій Київської Русі. Символічну роль зіграла тут і анафема на колишнього Предстоятеля УПЦ Митрополита Філарета, що стала ніби символічним прокляттям усіх претензій України на Київську спадщину.

Якою мірою були канонічно обґрунтовані заборони, накладені на колишнього Предстоятеля УПЦ? І якою мірою модерністським був автокефальний проект 1920-х років? Це теми окремої розмови, що виходить за межі цієї статті. Проте цілком зрозуміло, що законна автокефалія Київської Церкви вплине і на давній «спір про Київ». Українська Церква потрапить у загальноцерковний диптих, що формується Константинополем. А її першоієрарх (незалежно від того, в якому сані він перебуватиме) буде титулуватися за головним містом Давньої Русі — Патріарх (або Митрополит) Київський. Після чого «місту і світу» стане очевидно, що Київ не помер, а продовжує своє історичне існування. Але вже не як церковна провінція Москви, а як самостійний церковний центр. А перед сучасною Росією знову з’явиться питання, поставлене ще в 1920-х роках євразійцями: де шукати витоки російської державної та культурної традиції — на «київському заході» або на «монгольському сході»?

КИЇВСЬКА ІДЕЯ І НОВИЙ «МОГИЛЯНСЬКИЙ» ПРОЕКТ

Росія бореться за Київську спадщину, щоб уберегти імперський формат своєї державності. Але навіщо ця спадщина сучасній Україні та її Православній Церкві? Київська ідея — не подібна до почесного історичного «ордена». І навіть не спосіб наголосити на своєму давньому походженні. Як слушно підмітив Митрополит Володимир, «сама по собі, відірвана від животворящого церковного контексту, зведена до політичного гасла, київська ідея навряд чи зможе об’єднати сьогодні Україну». Сенс київської ідеї — в історичному і культурному самопізнанні. Хрестоматійним вже стало твердження російського дослідника і мислителя Георгія Федотова: Московський період в історії Російської Церкви не можна розглядати як органічне продовження Київського. Але цей вірно помічений Федотовим культурний і релігійний розрив ще не означає, що Київська спадщина повною мірою затребувана сьогодні нами: сучасною Україною і сучасною Українською Церквою.

Київська Русь була географічно значно «ширша» за сучасну українську державу. Але Україна ніколи не страждала «імперським комплексом» і не робила спроб стати імперією (хоча і спробувала в другій половині XVII століття поставити на службу інтересам українського етносу імперію Російську). У чому ж тоді сенс київської ідеї, у чому її послання сучасній Україні? Київська традиція — це виклик. Стародавній Київ і народжена ним культура були не лише «ширше», а й значною мірою «глибше» культур наступних епох. Київське християнство було унікальним духовним досвідом. Влада князя не була абсолютною. А підпорядкована Константинополю Церква не змішувалася з державою, завдяки чому користувалася свободою і навіть могла дозволити собі відкрито викривати князівську владу. Згадаємо й дві інші відмінні властивості Київського християнства. Це успадковані від Візантії традиції освіти, інтелектуалізму. І відкритість — відкритість до вселенського православ’я і християнського світу загалом.

Націоналістична замкнутість, втрата живого почуття кафолічності (універсалізму), абсолютизація форми, обряду, спроба перетворити релігію Нового Заповіту на нову систему заборон, зрощування державних і церковних структур і подальше поневолення Церкви державою. Всі ці спокуси прийдуть пізніше — у Московський і Петербурзький періоди історії Російської Церкви. Щоб відчути різницю, досить згадати про долі двох святих. Київський святий XI століття преподобний Феодосій безкарно викривав князя-узурпатора Ізяслава. А Митрополит Московський Філіп (1566–1568), який наважився викрити злочини Івана Грозного, — поплатився за це всім, що мав, включно з саном і життям. Рішенням церковного собору він був позбавлений сану, запроторений до монастиря і вбитий там Малютою Скуратовим…

Духовний досвід «другого Єрусалиму» змістовно не був затребуваний Москвою, яка обрала для себе іншу парадигму розвитку — зовнішню велич Третього Риму. Не вдалося, на жаль, зберегти повноту київського досвіду й Української Церкви. Але на Українській землі ще довго зберігатиметься властивий давньому Києву дух свободи. Дух, завдяки якому Українське православ’я разюче відрізнялося від свого московського аналога. Де була немислима, наприклад, утверджена в Україні практика виборності вищого духовенства — від настоятеля монастиря до Митрополита Київського.

Як нам повернути Українську Церкву до її джерел? Автокефалія, безумовно, не є тут панацеєю. І на другий день після видання Томосу про автокефалію Українське православ’я, на жаль, не вирішить всіх своїх численних проблем. Київські духовні школи не перетворяться на «православний Оксфорд». Сільські священики не прокинуться по-європейськи освіченими інтелектуалами. А ділки в рясах не перетворяться на жертовних волонтерів. Але канонічна, законна автокефалія, вірю, зможе вирішити головну проблему сучасного українського православ’я: подолати розкол (або, як мінімум, створити канонічні підстави для його подолання). І тим самим дасть нам можливість зосередитися на вирішенні такого найважливішого завдання, як зміна якості нашого церковного життя.

Подобається нам це чи ні, але Українське православ’я сьогодні ще за багатьма параметрами залишається православ’ям пострадянським. Ми ще надто покладаємося на авторитет форми. Ми ще не здатні прийняти виклик християнської свободи і намагаємося перекласти відповідальність за своє життя і вчинки на інших людей, наділених вищим церковним саном. Існує й інша вкрай болюча проблема, успадкована нами від радянського минулого. Ми, церковні ієрархи та духовенство, ще надто часто готові мовчати, бачачи соціальну несправедливість: необмежену владу олігархів і безправ’я бідних, принижених убогою старістю, неякісними освітою і медициною, проблемами переселенців з Донбасу і, головне, крадіжками і корупцією, що набули в нашій країні прямо-таки патологічних форм.

З Церкви пострадянської ми маємо стати Церквою справді євангельською, апостольською. Церквою, яка до кінця усвідомлює свою відповідальність за проповідь в українському суспільстві Благої вісті Христа. Готової не лише проповідувати, а й жертвувати задля успіху цієї проповіді своїми інтересами. Наприклад, відмовляючись від преференцій, пропонованих їй державою або олігархами. А ще — Церквою Київською, що спирається на вікові традиції Київського християнства. У тому числі на історично притаманну Україні традицію колегіальної (соборної) форми церковного управління.

Євангеліє — не потаємна книга, звернена до касти обраних. Блага звістка універсальна, вона звернена до «всіх і вся», до кожного народу і кожної людини.

Але шлях кожного народу до Бога унікальний, і шлях українців до Бога, тим паче під час війни, дійсно (як зауважив Петро Порошенко) «не пролягає через Москву»…

Президента України сьогодні часто критикують. Зокрема за те, що він нібито втручається в церковне життя, намагаючись підпорядкувати Церкву інтересам держави. Але я вважаю такі звинувачення неправомірними. Ініціюючи процес отримання Томосу про автокефалію, глава Української держави діє сьогодні не лише в інтересах українського суспільства, а й в інтересах самої Української Церкви.

Православна Церква в Україні не може і не повинна будувати «русский мир», не може і не повинна обслуговувати ідеологію Третього Риму і гегемоністські претензії Москви. Але як Церква Христова вона не повинна обслуговувати й іншу ізоляціоністську за своєю суттю ідеологію — радикальний український націоналізм, який намагається перетворити Церкву на «колективного політрука».

Історичне завдання Українського православ’я сьогодні інше. Здобувши свободу від імперського центру і нав’язаної ним ізоляціоністської ідеології, ми маємо зосередити свої зусилля на новому «могилянському» проект. Вирішивши два завдання, які знову, як і в XVII столітті, постали перед церковною свідомістю. По-перше, модернізувати (не виходячи при цьому за межі православної традиції) Українське православ’я. А, по-друге, повернути християнські смисли сучасній європейській культурі. Або, іншими словами, стати Церквою XXI століття, Церквою, яка вийде з культурного гетто «православної» субкультури і ризикне знову, як в епоху Київської Русі або епоху Петра Могили, стати культуроутворюючим інститутом суспільства. Будучи одночасно святою і відкритою суспільству, національною і універсальною, єдиною і достатньою мірою децентралізованою, ієрархічною і соборною, що поєднує вірність традиції з готовністю говорити з нашими сучасниками зрозумілою їм мовою.

Ми живемо в епоху тотальної симуляції, коли справжнє намагається заслонити собою копія, підробка. Але ми не можемо допустити, щоб помісний «могилянський» проект став ще одним суспільним симулякром. І тут київська ідея може стати тим викликом, тим надзавданням, що допоможе нам здолати дорогу додому — стати справжньою, а не за однією лише назвою, Українською Церквою, повернутися до справжніх помісних традицій древнього Києва. «Україна — прямий нащадок славетної Київської Русі і головна спадкоємиця древньої київської спадщини», — писав Митрополит Володимир. І відразу ж уточнював: «Проте нинішнє становище, яке отримала Україна і її Церква завдяки своєму безпосередньому зв’язку з древньою київською землею, це історична прерогатива, що вимагає щоденних духовних зусиль».

митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський
За матеріалами «LB.ua»

КРУГЛИЙ СТІЛ ДО ДНЯ МАТЕРІ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ

  У заході взяли участь народні депутати, видатні жінки України, матері-героїні з усіх регіонів України, представники української та міжнародної жіночої громадськості, представники Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства соціальної політики, Міністерства молоді та спорту, Національної академії медичних наук, представники посольств іноземних держав в Україні та релігійних організацій.

З вітальним словом до присутніх звернувся представник Української Автокефальної Православної Церкви митрофорний протоієрей — о.Роман Будзинський, духівник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія.
 

Голова Комітету з питань охорони здоров’я Ольга Богомолець, відкриваючи засідання, привітала учасників з Днем матері та Днем родини, які нещодавно відзначалися в Україні та закликала взяти участь в обговоренні надважливих питань збереження українського роду. «Лише за минулий рік нас, українців, стало на 200 тисяч менше. Віртуальний Тернопіль або віртуальний Івано-Франківськ зник з карти України. Навіть не будемо рахувати скільки зникло маленьких сіл та міст, якщо говорити про цифру 200 тисяч. І саме матері, і жінки, продовжують рід і які дивляться в майбутнє України», – наголосила голова Комітету.

О.Богомолець також зазначила: «коли у нас з вами вистачить сил і потужності об’єднати наші зусилля для досягнення спільної мети, вона буде досягнута». За її словами, «сила материнства і сила українських жінок саме та сила, яка зможе нашу державу очистити і зробити наше майбутнє реальним і досяжним».

О.Богомолець повідомила про те, що минулої неділі було проведено Міжнародну асамблею матерів і висловила сподівання, що учасники цього круглого столу наступного року стануть співорганізаторами цієї Міжнародної асамблеї. 

Учасники круглого столу обговорилинагальні проблеми українського жіноцтва,  укріплення ролі сучасної жінки у суспільно-політичному та економічному житті країни, зміцненні сім’ї, поширенні культури миру, побудові соціально-справедливого суспільства, заснованого на християнських цінностях, відродженні духовності та культури нашого народу.

Під час заходу також обговорено питання, що стосуються охорони здоров’я жіночого населення, соціального захисту матерів, сімей з дітьми та багатодітними дітьми, попередження насильства в сім`ї, соціальної підтримки учасників АТО та членів їх сімей.

У виступах прозвучали пропозиції щодо внесення змін та доповнень до законодавства з метою зміцнення інституту захисту материнства і дитинства та прав жінок в Україні.

У круглому столі також взяли участь представники іноземних громадських організацій з Туреччини, Сирії, Боснії та Герцеговини, Нідерландів, Португалії, Японії, які втратили своїх дітей на війні, та жінки з інших країн, які зіткнулися з проблемами, аналогічними тим, які доводиться розв’язувати українським матерям та жінкам. Вони поділилися власним досвідом про миротворчу діяльність жінок, про поширення культури миру та про роль жіноцтва у громадському просторі.

За матеріалами офіційного веб-порталу

«Верховна Рада України»

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛІЯ ЯК МОРАЛЬНИЙ ВИКЛИК

   Початок цьогорічної «автокефальної» кампанії застав мене за письмовим столом. А саме за фінальною редакцією моєї книги «Українська Церква на шляху до автокефалії». Тексти, що увійшли до цієї книги, готувалися не один рік, а наприкінці розміщено документи, які стосуються історії самопроголошення автокефалії у 1919–1925 роках. Декрети Української Народної Республіки, постанови зборів і соборів, які проголошували автокефалію або висловлювалися за неї тощо. Книга, швидше за все, вийде раніше, ніж стане ясно, чим саме закінчиться ще не написана мною глава «2018: в очікуванні Томоса». Наданням Українській Церкві канонічної автокефалії від Константинополя?? Або черговою історичною паузою в рішенні українського церковного питання? Проте незалежно від результатів рішення Вселенського Патріарха я хочу сьогодні публічно підтримати ідею автокефалії Української Церкви.

Причому роблю це свідомо, добре розуміючи всі ризики, які накликає на мене ця позиція. Справа в тому, що, проаналізувавши майже столітню історію боротьби українських православних християн за автокефалію, я зрозумів: альтернативи канонічній самостійності нашої Церкви просто не існує.

 

З погляду канонічного права, автокефалія — це питання, так би мовити, технічне. Однією з головних ознак тут з древніх часів є спосіб обрання глави місцевої Церкви. Автокефальна (самоочолювальна) церква самостійно обирає главу на своєму Соборі. У Церкві автономній її глава обирається місцевим єпископатом і благословляється Предстоятелем материнської (кіріархальної) автокефальної Церкви. Нарешті, якщо місцева Церква не послуговується ні правами автокефалії, ні правом самоврядування, то її голова призначається на посаду указом вищої церковної влади. Таке положення мало місце в Українській РСР до липня 1990 року. Коли Екзарх України Митрополит Київський і Галицький призначався рішенням Синоду РПЦ, про що йому вручався відповідний Указ Патріарха Московського. Здавалося б, вибір між тим чи іншим статусом — автокефалія, автономія або, наприклад, екзархат — питання суто внутрішньоцерковне. Однак насправді це питання завжди мало і має сьогодні не стільки церковний, скільки церковно-політичний характер. Причини цього такі. Перша: в сучасній церковній практиці процедура обрання глави Церкви — це далеко не все, що відрізняє автокефальну (або автономну) Церкву від Церкви залежної. Яскравим прикладом тут може бути УПЦ, яка формально є Церквою «незалежною і самостійною у своєму управлінні», причому з «правами широкої автономії». Єпископат УПЦ самостійно обирає свого Предстоятеля, який потім лише благословляється Патріархом Московським і всієї Русі. Але досить поглянути на главу Х Статуту Руської Православної Церкви, в якій прописано канонічні права і обов’язки УПЦ, і ми переконаємося, що 9 (з 13!) пунктів цієї глави в тій чи іншій формі говорять не про незалежність УПЦ, а, навпаки, про її залежне становище від Московського Патріархату. До речі, більшість цих, присутніх нині в Статуті РПЦ, пунктів нав’язувалися УПЦ давно. Їх пропонували внести до Статуту УПЦ ще на Помісному Соборі 8 червня 2011 року. Але тоді суверенітет УПЦ вдалося захистити своїм авторитетом Блаженнішому Митрополиту Володимиру. І тільки після його смерті на Архієрейському Соборі в Москві (29 листопада — 2 грудня 2017 р.) у Статут РПЦ було внесено зміни, яким стільки років протистояла наша Церква.

Архієрейський Собор Російської Православної Церкви, 2011

Фото: patriarchia.ru

Архієрейський Собор Російської Православної Церкви, 2011

Причина друга: свідченням церковно-політичного характеру питання автокефалії є історія становлення майже всіх новітніх помісних православних Церков. Не секрет, що Болгарія, Сербія і Московія боролися за статус автокефальної Церкви, намагаючись таким чином стати «рівновеликими» Римській імперії, історичним продовженням якої вони себе мислили. «Ми маємо усвідомлювати, що автокефалія Руської Церкви була маніфестацією національної і навіть націоналістичної свідомості. Третій Рим повинен був не просто наслідувати Другий, а його замінити», — відзначав свого часу Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан). Значно пізніше, в ХІХ столітті, в автокефалії стали вбачати один з головних інструментів сакралізації національної держави. Прикладом чого можуть бути новітні автокефалії Церков балканського регіону, що виникли слідом за появою там національних держав.

Не є винятком і Україна, де перебування Православної Церкви в юрисдикції Москви призвело до того, що остання почала використовувати церковні структури як інструменти свого політичного впливу. Зіткнувшись з викликом політизації церковного життя, 50 єпископів нашої УПЦ на своєму соборі в Києві 21 грудня 2007 року осудили «так зване політичне православ’я, яке передбачає внесення в церковну огорожу політичних гасел, оскільки це не відповідає духу Христової проповіді». На жаль, після соборного осуду «політичне православ’я» нікуди не ділося. Не ділося, оскільки його існування, з одного боку, було затребуваним імперськими інтересами «Третього Риму», а з другого, проросійськими політиками, такими як В. Янукович у минулому або народний депутат В. Новинський сьогодні.

Мета справжнього православ\’я – порятунок душі людини, вдосконалення її для Царства Небесного. А ось мета «політичного православ\’я» в Україні – порятунок імперії, відновлення колишньої державної могутності Росії.

Проблема, втім, навіть не в самих зачумлених псевдоправославною риторикою і страшилками «про останні часи» навколоцерковних маргіналів, які час від часу марширують Києвом під виглядом хресної ходї і під гаслами «руського миру». А в тому, що подібні явища системно культивує, підтримувала і підтримує Москва. У тому числі Москва церковна, що підтримує таких діячів, як В. Лукіяник чи В. Анісімов.

Останній вельми зручний сьогодні для Патріархії як спікер УПЦ. Зручний, оскільки озвучував й озвучує нині вигідні сусідній країні церковно-політичні меседжі. Все це ми бачили на власні очі й випробували особисто. Покійний нині Митрополит Володимир чудово розумів небезпеку від подібного типу «релігійності», докладаючи всіх можливих зусиль задля того, аби убезпечити українську паству від цих явищ. На жаль, сьогодні Блаженнішого з нами немає. А проблем, пов’язаних з «політичними православними», досі вистачає.

Безумовно, більшість віруючих УПЦ — це не «п’ята колона», а добросовісні громадяни України, які стали членами нашої Церкви через віросповідні, канонічні, а не політичні чинники. Але ще з початку 1990-х УПЦ була церковною спільнотою з подвійною ідентичністю. З одного боку, клірики та віряни УПЦ були і залишаються лояльними громадянами України. А з другого — лояльними членами церковної структури, адміністративний і духовний центр якої досі, попри всі казуїстичні «уточнення», знаходиться у Москві.

Святішого Патріарха Алексія II іноді називали «збирачем». Патріарх не був прихильником ідеї автокефалії Української Церкви. Не виключаючи подібного розвитку подій у майбутньому, Патріарх Алексій не бажав, щоб у підручнику історії було записано, що Українська Церква «відокремилася» від Московського патріаршого престолу в епоху його першосвятительства. Тому Патріарх, з одного боку, не хотів надавати Україні автокефалію, а з другого — особливо не заважав відомому своїм особистим смиренням Митрополиту Володимиру нарощувати масштаб канонічних прав Українській Церкві.

 

Патріарх Олексій II

Фото: sputnik-georgia.ru

Патріарх Олексій II

Все змінилося того дня, коли Кремль прийняв рішення про підготовку до анексії України (або, як альтернативний сценарій, до анексії Криму та створення «Новоросії»). Нам достеменно невідомо, коли саме було прийнято це рішення. Але всі ми стали свідками активізації проросійських сил в УПЦ в останні роки життя Митрополита Володимира.

Блаженнішому і мені тоді було складно зрозуміти, щó саме відбувається. Чому, власне, російська сторона настільки жорстко і явно порушує «суверенітет» УПЦ? Намагаючись домогтися внесення змін до Статуту УПЦ, які би нівелювали її статус як «незалежної і самостійної в своєму управлінні». Чому погрозами і шантажем буквально «виштовхували» на спочинок чинного главу Церкви? нав’язували УПЦ нового, уже абсолютно лояльного Москві кандидата в Предстоятелі – митрополита Антонія (Паканича)? Чому мовчали, бачачи все беззаконня, яке чиниться опричниками Януковича, багато хто з тих, хто ще вчора присягався у вірності Митрополиту Володимиру?

Відповіді прийшли пізніше і відразу. Їх озвучила війна…

Гібридна війна Москви проти незалежності Києва розпочалася задовго до подій 2014 року. Досить згадати методи, якими Москва, починаючи з 1991 року, боролася проти ієрархів Української Церкви, позиція яких у питанні автокефалії її не влаштовувала. Накладаючи все, що ми знаємо сьогодні про методи гібридної війни, на події багаторічної давнини, можна стверджувати: прологом гібридної війни Росії проти України була війна Москви проти рішень собору УПЦ 1991 року, який ухвалив історичне визначення про необхідність автокефального буття Української Церкви… Проте лише після анексії Криму 2014 року та початку відкритої російської агресії на Донбасі стало остаточно зрозуміло, що «жить не по лжи», поєднуючи лояльність до своєї країни з лояльністю до ідеології «руського миру», що пропагує Московська церковна структура, вже неможливо.

Фото: EPA/UPG

2. ЧОМУ САМЕ ЗАРАЗ?

«З ким ти? Зі своїм народом чи з Церквою держави-агресора?» Подобається нам, ієрархам УПЦ, це чи ні, але саме таке питання іноді подумки, а іноді вголос ставлять нам мільйони наших співвітчизників, яким очевидні сучасні церковні проблеми. Церква створена не для того, щоб забезпечити комфортне життя її ієрархам. Сенс існування Церкви в тому, щоб спасати людські душі. Але спасіння душ неможливе без взаємної довіри між пастирем і паствою, Церквою та суспільством. На жаль, Московський Патріархат в Україні сьогодні переживає глибоку кризу довіри з боку суспільства. І ця криза довіри, на жаль, має не ситуативний, а системний характер.

Зокрема, починає падати довіра громадян України до ієрархів Московського Патріархату і до УПЦ як інституту. Так, згідно з даними опитування, проведеного нещодавно Центром Разумкова, у 2010 році Патріарху Кирилу довіряло 44,4% опитаних, а сьогодні — лише 15%. Падає, на жаль, і ступінь довіри до УПЦ: якщо в 2010 році з нашої церквою себе ідентифікували 24% громадян, то сьогодні ця цифра фактично знизилася вдвічі.

Чим пояснюються ці сумні цифри? Ми живемо в інформаційному суспільстві, де завдяки телебаченню й інтернету слово ієрарха стає вмить відомим далеко за межами місця, де воно вимовлено. Ієрархи Російської Церкви сьогодні збирають «російські собори», багато говорять про «русский мир» і «російську ідею». І набагато менше — про Христа, Його Воскресіння з мертвих і про універсальний, вселенський характер Його Церкви.

За словами ідеологічних доктрин стає важко почути головне Слово Церкви — Євангеліє. В якому, до речі, немає й слова про «русский мир». Але є слова про «спокій» (мир) Христовий, який Він залишив Своїм учням (пор. Ів. 14:27). Але невже інтереси земних царств можуть виявитися для нас дорожчими за Царство Небесне?.. «Російська Православна Церква сьогодні передусім «Російська» і вже потім «Православна» й «Церква», — висловився нещодавно один київський священик. Боляче чути такі узагальнення. Але слід визнати, що певні тенденції в російському церковному житті цей вислів, на превеликий жаль, дійсно відображають… Церковна свідомість у сучасній Росії дійсно демонструє феноменальне звуження горизонту мислення. Спокусившись ідеологією етнофілетизму, російське православ’я, на жаль, на наших очах перестає бути «тільки християнством». Починаючи сприйматися суспільством як синонім російської національної релігії — релігії, яка замість того, щоб проголошувати людині спосіб життя в єдності, стає інструментом психологічного і культурного роз’єднання. Наявна криза універсалізму в російській церковній свідомості. І ця криза робить історично незворотною автокефалію Української Православної Церкви з її неповторною ідентичністю і вільною українською, часом наївною, душею.

Фото: Сергій Нужненко

Так, через історичні обставини питання автокефалії Української Церкви з питання церковного або, якщо завгодно, церковно-політичного перетворюється на питання моралі.

З одного боку, сьогодні цілком ясно, що автокефалія — це єдиний і безальтернативний спосіб подолати існуючу в нашій країні в Православній Церкві схизму. Українському автокефальному рухові вже близько 100 років. А новітнє церковне роз’єднання почалося ще в серпні 1989 року, коли з юрисдикції Російської Церкви вийшла перша православна парафія на території України… Відтоді минуло майже три десятиліття. Але за всі ці роки Російська Церква, на превеликий жаль, і на крок не просунулася у справі реального подолання розділення, іноді взагалі стаючи чинником розколу суспільства. Віднесемо сюди і невдалу спробу вирішити українську проблему на останньому Архієрейському Соборі в Москві (грудень 2017 року.) «Після гірких двадцяти п’яти років чвар, насильства, взаємної неприязні, образ і негараздів, які виникли в українському Православ’ї й українському суспільстві внаслідок розколу, з’являється, нарешті, можливість стати на шлях відновлення єдності», — постановили тоді отці Собору. Втім далі слів справа, на жаль, не пішла… Важко сказати, які саме рішення спочатку планували ухвалити на останньому Архієрейському Соборі в Москві. Але очевидно, що, врешті-решт, керівництво РПЦ вирішило не виносити на соборний розгляд єпископату рішень, які б дійсно могли стати історичними. Наприклад, скориставшись миролюбним, примирливим тоном листа глави УПЦ КП, соборно «вменить яко не бывшую», накладену на Філарета анафему (і тим самим розблокувати переговорний процес з Київським Патріархатом). Або, що, без сумніву, також було б мудрим християнським вчинком, — перестати опиратися ідеї незалежного канонічного буття давньої Київської Церкви. І спільно з Константинополем взяти участь у процесі надання Православній Церкві в Україні законної, канонічної, визнаної світовим православ’ям автокефалії.

На жаль, жодних подібних рішень соборно прийнято не було. Понад те, скориставшись зверненням до собору глави Київського Патріархату, в російські медіа «вірусним» методом було запущено міф про «капітуляцію Філарета». Який нібито був готовий відмовитися від автокефалії Української Церкви в обмін на зняття анафеми. Російські медіа тріумфували. Але переконавшись у тому, що питання автокефалії винесено за дужки переговорів, Київський Патріархат вийшов з переговорного процесу. І навіть відмовився сформувати необхідну для переговорів з РПЦ комісію. Так, придумана політтехнологами операція з дискредитації патріарха Філарета насправді призвела до масштабної втрати авторитету Російської Церкви в Україні. Де чергового разу переконались: у сучасній Росії Православна Церква не володіє належною мірою свободи та суб’єктності, щоб самостійно, без узгодження своїх рішень зі світською владою, вести переговори з українського питання…

Фото: Макс Требухов

«Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ — це духовна колиска святої Русі, як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії», — заявив у листопаді 2016 року Патріарх Московський і всієї Русі Кирило. І тим самим ніби виніс остаточний вердикт з питання можливого автокефального статусу Київської Церкви. Але, як показало саме життя, альтернативи автокефальному буттю Української Церкви немає. Російська Церква заперечувала й нині відкидає можливість автокефалії Української Церкви. Вдаючи, що близько 6,5 тисячі українських православних парафій відокремилися від Московського Патріархату, так би мовити, випадково, не розібравшись, якими широкими правами насправді користується в складі Російської Церкви Київська Митрополія. І пропонуючи тим, хто відділився, єдиний шлях — повернутися до складу Московського Патріархату. Але вважати, що церковне розділення в Україні можна подолати на основі актуального статусу УПЦ, — не що інше, як утопія.

По-перше, з такою моделлю набуття єдності категорично не згодні Київський Патріархат і Українська Автокефальна Православна Церква. І це не прояв гордині або впертості. Позиція двох згаданих церковних структур повністю суголосна загальній позиції щодо церковного питання українського суспільства. Як показало останнє (2018 р.) соціологічне опитування Центра Разумкова, за те, щоб УПЦ і надалі залишалася у складі Російської Церкви, виступає менше 10% опитаних (9,2). І це при тому, що 26,9% опитаних вважають, що православні України мають згуртуватися навколо Київського Патріархату, а 23,4% вважають, що православні мають об’єднатися в одну Церкву, яка домагатиметься незалежності. Досить підбити дві останні цифри, і ми отримаємо загальну кількість прихильників церковної незалежності: 50,3%. До речі, про Центр, на опитування якого ми спираємося. Я пам’ятаю жовтневий день далекого 1999 року, коли помер його засновник Олександр Разумков. Особисто я з Разумковим знайомий не був. Але добре пам’ятаю реакцію на його смерть Блаженнішого Владики: «шкода… це була прекрасна, розумна людина».

50% і 10% — так сьогодні, по суті, виглядає співвідношення між прихильниками автокефалії та прихильниками нинішнього канонічного статусу УПЦ. На що ж надіється священноначалля Руської Церкви? На те, що незабаром українська держава припинить своє існування і «розкольники» будуть змушені приєднатися до Московського Патріархату? На російські танки в Києві? Не секрет, що у деяких моїх колег короваї для зустрічі «визволителів» уже перетворилися на сухарі… Але як син і патріот України я навіть теоретично не хочу розглядати такі історичні «альтернативи» автокефалії.

Фото: Макс Требухов

З другого боку, безальтернативність автокефального сценарію пояснюється і нинішньою історичною ситуацією. Напавши на Україну й анексувавши частину її території, колись «старший брат» порушив не тільки земні, а й вічні божі закони. Його душа — Російська Церква, здавалося б, не помічає цього злочину. Понад те, на кліриків Руської Церкви, на жаль, також лежить частина відповідальності за цей злочин.

Сучасна російська ідеологія вражена вірусом імперського націоналізму. Розбагатіла до безумства політична еліта марить відродженням радянської імперії. У цій ситуації завдання християнського пастирства полягало у заклику до духовної тверезості. Російська Церква повинна була застерегти свою паству (у тому числі керівництво) від спокуси імперської ідеї. Церква мала заявити державі, совістю якої вона претендує бути: велич Росії не в російських танках, не в тому, щоб загрожувати Заходу й окупувати чужі території, а в російській культурній традиції. І разом з тим нагадати російській політичній еліті, що езотеричне євразійство О. Дугіна і псевдохристиянська доктрина російського націоналізму І. Ільїна — це шлях, що веде Росію в смисловий та історичний глухий кут… На жаль, опинившись занадто близько до державної влади, Церква не змогла виконати цього морального зобов’язання. Понад те, вона сама стала провідником подібних ідей. Адже ні для кого не секрет, що «російська весна» була б неможлива без етнофілетичної ідеології «руського миру». Тієї самої ідеології, яка сьогодні проповідується в Російській Церкві з найвищої церковної кафедри.

Чому від Вселенського Патріархату?

Президент і парламент звернулися по надання автокефалії не до Москви, а до Константинополя. Це неприйнятно для Російської Церкви, але цілком логічно з історичної точки зору. Україна бореться за автокефалію вже біля 100 років. Але реальний шанс отримати канонічну (визнану світовим православ’ям) автокефалію у нас з’явився лише зараз. Українську автокефалію самопроголошували і прохали. Уперше повна церковна незалежність Української Церкви була проголошена «Законом про вище управління Української автокефальної православної соборної церкви» (1919). Пізніше автокефалію (на жаль, з грубим порушенням канонів) самопроголосили на першому Всеукраїнському соборі УАПЦ (1921). А всього через рік — на так званій Київській нараді (1922) за автокефалію висловився вже канонічний український єпископат, який таким чином намагався подолати розкол. На жаль, святитель Тихон, який вийшов з-під домашнього арешту та не володів об’єктивною інформацією, виявився не готовим до такого рішення. «Некорисно і з церковної точки зору шкідливо, єдність Руської Православної Церкви дробити на окремі, самостійні, автокефальні частини…», — напише Патріарх Тихон у своїй «Постанові» 1 січня 1924 року. Й у цьому самому документі вкаже, що не благословляє вводити в життя «автокефальні» рішення Собору православних єпископів всієї України від 7 вересня 1922 року… Розкол так і залишився невиліковним. А діяльність УАПЦ (вже за допомогою канонічного єпископату Польської Церкви) буде відроджено в 1942 році, щоб потім перенестися «у екзиль», а звідтам знову повернутися в Україну в особі митрополита Мстислава (Скрипника) — довголітнього першоієрарха УПЦ в США, який 5 червня 1990 року обраний «Українським Патріархом» на соборі УАПЦ у Києві.

Фото: president.gov.ua

Зростання УАПЦ відбувалося лавиноподібно. У серпні 1989 року про свій вихід з підпорядкування Московському Патріарху заявив Петропавлівська парафія у Львові. А станом на 1 січня 1991 року, тобто через рік з гаком після відродження автокефального руху, УАПЦ вже налічувала 940 громад по всій Україні. Цифра чимала, враховуючи, що очолювана Митрополитом Філаретом УПЦ на той час об’єднувала близько 5 тисяч парафій… УАПЦ зростала. І це впливало на позицію УПЦ та її Предстоятеля. 1–3 листопада 1991 року в Києві був скликаний законний помісний Собор УПЦ, який прийняв рішення про доцільність автокефального статусу для Української Церкви. Але Москва знову, як і 1924 року, відповість на прохання про автокефалію відмовою. А церковне життя України знову, як і в 1920–1930-ті роки, затьмарить масштабне церковне розділення.

І ще один історичний факт на користь звернення про дарування автокефалії саме до Константинопольського, а не Московського патріаршого Престолу. За останні 168 років Константинополь проголосив автокефальний статус семи місцевих Церков: Елладської (1850), Сербської (1879), Румунської (1885), Польської (1924), Албанської (1937), Болгарської (1945), Чеських земель і Словаччини (1998). І всі ці Церкви сьогодні користуються визнанням повноти світового православ’я.

Існує і прецедент дарування автокефалії в силу одностороннього рішення Москви. 10 квітня 1970 року Томосом Патріарха Московського і всієї Русі була дарована автокефалія Російській Православній Греко-Кафолічній Церкві в Америці (сучасна назва Церкви — Orthodox Church in America). Але ця, дарована 48 років тому Московським Патріархатом автокефалія, досі не визнається більшістю Помісних Церков (Константинопольською, Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською, Румунською, Кіпрською, Елладською та Албанською).

Варті уваги і мотиви радянського режиму, який дозволив Московському Патріархату дарувати автокефалію Американській Митрополії. Велику роль у справі надання автокефалії Православної Церкви в Америці зіграли провідні православні богослови того часу — о. Олександр Шмеман і о. Іоанн Мейєндорф. Але якщо обидва богослова, що живуть в Америці, виступали за автокефалію, вбачаючи в ній інструмент православної місії в західному світі, то Москвою рухали дещо інші мотиви. Ключову роль у наданні автокефалії з боку Московського Патріархату тоді зіграв митрополит Ленінградський і Новгородський Никодим (Ротов) — ієрарх особливих обдарувань і долі. Який, зокрема, був відомий близькістю до структур, які контролюють у СРСР релігійне життя. Але чому відповідні органи дозволили Московському Патріархату дарувати автокефалію колишній частині Руської Церкви в Америці? Справа в тому, що, з точки зору КДБ така автокефалія могла суттєво зменшити вплив на Заході Руської Зарубіжної Церкви — структури, яку в СРСР вважали рупором антикомунізму… Таким чином, автокефалія, яка бачилася американськими богословами як засіб місії, з точки зору КДБ була спецоперацією проти Зарубіжної Церкви…

Фото: 112.ua

«А чому б Московському патріархату не проголосити автокефалію Української Церкви самостійно, без Константинополя?» — запитують сьогодні деякі православні клірики. Але справа в тому, що українське питання не можна вирішити у форматі спецоперації, узгодженої з органами держбезпеки сусіднього народу. Не можна насамперед тому, що люди інтуїтивно відчують всю моральну неправоту та нещирість такого рішення. Для України важливо створити канонічну базу для подолання розколу. Чим, власне, і може стати Томос про автокефалію. Але для нас не менш важливо, щоб ця автокефалія була визнана повнотою вселенського православ’я, була законною і канонічною. А тут автокефалія «від Москви» — це абсолютно тупиковий шлях. По-перше, в сучасних історичних умовах (коли Російська Церква перебуває в полоні у російської держави) прохання про автокефалію, швидше за все, буде в черговий раз проігноровано. По-друге, навіть якщо Москва і зважиться таку автокефалію дарувати, то вона прогнозовано не буде визнана світовим православ’ям. А формально Українська Церква, що отримала незалежність, виявиться у фактичній ізоляції від світового православ’я (а, отже, ще в більшій залежності від Москви).

Остання ніколи не хотіла «відпускати» Українську Церкву. Понад те, вона неодноразово попереджала Константинополь, що розірве з ним молитовне і канонічне спілкування, якщо той спробує вирішити «українське питання» в односторонньому порядку. Самопроголошена автокефалія Руської Церкви (1448) не була визнана Константинополем і Давніми Патріархатами Сходу впродовж 141 року. Така сама доля могла чекати і на ту частину українського православ’я, яка самопроголосила свою повну канонічну незалежність на соборах 1990–1992 років…

Усе змінилося буквально кілька місяців тому, коли в результаті нового охолодження відносин між Росією і Заходом вплив Руської Церкви і російської держави на Помісні Православні Церкви став помітно слабшати. Петру Порошенку дорікають тим, що він нібито зробив питання автокефалії частиною своєї передвиборчої кампанії. Але насправді йдеться про рідкісний в історії збіг двох чинників, важливих для вирішення української церковної проблеми — сприятливих зовнішніх умов та внутрішньої політичної волі, тобто бажання глави держави зрештою поставити крапку в справі столітньої боротьби України за свою автокефалію.

«Вчора було рано, а завтра буде пізно», — кажуть у таких випадках. Українська держава намагалася просунути «автокефальне» питання вже давно. «Незалежній Україні — незалежну Церкву», — заявляв ще Леонід Кравчук. До цієї ж ідеї дійшов під час свого другого президентського терміну і Леонід Кучма. «Про єдину помісну Церкву» постійно говорив і третій президент України Віктор Ющенко. Але тільки сьогодні склалася історична ситуація, коли про надання автокефалії Українській Церкві заговорили всерйоз у Константинополі й іншому православному світі. І, до честі Петра Олексійовича, слід відзначити, що він (попри величезні політичні ризики цього проекту для себе особисто) робить сьогодні все від нього залежне, щоб у нових історичних умовах автокефалія Української Церкви таки була Константинополем дарована.

Прекрасний задум, який, вірю, впише ім’я нинішнього глави держави до підручника історії. Але реалізувати такий масштабний і значущий для України проект можна тільки спільно, спираючись на політичну волю глави держави та широку підтримку з боку Українського Православ’я, яке наразі розділене, але прагне єдності. 

Не сумніваюся — автокефальну ініціативу глави держави варто і потрібно підтримати. Але підтримати не тому, що це обіцяє якісь вигоди ієрархам, які братимуть участь у цьому процесі. І не для того, щоби Православна Церква в цьому випадку отримала низку преференцій від держави (адже, як бачимо з досвіду Церкви Російської, занадто тісний союз між державою і Церквою шкідливий передусім для самої Церкви, яка таким чином втрачає незалежність). Ініціативу глави держави варто підтримати тому, що з моральної точки зору альтернативи автокефалії немає. Адже тільки автокефалія може сьогодні стати інструментом відновлення єдності. Дозволивши, по-перше, подолати наслідки трагічного розколу в Українському православ’ї, а по-друге, відновити довірчі відносини між Церквою та українським суспільством.

Олександр (Драбинко), митрополит Переяслав-Хмельницкий и Вишневский
За матеріалами «LB.ua»

ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ РОЗПОЧИНАЄ ПРОЦЕДУРИ, НЕОБХІДНІ ДЛЯ НАДАННЯ АВТОКЕФАЛІЇ УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ

  Святий і Священний Синод Вселенського Патріархату прийняв до розгляду Звернення від Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні, Постанову ВР на його (Звернення) підтримку, а також відповідні звернення ієрархів українських православних церков. Також Синодом Вселенського Патріархату прийнято рішення про початок процедур, необхідних для надання автокефалії Православній Церкві в Україні. Зокрема, буде відповідно проінформовано інші помісні православні церкви.

За дорученням Президента Петра Порошенка Заступник Глави Адміністрації Президента України Ростислав Павленко 20 квітня відвідав Стамбул та передав Його Всесвятості Вселенському Патріарху Варфоломію Звернення Президента України про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні.

Він також передав Вселенському Патріарху постанову Верховної Ради України про підтримку цього Звернення Президента України.

Вселенському Патріарху Варфоломію були передані також звернення від ієрархів українських православних церков про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні.

За матеріалами

офіційного інтернет-представництва Президента України

 

ПРЕЗИДЕНТ ПРОВІВ ЗУСТРІЧ З ПРЕДСТОЯТЕЛЯМИ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ УКРАЇНИ

  Президент Петро Порошенко провів зустріч з Предстоятелями православних церков України та офіційно прийняв Звернення для передачі Вселенському Патріарху Варфоломію про надання українській церкві Томосу про автокефалію з підписами усіх архієреїв, які підтримали це рішення.

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет офіційно передав Президенту Звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання українській церкві Томосу про автокефалію, підписане усіма архієреями УПЦ КП.

«Я думаю дуже багато років мільйони українців мріяли про те, щоб Господь послав нам нашу Об’єднану Православну Помісну Церкву. Дехто втратив надію, дехто продовжував вірити. І Божа допомога дає мені зараз підстави стверджувати, що ми близькі до отримання Томосу на Автокефальну Помісну Церкву як ніколи», – сказав Президент.

В свою чергу, Патріарх Філарет підтримав слова Глави держави: «Це є духовна основа будь-якої держави. Без цієї духовної основи держава не може існувати. Так само як не може існувати держава без армії, не може – і без церкви. Це буде великий поштовх до об’єднання всього українського суспільства – визнання української церкви». Він додав, що церква цього прагнула всі 26 років.

Патріарх Філарет зауважив, що Звернення підписане всіма архієреями і висловив надію, що рішення Вселенського Патріарха Варфоломія стане початком визнаної Української Помісної Православної Церкви: «Українська держава пройшла випробування війною і війна довела, що Україна є і буде. А раз Україна є і буде, то в цій Україні, щоб вона була державою, повинна бути церква – духовна основа. Тому ми і боремось за те, щоб Українська держава мала цю духовну основу. І ми дякуємо Вам, що Ви такий Президент, який поставив за мету досягти цього. І досягнете. І ми молимось за це. І віримо, що це станеться»  

Глава держави також провів зустріч з Митрополитом Київським і всієї України Макарієм, Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви та офіційно прийняв Звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання українській церкві Томосу про автокефалію з підписами усіх архієреїв УАПЦ.

Предстоятель УАПЦ подякував Главі держави за зустріч. «Якщо людина прагне і працює, старається, Бог милосердний нам допомагає. Я вам дуже вдячний», – сказав Митрополит Макарій та подякував за зусилля Президента зі створення Єдиної Помісної Православної Української Церкви.

Глава держави подякував за зібрані підписи та підготовлене Звернення до Вселенського Патріарха. «Вдячний за ці підписи, але просив би щоб  ми зараз спрямували наші молитви до Господа, щоб Він допоміг і захистив Україну, і допоміг отримати цей Томос», – сказав Петро Порошенко.

Глава держави також провів зустріч з Предстоятелем Української православної церкви Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм.

Президент повідомив Митрополиту про свій візит до Стамбула, де провів зустрічі зі Вселенським Патріархом Варфоломієм та членами Синоду Вселенського Патріархату, які були присвячені перспективам надання Томосу на автокефалію Українській Православній Церкві.

«Відбулася багатогодинна розмова про долю України, про долю Української Церкви. Його Всесвятість висловлював турботу про усіх громадян України, підтримку нашій країні у відбитті агресії у дуже непрості часи, коли Україна втрачає найкращих своїх синів та доньок», – повідомив Президент.

Президент України та Предстоятель Української православної церкви (МП) обмінялися думками щодо активізації міжконфесійного діалогу в Україні.

За матеріалами

офіційного інтернет-представництва Президента України

ХРИСТИЯНСЬКА ПАСХА — СЛОВО ДО ВІРНИХ УАПЦ

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

 

   З усіх великих свят нашого церковного року найбільш давній, урочистий і радісний — це Воскресіння Христове, або Пасха. Цього дня Церква святкує перемогу Господа Ісуса Христа над пеклом та смертю. За словами апостола Павла, воскресіння Христове — головна подія, що лягла в основу християнства.

Християнська Пасха — це спомин про страждання, смерть та воскресіння Ісуса Христа. Сина Божого було розіп’ято, а воскрес Він у перший день після суботи, який у деяких мовах згодом дістав назви дня воскресного. У пасхальні дні ми не тільки згадуємо головні події з життя Ісуса Христа, а також святкуємо перехід від рабства гріху до свободи дітей Божих, та водночас від смерті до воскресіння та справжнього життя.

Воскресіння Ісуса Христа — подія, яка стала основою християнської віри. «Якщо Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна й віра ваша», — звертався до християн апостол Павло. Христос переміг смерть. Через Свою смерть і воскресіння Він приводить до життя кожного, хто справді вірує в Нього та сповнює Його заповіді. «Якщо ми віруємо, що Ісус помер та воскрес, то й померлих у Ісусі Бог приведе з Ним», — писав апостол Павло до Солунян.

Значення Воскресіння Христового для людства робить Пасху найзначнішим торжеством — Святом свят і Торжеством торжеств. Однак у повному розумінні  Воскресіння Ісуса  є знищення смерті, коли душа Христа, поєднана з Божеством, зійшла до пекла і звільнила душі усіх, хто там перебував. «Смерті святкуємо умертвіння, пекла ж руйнування», — урочисто стверджує Свята Церква у пасхальному богослужінні. Перемога над пеклом і умертвіння смерті — в цьому і є глибинний сенс свята. Христос увійшов у владу смерті, погодився померти – після чого силою Свого Божества переміг смерть, абсолютно знесилив її  Своєю власною силою, і дав можливість кожній людині уникати панування, влади та сили смерті і диявола.

Очевидно, що мета, заради якої Христос зійшов у пекло — знищення пекла і смерті. Христос зійшовши у пекло, щоби наповнити все світлом Свого Божества. Святий Григорій Богослов (IV ст.) говорить, що шанувальники Бога мали знайтися не лише в вишніх, але і в нижніх, так щоб все сповнилося й наповнилося славою Божою.

Після воскресіння Ісуса Христа Його учні і послідовники розійшлися по різних країнах, всюди сповіщаючи радісну звістку про те, що більше не треба боятися смерті. Її переміг Христос, Спаситель світу. Він воскрес Сам і воскресить кожного, хто повірить Йому і буде любити людей так само, як любив Він.

За давнім християнським переданням, Марія Магдалина осмілилася прийти зі звісткою про Воскресіння до самого римського імператора Тиберія. Оскільки до імператора не прийнято було приходити без подарунків, а Марія нічого не мала, вона прийшла з простим курячим яйцем. Дарунок був символічним. Яйце завжди було символом життя: у його міцній шкаралупі знаходиться приховане від очей життя, яке свого часу вирветься з вапняного полону у вигляді маленького жовтого курчати.

Але коли Марія стала говорити Тиберію про те, що Ісус Христос також вирвався зі смертельних оков і воскрес, імператор тільки розсміявся: «Це так само неможливо, як твоєму білому яйцю перетворитися на червоне». І не встиг Тиберій закінчити фразу, як яйце в руках Марії Магдалини стало зовсім червоним.

Відтоді, на згадку про цю подію, що символізує віру у Господа, Який воскрес, ми і розфарбовуємо яйця. Пасха – час особливої і виняткової радості, свято перемоги над смертю і над всякою скорботою та смутком.

У ці дні ми подумки линемо у Святий град Єрусалим, до живоносного Гробу Господнього. Ми згадуємо про Пресвяту Діву Марію, про святих жон-мироносиць, святих Апостолів які були свідками тайни Воскресіння Христа. А згодом вони цю звістку розповсюдили по всьому світі.

Сьогодні ми молимося за нашу Українську землю, за наш Український народ і просимо щоб Воскреслий Христос дарував нам мир. Щоби Господь усіх нас Благословив. Бажаю всім здоров’я, щастя, спасіння і мужності в складнощах і труднощах земного життя. Жити в повазі один до одного, і в любові один до одного, бо так навчає і так заповідає нам жити Воскреслий Господь.

Святкуючи на землі Пасху Христову ми приєднуємося до голосу молитви Святої Церкви, яка сьогодні звертається до Спасителя і молиться: «О Пасха Велика і Священна, Христе! О мудросте і Слово Боже і Сило, даруй нам завжди бути з Тобою і святкувати вічну Пасху! Нині і в безкінечні дні Царства Твого. Амінь».

Воістину Христос Воскрес!

Настоятель храму Святих Жон-Мироносиць

Митр.прот. Роман Будзинський

 

Богослужіння у свято Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа

19 серпня Свята Православна Церква святкує одне із двунадесятих свят – Преображення Господнього.

З нагоди цієї події у Церкві святих Жон-Мироносиць Тернопільської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви відбулось святкове богослужіння. 

Божественну Літургію очолив настоятель Церкви святих Жон-Мироносиць митрофорний протоієрей Роман Будзинський.

Після завершення Божественної Літургії було звершено чин освячення плодів, які дбайливо склали до святкових кошиків парафіяни.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

Напередодні свята первоверховних апостолів Петра і Павла в Церкві святих Жон-Мироносиць встановили іконостас

11 липня 2017 року Божого, напередодні свята святих первоверховних апостолів Петра і Павла, в Церкві святих Жон-Мироносиць встановили довгоочікуваний іконостас з двома іконами: Ісуса Христа “Вседержитель” та Пресвятої Богородиці “Благодатне Небо”. 

Того ж дня настоятель Церкви святих Жон-Мироносиць митрофорний протоієрей Роман Будзинський відслужив Божественну Літургію при новому іконостасі.

Щиро вітаємо настоятеля, духовенство та вірян з цією знаменною подією та просимо подячних молитов за іконописця та за кожного, хто долучився до створення цього чудового іконостасу з іконами.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

Водоосвятний молебень у Церкві святих Жон-Мироносиць Тернопільської єпархії УАПЦ

30 квітня 2017 р.Б., на свято Жон-Мироносиць, декан Тернопільського району, настоятель храму Покрову Пресвятої Богородиці Тернопільської Єпархії УАПЦ митрофорний протоієрей Анатолій Залізницький, разом з духовенством звершив водоосвятний молебень, під час котрого було окроплено всіх вірян свяченою водою.