Вітання з Днем Небесного Покровителя

Всечесний отче Романе!

Від імені вірних ПЦУ і прихожан Церкви Святих Жон-Мироносиць прийміть щирі та сердечні вітання з нагоди Дня Вашого Небесного Покровителя!

Нехай всемилостивий Господь завжди допомагає Вам на шляху служіння Йому й ближнім, щедро обдаровуючи Вас здоров’ям, натхненням і силою, терпінням, смиренням і любов’ю.

Нехай охороняє Вас Господь у здоров’ї та благоденстві на многії і благії літа!

Духовенство та громада парафії святих Жон-Мироносиць ПЦУ ТЄ

Розпочався Різдвяний піст

Дорогі брати і сестри, сьогодні розпочинається важливий період у житті православних християн – Різдвяний піст. У цей час ми очищуємо свою душу та готуємось до зустрічі Різдва Господа нашого Ісуса Христа, Який заради нашого спасіння зійшов із небес і став людиною.

Різдвяний піст триває сорок днів, останнім з яких є Святвечір 6 січня. У народі цей піст також називають Пилипівкою, адже заговини припадають на день пам’яті святого апостола Филипа. Він менш суворий, ніж Великий піст. Зрозуміло, що для дітей, немічних, вагітних і годуючих жінок, тих, хто важко працює, з благословіння священника піст може послаблюватися.

Також маємо пам’ятати: утримання від їжі без щирої молитви та покаяння не принесуть духовної користі у нашій підготовці до зустрічі Різдва Христового. Святитель Василій Великий розкриває значення посту, найперше, не як обмеження, а як можливості для вдосконалення: «Піст заносить молитву до неба, стає для неї крилами до лету вгору. Піст — матір здоров’я, вихователь молоді, окраса старців, добрий супутник, вірний друг дому для подружжя». Тож на наступні сорок днів варто поставити собі за мету, що гідно боротимемось проти власних пристрастей та шкідливих звичок, викорінюватимемо зі свого життя неправду й зло, пробачатимемо образи. І головне завдання посту — зберегти свої духовні здобутки та надбання і після нього, примножити їх та надихати своїм прикладом інших.

Лише з чистими серцем і душею, оновленими у смиренні, любові та терпеливості, зможемо у благословенні, в усій повноті великої радості зустріти Народження Сина Божого. Світлі думки, благі справи для наших ближніх, а також — щире бажання якомога глибше пізнати Істину — це те, що ми можемо принести у дарунок Божому Немовляті, Яке Народжується для усього світу, а отже — для кожного із нас.

Джерело ПЦУ

Двері серця Митрополита Володимира, як і двері його кабінету в Митрополії, ніколи не зачинялися

Слово в пам’ять про Блаженнішого Митрополита Володимира Сабодана Предстоятеля Української Православної Церкви зі спогадів секретаря Його Блаженства (1998-2014) митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Православної Церкви України Олександра Драбинко.

23 листопада 2019 р., Митрополиту Володимиру виповнилось би 84. Останніми роками він часто цитував псалмоспівця: дні віку нашого – сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ, і найкраща пора їх  – труд і хвороби  (Пс. 89:10). Слова ці він застосував до себе. І дійсно, в житті Блаженнішого було чимало трудів і хвороб. Та все ж йому майже вдалося досягти визначеної праведним Давидом межі: 80-ти років.

«Багато, що нам вдалося зробити, але дещо ми не встигли, а вже час…», – сказав мені Блаженніший близько року тому. Що мав на увазі Владика, говорячи, що ми не встигли щось зробити? Стан Митрополита на той час був уже тяжким, говорити йому було складно, і я не наважився розпитувати Владику про те, що саме ми не встигли. Та й не до того було.

Митрополит Володимир очолював Українську Православну Церкву в «осьовий» час її становлення. І поза сумнівом, що останній 20-ти річний період у житті нашої церкви з часом називатимуть золотою добою в новітній історії канонічного Українського Православ’я. Добою Блаженнішого Володимира, добою відродження, розвитку і зміцнення церковної України. Дай нам, Боже, ці здобутки  зберегти і примножити!

Однак сьогодні, у день народження Митрополита Володимира, не хотілося б говорити ні про те, що, на жаль, лишилося тільки в думках та задумах. Сьогодні хочеться сказати про інше – про те, чим жив Блаженніший, і якою людиною він був.

***

Він умів знаходити спільну мову з усіма. І це пояснюється не лише природною дипломатичністю. Блаженніший умів побачити в людині її справжнє «я» та прийняти її такою, якою вона є насправді.

«Чого чекають від нас люди? І що ми можемо їм дати? – запитує власне сумління Блаженніший у своїх щоденникових записах. «Кожна людина хоче, аби її зрозуміли та прийняли. У нас нема можливостей нагодувати всіх голодних і надати притулок усім бездонним. Але ми можемо і маємо перейнятися тими людьми, яких посилає нам Господь.

Люди чекають від нас розуміння. І ми маємо навчитися по-справжньому вдумуватися в людей, яких зустрічаємо у своєму житті, намагатися зрозуміти їхні обставини, надати їм притулок у своєму серці». Двері серця Митрополита Володимира, як і двері його кабінету в Митрополії, ніколи не зачинялися.

***

У нашій мові є чимало слів, які втратили свою конкретику і стали церковними ідіомами. «Улюблені брати і сестри». Які прекрасні слова! Але як, на жаль, померхkо їхнє золото, як згасла їхня сила, через те що ми роками не вкладаємо в них належної любові.

«Дорогій людині», – надписав Блаженніший збірку, де містяться його власні поезії та вірші інших шанованих ним авторів. Слово «дорогий» з його уст завжди звучало щиро. Він дорожив усіма нами. Дорожив далекими і близькими. Дорожив давніми і новими друзями. Дорожив спілкуванням і самим життям… З-поміж усіх нас його виділяли високий сан та поважний вік. Але стосовно інших у Владики не було й натяку на зверхність. Блаженніший умів по-справжньому поважати інших. Поважати нас навіть не за наші таланти, а за той головний дар, яким Бог наділив кожного з нас, – дар особистості, дар особистого буття.

«Таємниця особи, її унікальності, – писав Блаженніший, – нікому незбагненна до кінця. Особа людська більш таємнича, ніж світ… Особа людини, як образ Божий, дорожча за всі цінності світу. Вона невичерпна у своїй динаміці, у своєму нескінченному розкритті та здійсненні. Вона, будучи єдино неповторною, закликана до богоуподібнення: без неї Царство слави не сяятиме сповна…».

«Митрополит надто м’який. Навіщо давати стільки свободи єпископату та духовенству?» – такі думки регулярно озвучували прибічники «жорсткого курсу» як з московського «центру», так і з керівної адміністрації Києва. Але Предстоятель стояв на своєму. «Те, що ви називаєте м якістю, – казав він, – це повага до свободи інших. Так, свобода – це завжди ризик. Але якщо на цей ризик іде Сам Бог, то хіба можемо уникнути його ми?»

***

«Церква – це я». Така абсолютистка логіка ніколи не була властива Митрополиту Володимиру. Якось за трапезою під час урочистостей один із нинішніх правлячих архієреїв виголосив заздравницю на честь Предстоятеля. У відповідь Блаженніший тихо вимовив кілька слів, які назавжди запам’яталися всім присутнім: «Що я без вас? За всіх нас!»

***

Терпіти і чекати. Цим двом речам, яких так часто бракує всім нам, Блаженніший навчив досконало. «Богові відомі всі наші потреби, – казав Владика. – Тому живи за принципом: нічого не проси і ні від чого не відмовляйся».

Ваше Блаженство! Віримо і знаємо, що милістю нашого Небесного Отця Ви знайшли притулок у Його всеохоплюючому Серці та Його Небесному Домі. Просимо вас, Блаженніший Владико, не залишайте у своїх молитвах ні нашої Церкви, ні нашої країни, ні нас, Ваших вірних чад!

Вічна Вам память, Ваше Блаженство!

Пам’ятаймо й борімося!

Кожну останню суботу листопада ми молитвно згадуємо усіх тих, хто загинув внаслідок «посту від диявола» — саме так названо злочин, що увійшов в нашу історію, як Голодомор. 23 листопада — особливий День молитовного поминання усіх його невинно знищених жертв.

Бозю, що там у тебе в руці?
Дай мені Бозю хоч соломинку,
Щоб не втонути в голодній ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка,

Та ж підрости хоч би трохи бодай!
Світу не бачив ще білого…Бозю!
Я – пташенятко при битій дорозі,
Хоч би одненьку пір’їночку дай!

Тато і мама – холодні мерці.
Бозю, зроби щоби їсти не хтілось…
Холодно Бозю…Сніг дуже білий…
Бозю…Що там у тебе в руці?..

Запалена поминальна свіча горить по тих 9 мільйонах, а може, десяти, хіба ж зараз можна порахувати їхні замучені душі, і не дає нам забути минулого. Нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню – частинки вічного. А світло цих свічок хай буде даниною тим, хто навічно пішов від нас.

Прес-служба Парафії святиж Жон-Мироносиць

Благословений хто возвеличує Господнє Ім’я

Великою окрасою християнства є його мистецька спадщина. Рукотворні оздоби людської праці свідчать про їх любов до Господа Бога, свідчать про те, що люди завжди прагнули  збагатити Божу славу. І по сьогоднішній день людина не втратила цього бажання воздати славу та хвалу своїми творіннями Господу Богу і віднайти для себе Господньої милості та благословення…

 «Дивний Бог у святих Своїх», говорить нам Слово Боже, через що ми і прославляємо тих хто своїм життям засвідчив невимовно велику вірність та відданість Господу Богу. Шануємо їх, як і наших покровителів, адже вони безперестанно молять Творця за нас, за наш добробут, мир та спасіння. Вони удостоїлись буди праведними в Його очах і показали цим приклад нам, грішним людям, як ми можемо досягнути цієї досконалості. Кожен із них прославився тим, що мав у своєму серці, у своїй душі: милосердям, проповідництвом, безсрібництвом, любов’ю, подвижницькою молитвою та багатьма іншими чеснотами які притаманні людині, що стала на дорогу спасіння.

Входячи у Божий храм ми потрапляємо у місце чистоти, місце де перебуває Бог, і дуже часто святі, які споглядають на нас із храмових розписів, із святих ікон, дають нам поштовх у духовному житті і людина ніби переображається, знявши із себе одяг старої гріховності і одівшись у новий – чистоти, доброти та благості. Їх дія на наші душі дає нам можливість ще будучи тут на землі, скуштувати блаженства Божого Царства і вознести наш дух до святості і стати їх вірними послідовниками та учнями.

Із Божими праведниками нас з’єднує багато спільного: терпіння які ми зносимо на землі, упадки та підняття, безбоязне та щире сповідництво Бога, і що найголовніше любов до рідної землі, до рідних людей та до всього, що нам Господь дарував для життя. Маючи у собі ці чеснотні засади ми стаємо направду добрими наслідувачами Бога і гідними частинами Христової Церкви.

Кожен із нас несе свою молитву та служіння Богу: хтось добротою, хтось благоукрасительством, хтось милосердям, щедрістю… Маючи на меті повноцінно віддатись у Божі руки, ми воздаємо Христу Богу тим, чим Він нас благословив у нашому бутті. Благоукрашаючи наш храм ми маємо надію, що за посередництвом та заступництвом наших святих, жертва, яку ми тут приносимо Богу, буде прийнятою і Господь воздасть нам за тлінне – не тлінним, за земне – небесним.

Наша Українська Православна Церква, як говорив блаженної пам’яті, митрополит Київський і всієї України, Мефодій, омита кров’ю мучеників, побудована на кістках праведників, які не побоялись виявити любов та відданість своїй українські Церкві та пастві, не побоялись віддати свої життя за друзів своїх, за тих, хто любить свою землю, свій народ і свою Церкву. Наш народ спокон віків ніс у своєму існуванні хрест страждання та мучеництва, через що і виплекав у собі багатьох святих, які віднайшли у Бога милості бути заступниками та покровителями своєї землі. Ворог роду християнського завжди діяв через людей, які бажаючи підкорити Божу паству, улесливо зводили побожних християн багатствами світу цього. Коли ж бачачи, що вони віднайшли собі за скарб вічного Бога і у ніщо поставили тлінне, богоборці озлобились на Святу Церкву та на її праведників і нещадно нищили все богоугодне на своєму шляху щоб і саме ім’я Господнє стерти з лиця землі.

Під покровом Матері Божої, Яка прославилась у багатьох чудотворних іконах, а зокрема і у чудотворній іконі у місті Тернополі, ми маємо велику опору та охорону, яка завжди спішить нам на допомогу. Людська віра завжди спонукала людей славити Владичицю Богородицю, як найбільшу заступницю роду християнського, за що і Вона неодноразово сподобляла людей Свого змилування. Вона являлась у чудотворінні, коли дивним образом пролила сльози з очей у домі благочестивого шевця Василія Маркевича; Її милість проявлялась у часи бід та розрух, війн та спустошення, і не давала загинути своїм дітям, які призивають Її ім’я. Так був збережений храм Різдва Христового у місті Тернополі: у час війни, коли за Тернопіль велись страшні бої, Вона покривши Свою святиню омофором, не віддала її на знесення та падіння перед безчестям ворогів. Пройшло багато років, та Богородиця не перестала нас ущедрювати Своєю материнською любов’ю по сьогоднішній день вислуховуючи наші молитви та зцілюючи нас від наших духовних та тілесних ран, про що свідчать щедрі дари на Її святій іконі.

Люди завжди мали можливість бути із Богом, із Його Матір’ю, отримувати Їх заступництво та допомогу за умови побожного та праведного життя. Преподобний Іов, ігумен та чудотворець Почаївський, будучи у Божих очах носієм всякої правди та істини, по Господній благодаті, безперестанно стоїть на сторожі і нашої духовності. З історії Лаври відомо багато подій де дивно проявлялась діюча та спасаюча молитва преподобного за нас. Саме Пресвята Богородиця, за його благаннями, неодноразово відганяла та захищала обитель та нашу землю від спустошення ворогів, за що і сьогодні і Діві Богородиці і преподобному від людей приноситься щира подяка та вічна слава.

Згадаймо і ченця, котрий у 1240 році втікав із Києво-Печерської Лаври, яку тоді вщент зруйнував хан Батий, і добігши на Богом бережену Подільську землю, знесилено впав у терпіннях та заснув. Явившись йому у сні Богородиця благословила його своїм миром та зціленням, за що він воздав Їй похвалу, збудувавши храм-каплицю та благоукрасивши її у честь Преблагословенної. І по сьогоднішні день у тому краї несеться безперестанна хвала та молитва з подякою Господу Богу та пресвятій Богородиці за те, що Вони не залишають нас у час наших бід та печалей, а всяко допомагають нам, підтверджуючи Святе Писання, у якому сказано, що Господь не хоче смерті грішника, але щоб він був живий.

Архієрейські чини, священничі, дияконські, чернечі та прості миряни, почувши у собі заклик Господній стояли за правду, за цю правду і страждали, але цією правдою і спаслись. Одним із перших хто віддав своє життя на розіп’яття ворогам у новітній історії Української Церкви, був митроплит Василій (Липківський). Стоячи біля керма Церкви, він не те що піддався на улесливість спокусам, а гідно стояв, молячись за тих хто його вбивав, не зламавши у собі віри у Господа та не піддавши на поталу вовкам святу Церкву. Він став небесним провідником нашого народу, покровителем нашої державності та молитвеником у наших терпіннях які завдають нам вороги наших душ та тіл. Він став достойним Божої Слави, за що ми і шануємо його, як святого нашого Українського краю.

Благословляючи нас, митрополит навчає нас як ми повинні любити все те, що Господь нам послав: прекрасну землю, добрих та щирих людей, свою рідну мову, звичаї, та найбільше він вчить нас любити наших ворогів і у безперестанних молитвах благати за них Господа, щоб врозумив, відкрив очі та серця наповнивши добром та істиною.

«… В житі вашім вірних своїх любов’ю, більшою за смерть, ви полюбили і за них душі свої віддали…» – говориться у святих молитвах до священномучеників. І справді, не боячись смерті більшість із архієреїв УАПЦ на початку двадцятого століття уподібнились апостолам, які по Господньому благословенні стали просвітителями та провідниками Божої пастви, за що і постраждали. Але як бачимо темрява не затемнила та не погасила світла яким були просвічені священномученики та побожний український народ.

Одним із великих, непохитних сповідників нашої землі був Даниїл Черкаський – святий до останнього свого подиху сповідував святе Православіє за що і прийняв на себе хрест мучеництва. У часи Речі Посполитої, коли католики бажали підкорити Православну Церкву, у селі Млієві було дві православні церкви – Троїцька й Успенська. Священиками там служили брати Василь і Федір Гдишицькі, які були синами уніатського протопопа Афанасія. Услід за батьком вони теж переметнулися у католики. Гадали, що і прихожани покірно підуть за ними. Але люди засудили такий зрадливий вчинок і висловили своїм пастирям недовіру. Громада обрала і нових священиків. Для Троїцького храму – дячка Григорія Шиленка, для Успенського – Григорія Хоминського. Та Гдишицькі не бажали поступатися, і запалала боротьба.

Щоб уніати не вкрали церковне приладдя та ризи, люди передали усе на зберігання селянину Данилу Кушніру, який був титарем, тобто церковним старостою, Успенського храму. Він користувався авторитетом, довірою й повагою односельців. Гдишицькі ж заходилися пліткувати, що він усе просто вкрав. Про це настрочили донос Смілянському губернатору Венті. Той наказав закувати титаря у кайдани й посадити в темницю Смілянського замку. Було це наприкінці березня 1766 року.

Селяни намагалися визволити свого титаря – навіть пропонували протопопу Гдишицькому викуп. Але той наполягав, щоб Данило Кушнір прийняв унію. Тільки за цієї умови погоджувався анулювати свої наклепи. Титар від цього відмовився. Він закликав селян якнайміцніше триматися від предків успадкованої православної віри, за котру сам готовий витерпіти усі випробування… Гдишинський витребував від губернатора наказу стратити Кушніра.

У суботу 29 липня його відправили до польського військового обозу, що стояв під Вільшаною, для привселюдної страти. Щоб залякати народ, зігнали населення довколишніх сіл. Мовляв, дивіться, яка швидка розправа чекає на вас, коли й далі будете непокірними… Кушніру обмотали руки змоченими у смолі конопляними рушниками і запалили їх. Та не почули нелюди благання про пощаду! Навпаки, мужній чоловік закликав народ у жодному разі не вірити уніатам. Навіть польські вояки прониклися співчуттям до мученика, почали говорити, що досить вже з нього тортур. Але Гдишицький був непохитний і наказав відтяти голову. Данило Кушнір лише звернувся до Всевишнього:

– Боже мій! Прийми дух мій! Зав’язуючи мученикові очі, кат сказав:

– Не бійся! Бог з тобою!

– Я не боюся, роби, що тобі сказано!

Тіло мученика поляки спалили. Останки місцеві жителі поховали у викопаному маленькому рівчаку. Наприкінці вересня виставлену на палю голову викрали і передали до Переяславського кафедрального Свято-Вознесенського монастиря, де її поховали. (Життєпис мч. Даниїла Млієвського)

Об’єднані у вірі люди, які угодили Богу своїм життям, поєднали у нашому храмі всю нашу Державу, поєднали людей які з тих чи інших вподобань були розділеними – поєднав усіх нас Бог та Свята Православна Церква у якій Господь сподобив нас нести наше служіння. Одівшись у ризи спасіння і ми стаємо мучениками, адже відколи ми прийняли Бога у свої життя, ми стали до боротьби проти злих сил. Наша зброя проти них – це наша віра, любов та бажання щоб жодна людська душа не загинула, а перебувала у єдності із Творцем-Богом.

Чого тільки вартує жертовна любов до свого українського братства нашого святого лікаря Арсенія Річинського, який не зламався під нестерпними каторгами безбожності, а навпаки, маючи у собі дар від Бога допомагати людям лікуванням, щедро та із смиренням роздавав цю наділену Богом благодать не тільки своїм братам, а й ворогам, які не шкодували його. Ніхто ніколи не зможе зрозуміти страждань які він переносив, але всі ми маємо можливість пізнати його праведність, якою він і спас свою душу та удостоївся зватись Божим угодником та удостоївся, щоб люди уповали на його небесне заступництво та допомогу. Будучи вихідцем із Тернопільщини, він став і нашим місцевим шанованим святим до якого кожноденно звертаються люди у нуждах та потребах.

Минуло рівно століття боротьби де на полях за незалежність нашої Церкви полягло тисячі обранців він нашої землі, які стали цвітом у Божому саду. І як бачимо не марною була ця боротьба, адже Господь за роки поневірянь та скитань воздав нам гідно нагороду за нашу працю. Настала все ж таки Божа правда поміж людьми. Просіть і дасться, говорить Боже Слово – просили і далось, молились і було почуто, стукали і відчинилось, і сьогодні маємо можливість дихати вільним церковним повітрям від півночі до півдня, від заходу до сходу у єдності славлячи Господа Бога.

Ми хрестились і Боже ім’я, ми освятились сповідництвом Божих святих, ми з’єднались у єдності із Богом, за що і воздаємо людське божественному. Звісно Господь не потребує від нас жодного подаяння, але приносячи цим свою службу, ми увіковічнюємо дивні Божі діла на свідоцтво нащадкам та прийдешнім поколінням. Прикрашаючи Божий храм у дусі сповіднитва новітньої історії Церкви ми пишемо історію нашого буття, Божої премудрості до нас. Отримання Томосу про автокефалію, визнання дійсно Церкви Українського народу – це Божі дари для нас за те, що ми встояли у вірі, любові та відданості Божим істинам. Ми зберегли свою духовну ідентичність та змогли пронести її крізь спокуси у чистоті та непорочності, за що Господь зглянувся на нас. Нам предстоїть пережити ще багато спокус, непорозумінь, розділень, але те, що неможливе у людини можливе у Бога, і те, що розділює людей – з’єднає Бог.

Прес-служба Парафії Жон-Мироносиць

В Нью-Йорку відбулася зустріч української громади з Предстоятелем Православної Церкви України

В Нью-Йорку відбулася зустріч української громади з Предстоятелем Православної Церкви України Блаженнійшим Митрополитом Епіфанієм та прийняття на його честь, організовані Українським Інститутом Америки в співпраці з Українським конгресовим комітетом в Америці (УККА).

Обидві організації є впливовими національними об‘єднаннями, які опікуються інтересами українців у США.

Український Інститут Америки працює з 1948 року та займається збереженням пам’яток української культури й налагодженням американсько-українських культурних зв’язків. Він активно допомагає студіюючій молоді та українцям, що селяться в США.

Український конгресовий комітет в Америці (УККА) діє з 1940 року та нині говорить від імені понад 1,5 мільйона американців українського походження. У складі УККА на сьогодні перебуває 22 організації – соціальні, ділові, гуманітарні, ветеранські, освітні, релігійні та інші. Усі вони сприяють тому, щоби об’єднаний голос українців почули в Конгресі США.

Зустріч та прийняття мали урочистий характер, до почесних гостей долучився Архієпископ Америки Елпідофор, який виголосив коротке вітальне слово духівник Фонду пам’яті Блажннішого Митрополита Мефодія, настоятель Парафії Жон-Мироносиць Тернопільської єпархії ПЦУ митрофорний протоієрей Роман Будзинський. Також на заході були присутні українські дипломати – Володимир Єльченко, Постійний представник України при ООН, та Олексій Голубов, Генеральний консул України в Нью-Йорку.

Слова вітання прозвучали від імені Інституту та Комітету. Далі Блаженнійший Митрополит виголосив слово та відповів на низку питань.

Предстоятель ПЦУ нагородив Український Інститут Америки Благословенною грамотою з відзнакою, які передав Президенту УІА Катерині Наливайко, а також вручив Орден архістратига Михаїла I ступеня меценату Юрію Чопівському, члену Ради директорів Інституту.

У свою чергу від імені УІА Блаженнійшому Митрополиту Епіфанію було вручено грамоту та знак почесного члена Інституту.

Предстоятель висловив вдячність за організацію гостинного прийому та благословив усіх на плідну роботу.

Урочисту частину заходу завершив нью-йоркський хор “Думка”, який є одним з символів української громади США та послом української культури в Америці, виконавши “Молитву за Україну” – «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».

Спілкування Блаженнійшого Митрополита з громадою продовжилося під час прийняття.

Прес-служба Київської  Митрополії

Української Православної Церкви (ПЦУ)

Собор Елладської церкви визнав ПЦУ

Сьогодні, 12 жовтня, відбулось те, на що всі чекали вже кілька місяців. За повідомленням Romfea, Собор ієрархії Елладської церкви оголосив про визнання ПЦУ. Тобто, фактично собор підтримав позицію архієпископа Афінського Ієроніма, привілей якого прийняти остаточне рішення з українського питання було підтверджено Священним Синодом ЕПЦ, проведеним наприкінці серпня. Попри всі сумніви, це нарешті столось.

За інформацією кореспондентів ТСН, в стінах Елладського церковного “парламенту” відбулась дуже палка дискусія, декілька членів Собору висловились за відтермінування рішення або перенесення на Всеправославну нараду. Але, як бачимо, переважна більшість членів Собору не пристала до таких промосковських вимог. За традицією, після цього відбувається поминання предстоятеля ПЦУ на літургії. Наразі очікуємо офіційного оголошення резюлюції. Це без перебільшення визначна та вирішальна подія, яка покладе початок поступовому визнанню ПЦУ іншими помісними церквами.

Джерело Cerkvarium

Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього

Щорічно 27 вересня християни святкують Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Зазвичай в народі кажуть що «Хто не постить на Воздвиження Хреста Христового, на того сім гріхів зійдуть!». Віряни шанобливо тримаються посту тому, що це величне свято – символ спокутування і доказ всеперемагаючої Любові Бога, через яку Спаситель віддав себе на розп’яття за кожну душу, яка хоче спастися. В цей день ми вклоняємося не хресту, а образу, суті спасіння роду людського.

Історія свята сягає сивої давнини. За часів правління Констянтина Великого, першого імператора, який припинив гоніння на християн, був знайдений Хрест Господній. Імператор доручив пошуки своїй матері. Цариця Єлена з усією відданістю шукала в Єрусалимі справжній Хрест Господній.

На місці великого ідольського капища Єлена віднайшла три хрести та дощечку з написом «Ісус Назарянин, Цар Юдейський», зроблена за наказом Пілата, і чотири цвяхи, що пронизували Тіло Господа.

Для того, щоб дізнатися на якому з трьох хрестів був розіп’ятий Спаситель, стали по черзі підносити хрести до однієї важкохворої жінки. Коли до нещасної приклали третій хрест, вона зцілилася.

Побачивши чудо, всі переконалися, що знайдено Животворящий Хрест. Тисячі християн прийшли вклонитися Святому Хресту. Вони просили підняти святиню, щоб усі могли хоча б здалеку благоговійно споглядати її, віддаючи шану. Тоді почали високо піднімати Святий Хрест, а народ, повторюючи: «Господи, помилуй», – вклонявся Хресту Спасителя.

Вітаємо всіх вірян зі святом Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Сьогоднішнє свято є символом нашого Спасіння і нагадує про Божу любов до нас.

Прес-служба Парафії Жон-Мироносиць

 

Радуйся, обрадувана, в успінні Твоєму нас не залишаєш Ти!

За свого земного життя, Пречиста Діва Марія не один раз страждала та переживала труднощі земного життя. Серце людське у всій повноті не зможе осягнути того всього болю, тієї печалі, того страждання яке Вона перетерпіла коли убивали Її сина, нашого Спасителя і Бога. Але і в тому є Божа премудрість – на Богородиці збулись слова праведного Симеона Богоприїмця: «і Тобі Самій душу пройме меч» (Лк. 2:35). У своїх страждання Пресвята Діва Марія підтвердила до нас Свою безмежну любов, християнську любов, і стала для усіх нас прикладом та таслідуванням якими ми повинні бути християнами.

Впродовж усього земного нашого життя Пресвята Богородиця не покидає нас, а розкривши омофор Своєї благодаті охороняє нас і боронить нас від життєвих напастей. Попри те, що Вона наша покровителька, Вона для нас ще й дороговказ та наставниця, адже Своїм прикладом незламності перед скорботами, які Вона пронесла голгофською дорогою, Вона показує усім нам як ми повинні ставитись до своїх тернистих доріг. З любов’ю, з надією, що Син Божий допоможе, з радістю, що Господь вибрав саме ту людину для певної місії в житті, з смиренням та сокрушенністю наших сердець.

До останнього Свого подиху Вона жила Господом Богом. Все Її життя було сповнене бажання знову побачити Свого Сина Ісуса Христа і знову з’єднатись із ним у Райських блаженствах. Ми, благочестиві християни, теж уподібнюємось у своїй вірі та бажанню жити із Господом Діві Марії. І за Її чесним заступництвом саме так і є – наша віра, бажання услужити Господу дають нам можливість спасти свої душі і наче срібло у вогні – виплавити з наших сердець всяку неправду і зробити його чистим та світлим перед Богом.

Владичиця Богородиця є також покровителькою та заступницею і наших українських матерів. Багато із них, як і Мати Божа, втратили своїх синів на війні, і Вона розуміє їх біль, їх страждання і всяко допомогає їм перенести ті втрати. Під покровом Богородиці, за Її святими молитвами усі ми віримо і чекаємо того дня коли ми зранку прокинемось і нам скажуть благу вість, що закінчилась війна. І сьогодні, біля цієї святої плащаниці Матері Божої просімо Її про мир, який так нам потрібен. Живімо надією, що Діва Марія ніколи нас не покине, а й надалі опікуватиметься нами, як любляча наша мати.

Пам’ятаймо, що Богородиця є і нашою з вами матірю, адже стоячи під хрестом Свого помираючого Сина, вона духовно усиновила усіх нас і згромаджує усіх нас у єдину сімю Її Сина. Наближуймось до Неї якомога ближче, відчуваймо у своєму житті Її заступництво, відкриваймо свої серця для Неї і Вона стане у нашому житті світлом, яке осінить наш шлях до спасіння. Молімось до Неї і просімо щоб наше життя було наповнене Її святістю, щоб було наповнене такою ж добротою яка була у Неї, таким же смирення та вірою які у Своєму серці мала Пресвята Діва Марія.

«Радуйся, обрадувана, в успінні Твоєму нас не залишаєш Ти».

Прес-служба Парафії Жон-Мироносиць

Вітаємо зі святом Преображення Господнього!

19 серпня за новим стилем (6 серпня за старим) Свята Православна Церква святкує День Преображення Господнього. Це свято встановлене в пам’ять Преображення Господа нашого Ісуса Христа перед учнями на горі Фавор.

Як описує Євангеліє, незадовго до свого розп’яття Ісус Христос, взявши з Собою трьох учнів – Петра і братів Заведеевих, Якова та Івана, вирушив з Кесарії Філіппової в межі Галілеї. Зупинившись біля гори Фавор, що підноситься над пагорбами Галілеї, Ісус став молитися. Стомившись, апостоли заснули, як сказано в Євангелії: “Петро та приявні з ним були зморені сном”. Прокинувшись, вони побачили, що Ісус Христос преобразився: Він стояв оточений яскравим сяйвом: обличчя Його сяяло,  як сонце, одяг зробився білішим від снігу і блищав, як світло. Поруч з Ним стояли два найшанованіші старозавітні пророки – Мойсей та Ілля, які розмовляли з Господом про Його близький відхід.

Далі Євангеліє оповідає про те, що співрозмовників осінила біла хмара, з якої пролунав голос Божий: “Це – Син Мій улюблений, Його слухайте”. Бачення зникло. Учні в страху попадали на землю. Ісус Христос підійшов до них, торкнувся їх і сказав: “Встаньте, не бійтеся”. Учні тоді встали і побачили Ісуса вже у звичайному вигляді.

Разом з Ісусом Христом вони спустилися з гори і до ранку повернулися в Капернаум. Христос наказав нікому не розповідати про те, що вони бачили, – до тих пір, поки Він не воскресне з мертвих.

Що стосується хронології встановлення свята, то в історичній літургіці існують версії про його надзвичайно давнє походження: “З 900 року його святкують у Візантії як… Преображення Спасителя”. Однак, більш імовірно, що свято було встановлене в IV столітті: у цей час рівноапостольна Олена, мати Костянтина Великого, звела на горі Фавор храм на честь Преображення Господнього. І якийсь час Преображення було в Святій Землі місцевим святкуванням. Лише з V століття святкування було поширеним на християнському Сході.

Вважається, що свято Преображення нагадує людям про необхідність їх – за натхненням, проводом і участю Божого Святого духа – духовного преображення. Церква вчить, що Своїм Преображенням Спаситель дозволив людям на власні очі побачити всю повноту того Преображення, яке очікує людину в Царстві Божому. Христос готував учнів до Своєї смерті, вони повинні побачити Його у славі, щоб не спіткнулися й не похитнутися у вірі в часі різних випробувань та неочікуваних змін обставин і ситуацій.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць