Святкування Маковея

14 серпня віряни святкують Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього, свято Всемилос­тивого Спаса та Пресвятої Богородицi, а також день семи мчч. Маккавеєвих. Зазвичай в народі це свято називають Медовий Спас або просто Маковей. Це золотаве літнє свято, яке нагадує нам про прихід теплої осені та початок збору багатого врожаю.

В Церкві святих Жон-мироносиць відбулась Свята Божественна Літургія, яку очолив митрофорний протоієрей Роман Будзинський. Після Божественної Літургії відбувся Водохресний молебень та урочиста освята маку і меду.

Цього ж дня в церкві було проведено пізнавальне заняття, що присвячене державним і народним символам України, для діток недільної православної школи, якою опікується Будзинська Валентина Павлівна в рамках спільного проекту Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія та парафії Святих Жон-Мироносиць Української Автокефальної Православної Церкви Тернопільської Єпархії – «Долонька милосердя».

В підготовці та проведенні просвітницького і патріотичного виховного заняття допомагали куратор соціально-благодійного відділу – іподиякон Блаженнішого Митрополита Мефодія Андрій Палцан та координатор відділу реабілітації дітей та молоді – Іван Бойко.

DSC_0055

DSC_0115

Переглянути фотогалерею

Україні потрібна єдина церква

Ваша Святосте! Ваші блаженства! Пресвяті отці! Дорогі українці!

У цей історичний день ми молимося під хрестом святого рівноапостольного Володимира. З величного постаменту він ніби благословляє древні київські пагорби, якими ступала нога ще Андрія Первозванного. Благословляє всю нашу Русь-Україну, яка стоїть у віках вже понад тисячу років після Володимирового Хрещення, – і стоятиме вічно!

… Вогник благодатного вогню ми отримали з Константинополя, звідки прибули до нас перші єпископи і священики. З Цар-города христова віра прийшла до Києва, на береги Дніпра, і вже саме звідси поширилася на інші східнослов’янські терени та сусідні народи. Константинопольська Церква для нас була, є й буде Церквою-матір’ю, до якої ми, її чада, зверталися і будемо звертатися по допомогу, – в тому числі у подоланні розділення, яке сьогодні болить православним українцям.

…Сьогодні я особливо радий вітати серед нас його високоповажного представника, архієпископа Тельміського Іова. Перекажіть, владико, Його Всесвятості, що Православна Церква в Україні потребує невідкладної уваги з боку Вселенського Константинопольського Престолу. Він – єдиний, хто спроможний допомогти православним України об’єднатися та врегулювати канонічний статус Української Церкви в структурі світового Православ’я.

Соціологічні опитування показують, що дедалі більша кількість православних громадян України хочуть мати, – як це заведено в усьому православному світі і більшості православних країн – єдину помісну автокефальну церкву. Церкву, євхаристійно й молитовно поєднану, але адміністративно незалежну від інших церковних юрисдикцій. Це історичний тренд, який не може оминути і Україну.

 До тих же, хто цього ще не відчуває, хотів би апелювати словами покійного Митрополита Володимира Сабодана: «Автокефалія – це спосіб організації церковного життя, свідчення кількісного та якісного зростання Церкви, її здатності до самостійного буття».

Світлої пам’яті владика нагадував, що завжди після здобуття незалежності державою починалася дискусія про автокефалію. Так було в Греції, Сербії, Румунії, Болгарії, Грузії, Албанії тощо.

Ясно, що ми не будемо байдуже спостерігати за втручанням іншої держави в наші церковні справи, за її спробами використати в своїх інтересах почуття частини українських православних.

І це одна з причин, чому Верховна Рада аргументовано звернулася до Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха Варфоломія щодо надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні.

Слід виходити з давнього канонічного принципу: громадянським та земельним розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ.

З великою надією в Києві сприйняли звістку про те, що Священний Синод Константинопольського Патріархату створює спеціальну комісію для розгляду заяви українського парламенту.

Впевнений, що завдяки участі Його Всесвятості у вирішенні цього важливого питання між Українською Церквою та Константинополем складуться унікальні стосунки, які дозволять подолати чимало негативних тенденцій у житті сучасного Православ’я.

Читати далі. . .

Хреститель Руси-України

Поміж великими і світлими мужами нашої княжої держави святий Володимир Великий, наче сонце, сяє своєю невмирущою славою, величчю і заслугами. В історії Руси-України його записано золотими літерами не тільки як могутнього і розумного володаря, але передусім як хрестителя, просвітителя і ревного апостола християнської віри. Свята віра, яку він прийняв у візантійському обряді, стає з часом серцем і душею нашого народу й держави. Вона стає сильною моральною основою нашого народу, основою нашої культури, звичаїв і обрядів.

Князювання Володимира Великого (980-1015) вважається початком розквіту Київської Русі. Це був один із найяскравіших політичних діячів Європи того часу. За походженням Володимир був позашлюбним сином Святослава і ключниці Ольги – Малуші.

В 970 році князь Святослав, збираючись у черговий військовий похід, який виявився для нього останнім, розділив свої володіння між трьома синами: у Києві залишився Ярополк, у центрі древлянської землі Іскоростені — Олег, а Володимир отримав далекий північний Новгород. В 14 років він разом з дядьком Добринею, братом матері, вирушив до Новгорода, щоб посісти там княжий престол. Язичницьке виховання князя гартувало в його душі жадобу до влади, мстивість та сластолюбство.

Після смерті Київського князя Святослава розпочалась братовбивча війна між його синами. Її наслідком стали дві смерті: Олега і Ярополка, а князь Володимир, як єдиний спадкоємець Київської держави, піднявся на великокняжий Київський Престол. Держава князя була однією із найбільших у Європі.

Давні літописці зазначали, що він мав багато наложниць, а з п’яти офіційних жінок чотири були християнками (грекиня, болгарка, дві чешки), які впливали на Володимира. І Володимир вирішив прийняти нову віру, щоб не тільки впровадити вищу культуру того часу, якою була християнська релігія, у свою країну, а за її допомогою згуртувати різні племена біля Києва й об’єднати їх в одну націю — руську.

Щоб справа набрала всенародного розголосу, Володимир покликав на нараду впливових бояр і послав посланців до різних держав, щоб переконатися, котра віра найкраща. Посланцям найбільше сподобалося грецьке богослужіння у святому Софіївському соборі в Царгороді. Тому вирішили прийняти віру з Греції.

Князь охрестився в 988 р. в завойованому ним грецькому місті-фортеці Корсуні (древній Херсонес). Він послав посланців до царів Василя і Констянтина, які не виконали угоду про воєнну допомогу проти Варди Фоки, і наказав передати: «Я взяв ваше славне місто, але коли ви не віддасте за мене сестру Анну, то з вашим містом Царгородом я зроблю те саме, що з Херсонесом». Почувши це, царі обіцяли умовити Анну, а Володимиру переказали: «Охрестися, тоді пошлемо свою сестру до тебе». Володимир відповів: «Хай охрестять мене ті (священики), хто прибуде разом із сестрою вашою». Імператори погодились і послали до Володимира свою сестру Анну, а на Київську Кафедру Митрополита Михаїла з почтом, кліром, й багатьма святинями.

З Божою волею Володимир захворів і нічого не бачив. Він не знав, що йому робити і дуже переживав. Цариця йому сказала: «Коли хочеш видужати, швидше охрестися; коли ж не охрестишся, то не відійде від тебе хвороба». На це Володимир відповів: «Коли це правда, то великий Бог християнський!».

Як тільки повернувся князь Володимир додому, наказав поскидати ідолів — одних посікти, а інших попалити. А Перуна наказав прив’язати коневі до хвоста й тягти з гори через Боричів потік до річки, а 12 мужам підпихати його киями… Дотягнувши, кинули Перуна в Дніпро… А по цьому Володимир послав посланців по всьому місту, наказуючи: «Хто не прийде завтра до річки, — чи багатий він, чи вбогий, старець чи невільник, — той стане противний мені».

Частина киян послухалася князя й охрестилася. Всенародне хрещення було важкою справою. Потрібно було відповідно підготувати народ до цього важливого дійства. Для цього треба було мати священиків, які знали мову й звичаї наших предків. Кияни хрестилися в річці Почайні, яка впадає в Дніпро. А в Синопсисі Інокентія Гізеля (XVII ст.) місцем охрещення є Хрещатик. І, мабуть, усі праві! Тому що хрещення проходило всюди й поетапно. Таїнство хрещення відправляли священики. Потрібних священиків прислали з Візантії та Болгарії, мову яких розуміли наші предки. У болгар Володимир узяв і потрібну кількість богослужбових книг, які переклали брати Кирило і Мефодій.

Ставши християнином, Володимир Великий цілком змінив своє життя. До хворих і бідних Володимир ставився милосердно, за часів князювання Володимира в Київській державі з’явилося церковне законодавство. Збірник законів під назвою «Церковний Устав князя Володимира» встановив церковно-правові норми життя, була відмінена смертна кара. Окремо треба сказати про так звану десятину. Від власних доходів, а також і від державних, князь Володимир визначив відрахування в розмірі 10 відсотків на розбудову церков і утримання духовенства.

Після Хрещення князь Володимир прожив ще 28 років, ревно дбаючи про поширення християнства. Йому потрібно було багато освічених людей. Тому князь організував школу, де вчилися діти заможних батьків. Крім цього, він закладав і духовні школи, бо хотів мати власне духовенство.

Також після охрещення киян Володимир Великий почав будувати величну церкву на честь Успіння Божої Матері, яку назвали Десятинною, бо на її будівництво князь призначив десяту частину своїх доходів. Це був символ перемоги християнства над поганством. Її побудували на тому місці, де колись красувалася статуя Перуна. Будівництво церкви було закінчено в 996 р. Під час татарської навали 1240 р. Десятинну церкву зруйнували.

Володимир Великий відійшов до Господа 15 липня 1015 р., проживши 55 літ. Його поховано в Десятинній церкві біля гробу цариці Анни, яка померла раніше (1011). Мощі святого Володимира Великого спочивали в мармуровому саркофазі під руїнами Десятинної церкви від 1240 року аж до часів київського митрополита Петра Могили. У 1635 році, відбудовуючи Десятинну церкву, митрополит знайшов у її руїнах мощі. Голову святого Володимира митрополит П. Могила віддав до Києво-Печерської церкви. Дещо з мощей послав у дар московському цареві Михаїлові, а останній передав їх до Успенського Собору в Москві. А кисть руки П. Могила залишив у соборі святої Софії в Києві.

Князя Володимира зараховано до лику святих. Перший раз Володимира Великого названо в літописах Святим у 1254 р. У 1263 році князя вперше було згадано як Святого Православної Церкви грецького спрямування, а у 1311 році новгородський архиєпископ Давид збудував церкву в честь святого Володимира Великого.

Прийняття християнства вивело Русь в один ряд з європейськими країнами. Відтоді Руська держава була в очах європейців високорозвиненою державою з сильним князем.

В результаті проведених Володимиром Великим реформ значно зміцніла Київська держава. Значно знизилася небезпека нападів східних кочових племен. Князь міг впевненіше проводити внутрішню політику, що безперечно позитивно позначилося на добробуті людей. Високого розвитку набула також освіта, культура. За правління Володимира Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики і до Чорного моря.

Становлення християнської держави

В надзвичайно святковий та важливий день хрещення Київської Русі згадуємо проповідь Василя Липківського, першого митрополита Української Автокефальної Православної Церкви, до українського народу. Кожне його слово ніби випромінює щиру любов та відданість церкві та рідному народу, а ідеї не втрачають своєї актуальності і до сьогодні.

Зведення Христової віри серед нашого народу і значення її для нашого народу

«Сьогоднішній день є велике свято для нашої Української церкви, бо сьогодні, разом з пам’яттю великого князя Київського Володимира, ми святкуємо і хрещення Русі, а Русю називались тоді українці. Світло Христової віри в Україні засвічено було ще святим апостолом Андрієм, який, як каже переказ, з благовістям Христової віри дійшов аж до гір, на яких заснувалось місто Київ, благословив ці гори і сказав, що на них засяє благодать Божа.

Але тяжкі умови життя наших прадідів на горах Київських, і взагалі в Україні, довго не давали загорітися цьому промінню повним світлом. І тоді, як і до останніх часів, Україна була тим місцем, де товклися різні народи, топтали її дітей, не давали їм довго зміцнитися, дійти до пам`яті. Тільки аж літ через 800 українці спромоглися об’єднатися, утворити власне князівство, відбитися від ворогів і подбати про свою освіту. Предки наші з давніх-давен не вдовольнились поганством і багато їх приймали християнську віру , але не було кому всенародно, так сказати, ввести їх в цю віру. Цю велику послугу – всенародне хрещення нашого народу – зробив йому св. вел. князь Київський Володимир в 988 по Р. Хр.

Князь Володимир був з початку щирий поганин і на одній з Київських гір поставив величного ідола Перуна – бога грому. Але й він став замислюватись над темрявою поганства, зацікавився вірою християнською, і після довгих вагань і міркувань пішов у грецьке місце Корсунь, там прийняв хрещення від грецького єпископа на православну християнську віру і одружився з грецькою царівною. Після свого хрещення Володимир, повернувшись до Києва, привіз з собою грецького єпископа і священників та видав наказ, щоб на призначений ним день 988 року всі мешканці Києва, старі, молоді й діти, зібрались до Дніпра на хрещення.

Весь народ охоче виконав цей наказ. В призначений день всі прийшли до Дніпра й увійшли в нього з дітьми, – одні по шию, другі по груди; єпископ і священики грецькі, стоячи на березі, читали молитви хрещення і мирували тих, що виходили з води, а сам Володимир стояв на високій горі, звідкіля видно було всю урочистість хрещенн, і щирою молитвою дякував Господу за цей величний день. В цей день, каже літописець, земля і небо веселились.

Дивно, що народ український майже без всякої боротьби, без всяких вагань прийняв християнську віру, і коли скидано було з гори ідола Перуна і він скотився у Дніпро та водою його понесло вниз, тільки невеликий гурток поган бігли за ним, плакали і голосили: видибай, боже!

Чому народ український так охоче охрестився і не виявив такої боротьби за свою поганську віру, яку ми бачимо в інших народів? Тому безумовно, що народ наш за часів князя Володимира вже цілком був готовий до прийняття християнства, вже сам був переконаний в тому, що християнська віра лучша від поганської. Може й сам князь Володимир, іменно під впливом свого народу, і мусів прийняти християнство.

Один св. Отець сказав: «Душа людини по природі – християнська». Це найбільше хочеться сказати про душу українського народу. Він, як наче перебуваючи в темряві поганства, давно прагнув до світла Христового і тільки чекав на заклик до нього. А прийнявши християнство, український народ зразу підніс своє християнське життя на високий ступінь розвитку. Про це свідчать ті величні храми, що почали будуватись в Києві і інших містах зараз після прийняття християнства, як св. Софія, Десятинна і інші церкви у Києві – розкішні і величні. Про це свідчить великий нахил нашого народу до побожного чернечого життя, – заснування Києво-Печерського та інших багатьох монастирів.

Серед українців піднялась велика охота до освіти, до книжної науки. Народ наш, правда, дуже благодушно поєднував і освітлював Христовим світлом і звичаї свого поганського життя ; суворому погляду тодішнього грецького православ’я, пройнятого чернечим аскетизмом, це здавалось дуже прикрим, але тримаючись ще з поганських часів складеного побуту, народ наш назавжди остався непохитний в православній вірі і при всіх тяжких обставинах життя ніколи їй не зраджував. Навіть, коли наш народ бачив, що його верхи – князі, та вищі керівники відступають від заповітів Христа і навіть від православної віри,він тим більше, тим міцніше її тримався, і нею забезпечував своє життя підчас всяких тяжких обставин і пригод.

Світле, ясне небо розцвіту християнства над нашим народом скоро стали заволікати темні хмари. От повіяв вітер зі сходу і нагнав чорну хмару татарів, що на кілька сот літ затьмарила життя українців, багато повтікало з України від цієї навали, повтікали і князі її і митрополити далеко на північ, народ залишився сам, і тільки Христова віра, тільки православна церква, в якій він гуртувався, помогла йому піднятися і поступово відновити своє рідне вільне життя…

От повіяв вітер з заходу, нагнав хмару польського панування, – майже всі князі і духовні керівники українського народу відійшли тоді до польської шляхти, до католицької віри, – народ залишився один, але непохитна його вірність православній вірі і тут його спасла, дала йому силу відновити своє рідне життя.

Повіяв нарешті вітер з півночі, – до останніх часів він своїм холодом виснажував нашу українську душу, навіть під гаслом православ’я, насилав на нас великі гори свого зросійщення. Але народ наш завжди дивився на свою православну віру, як на найбільш твердий ґрунт свого рідного життя, і цього народного сумління не виснажив з душі нашого народу навіть трьохвіковий вітер з півночі!

Любі брати й сестри! Ми тепер відновлюємо свою рідну вільну українську церкву, ми тепер відновлюємо ту будівлю яку на протязі минулого життя нашого народу кілька разів було вже знесено противними вітрами. Ллє ґрунт, але підвалина нашого рідного життя, нашої віри, яку закладено було ще за часів князя Володимира хрещенням нашого народу, остається твердим, непохитним, ми віримо, що наш народ таки збудує на ньому такий будинок свого рідного, вільного життя, що хоч би і «дощ пішов і розлилися ріки і повіяли вітри і налягли на той будинок, він уже не впаде» (Мат. 7, 25).

Браття! Тепер провадиться велике намагання вибити з під нашого життя і самий ґрунт, що його закладено за часів св. Володимира, викинути з життя нашого народу православну Христову віру і зробити його безвірним; вже молодь нашу виховують в цьому напрямку і вічні заповіти Христової віри хотять змінити змінливими гаслами людської науки; замість твердого каменя підставляють під наш будинок дрібний пісок, – хотять, щоб наш народ був подібний до того нерозумного чоловіка, що будує свій будинок на піску, і «пішов дощ, і розлилися ріки, і повіяли вітри і ударили на будинок, і він упав, і руїна його була велика» (Мат. 7, 27).

Будемо ж тепер з`осібно зміцняти свій предвіковічний, непохитний ґрунт – нашу православну віру, нашу Українську Церкву, будемо, гуртуватись коло неї, щиро будувати її, щоб наше рідне життя не відійшло від світла Христового до темряви поганства і безвірства, а разом з тим і остаточної загибелі.

А ти, св. Княже Володимире, що молився на горі Київській за наш народ під час хрещення його, молися і тепер перед престолом Божим в цей тяжкий час його відродження, щоб зміцнилась душа тепер нашого народу Христового вірою в своїй рідній церкві, (бо душа ж нашого народу по природі – християнська!) ­– Амінь!».

Кожне життя безцінне

У японській префектурі Канагава молодий чоловік, озброєний ножем, напав на будинок-інтернат для людей з обмеженими можливостями. Таким чином він вирішив «звільнити від страждань» людство.

Внаслідок нападу загинули 19 людей, а 45 тяжко поранені і перебувають під наглядом лікарів.

Голова Фонду Пам`яті Блаженнішого Митрополита Мефодія Наталія Шевчук в листі Надзвичайному і Повноважному Послу Японії в Україні Шікегі Сумі висловила співчуття щодо трагедії:

«Трагедія шокує своїм цинізмом та небаченою жорстокістю. Не можна забувати, що життя людини – Божий дар, найцінніше, що є в кожного з нас!

Щиро співчуваємо рідним, близьким і друзям загиблих. Всім серцем молимось Всемилостивому Господу, щоб Він упокоїв скалічені душі убієнних, вилікував тяжко поранених та зцілив душі всіх невинних людей, яким довелося пережити страшну ніч, сповнену відчаю та болю…»

«Хіба ж не знаєте, що ви — храм Божий і Дух Божий живе у вас ? Якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог: бо храм Божий святий, а цей храм — ви.» 1 Кор.3, 16 — 17.

Прес-служба сайту

MH17: пам’ятаємо кожного

17 липня, в четверту неділю після П’ятдесятниці, в храмі Святих Жон-Мироносиць духівник Фонду пам’яті Блаженнійшого Митрополита Мефодія митрофорний протоієрей Роман Будзинський після завершення Божественної літургії провів панахиду у другу річницю падіння літака авіакомпанії Malaysia Airlines рейсу МН17.

Пасажирський лайнер, що летів з Амстердама в Куала-Лампур, було збито терористами із зенітно-ракетного комплексу «Бук». Катастрофа забрала безцінні 298 життів дорослих і дітей.

Україна пам’ятає! Вічна пам’ять!

Ціною власного життя…

Не встиг світ оговтатись від теракту в Ніцці, як відбулась кривава трагедія в Туреччині. Агресія, ненависть та насилля заполонили вулиці країни. Лунало багато пострілів, ракети влучали в будинки, в повітрі літали винищувачі.

Жертвами зіткнень стало 265 осіб, а загальна кількість поранених більше ніж 1500. Невимовний жах…

Голова Фонду Пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія Наталія Шевчук висловила співчуття та підтримку турецькому народу в особі Надзвичайного і Повноважного Посла Турецької Республіки Йонет Джан Тезель:

«Підступний напад на демократію Туреччини зазнав нищівної поразки, але на превеликий жаль є дуже багато жертв. Схиляємо голови перед кожним полеглим в боротьбі за правду та свободу.

Така трагедія стосується кожної людини не зважаючи на колір шкіри, національність чи віросповідання! Ми категорично засуджуємо насильство в усіх його проявах.

Співчуваємо родинам загиблих, їх близьким та друзям…».

Прес-служба сайту

«І не наближайтеся до мерзенних вчинків, очевидних або прихованих. Не вбивайте душу, яку Аллах заборонив вбивати, якщо тільки у вас немає на це права. Це заповів вам Аллах ». (VI-151)

Зі співчуттям у серці

Глибоко сумуємо з приводу трагедії, яка спіткала французьке місто Ніцца 14 липня. Жахливий теракт забрав безцінні 84 життя, а понад 50 дорослих та дітей перебувають на межі життя та смерті.

В листі до Надзвичайного і Повноважного Посла Франції в Україні Ізабель Дюмон голова Фонду Пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія Наталія Шевчук висловлює співчуття громадянам Франції:

«Увесь світ глибоко вражений подіями в Ніці та завмер в скорботній хвилині мовчання.

Від імені Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія дозвольте висловити свої співчуття всім жертвам теракту, їх сім’ям та всьому народу Франції.

Підносимо свої молитви за мир та спокій на вашій Батьківщині…»

Терор може нас вражати, але ніколи нас не переможе!

За убієнних всіх і, за кого нема кому вже помолитися

22 червня 1941 року – день, який назавжди закарбувався в пам’яті українського народу

Вікопомний недільний ранок, мирний день обернувся довгими роками страждань для українців. В цей день ми вшановуємо пам’ять загиблих та від щирого серця дякуємо всім, хто повернувся живим. В цей день ми згадуємо про тих, хто так і не повернувся з війни до своєї домівки, люблячої дружини та дітей. Про тих, хто кров’ю відстояв перемогу. Згадуємо про тих, хто прийняв на себе цей страшний удар і про тих, чиї життя були покалічені і зруйновані.

Для України війна 1939 – 1945 рр. – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі імперські інтереси і вбивати інших українців, виганяти з рідних міст. Війна для України не обмежувалася лише бойовими діями та окупацією її сучасної території, а й включала участь українців у бойових діях на всіх воєнних театрах.

За даними українських істориків, прямі людські втрати України у становлять 8-10 млн осіб, загальні демографічні – понад 13 млн. Мільйони людей опинилися в окупації, надалі з тавром «зрадників» прийнявши на себе тягар лихоліття, поки країна збиралася із силами.

В період 1941 – 1945 рр. Україна витримала на собі руйнівну силу обох тоталітарних режимів, жахливі злочини на окупованих територіях України: Голокост, розстріли мирного населення, спалення сіл разом з мешканцями. Тривалий час замовчувались численні злочини комуністичного режиму на нашій землі: розстріли політичних в’язнів у Західній Україні в червні-липні 1941 року, знищення центру Києва восени 1941 року, підрив Дніпрогесу і знищення в Одесі поранених червоноармійців, скинутих у море разом із санітарними машинами.

Запис зі «Щоденника» О. Довженка, запис за 28 листопада 1943 року: «Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих. «Один генерал дивився на них у бою і плакав», – розповідав мені Віктор».

Письменник Анатолій Дімаров писав: «Коли село звільнили, усіх чоловіків від 16 до 60 років – усіх, аби була нога-рука, а чи сліпий-глухий – неважливо – стали брати до війська. Нас «озброїли» – дали по півцеглини і – «йдіть, спокутуйте вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, …лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали!»

Таке відбувалося по всій Україні. В «Книзі пам’яті України» є доказ – імена мільйонів полеглих українців. У 250 томах за кожним населеним пунктом подані імена людей. Дати мобілізації і загибелі воїнів указують на дуже короткий бойовий шлях, а за прізвищами бачимо великі родини.

У зруйнованих війною селах, містах і містечках залишалися матері, дружини з малими дітьми, переважна більшість яких ставали вдовами, а діти – сиротами.

Проте серце починає краятись при думці про те, що після перемоги минуло далеких сивих 75 років, а землі України продовжують поливати кров’ю її синів та доньок.

Онуки колишніх бойових побратимів, тих, що воювали пліч-о-опліч, ділили останнє, пройшли разом один важкий шлях до перемоги, тепер спостерігають один за одним через приціл автоматів.

Нехай кожен в цей день у своєму серці вшанує пам’ять українських синів та дочок, які полягли в роки війни:

Пом’яни, Господи, всіх жертв репресій і воєн, усіх, що полягли за волю України, за ім’я Господнє, замучених і убієнних од віку і всіх, за кого нема кому помолитися. Прости їм усі гріхи їх вільні й невільні, даруй їм Царство Твоє Небесне і причастя вічних Твоїх благ і сотвори їм вічную пам’ять.

Зараз або ніколи

10 червня 2016 року глава Фонду Шевчук Наталія Михайлівна у складі делегації відвідала міжнародну науково-практичну конференцію «Константинопольський патріархат в історії України: минуле, сьогодення, майбутнє».

Серед іншого наголосила на тому, що:

Позиція Блаженнійшого Володимира і позиція Блаженнійшого Мефодія базувалися на дуже простому фундаменті – рани, завдані розколом, не можна зцілити насильством. Зло породжує зло, і боротися з ним можна лише любов’ю. Любов’ю і терпінням. Думаю, що цей принцип Митрополит Мефодій проніс через усі роки свого керування УАПЦ, застосовуючи його до вирішення як загальноцерковних, так і приватних питань. І ці канони були, є і будуть. Вони засновані самим Господом і вірними його учнями, служителями церкви. І Блаженнійший Митрополит Володимир, і Предстоятель УАПЦ Блаженнійший Митрополит Мефодій були щирими прихильниками відновлення церковної єдності і намагалися за життя цю єдність прискорити.

Господь заснував свою Церкву для того, «щоб, поширюючи Царство Христове по всій землі на славу Бога Отця, вона зробила всіх людей учасниками рятівної спокути».

Ми всі пам’ятаємо про духовний заповіт нашого владики, де він вказав, що об’єднання православних церков в Україні має відбуватися виключно з канонічного благословення Патріарха Константинопольського Варфоломія. І ми виконаємо його волю.

Я вдячна Богу за те, що мені довелося співпрацювати і дружити з Блаженнійшим Митрополитом Мефодієм. Владика мав свої, часом драматичні і складні, відносини з ієрархами Київського патріархату. Але владика Мефодій був смиренною і скромною людиною, а мрією всього його життя було об’єднання православних українців у лоні єдиної, визнаної світовим православ’ям і дійсно незалежної від Москви православної церкви.

Перед Фондом, який я представляю, і перед усіма зацікавленими у збереженні цієї пам’яті сьогодні стоїть завдання збереження ідейної спадщини Блаженнійшого Митрополита Мефодія, його концептуального бачення майбутнього об’єднаної української церкви. Дуже важливим для Фонду є осмислення ідейної спадщини покійного Предстоятеля і автокефального руху загалом.

Прес-служба Фонду

подивитись фото