ВІТАЛЬНЕ СЛОВО О.РОМАНА БУДЗИНСЬКОГО ЗА КРУГЛИМ СТОЛОМ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ

 З вітальним словом до присутніх на засіданні Комітету Верховної Ради України з нагоди Дня матері звернувся представник Української Автокефальної Православної Церкви митрофорний протоієрей — о.Роман Будзинський, духівник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія.

 

КРУГЛИЙ СТІЛ ДО ДНЯ МАТЕРІ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ

  У заході взяли участь народні депутати, видатні жінки України, матері-героїні з усіх регіонів України, представники української та міжнародної жіночої громадськості, представники Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства соціальної політики, Міністерства молоді та спорту, Національної академії медичних наук, представники посольств іноземних держав в Україні та релігійних організацій.

З вітальним словом до присутніх звернувся представник Української Автокефальної Православної Церкви митрофорний протоієрей — о.Роман Будзинський, духівник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія.
 

Голова Комітету з питань охорони здоров’я Ольга Богомолець, відкриваючи засідання, привітала учасників з Днем матері та Днем родини, які нещодавно відзначалися в Україні та закликала взяти участь в обговоренні надважливих питань збереження українського роду. «Лише за минулий рік нас, українців, стало на 200 тисяч менше. Віртуальний Тернопіль або віртуальний Івано-Франківськ зник з карти України. Навіть не будемо рахувати скільки зникло маленьких сіл та міст, якщо говорити про цифру 200 тисяч. І саме матері, і жінки, продовжують рід і які дивляться в майбутнє України», – наголосила голова Комітету.

О.Богомолець також зазначила: «коли у нас з вами вистачить сил і потужності об’єднати наші зусилля для досягнення спільної мети, вона буде досягнута». За її словами, «сила материнства і сила українських жінок саме та сила, яка зможе нашу державу очистити і зробити наше майбутнє реальним і досяжним».

О.Богомолець повідомила про те, що минулої неділі було проведено Міжнародну асамблею матерів і висловила сподівання, що учасники цього круглого столу наступного року стануть співорганізаторами цієї Міжнародної асамблеї. 

Учасники круглого столу обговорилинагальні проблеми українського жіноцтва,  укріплення ролі сучасної жінки у суспільно-політичному та економічному житті країни, зміцненні сім’ї, поширенні культури миру, побудові соціально-справедливого суспільства, заснованого на християнських цінностях, відродженні духовності та культури нашого народу.

Під час заходу також обговорено питання, що стосуються охорони здоров’я жіночого населення, соціального захисту матерів, сімей з дітьми та багатодітними дітьми, попередження насильства в сім`ї, соціальної підтримки учасників АТО та членів їх сімей.

У виступах прозвучали пропозиції щодо внесення змін та доповнень до законодавства з метою зміцнення інституту захисту материнства і дитинства та прав жінок в Україні.

У круглому столі також взяли участь представники іноземних громадських організацій з Туреччини, Сирії, Боснії та Герцеговини, Нідерландів, Португалії, Японії, які втратили своїх дітей на війні, та жінки з інших країн, які зіткнулися з проблемами, аналогічними тим, які доводиться розв’язувати українським матерям та жінкам. Вони поділилися власним досвідом про миротворчу діяльність жінок, про поширення культури миру та про роль жіноцтва у громадському просторі.

За матеріалами офіційного веб-порталу

«Верховна Рада України»

АВТОКЕФАЛІЯ. НЕ ЗАБУВАТИ ПРО ГОЛОВНЕ

  Працюючи на результат, я не мав наміру до прийняття Константинопольським патріархатом рішення щодо єдиної автокефальної помісної Української Православної Церкви виступати в мас-медіа й включатися в бурхливі дискусії, які йдуть у нашому суспільстві.

Здавалося б, обидві сторони вже сказали й не раз повторили все, що можна було сказати. У сотнях публікацій і виступів детально розібрані теологічні аргументи щодо канонічності й викладені історичні перипетії. І, звичайно ж, наріжним каменем дискусій є її величність політика.

Нема сумніву, політикою тут просякнуто практично все, адже протистояння Київського й Московського патріархатів відбувається на тлі російсько-української війни.

Звісно, і теологія, і історія, і політика – все це надзвичайно важливо. І все ж таки мене постійно бентежило відчуття, що щось надзвичайно важливе лишається несказаним. Саме це й спонукало мене взяти слово.  

Мені здається, в запалі дискусій ми забули про головне: про людей, про мільйони віруючих обох патріархатів, про весь український народ, тобто про самих себе. А саме заради них, тобто заради нас і йде змагання за створення єдиної помісної церкви.

Навряд чи хтось заперечуватиме, що ситуація в православ’ї України, яку спостерігаємо протягом останніх чверть століття, є відверто ненормальною, протиприродною. Власне кажучи, вона й до того була такою, просто сприймалася як логічний компонент ще більшої ненормальності – колоніальної залежності України від Росії.  

Створення в 1992 році УПЦ Київського патріархату стало кроком тих українських священнослужителів і вірян, які прагнули привести ситуацію до нормального стану: незалежній Українській державі – незалежну Українську церкву.

Проте наївно було б сподіватися, що Москва відразу ж погодиться відпустити церкву новоствореної держави у самостійне плавання. Виникнення розколу в українському православ’ї, очевидно, було неминучим, але ця неминучість аж ніяк не зменшила його драматичності й травматичності для всього нашого народу.

Розкол пройшов не тільки між церковними структурами, він пройшов через родини й роди, через громади, села й міста, через усю Україну.

Він спричинив глибоку фрустрацію й душевний біль у мільйонів вірних, які раптом були проголошені неканонічними відступниками й єретиками.

Страждань, власних сумнівів і чужих звинувачень зазнають і мільйони тих українців, які ходять у канонічну, але «московську» церкву.

Зайве казати, що після початку російської агресії проти України церковний розкол став ще болючішим і небезпечнішим.

Це надзвичайно глибока травма і величезна несправедливість. Адже усі вірні православної церкви хочуть одного – жити в мирі і злагоді зі своїми ближніми і власною совістю, служити Богові й мати Божу благодать, не зазнаючи образ, принижень і звинувачень.

І вони мають на це право, вони цього заслуговують. Примирити й об’єднати всіх українських православних, припинити їхні душевні терзання якраз і покликана єдина автокефальна канонічна Українська православна церква.

Переконаний, що людський вимір, має стояти вище, ніж політичний. Саме з цього ми повинні виходити, саме про це дбати, ведучи дискусії й диспути, і саме про це на повний голос маємо говорити з людьми, якщо хочемо здобути їхню підтримку, подолати розкол й об’єднати націю.

Про те, що саме релігія  є для українців основоположною цінністю, свідчить, зокрема, проведене в квітні цього року соціальне опитування про найважливіші свята. На перших двох місцях у нас стоять Великдень і Різдво. Натомість аналогічне російське дослідження показало, що головним для мешканців РФ є Новий рік, а другим за популярністю – День Перемоги.  

Боюся, це досить тривожний симптом руйнування християнських цінностей та загальної духовної деформації суспільства. У путінській Росії Православна церква фактично забула про свою сакральну місію й перетворилася на потужну державну структуру, яка поряд з ФСБ агресивно просуває ідею «русского міра», тобто ідею відродження Російської імперії.

Не секрет, що Москва намагається використати церкву й релігію у своїй гібридній війні проти України. Це особливо проявляється в окупованих Криму й Донбасі, але й на вільних територіях деякі священики УПЦ МП заражені «русскомірскім» вірусом й ведуть з амвона антиукраїнську агітацію.

Крайніми проявами українофобської нетерпимості є відмови священнослужителів Московського патріархату відспівувати полеглих за Україну воїнів. Справжнім шоком для всієї країни стало небажання священика УПЦ МП в Запоріжжі помолитися за упокій душі маленького хлопчика, бо той, мовляв, був хрещений «не в канонічній церкві».

Але ці дикі випадки не мають нічого спільного ні з канонічністю, ні з християнством, ні з людяністю взагалі. Ідеться знову ж таки про глибоку моральну деформацію тих, хто й Богове віддає своєму кесареві, хто ставить віру на службу імперським амбіціям Росії.

Зрештою, мабуть, є раціональне зерно у твердженнях тих, хто називає Російську православну церкву єдиним міністерством РФ, яке діє в незалежній Україні як на своїй території.

Проте величезною помилкою було б уважати, що церковний розкол поділив нас на патріотів і непатріотів, вірян проукраїнських і промосковських, етнічних українців і росіян, на «своїх» і «чужих».

На жаль чи, можливо, на щастя, усе набагато складніше, а свої у нас – і там, і там.

У Московському патріархаті переважна більшість і священиків, і вірних є щирими, відданими Богові людьми, гідними громадянами й справжніми патріотами України.

У запалі політичних баталій ми часто забуваємо, що головна місія Церкви – пов’язувати людину з Богом. А здійснювати такий зв’язок може тільки церковнослужитель, який пройшов таїнство висвячення. УПЦ МП, наголошуючи на тому, що Київський патріархат не є канонічним, заперечує й чинність таїнства для його священиків.

Опоненти твердять, що Московський патріархат банально переплутав питання сакральних таїнств з питаннями адміністративного церковного підпорядкування, але не підлягає сумнівові, що для вірних УПЦ МП саме питання канонічності й чинність святих таїнств  є вирішальним. І я особисто знаю не одну людину, яку саме це стримує від переходу в незалежну від Москви церкву.

Не стану втручатися в софістиковані теологічні дискусії, але твердо знаю одне: богословські диспути можуть безрезультатно тривати століттями, розрубати ж гордіїв вузол суперечок навколо канонічності здатне рішення Вселенського Патріарха Варфоломія про єдину автокефальну помісну Українську православну церкву. Тоді всі чвари й сумніви відпадуть самі собою, причому раз і назавжди.

Отже, на кону сьогодні надзвичайно багато.

Це не тільки здобуття нацією того, що належить їй по праву й земному, й небесному, не тільки відновлення історичної справедливості щодо народу, який 1030 років тому прийняв християнство від материнської Константинопольської церкви.

Це ще й подолання внутрішніх поділів, суперечностей і взаємної недовіри.

Це духовна єдність нації, довгождане церковне примирення, звільнення мільйонів людей від терзань, сумнівів і принизливого почуття дискримінованості.

Це, зрештою, питання національної безпеки в час, коли ми ведемо боротьбу з могутнім і надзвичайно підлим агресором.

Саме тому ідею єдиної помісної Церкви повинні підтримувати й за неї боротися без винятку всі, кому дорога Україна й український народ. Саме тому зараз нам, як ніколи, потрібна єдність. Політизація й підбурення протистояння між Київським і Московським патріархатом, а тим більше трактування автокефалії як протидії УПЦ МП є хибним і небезпечним шляхом.

Іти цим шляхом – значить грати на руку Кремлю, який з задоволенням використає будь-яку можливість для дестабілізації України. Навпаки, священики й вірні УПЦ МП повинні бути певні, що єдина помісна Українська православна церква – це не проти когось, а заради всіх нас.

Вона створюється для них так само, як і для інших гілок нашого православ’я, вона відкрита для них і прийме їх у своє лоно як рідних дітей.

Ми надзвичайно близькі до здійснення великої національної мрії, до якої йшли всі роки незалежності й заради якої усі ці роки докладали величезних зусиль.

Я дуже сподіваюся, що ця мрія справдиться саме зараз. І я не сумніваюся, що врешті-решт ми досягнемо своєї мети.

Нехай допоможе нам Бог!

Павло Клімкін, міністр закордонних справ України

За матеріалами «Українська правда»

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛІЯ ЯК МОРАЛЬНИЙ ВИКЛИК

   Початок цьогорічної «автокефальної» кампанії застав мене за письмовим столом. А саме за фінальною редакцією моєї книги «Українська Церква на шляху до автокефалії». Тексти, що увійшли до цієї книги, готувалися не один рік, а наприкінці розміщено документи, які стосуються історії самопроголошення автокефалії у 1919–1925 роках. Декрети Української Народної Республіки, постанови зборів і соборів, які проголошували автокефалію або висловлювалися за неї тощо. Книга, швидше за все, вийде раніше, ніж стане ясно, чим саме закінчиться ще не написана мною глава «2018: в очікуванні Томоса». Наданням Українській Церкві канонічної автокефалії від Константинополя?? Або черговою історичною паузою в рішенні українського церковного питання? Проте незалежно від результатів рішення Вселенського Патріарха я хочу сьогодні публічно підтримати ідею автокефалії Української Церкви.

Причому роблю це свідомо, добре розуміючи всі ризики, які накликає на мене ця позиція. Справа в тому, що, проаналізувавши майже столітню історію боротьби українських православних християн за автокефалію, я зрозумів: альтернативи канонічній самостійності нашої Церкви просто не існує.

 

З погляду канонічного права, автокефалія — це питання, так би мовити, технічне. Однією з головних ознак тут з древніх часів є спосіб обрання глави місцевої Церкви. Автокефальна (самоочолювальна) церква самостійно обирає главу на своєму Соборі. У Церкві автономній її глава обирається місцевим єпископатом і благословляється Предстоятелем материнської (кіріархальної) автокефальної Церкви. Нарешті, якщо місцева Церква не послуговується ні правами автокефалії, ні правом самоврядування, то її голова призначається на посаду указом вищої церковної влади. Таке положення мало місце в Українській РСР до липня 1990 року. Коли Екзарх України Митрополит Київський і Галицький призначався рішенням Синоду РПЦ, про що йому вручався відповідний Указ Патріарха Московського. Здавалося б, вибір між тим чи іншим статусом — автокефалія, автономія або, наприклад, екзархат — питання суто внутрішньоцерковне. Однак насправді це питання завжди мало і має сьогодні не стільки церковний, скільки церковно-політичний характер. Причини цього такі. Перша: в сучасній церковній практиці процедура обрання глави Церкви — це далеко не все, що відрізняє автокефальну (або автономну) Церкву від Церкви залежної. Яскравим прикладом тут може бути УПЦ, яка формально є Церквою «незалежною і самостійною у своєму управлінні», причому з «правами широкої автономії». Єпископат УПЦ самостійно обирає свого Предстоятеля, який потім лише благословляється Патріархом Московським і всієї Русі. Але досить поглянути на главу Х Статуту Руської Православної Церкви, в якій прописано канонічні права і обов’язки УПЦ, і ми переконаємося, що 9 (з 13!) пунктів цієї глави в тій чи іншій формі говорять не про незалежність УПЦ, а, навпаки, про її залежне становище від Московського Патріархату. До речі, більшість цих, присутніх нині в Статуті РПЦ, пунктів нав’язувалися УПЦ давно. Їх пропонували внести до Статуту УПЦ ще на Помісному Соборі 8 червня 2011 року. Але тоді суверенітет УПЦ вдалося захистити своїм авторитетом Блаженнішому Митрополиту Володимиру. І тільки після його смерті на Архієрейському Соборі в Москві (29 листопада — 2 грудня 2017 р.) у Статут РПЦ було внесено зміни, яким стільки років протистояла наша Церква.

Архієрейський Собор Російської Православної Церкви, 2011

Фото: patriarchia.ru

Архієрейський Собор Російської Православної Церкви, 2011

Причина друга: свідченням церковно-політичного характеру питання автокефалії є історія становлення майже всіх новітніх помісних православних Церков. Не секрет, що Болгарія, Сербія і Московія боролися за статус автокефальної Церкви, намагаючись таким чином стати «рівновеликими» Римській імперії, історичним продовженням якої вони себе мислили. «Ми маємо усвідомлювати, що автокефалія Руської Церкви була маніфестацією національної і навіть націоналістичної свідомості. Третій Рим повинен був не просто наслідувати Другий, а його замінити», — відзначав свого часу Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан). Значно пізніше, в ХІХ столітті, в автокефалії стали вбачати один з головних інструментів сакралізації національної держави. Прикладом чого можуть бути новітні автокефалії Церков балканського регіону, що виникли слідом за появою там національних держав.

Не є винятком і Україна, де перебування Православної Церкви в юрисдикції Москви призвело до того, що остання почала використовувати церковні структури як інструменти свого політичного впливу. Зіткнувшись з викликом політизації церковного життя, 50 єпископів нашої УПЦ на своєму соборі в Києві 21 грудня 2007 року осудили «так зване політичне православ’я, яке передбачає внесення в церковну огорожу політичних гасел, оскільки це не відповідає духу Христової проповіді». На жаль, після соборного осуду «політичне православ’я» нікуди не ділося. Не ділося, оскільки його існування, з одного боку, було затребуваним імперськими інтересами «Третього Риму», а з другого, проросійськими політиками, такими як В. Янукович у минулому або народний депутат В. Новинський сьогодні.

Мета справжнього православ\’я – порятунок душі людини, вдосконалення її для Царства Небесного. А ось мета «політичного православ\’я» в Україні – порятунок імперії, відновлення колишньої державної могутності Росії.

Проблема, втім, навіть не в самих зачумлених псевдоправославною риторикою і страшилками «про останні часи» навколоцерковних маргіналів, які час від часу марширують Києвом під виглядом хресної ходї і під гаслами «руського миру». А в тому, що подібні явища системно культивує, підтримувала і підтримує Москва. У тому числі Москва церковна, що підтримує таких діячів, як В. Лукіяник чи В. Анісімов.

Останній вельми зручний сьогодні для Патріархії як спікер УПЦ. Зручний, оскільки озвучував й озвучує нині вигідні сусідній країні церковно-політичні меседжі. Все це ми бачили на власні очі й випробували особисто. Покійний нині Митрополит Володимир чудово розумів небезпеку від подібного типу «релігійності», докладаючи всіх можливих зусиль задля того, аби убезпечити українську паству від цих явищ. На жаль, сьогодні Блаженнішого з нами немає. А проблем, пов’язаних з «політичними православними», досі вистачає.

Безумовно, більшість віруючих УПЦ — це не «п’ята колона», а добросовісні громадяни України, які стали членами нашої Церкви через віросповідні, канонічні, а не політичні чинники. Але ще з початку 1990-х УПЦ була церковною спільнотою з подвійною ідентичністю. З одного боку, клірики та віряни УПЦ були і залишаються лояльними громадянами України. А з другого — лояльними членами церковної структури, адміністративний і духовний центр якої досі, попри всі казуїстичні «уточнення», знаходиться у Москві.

Святішого Патріарха Алексія II іноді називали «збирачем». Патріарх не був прихильником ідеї автокефалії Української Церкви. Не виключаючи подібного розвитку подій у майбутньому, Патріарх Алексій не бажав, щоб у підручнику історії було записано, що Українська Церква «відокремилася» від Московського патріаршого престолу в епоху його першосвятительства. Тому Патріарх, з одного боку, не хотів надавати Україні автокефалію, а з другого — особливо не заважав відомому своїм особистим смиренням Митрополиту Володимиру нарощувати масштаб канонічних прав Українській Церкві.

 

Патріарх Олексій II

Фото: sputnik-georgia.ru

Патріарх Олексій II

Все змінилося того дня, коли Кремль прийняв рішення про підготовку до анексії України (або, як альтернативний сценарій, до анексії Криму та створення «Новоросії»). Нам достеменно невідомо, коли саме було прийнято це рішення. Але всі ми стали свідками активізації проросійських сил в УПЦ в останні роки життя Митрополита Володимира.

Блаженнішому і мені тоді було складно зрозуміти, щó саме відбувається. Чому, власне, російська сторона настільки жорстко і явно порушує «суверенітет» УПЦ? Намагаючись домогтися внесення змін до Статуту УПЦ, які би нівелювали її статус як «незалежної і самостійної в своєму управлінні». Чому погрозами і шантажем буквально «виштовхували» на спочинок чинного главу Церкви? нав’язували УПЦ нового, уже абсолютно лояльного Москві кандидата в Предстоятелі – митрополита Антонія (Паканича)? Чому мовчали, бачачи все беззаконня, яке чиниться опричниками Януковича, багато хто з тих, хто ще вчора присягався у вірності Митрополиту Володимиру?

Відповіді прийшли пізніше і відразу. Їх озвучила війна…

Гібридна війна Москви проти незалежності Києва розпочалася задовго до подій 2014 року. Досить згадати методи, якими Москва, починаючи з 1991 року, боролася проти ієрархів Української Церкви, позиція яких у питанні автокефалії її не влаштовувала. Накладаючи все, що ми знаємо сьогодні про методи гібридної війни, на події багаторічної давнини, можна стверджувати: прологом гібридної війни Росії проти України була війна Москви проти рішень собору УПЦ 1991 року, який ухвалив історичне визначення про необхідність автокефального буття Української Церкви… Проте лише після анексії Криму 2014 року та початку відкритої російської агресії на Донбасі стало остаточно зрозуміло, що «жить не по лжи», поєднуючи лояльність до своєї країни з лояльністю до ідеології «руського миру», що пропагує Московська церковна структура, вже неможливо.

Фото: EPA/UPG

2. ЧОМУ САМЕ ЗАРАЗ?

«З ким ти? Зі своїм народом чи з Церквою держави-агресора?» Подобається нам, ієрархам УПЦ, це чи ні, але саме таке питання іноді подумки, а іноді вголос ставлять нам мільйони наших співвітчизників, яким очевидні сучасні церковні проблеми. Церква створена не для того, щоб забезпечити комфортне життя її ієрархам. Сенс існування Церкви в тому, щоб спасати людські душі. Але спасіння душ неможливе без взаємної довіри між пастирем і паствою, Церквою та суспільством. На жаль, Московський Патріархат в Україні сьогодні переживає глибоку кризу довіри з боку суспільства. І ця криза довіри, на жаль, має не ситуативний, а системний характер.

Зокрема, починає падати довіра громадян України до ієрархів Московського Патріархату і до УПЦ як інституту. Так, згідно з даними опитування, проведеного нещодавно Центром Разумкова, у 2010 році Патріарху Кирилу довіряло 44,4% опитаних, а сьогодні — лише 15%. Падає, на жаль, і ступінь довіри до УПЦ: якщо в 2010 році з нашої церквою себе ідентифікували 24% громадян, то сьогодні ця цифра фактично знизилася вдвічі.

Чим пояснюються ці сумні цифри? Ми живемо в інформаційному суспільстві, де завдяки телебаченню й інтернету слово ієрарха стає вмить відомим далеко за межами місця, де воно вимовлено. Ієрархи Російської Церкви сьогодні збирають «російські собори», багато говорять про «русский мир» і «російську ідею». І набагато менше — про Христа, Його Воскресіння з мертвих і про універсальний, вселенський характер Його Церкви.

За словами ідеологічних доктрин стає важко почути головне Слово Церкви — Євангеліє. В якому, до речі, немає й слова про «русский мир». Але є слова про «спокій» (мир) Христовий, який Він залишив Своїм учням (пор. Ів. 14:27). Але невже інтереси земних царств можуть виявитися для нас дорожчими за Царство Небесне?.. «Російська Православна Церква сьогодні передусім «Російська» і вже потім «Православна» й «Церква», — висловився нещодавно один київський священик. Боляче чути такі узагальнення. Але слід визнати, що певні тенденції в російському церковному житті цей вислів, на превеликий жаль, дійсно відображають… Церковна свідомість у сучасній Росії дійсно демонструє феноменальне звуження горизонту мислення. Спокусившись ідеологією етнофілетизму, російське православ’я, на жаль, на наших очах перестає бути «тільки християнством». Починаючи сприйматися суспільством як синонім російської національної релігії — релігії, яка замість того, щоб проголошувати людині спосіб життя в єдності, стає інструментом психологічного і культурного роз’єднання. Наявна криза універсалізму в російській церковній свідомості. І ця криза робить історично незворотною автокефалію Української Православної Церкви з її неповторною ідентичністю і вільною українською, часом наївною, душею.

Фото: Сергій Нужненко

Так, через історичні обставини питання автокефалії Української Церкви з питання церковного або, якщо завгодно, церковно-політичного перетворюється на питання моралі.

З одного боку, сьогодні цілком ясно, що автокефалія — це єдиний і безальтернативний спосіб подолати існуючу в нашій країні в Православній Церкві схизму. Українському автокефальному рухові вже близько 100 років. А новітнє церковне роз’єднання почалося ще в серпні 1989 року, коли з юрисдикції Російської Церкви вийшла перша православна парафія на території України… Відтоді минуло майже три десятиліття. Але за всі ці роки Російська Церква, на превеликий жаль, і на крок не просунулася у справі реального подолання розділення, іноді взагалі стаючи чинником розколу суспільства. Віднесемо сюди і невдалу спробу вирішити українську проблему на останньому Архієрейському Соборі в Москві (грудень 2017 року.) «Після гірких двадцяти п’яти років чвар, насильства, взаємної неприязні, образ і негараздів, які виникли в українському Православ’ї й українському суспільстві внаслідок розколу, з’являється, нарешті, можливість стати на шлях відновлення єдності», — постановили тоді отці Собору. Втім далі слів справа, на жаль, не пішла… Важко сказати, які саме рішення спочатку планували ухвалити на останньому Архієрейському Соборі в Москві. Але очевидно, що, врешті-решт, керівництво РПЦ вирішило не виносити на соборний розгляд єпископату рішень, які б дійсно могли стати історичними. Наприклад, скориставшись миролюбним, примирливим тоном листа глави УПЦ КП, соборно «вменить яко не бывшую», накладену на Філарета анафему (і тим самим розблокувати переговорний процес з Київським Патріархатом). Або, що, без сумніву, також було б мудрим християнським вчинком, — перестати опиратися ідеї незалежного канонічного буття давньої Київської Церкви. І спільно з Константинополем взяти участь у процесі надання Православній Церкві в Україні законної, канонічної, визнаної світовим православ’ям автокефалії.

На жаль, жодних подібних рішень соборно прийнято не було. Понад те, скориставшись зверненням до собору глави Київського Патріархату, в російські медіа «вірусним» методом було запущено міф про «капітуляцію Філарета». Який нібито був готовий відмовитися від автокефалії Української Церкви в обмін на зняття анафеми. Російські медіа тріумфували. Але переконавшись у тому, що питання автокефалії винесено за дужки переговорів, Київський Патріархат вийшов з переговорного процесу. І навіть відмовився сформувати необхідну для переговорів з РПЦ комісію. Так, придумана політтехнологами операція з дискредитації патріарха Філарета насправді призвела до масштабної втрати авторитету Російської Церкви в Україні. Де чергового разу переконались: у сучасній Росії Православна Церква не володіє належною мірою свободи та суб’єктності, щоб самостійно, без узгодження своїх рішень зі світською владою, вести переговори з українського питання…

Фото: Макс Требухов

«Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ — це духовна колиска святої Русі, як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії», — заявив у листопаді 2016 року Патріарх Московський і всієї Русі Кирило. І тим самим ніби виніс остаточний вердикт з питання можливого автокефального статусу Київської Церкви. Але, як показало саме життя, альтернативи автокефальному буттю Української Церкви немає. Російська Церква заперечувала й нині відкидає можливість автокефалії Української Церкви. Вдаючи, що близько 6,5 тисячі українських православних парафій відокремилися від Московського Патріархату, так би мовити, випадково, не розібравшись, якими широкими правами насправді користується в складі Російської Церкви Київська Митрополія. І пропонуючи тим, хто відділився, єдиний шлях — повернутися до складу Московського Патріархату. Але вважати, що церковне розділення в Україні можна подолати на основі актуального статусу УПЦ, — не що інше, як утопія.

По-перше, з такою моделлю набуття єдності категорично не згодні Київський Патріархат і Українська Автокефальна Православна Церква. І це не прояв гордині або впертості. Позиція двох згаданих церковних структур повністю суголосна загальній позиції щодо церковного питання українського суспільства. Як показало останнє (2018 р.) соціологічне опитування Центра Разумкова, за те, щоб УПЦ і надалі залишалася у складі Російської Церкви, виступає менше 10% опитаних (9,2). І це при тому, що 26,9% опитаних вважають, що православні України мають згуртуватися навколо Київського Патріархату, а 23,4% вважають, що православні мають об’єднатися в одну Церкву, яка домагатиметься незалежності. Досить підбити дві останні цифри, і ми отримаємо загальну кількість прихильників церковної незалежності: 50,3%. До речі, про Центр, на опитування якого ми спираємося. Я пам’ятаю жовтневий день далекого 1999 року, коли помер його засновник Олександр Разумков. Особисто я з Разумковим знайомий не був. Але добре пам’ятаю реакцію на його смерть Блаженнішого Владики: «шкода… це була прекрасна, розумна людина».

50% і 10% — так сьогодні, по суті, виглядає співвідношення між прихильниками автокефалії та прихильниками нинішнього канонічного статусу УПЦ. На що ж надіється священноначалля Руської Церкви? На те, що незабаром українська держава припинить своє існування і «розкольники» будуть змушені приєднатися до Московського Патріархату? На російські танки в Києві? Не секрет, що у деяких моїх колег короваї для зустрічі «визволителів» уже перетворилися на сухарі… Але як син і патріот України я навіть теоретично не хочу розглядати такі історичні «альтернативи» автокефалії.

Фото: Макс Требухов

З другого боку, безальтернативність автокефального сценарію пояснюється і нинішньою історичною ситуацією. Напавши на Україну й анексувавши частину її території, колись «старший брат» порушив не тільки земні, а й вічні божі закони. Його душа — Російська Церква, здавалося б, не помічає цього злочину. Понад те, на кліриків Руської Церкви, на жаль, також лежить частина відповідальності за цей злочин.

Сучасна російська ідеологія вражена вірусом імперського націоналізму. Розбагатіла до безумства політична еліта марить відродженням радянської імперії. У цій ситуації завдання християнського пастирства полягало у заклику до духовної тверезості. Російська Церква повинна була застерегти свою паству (у тому числі керівництво) від спокуси імперської ідеї. Церква мала заявити державі, совістю якої вона претендує бути: велич Росії не в російських танках, не в тому, щоб загрожувати Заходу й окупувати чужі території, а в російській культурній традиції. І разом з тим нагадати російській політичній еліті, що езотеричне євразійство О. Дугіна і псевдохристиянська доктрина російського націоналізму І. Ільїна — це шлях, що веде Росію в смисловий та історичний глухий кут… На жаль, опинившись занадто близько до державної влади, Церква не змогла виконати цього морального зобов’язання. Понад те, вона сама стала провідником подібних ідей. Адже ні для кого не секрет, що «російська весна» була б неможлива без етнофілетичної ідеології «руського миру». Тієї самої ідеології, яка сьогодні проповідується в Російській Церкві з найвищої церковної кафедри.

Чому від Вселенського Патріархату?

Президент і парламент звернулися по надання автокефалії не до Москви, а до Константинополя. Це неприйнятно для Російської Церкви, але цілком логічно з історичної точки зору. Україна бореться за автокефалію вже біля 100 років. Але реальний шанс отримати канонічну (визнану світовим православ’ям) автокефалію у нас з’явився лише зараз. Українську автокефалію самопроголошували і прохали. Уперше повна церковна незалежність Української Церкви була проголошена «Законом про вище управління Української автокефальної православної соборної церкви» (1919). Пізніше автокефалію (на жаль, з грубим порушенням канонів) самопроголосили на першому Всеукраїнському соборі УАПЦ (1921). А всього через рік — на так званій Київській нараді (1922) за автокефалію висловився вже канонічний український єпископат, який таким чином намагався подолати розкол. На жаль, святитель Тихон, який вийшов з-під домашнього арешту та не володів об’єктивною інформацією, виявився не готовим до такого рішення. «Некорисно і з церковної точки зору шкідливо, єдність Руської Православної Церкви дробити на окремі, самостійні, автокефальні частини…», — напише Патріарх Тихон у своїй «Постанові» 1 січня 1924 року. Й у цьому самому документі вкаже, що не благословляє вводити в життя «автокефальні» рішення Собору православних єпископів всієї України від 7 вересня 1922 року… Розкол так і залишився невиліковним. А діяльність УАПЦ (вже за допомогою канонічного єпископату Польської Церкви) буде відроджено в 1942 році, щоб потім перенестися «у екзиль», а звідтам знову повернутися в Україну в особі митрополита Мстислава (Скрипника) — довголітнього першоієрарха УПЦ в США, який 5 червня 1990 року обраний «Українським Патріархом» на соборі УАПЦ у Києві.

Фото: president.gov.ua

Зростання УАПЦ відбувалося лавиноподібно. У серпні 1989 року про свій вихід з підпорядкування Московському Патріарху заявив Петропавлівська парафія у Львові. А станом на 1 січня 1991 року, тобто через рік з гаком після відродження автокефального руху, УАПЦ вже налічувала 940 громад по всій Україні. Цифра чимала, враховуючи, що очолювана Митрополитом Філаретом УПЦ на той час об’єднувала близько 5 тисяч парафій… УАПЦ зростала. І це впливало на позицію УПЦ та її Предстоятеля. 1–3 листопада 1991 року в Києві був скликаний законний помісний Собор УПЦ, який прийняв рішення про доцільність автокефального статусу для Української Церкви. Але Москва знову, як і 1924 року, відповість на прохання про автокефалію відмовою. А церковне життя України знову, як і в 1920–1930-ті роки, затьмарить масштабне церковне розділення.

І ще один історичний факт на користь звернення про дарування автокефалії саме до Константинопольського, а не Московського патріаршого Престолу. За останні 168 років Константинополь проголосив автокефальний статус семи місцевих Церков: Елладської (1850), Сербської (1879), Румунської (1885), Польської (1924), Албанської (1937), Болгарської (1945), Чеських земель і Словаччини (1998). І всі ці Церкви сьогодні користуються визнанням повноти світового православ’я.

Існує і прецедент дарування автокефалії в силу одностороннього рішення Москви. 10 квітня 1970 року Томосом Патріарха Московського і всієї Русі була дарована автокефалія Російській Православній Греко-Кафолічній Церкві в Америці (сучасна назва Церкви — Orthodox Church in America). Але ця, дарована 48 років тому Московським Патріархатом автокефалія, досі не визнається більшістю Помісних Церков (Константинопольською, Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською, Румунською, Кіпрською, Елладською та Албанською).

Варті уваги і мотиви радянського режиму, який дозволив Московському Патріархату дарувати автокефалію Американській Митрополії. Велику роль у справі надання автокефалії Православної Церкви в Америці зіграли провідні православні богослови того часу — о. Олександр Шмеман і о. Іоанн Мейєндорф. Але якщо обидва богослова, що живуть в Америці, виступали за автокефалію, вбачаючи в ній інструмент православної місії в західному світі, то Москвою рухали дещо інші мотиви. Ключову роль у наданні автокефалії з боку Московського Патріархату тоді зіграв митрополит Ленінградський і Новгородський Никодим (Ротов) — ієрарх особливих обдарувань і долі. Який, зокрема, був відомий близькістю до структур, які контролюють у СРСР релігійне життя. Але чому відповідні органи дозволили Московському Патріархату дарувати автокефалію колишній частині Руської Церкви в Америці? Справа в тому, що, з точки зору КДБ така автокефалія могла суттєво зменшити вплив на Заході Руської Зарубіжної Церкви — структури, яку в СРСР вважали рупором антикомунізму… Таким чином, автокефалія, яка бачилася американськими богословами як засіб місії, з точки зору КДБ була спецоперацією проти Зарубіжної Церкви…

Фото: 112.ua

«А чому б Московському патріархату не проголосити автокефалію Української Церкви самостійно, без Константинополя?» — запитують сьогодні деякі православні клірики. Але справа в тому, що українське питання не можна вирішити у форматі спецоперації, узгодженої з органами держбезпеки сусіднього народу. Не можна насамперед тому, що люди інтуїтивно відчують всю моральну неправоту та нещирість такого рішення. Для України важливо створити канонічну базу для подолання розколу. Чим, власне, і може стати Томос про автокефалію. Але для нас не менш важливо, щоб ця автокефалія була визнана повнотою вселенського православ’я, була законною і канонічною. А тут автокефалія «від Москви» — це абсолютно тупиковий шлях. По-перше, в сучасних історичних умовах (коли Російська Церква перебуває в полоні у російської держави) прохання про автокефалію, швидше за все, буде в черговий раз проігноровано. По-друге, навіть якщо Москва і зважиться таку автокефалію дарувати, то вона прогнозовано не буде визнана світовим православ’ям. А формально Українська Церква, що отримала незалежність, виявиться у фактичній ізоляції від світового православ’я (а, отже, ще в більшій залежності від Москви).

Остання ніколи не хотіла «відпускати» Українську Церкву. Понад те, вона неодноразово попереджала Константинополь, що розірве з ним молитовне і канонічне спілкування, якщо той спробує вирішити «українське питання» в односторонньому порядку. Самопроголошена автокефалія Руської Церкви (1448) не була визнана Константинополем і Давніми Патріархатами Сходу впродовж 141 року. Така сама доля могла чекати і на ту частину українського православ’я, яка самопроголосила свою повну канонічну незалежність на соборах 1990–1992 років…

Усе змінилося буквально кілька місяців тому, коли в результаті нового охолодження відносин між Росією і Заходом вплив Руської Церкви і російської держави на Помісні Православні Церкви став помітно слабшати. Петру Порошенку дорікають тим, що він нібито зробив питання автокефалії частиною своєї передвиборчої кампанії. Але насправді йдеться про рідкісний в історії збіг двох чинників, важливих для вирішення української церковної проблеми — сприятливих зовнішніх умов та внутрішньої політичної волі, тобто бажання глави держави зрештою поставити крапку в справі столітньої боротьби України за свою автокефалію.

«Вчора було рано, а завтра буде пізно», — кажуть у таких випадках. Українська держава намагалася просунути «автокефальне» питання вже давно. «Незалежній Україні — незалежну Церкву», — заявляв ще Леонід Кравчук. До цієї ж ідеї дійшов під час свого другого президентського терміну і Леонід Кучма. «Про єдину помісну Церкву» постійно говорив і третій президент України Віктор Ющенко. Але тільки сьогодні склалася історична ситуація, коли про надання автокефалії Українській Церкві заговорили всерйоз у Константинополі й іншому православному світі. І, до честі Петра Олексійовича, слід відзначити, що він (попри величезні політичні ризики цього проекту для себе особисто) робить сьогодні все від нього залежне, щоб у нових історичних умовах автокефалія Української Церкви таки була Константинополем дарована.

Прекрасний задум, який, вірю, впише ім’я нинішнього глави держави до підручника історії. Але реалізувати такий масштабний і значущий для України проект можна тільки спільно, спираючись на політичну волю глави держави та широку підтримку з боку Українського Православ’я, яке наразі розділене, але прагне єдності. 

Не сумніваюся — автокефальну ініціативу глави держави варто і потрібно підтримати. Але підтримати не тому, що це обіцяє якісь вигоди ієрархам, які братимуть участь у цьому процесі. І не для того, щоби Православна Церква в цьому випадку отримала низку преференцій від держави (адже, як бачимо з досвіду Церкви Російської, занадто тісний союз між державою і Церквою шкідливий передусім для самої Церкви, яка таким чином втрачає незалежність). Ініціативу глави держави варто підтримати тому, що з моральної точки зору альтернативи автокефалії немає. Адже тільки автокефалія може сьогодні стати інструментом відновлення єдності. Дозволивши, по-перше, подолати наслідки трагічного розколу в Українському православ’ї, а по-друге, відновити довірчі відносини між Церквою та українським суспільством.

Олександр (Драбинко), митрополит Переяслав-Хмельницкий и Вишневский
За матеріалами «LB.ua»

АВТОКЕФАЛІЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ: ЕКС-ПРЕЗИДЕНТИ ПІДТРИМАЛИ ЗВЕРНЕННЯ ПОРОШЕНКА

  Надання автокефалії православній церкві України відіграє важливу роль у розвитку держави.Як зазначив на прес-конференції в Укрінформі перший президент України Леонід Кравчук, таку позицію три президенти — Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор  Ющенко — виклали у підписаному спільно зверненні до українського народу, повідомляє кореспондент агентства.

 

«Ми вважаємо, що надання автокефалії Константинопольскою матір’ю-церквою відіграє важливу роль у зміцненні незалежності України, духовної та національної єдності нашого народу, розвитку релігійної свободи, сприятиме зміцненню міжконфесійного діалогу в нашій країні», — сказав Кравчук.

 За його словами, саме єдність українського народу є великою силою, зміцнювати яку буде автокефальна православна помісна церква, і це стане непереборною духовною перемогою у боротьбі з російською церквою в Україні. «Тому ми підтримуємо зусилля Президента України Петра Порошенка з цього надзвичайно важливого для України питання та звертаємося до всіх громадян, до всіх відповідальних політиків, громадських діячів із закликом об’єднатися навколо цієї великої мети та активно працювати», — наголосив перший президент України.

Як повідомляв Укрінформ, Президент Петро Порошенко 17 квітня заявив, що підготував звернення до Вселенського патріарха із проханням видати томос щодо автокефалії православної церкви в Україні.

18 квітня глава держави також офіційно прийняв від ієрархів УПЦ КП та УАПЦ звернення для передачі Вселенському патріарху Варфоломію про надання українській церкві томосу про автокефалію з підписами усіх архієреїв, які підтримали це рішення.

Крім того, Верховна Рада 19 квітня ухвалила постанову про підтримку звернення Президента України до Вселенського патріарха Варфоломія щодо створення Єдиної помісної української православної церкви.

22 квітня Порошенко повідомив про передачу відповідних звернень Вселенському патріархату і початок процедур, необхідних для надання автокефалії Українській православній церкві.

За матеріалами «Укрінформ»

 

СВІТОВИЙ КОНГРЕС УКРАЇНЦІВ ВИСТУПИВ НА ПІДТРИМКУ НАДАННЯ АВТОКЕФАЛІЇ УПЦ В УКРАЇНІ

 Світовий конгрес українців (СКУ) закликав Вселенського патріарха надати Томос про автокефалію православної церкви в Україні.

СКУ зазначає, що організація звертається із таким закликом згідно з бажанням Української православної церкви Київського патріархату і Української православної автокефальної церкви та у відповідь на звернення президента України, яке підтримала Верховна Рада України.

Ще у листопаді 2016 року та в січні 2018 року президент СКУ Євген Чолій зустрічався з Вселенським патріархом Варфоломієм І, архиєпископом Константинополя-Нового Риму, якому тоді передав резолюції річних загальних зборів СКУ з закликом надати Томос про автокефалію Української православної церкви Київського патріархату.

Як зазначається в листі-зверненні СКУ, у рамках цих зустрічей Євген Чолій також наголошував на ролі Української церкви для духовного єднання народу України.

«СКУ від імени 20-мільйонної української діяспори закликає Вселенського патріярха надати Томос про автокефалію Української православної церкви в Україні». 

За матеріалами «Голос Америки»

ОТРИМАВШИ АВТОКЕФАЛІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ, МИ ПОВЕРНЕМОСЯ ДО ВИТОКІВ СВОЄЇ ІСТОРІЇ – ПРЕЗИДЕНТ

  Президент Петро Порошенко наголошує, що порушивши питання про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви, Україна в першу чергу прагне відстояти право на власну, незалежну церкву.

«Ми не проти когось. Візьміть церкву – кожна країна повинна мати свою власну. Виявляється, лише Україна, Білорусь і Молдова не мають такого права. Перед початком війни з Росією внутрішні сутички всередині православної церкви може й були б прийнятними. Але внаслідок російської агресії – більше ні. Російська православна церква діє за дорученням Росії», – сказав Глава держави в інтерв’ю виданню «Фокус».

«Я сподіваюся, що моє звернення до Варфоломія, константинопольського Патріарха, принесе позитивний результат і надасть нам право на власну автокефальну церкву. Українську церкву було утворено 1000 років тому у Константинополі. Ми просто повертаємось до витоків», – підкреслив Петро Порошенко.

Президент наголосив, що це має важливе значення для незалежності України, адже нарешті українці отримають право власноруч визначати церковну ієрархію і те, за якого Патріарха молитися.

«Ми ненавидимо стереотип, нібито ми – частина радянської чи російської імперії. Наше минуле у Європі. Ми намагаємось саме зараз повернутися до європейської родини. Це стосується не лише західної, а й центральної України. У 2013 році лише 35 % респондентів тут підтримували Європу, 16 % – ідею членства в НАТО. Зараз 70 % за ЄС, 56 % – за НАТО», – також акцентував Глава держави.

За матеріалами

офіційного інтернет-представництва Президента України

 

ЗВЕРНЕННЯ ПОСТІЙНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ПРАВОСЛАВНИХ ЄПИСКОПІВ ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ

Возлюбленому Духовенству, Монашеству та Вірним Української Православної Церкви в Діаспорі:

 ХРИСТОС ВОСКРЕС!     ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

Ми звертаємось до Вас усіх беручи до уваги останні події в Україні, як стосуються життя Української Православної Церкви. Якщо Ви ще не чули або не читали про ці події, що заповнили соціальні мережі та засоби масової інформації в Україні та за її межами, цим листом ми інформуємо Вас про те, що Президент України з одноденним візитом відбув до Стамбула і зустрівся з Його Всесвятістю, Вселенським Патріархом Константинопольським Варфоломієм I, у Світлий Понеділок – 9 квітня 2018 р. Результатом цієї зустрічі став початок довгоочікуваного розгляду надання Автокефалії Українській Православній Церкві в Україні.

Після повернення в Україну, Президент Порошенко відразу розпочав процес спілкування з ієрархами Українських Православних юрисдикцій в Україні та з Верховною Радою України. Всі ієрархи двох із трьох юрисдикцій та переважна більшість Верховної Ради відреагували на емоційний заклик Президента підтримати процес звернення із проханням до Його Всесвятості Патріарха Варфоломія та Священного Синоду Константинополя щодо просування вперед процесу надання Томосу Автокефалії для Церкви в Україні, яка протягом 1030 років була канонічною територією Константинопольського Патріархату, з 988 року, коли наша нація була охрещена та прийняла Святу Православну Віру.

Навіть протягом 332 роки не канонічного, а часто заплутаного підпорядкування іншому Православному патріархату, вірних України невдалося переконати, що вони не належать до влади Вселенського Патріархату. А це є проста історія, задокументована поколіннями Патріархів та Константинопольських Синодів, які ніколи не відмовлялися від своїх канонічних прав та привілеїв в Україні.

Вселенський Патріархат, через висвітлення у своїх соціальних мережах та через засоби масової інформації підтвердив, що розпочався процес розгляду Автокефального статусу Церкви в Україні, який буде продовжуватись і на наступному засіданні Священного Синоду, який відбудеться в травні.

Президент Порошенко у всіх своїх публічних виступах та заявах про ці поточні події був неймовірно захопленим про можливість отримання Автокефалії Українською Православною Церквою в Україні ще до святкування 1030-річчя (яке відзначатиметься в липні 2018 р.) Хрещення України в Православну Віру у 988 р., Рівноапостольним Великим Князям Володимиром.

Постійна Конференція Українських Православних Єпископів Поза Межами України написали відповідного листа про підтримку дій, проведених Його Всесвятістю та Константинопольським Священним Синодом щодо можливого надання Томосу Автокефалії Українській Православній Церкві. Ми запевнили Його Всесвятість у безустанних молитвах за нього у цьому процесі, і не тільки ієрархів, але й мільйонів українців, духовенства та вірних в Україні та поза її межами. 

Запрошуємо Вас усіх приєднатися до нашого звернення цією молитвою:

Молитва за об’єднання Української Православної Церкви

«Господи Боже наш, Ти бачиш, як невидимі й видимі вороги розділили Українську Православну Церкву, а разом з нею і ввесь український народ. Допоможи нам сприяти об’єднанню українського православ’я в єдину помісну Церкву, поклавши наріжним каменем апостольське правило, яке велить нам знати, що кожен народ, а серед них і український народ, повинен мати свого першого єпископа. 

Напоум, Господи, наших розділених братів, щоб вони об’єдналися навколо Престолу Київського в єдину Церкву і щоб між усіма ними панувала християнська любов, бо Ти сказав: «По тому будуть пізнавати, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою».

Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи, і не карай нас за наші провини вільні і не вільні, свідомі й несвідомі. Дай нам мати правдиву любов між собою, прости нам провини наші і не пам’ятай беззаконь наших.

Владико Многомилостивий, охорони й збережи Українську державу від тих, хто зазіхає на її незалежність і хоче розділити її, як Ти завжди оберігав християнські держави. Нехай єдина помісна Українська Православна Церква буде міцною духовною основою для неподільності Української держави та єдності народу нашого, нехай розвіються вороги його і нехай запанують в нас мир, злагода і єдність.

Ти, Господи, сказав: «Без мене не можете робити нічого». Вислухай, Боже, благання вірних Твоїх і благослови розпочату справу єднання православних у Помісній Церкві Українській до успішного завершення привести. Святійшому Патріарху Варфоломію, Українському Православному Єпископату, Президенту, Верховній Раді та всім, хто для цього трудиться, мудрість та натхнення Духа Твого Святого пошли, і у добрій справі визнання Церкви Української до скорого завершення всіх приведи. Бо Ти милуєш і спасаєш нас, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків.   Амінь».

З архипастирським благословенням,

 ЮРІЙ, Митрополит Української Православної Церкви Канади

† АНТОНІЙ, Митрополит Української Православної Церкви США і в Діаспорі

† ЄРЕМІЯ, Архиєпископ Української Православної Єпархії Бразилії та Південної Америки

 ДАНИЇЛ, Архиєпископ Української Православної Церкви США та Західної Європи

† ІЛАРІОН, Єпископ Української Православної Церкви Канади

† АНДРІЙ, Єпископ Української Православної Церкви Канади

 

За матеріалами  «Ukrainian Orthodox Church of the USA»

СОБОР ЄПИСКОПІВ УПЦ В США ВИДАВ ЗАЯВУ В СПРАВІ РОЗГЛЯДУ НАДАННЯ АВТОКЕФАЛІЇ УПЦ В УКРАЇНІ

  Собор єпископів Української Православної Церкви США 25-го квітня оприлюднив звернення до духовенства, монашества та вірних УПЦ в Сполучених Штатах Америки, беручи до уваги, як йдеться в документі, останні події в Україні, які стосуються життя Української Православної Церкви.

У зверненні повідомляється, що 9 квітня 2018 року президент України Петро Порошенко зустрівся в Стамбулі з Вселенським Патріархом Константинопольський Варфоломієм І. Результатом цієї зустрічі став початок довгоочікуваного розгляду питання надання автокефалії Українській Православній Церкві в Україні.

«Вселенський Патріархат, через висвітлення у своїх соціальних мережах та через засоби масової інформації підтвердив, що розпочався процес розгляду автокефального статусу Церкви в Україні, який буде продовжуватись і на наступному засіданні Священного синоду, який відбудеться в травні», – йдеться у зверненні.

Як зазначають єпископи УПЦ в США, президент Порошенко у всіх своїх публічних виступах та заявах про ці поточні події був неймовірно захопленим про можливість отримання Автокефалії Українською Православною Церквою в Україні ще до святкування 1030-річчя (яке відзначатиметься в липні 2018 р.) Хрещення України.

Постійна Конференція українських православних єпископів поза межами України написала відповідного листа про підтримку дій, проведених «Його Всесвятістю та Константинопольським Священним синодом щодо можливого надання Томосу Автокефалії Українській Православній Церкві».

«Ми запевнили Його Всесвятість у безустанних молитвах за нього у цьому процесі, і не тільки ієрархів, але й мільйонів українців, духовенства та вірних в Україні та поза її межами», – йдеться у заяві Собору єпископів Української православної церкви в США.

За матеріалами «Голос Америки»

ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ РОЗПОЧИНАЄ ПРОЦЕДУРИ, НЕОБХІДНІ ДЛЯ НАДАННЯ АВТОКЕФАЛІЇ УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ

  Святий і Священний Синод Вселенського Патріархату прийняв до розгляду Звернення від Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні, Постанову ВР на його (Звернення) підтримку, а також відповідні звернення ієрархів українських православних церков. Також Синодом Вселенського Патріархату прийнято рішення про початок процедур, необхідних для надання автокефалії Православній Церкві в Україні. Зокрема, буде відповідно проінформовано інші помісні православні церкви.

За дорученням Президента Петра Порошенка Заступник Глави Адміністрації Президента України Ростислав Павленко 20 квітня відвідав Стамбул та передав Його Всесвятості Вселенському Патріарху Варфоломію Звернення Президента України про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні.

Він також передав Вселенському Патріарху постанову Верховної Ради України про підтримку цього Звернення Президента України.

Вселенському Патріарху Варфоломію були передані також звернення від ієрархів українських православних церков про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні.

За матеріалами

офіційного інтернет-представництва Президента України