Не терпіть насильства над собою і своїми дітьми – митрополит Епіфаній звернувся до українок

У Міжнародний день боротьби проти насильства над жінками предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній закликав українок не мовчати і не терпіти насильства над собою та своїми дітьми. Про це митрополит написав на своїй сторінці в Facebook.

“Будь-яке насильство – це кричуще порушення прав людини та християнських цінностей. Зокрема, і домашнє насильство не повинно мати місця у нашому житті, бо родина – це домашня Церква. На жаль, дуже часто таку жорстокість і агресію в сім’ї замовчують, ховаючи біль у душі, але він ятрить та вбиває зсередини. Адже ця невидима загалу хвиля ненависті ще більше зростатиме, якщо ми не будемо відвертими – в Україні є проблема з домашнім насильством. Прийняття, усвідомлення проблеми – це хоч дуже важкий, але вже перший крок до вирішення складної ситуації. Українці та українки вже вирішили сказати «ні» насильству в сім’ї – у тому священному союзі чоловіка і жінки, що створений для любові і захисту, а не для покаліченого тіла, зраненої душі та поламаного життя.

Відповідно до відомостей Міністерства соціальної політики України, впродовж 2019 року зафіксовано понад 130 тисяч звернень громадян з приводу домашнього насильства (з них 88% – від жінок, 10% – від чоловіків). А це на 15% більше у порівнянні з аналогічним періодом 2018 року. Бачимо, що тенденція розповідати про проблему зростає, та страждає значно більше жінок, які все ще мовчать про агресію у свій бік. Це кожна 5 жінка в Україні, яка стикалась із тією чи іншою формою насильства. Страждають від цього й чоловіки, проте 90% жертв домашнього насильства – це саме жінки.

Насильство ламає усю сім’ю, нещадно б’є по дитячому психічному здоров’ю та руйнує родини. Так, за словами апостола Павла, Любов довготерпить, але вона і милосердствує. Насильству не місце поруч із любов’ю: якщо б’є – то вбиває любов, а не любить. Саме тому сьогодні, у Міжнародний день боротьби проти насильства над жінками, звертаюсь до кожної українки – не мовчіть і не терпіть насильства над собою та своїми дітьми. Якщо вам складно на душі й страх чатує у вашому серці, приходьте до наших храмів. Там ви можете отримати пораду та підтримку. Адже наша Церква – з тобою у всіх випробуваннях. І ми готові спільно боротись за перемогу над домашнім насильством заради щасливої української родини”, – зазначив митрополит Епіфаній.

Пресслужба Парафії святих Жон-Мироносиць

Духовний шлях Блаженнішого Митрополита Володимира

23 листопада – день народження Блаженнішого Митрополита Київського і Всієї України ВОЛОДИМИРА (Сабодана) Предстоятеля Київської Церкви (1992-2014 рр.)

Доповідь  митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра (Драбинко) на XIV Міжнародних Успенських читаннях

У цій доповіді ми спробуємо описати тип релігійності покійного Митрополита Володимира, спираючись на класифікацію типів релігійного життя Православ’я, відтворену монахинею Марією (Скобцовою) (1891–1945 — однією з ключових фігур російської церковної та культурної діаспори, канонізованою в 2004 р. Константинопольським Патріархатом за мученицьку смерть у фашистському концтаборі).

У своєму концептуальному тексті «Типи релігійного життя» (Париж, 1937) преподобна Марія виділяє п’ять типів релігійного життя всередині сучасного Православ’я: 1) синодальний тип благочестя, 2) уставницький тип, 3) естетичний, 4) аскетичний та 5) євангельський. У доповіді ми спробуємо визначити той тип релігійності, що був властивий нашому покійному Авві й Отцю, спираючись на цю класифікацію матері Марії, а також на деякі думки і судження преподобної стосовно духовного життя.

Блаженніший Митрополит Володимир прийшов у Церкву, коли вона існувала за вельми складних умов, зазнаючи гонінь від держави. Це була епоха зовнішнього приниження Церкви, яка спочатку послідовно знищувалася державою, а пізніше була дозволена як напівлегальна і безправна інституція, витіснена на периферію суспільного життя в СРСР.

Парадоксально, але факт. Хоча держава й виступала в ролі гонителя та гнобителя, церковна свідомість, за тих, радянських, часів усе ще марила ідеєю найтіснішого союзу Церкви і держави, а в церковному житті так і не було до кінця викорінено синодальний тип благочестя, що затвердився в роки попередньої епохи, коли Церква в Російській Імперії мала статус державної. Частина духовенства активно намагалася вбудувати Церкву в систему нової радянської державності. А церковна й політична опозиція, що була в меншості, була розділена на два табори — ліберальний (який спирався на реформаторські ідеї Помісного Собору 1917 г.) і монархічний (де мало місце некритичне прийняття досвіду церковного та суспільно-політичного життя Російської імперії до більшовицького перевороту).

Пастирське служіння майбутнього Митрополита Володимира почалося з вибору:

— долучитися до групи церковних ієрархів, зібраних навколо митрополита Никодима (Ротова), і намагатися разом із ними працювати над проектом поступового «вбудовування» Церкви в радянську дійсність;
— обрати більш опозиційний шлях, приєднавшись до ліберальної чи консервативної церковної групи всередині Руської Православної Церкви.

Шлях протистояння завжди вимагає від людини більшої мужності, ніж пошук компромісу. І в цьому сенсі ці два шляхи не були рівнозначними з етичної точки зору. Та якими б різними не були погляди монархічної опозиції всередині РПЦ й одного з найвизначніших ієрархів радянського часу митрополита Никодима (Ротова) — це були два різних шляхи всередині загальної пост-синодальної парадигми, де Церква завжди мислилася в симфонічній єдності з державою.

За впливовими ієрархами стояла мовчазна церковна більшість. А за представниками церковної опозиції — живе мислення і моральна правда. Однак владика Володимир ухилився від вибору між більшістю й меншістю, обравши для себе інші пріоритети й інший шлях — духовне зростання й пастирство. Питання про взаємини з державою в його системі цінностей мало другорядне значення. Головним для нього було те, що лежало поза часом і простором: релігійне життя, особисті стосунки з Господом, цінність особистості людини.

Так Блаженнішому вдалося, з одного боку, уникнути політизації, а з іншого — зберегти деяку дистанцію у відносинах з атеїстичною владою. Блаженніший був відкритою і товариською людиною; ніколи не відштовхував від себе ні опозиційно налаштованих священиків і студентів духовних шкіл, ні представників світської влади. Але з любов’ю приймаючи будь-яку людину, він уникав ситуацій, що вимагали від нього прийняття чужих християнству секулярних цінностей.

Бог беріг Свого Служителя, і протягом довгих років його архієрейського служіння відносини з державою перебігали більш-менш безконфліктно. Однак, на початку 1990-х, коли окремі представники влади намагалися втручатися у внутрішньоцерковне життя, позиція Митрополита Володимира у питанні державно-церковних стосунків була висловлена чітко й однозначно. «Держава не має втручатися у внутрішнє життя Церкви, — заявив Предстоятель УПЦ, — оскільки, як Тіло Христове, вона є іноприродньою державі». Проте, на думку Блаженнішого, іншою складовою такого типу державно-церковних стосунків мала бути аполітичність самої Церкви. “Пам”ятайте, — повторював Блаженніший, — якщо ми вимагаємо від влади, аби вона не втручалися у наші справи, то й самі маємо утримуватися від будь-якої політичної активності, яка б провокувала таке втручання”.

«У своїх відносинах з державою, — писав Митрополит Володимир у Духовному заповіті, — Церква повинна, з одного боку, вітати бажання держави співпрацювати, особливо у соціальних сферах та освіті, а з іншого — цінувати й оберігати свою свободу, пам’ятаючи, що її дуже легко втратити і надто важко повернути».

Ці думки висловлені Блаженнішим в останні роки його Первосвятительського служіння, і вони носять не теоретичний характер, а висловлюють драматичний досвід його особистих стосунків з державою за часів Януковича, коли останній чинив на Блаженнішого Митрополита безпрецедентний тиск з метою усунення його з посади Предстоятеля задля ефективного впливу на майбутні презідентські вибори, адже церква в Україні користувалася надзвичайно високим ступенем довіри.

Проте Митрополит Володимир відстоював свободу Церкви не для того, щоб зберегти в ній власну владу. Вивчаючи протягом багатьох років історію вітчизняної екклезіологічної думки, Блаженніший прекрасно пам’ятав, до яких сумних наслідків призвела втрата Російською Церквою свободи в постпетрівський період.

«Пам’ятайте, — писав Блаженніший Владика, — що надто тісний союз Церкви зі світом і “князями людськими” може призвести до того, що народ втратить до неї довіру, вбачатиме у Церкві лише зовнішнє, тобто сприйматиме її як державну установу, де організовується його релігійне життя й відправляються його релігійні потреби».

На жаль, подібні тенденції спостерігаємо й сьогодні.

У віруючої людини, яка жила в атеїстичній державі, була спокуса вибудувати «альтернативну» існуючій дійсності церковну реальність. Церковне життя в ті часи розвивалося в умовах несвободи, а єдиним законним, з точки зору влади, способом служіння Церкви було храмове богослужіння. Цим частково й пояснюється парадоксальна популярність у церковному житті радянського періоду уставництва, де «правильно» (за Уставом) відправлене богослужіння ставало мало не єдиною мірою правильності духовного життя.

«Цей тип благочестя, — писала преподобна Марія, — має в даний момент тенденцію рости й поширюватися. І таке поширення легко пояснити, якщо ми врахуємо все безталання, полишеність, безпритульність і виснаженість сучасної людської душі…»

Відхід до світу богослужбового Уставу… Якщо для російського емігранта тих часів це був спосіб захисту від екзистенціальної безпритульності, то для кліриків і вірян в СРСР це була втеча в світ сакрального зі світу вульгарної радянської дійсності.

Культ букви й традиції, непорушність форми, ритуалізація усілякого пориву душі — всі ці недоліки уставництва в радянські часи не були настільки очевидними, як сьогодні. Але живе релігійне почуття безпомилково, хоча й не завжди моментально, виявляло в уставництві його головну недугу — невміння відрізнити головне від другорядного й нагромадження «заповіді на заповідь».

Для Блаженнішого Митрополита Володимира богослужіння завжди було однією з головних і найулюбленіших справ його життя.

«Богослужіння, — писав владика у своїх щоденникових записах у 1992 р., — не є повчання, настанова або роздум, але це реальність неба на землі, що виражається словами: “В храме стояще славы Твоея, на небеси стояти мним”».

Владика Митрополит любив і знав уставне богослужіння. Але його «правильне» відправлення ніколи, навіть на початку пастирського шляху, не було для Блаженнішого самоціллю. Богослужіння було для нього органічним вираженням Любові й підпорядковувалося її законам. Багатьом співслужителям Блаженнішого мабуть запам’яталася його особлива манера відправи богослужінь. Його молитва була органічною та соборною, бо Блаженніший не відокремлював себе від літургійної громади. Він умів зосереджено та глибоко молитися, міг дозволити собі сказати кілька дружніх слів співслужителям. Міг служити водночас просто і велично, виразно і не театрально… “Богослужіння – це не час, який ми відводимо для молитви, — казав Блаженніший, — це саме життя, його осереддя”.

Чи здатний хтось із нас зараз відтворити цю особливу, властиву Блаженнішому, манеру богослужіння? На жаль, ми не зможемо служити так, наслідуючи тій чи іншій системі естетичних або пастирських принципів. Тут необхідна внутрішня свобода, а така свобода приходить тільки з одного Джерела: істинного, органічного життя у Христі.

На цьому місці ми впритул підходимо до проблем, пов’язаних із наступним релігійним типом, описуваним матір’ю Марією — естетичним. Зачарованість архаїкою, психологія колекціонера почуттів, зверхнє презирство до «профанів», бридлива байдужість до проблем «натовпу». Всі ці недоліки православного естетизму у матері Марії, яка сама походила з художнього, богемного середовища, описані з документальною нещадністю.

Чи можна назвати Блаженнішого Митрополита Володимира «православним естетом», спираючись на класифікацію матері Марії? Відповідь тут буде явно негативною, оскільки для Блаженнішого були абсолютно неприйнятними описані матір’ю Марією виразки «естетичного типу благочестя».

З іншого боку, однак, не слід забувати й того, що Блаженніший був людиною, зв’язок якої з мистецтвом є незаперечним. Він писав вірші, мав бездоганний стиль, вів щоденникові записи, в яких знаходяться поруч імена Григорія Нісського й німецького філософа Якоба Бёме… Більш того, сам вигляд Блаженнішого завжди випромінював певний артистизм. Він умів майстерно, з належним драматизмом розповісти анекдот із життя, був вишуканим гострословом, міг іноді з дивовижним артистизмом зобразити знайомого…

Чому ж про Блаженнішого ми не можемо говорити як про людину «естетичного» релігійного типу? З одного боку, Митрополит Володимир був людиною української культури і йому були ментально чужі деякі, описані Скобцовою, типово російські риси естетизму. З іншого, як слушно зауважує мати Марія, спокуси естетизму частіше підстерігають не творців, а поціновувачів мистецтва.

«Вірні хранителі творчості найрізноманітніших епох, народів і людей, поціновувачі чужої геніальності або таланту, тонкі критики й знавці всіх найтонших деталей і вигинів художніх шкіл, естети самі ніколи й ніде не були творчим началом у житті, і, можливо, саме тому, що вони занадто тонко й сильно цінували чужу творчість».

Митрополит Володимир сам був людиною творчою. І це також вберігало його від деяких спокус «православного естетизму». На сороковини Блаженнішого однойменним Фондом пам’яті одимира в одному з київських видавництв було видано збірку віршів із щоденникових записів покійного Митрополита, де поруч із творами інших авторів опубліковано й тексти його авторства.

Поэзию понять не так легко,
С ней надо и пожить, и потолпиться
В её строках, проникнуть между строк
И удивленью научиться.
Как дальняя звезда чиста и высока
Для каждого неповторимо-лична,
Поэзия привыкла к чудакам
И полюбила непрактичных.

Людина, яка чекає від поезії того, щоб вона її здивувала… Непрактичний і трохи дивакуватий… Як же складно впізнати в авторі цих рядків людину, наділену духовною владою… Віршовані тексти Блаженнішого слід розглядати в контексті їхнього зв’язку з народною піснею, яку він так любив. Прості й універсальні за своєю формою, слова тут точно передають цілу гаму людських почуттів, і від того настільки органічно вони поєднуються з пісенною музичною формою.

«Слова народні» — часто анонсували популярну пісню «Ромашка біла», або «Слово Мама дорогое», тексти яких належать Блаженнішому. Але владика ніколи не ображався і навіть був радий цьому визнанню його текстів «народними».

«Душа мого народу в пісні», – говорив він.

Митрополиту Володимиру взагалі не були властиві честолюбство й амбітність, які, на жаль, настільки часто супроводжують людей, в руках яких зосереджена влада.

«Підсумовуючи наш досвід, ми можемо сьогодні звернутися з порадою до наших наступників на посаді Предстоятеля: пам’ятайте про те, що будь-яка єпископська влада здійснюється в Церкві та разом із Церквою. Предстоятель Церкви — це друг і слуга кожного. Звісно ж, саме Предстоятель відповідальний за єдність і стан Церкви. Однак для того, щоб церковна єдність не будувалася на адміністративних засадах, потрібно, щоби Предстоятель шанував свободу інших і не порушував соборного устрою Церкви.

Пам’ятайте, що за будь-яких умов, незважаючи на безліч обов’язків і втому, Предстоятель має залишатися людяним і відкритим, жертовно приймаючи у свою душу всіх, хто має в цьому потребу. Цінуйте і щиро любіть ближніх, яких нам дарує Господь. Не поспішайте складати остаточну думку про людину, не оточуйте себе тими, хто схожий на вас або завжди погоджується з думками, які ви висловлюєте, не тільки вимагайте від своїх співробітників відповідального виконання покладених на них завдань, але й щиро прощайте, коли вони помиляються або виявляють слабкість».

Ці слова вражають нас своєю щирістю, але ще більш дивним є те, що Митрополит Володимир тут точно описав те, як він сам керував справами Церкви. Відкритість, жертовність, щирість у стосунках із ближніми, неприйняття лицемірства й лукавства… Всі, кому довелося працювати під керівництвом нашого київського Авви, знають, що це саме ті вимоги, які він ставив до самого себе…

Яким же чином Блаженнішому вдавалося виявляти стільки смирення й батьківської любові до своїх співробітників і співслужителів? Повнота любові в цьому була вдосталь оплачена аскетичним самообмеженням.

Ставлення матері Марії до аскетичного типу благочестя донедавна викликало гостру критику консервативного крила нашої Церкви.

Однак, беручи до уваги зауваження наших консерваторів, ми не повинні забувати, що критикуючи «аскетичний» тип благочестя, преподобна Марія робить це заради того, щоби з граничною ясністю окреслити той образ духовного життя, який, на її думку, перевершує аскетичний ідеал, — євангельський тип благочестя.

Права чи ні мати Марія в своїй критиці аскетичного типу? На щастя, для нашої мети ця проблема не має особливого значення. Адже предмет нашого вивчення — НЕ погляди преподобної, а уточнення типу релігійності Митрополита Володимира за допомогою виробленої Марією Скобцовою класифікації типів благочестя.

Аскетика й самообмеження ніколи не були для Митрополита Володимира самоціллю або способом «копити, збирати, берегти, ростити, вправляти всі природні можливості». Благочестя Блаженнішого завжди було христоцентричним — як спосіб звільнення серця від пристрастей заради того, щоб у нього міг увійти Цар Слави — Христос. Не було в типі благочестя Блаженнішого і нічого, що хоча б віддалено нагадувало духовний егоцентризм і психологію «духовної скупості», що походить з нього. Не секрет, що духовна свобода Митрополита Володимира була для декого із «лжебратів» приводом для спокуси. Але ті, кому пощастило близько спілкуватися з нашим Першосвятителем, знали: свобода Владиики, що бентежила вітчизняних фарисеїв, виходила з його любові до Христа й наближеності до благодатного духу Нового Заповіту.

Воцерковлення і християнізація. Вкладаючи своє особливе значення в ці слова, мати Марія вважала їх недостатніми для спасіння.

«Під воцерковленням, — писала преподобна, — часто розуміють підведення усього життя під визначений ритм храмового благочестя, підпорядкування своїх особистих переживань порядку проходження богослужбового кола, введення в побут якихось певних елементів церковності, навіть церковного уставу. А християнізація часто просто сприймається як виправлення звірячої жорстокості людської історії за допомогою щеплення їй певної дози християнської моралі».
Але як же тоді досягти спасіння? Вихід мати Марія вбачала в «охристосовлéнні», що зрозуміло зі слів: «Не я живу, але живе в мені Христос». Здавалося б, що можна заперечити проти такого судження? Але розуміння «охристосовлéння» матір’ю Марією носить ще більш радикальний характер:

«Якщо переді мною лежать два шляхи і я маю сумнів; якщо вся мудрість людська, досвід, традиції, — все вказує на один з них, але я відчуваю, що Христос пішов би по іншому, — то мої сумніви повинні одразу зникнути і я маю йти проти досвіду, традицій і мудрості за Христом».

Несучи послух Патріаршого Екзарха Західної Європи, Блаженніший Митрополит Володимир мав можливість живого спілкування з представниками російської православної діаспори, в якій зберігалася пам’ять про матір Марію та її однодумців. Але ми не беремося стверджувати, що Митрополит Володимир керувався у своєму духовному житті тим розумінням «євангельського» типу благочестя, яке було відтворене преподобною Марією Скобцовою.

Текст «Типів релігійного життя» є в особистій бібліотеці Митрополита Володимира, і він, певно, уважно його читав. Але духовний шлях формують не тексти, а, швидше, смілива любов до Христа, що закликає людину пожертвувати всім, включаючи і власне «благополуччя» в духовному житті, щоби разом із Христом стати жебраком, ніким, смиренним паломником в Небесний Єрусалим, якому немає де прихилити голову в земній історії…

Як Блаженнішому вдалося досягти Христової свободи? Чи мала місце в його духовному житті криза, коли він гостро відчув недостатність для особистої близькості з Богом тих форм благочестя, про які ми говорили вище? У розмовах з ближніми Митрополит Володимир не любив до кінця розкривати всі обставини свого духовного шляху, але часто вказував нам, людям, які шанували його, на недостатність і недостовірність зовнішніх форм благочестя.

«У житті головне — не зрадити Христа», — каже Митрополит Володимир. А іноді, не без сумної іронії, Блаженніший цитував чийсь вислів: «Архієреї продали колись Христа, а попи —продають Церкву», маючи на увазі нерадиве духовенство, яке прийшло до Церкви не як служителі, а як найманці..

Втілення було рухом згори донизу, від Слави — до приниження і безчесної, принизливої смерті на Хресті. Пам’ятаючи про це, Владика закликав усіх наслідувати Христа в Його смиренні. Він розумів, що спасіння не може статися в режимі «нормального», «розміреного» духовного життя. А тому, щиро люблячи життя й намагаючись перебувати в радості, Владика Володимир завжди зі смиренням приймав усі скорботи й хвороби, якими Його відвідував Господь.

«Промисел Божий завжди був відчутний для мене, грішного, — говорив 30-річний архімандрит Володимир при нареченні в єпископи. — Багато разів я відчував довготерпіння Боже, і, будучи навчений напоумленням Його, доходив висновку, що нічого не буває випадкового, всім керує Господь, різними шляхами веде людину до спасіння».

На перший погляд ці правильні слова є деяким «стандартом» промови такого роду. Але тим, хто добре знав Митрополита Володимира, з цих слів зрозуміло, що за їхньою простотою стоїть достовірність. У хворобах, випробуваннях, тиску зовнішніх і зраді ближніх Блаженніший бачив, передусім, прояв Божого довготерпіння й напоумлення.

Його духовний шлях, безумовно, був нелегким і складним. А той чистий стан духу, до якого він дійшов наприкінці життя, — результатом живої любові до Христа, яка поступово витіснила з його релігійного життя все зайве. «Справжній критерій того, що ми знаходимося в присутності Божій — або повне забуття себе, або бачення себе убогим нікчемою. Повне забуття переважніше». Життя Митрополита Володимира було шляхом від сили влади до вбогості і знесилля у Христі. Від відчуття своєї значущості — до смиренного усвідомлення себе «убогим нікчемою». Пройти цей шлях, виконуючи послух Предстоятеля Церкви, було вкрай складним. Адже жити за Євангелієм особливо складно тим, хто наділений владою. Але, побачивши глибоке бажання справжнього євангельського життя, Господь зглянувся над Своїм рабом і щедро благословив його наприкінці життєвого шляху стражданнями, які Блаженніший владика переніс з дивною гідністю та смиренням, жодного разу не поскаржившись ближнім на хвороби. “Тобі не можна хворіти, ти – працюй, а я відхворію за нас обох”, пригадуються мені сьогодні слова Блаженнішого.

«У чому головна вимога, якій беззаперечно має відповідати майбутній Предстоятель?» — таке питання ставить у своєму Духовному заповіті Митрополит Володимир. «Це жива християнська віра й засвідчене життям щире бажання бути з Богом, жити за Його волею, шукаючи, насамперед, Царства Божого і правди Його (Мф. 6:33)».

Завжди шукати Божу волю, завжди прагнути до Божої Правди, завжди бажати, насамперед, Царства Божого. Так жив Митрополит Володимир і такий спосіб життя й Богопізнання він заповів своєму наступнику і кожному з нас.

“Поспішайте робити добро, казав Блаженніший у останні роки свого життя. Поспішайте, люди добрі, робити добро. Адже мета людини – зблизитися із Христом і разом з Ним творити добро”.

24 вересня 2014 року

Істинна віра в Бога ніколи не залишається без плоду, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

у двадцять четверту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Євангельське читання цього недільного дня подає нам відразу два приклади, кожен з яких містить корисні для всіх настанови щодо нашого власного духовного життя. Адже саме в цьому – в отриманні настанов для виконання, у заохоченні до виправлення нашого життя, у застереженні від гріха та у спонуканні до діл праведності – полягає одне із завдань євангельської проповіді.

Тож перш ніж перейдемо безпосередньо до змісту почутого нами, поміркуймо про речі більш узагальнені, тобто про саме ставлення наше до євангельського тексту.

Прикро це бачити, але думаю ви погодитеся, що люди світу цього все більше і більше стають залежними від розваг, а головним у їхньому житті постає мірило задоволення. Відтак вони шукають, що прочитати для задоволення, що подивитися, що послухати, що зробити. В жертву ідолу задоволення приноситься і правда, і зміст, і моральність, не кажучи вже про змарнований час – значення набуває лише одне: приносить те чи інше приємність тут і зараз, чи ні.

Але навіть не християнин, навіть людина невіруюча в Бога, здатна зрозуміти просту істину: задоволення є річчю мінливою і суб’єктивною. Тобто те, що зараз приносить задоволення – завтра обертається трагічними наслідками, а так як мірилом задоволення є ми самі, то, бувши недосконалими та ураженими гріхом, ми не здатні правильно визначити – що є для нас добре, а що зле, що корисне, а що несе в собі шкоду.

Згадаймо, що коли змій спокусив праматір Єву, то вона, дивлячись на заборонений плід, побачила, «що дерево добре для їжі, і що воно приємне для очей і жадане, тому що дає знання; і взяла плодів його і їла; і дала також чоловікові своєму, і він їв» (Бут. 3:6). Отже, всяка спокуса, яка приходить в серце людини, обіцяє задоволення, а плід здійснення спокуси спочатку здається приємним і солодким. Однак гіркотою та стражданнями раніше чи пізніше обертається він для тих, хто спокусився.

Тому не приємність та задоволення слід нам ставити, як головне мірило, а правду, внутрішній, сутнісний зміст речей і явищ, та справжні наслідки, до яких вони ведуть.

Чому про це все ми говоримо зараз, після того, як почули слова з Євангелія? Тому, що слово Боже не є і не може бути просто ще однією інформацією, нестримний потік якої щодня загрожує якщо не потопити нас, то збити з ніг. Бо, на жаль, дуже часто те, що ми чуємо і читаємо з Книги книг – Біблії, – у свідомості нашій кладеться на один рівень з новинами, прочитаними у мережі, з побаченим у телевізорі, з якимись книгами, фільмами або із думками, почутим у розмовах з ближніми.

Насправді ж Євангеліє і все Священне Писання, як слово Боже, є не просто сповіщенням про давно минулі історичні події, розповіддю про життя давнього часу, збіркою повчань мудреців – таких книг людство зберігає багато, частину з них навіть особливо шанують серед різних народів. Безперечно, що у Біблії можемо знайти і опис історичних подій різних епох, і мудрі настанови, які навчають добру та застерігають від зла. Але Євангеліє стоїть вище за будь-яке людське повчання і сама священна історія є лише зовнішньою стороною, одежами, під якими міститься незміримо глибока сутність. Ця сутність – дія промислу Божого у світі, спрямування людства до спасіння та застереження його від омани й загибелі.

В один з попередніх недільних днів ми чули притчу Спасителя про багатого і Лазаря. У ній словами праотця Авраама Господь настановляє всіх нас, коли хочемо уникнути печальної долі безумного багача, – бути слухняними до науки, поданої нам через Священне Писання. А якщо ми не хочемо прийняти цю науку і жити у згоді з нею – то навіть безпосереднє споглядання якогось чуда не буде здатне зворушити наше закам’яніле серце.

Ось чому читати чи слухати слово Боже – не просто можливість для нас, якою можемо користатися або не користатися, але наш християнський обов’язок. Подумки поклавши руку на серце, глянувши в душу свою, поміркувавши над своїм життям – чи не прийдемо ми до висновку, що слово Боже ми читаємо мало, а ще менше приділяємо уваги тому, щоби додержуватися його?

Лише порівняймо, скільки часу ми витрачаємо на телевізійні новини, фільми або розважальні програми, скільки приділяємо уваги соціальним мережам та інтернет-сторінкам – і скільки вивченню слова Божого? Але хіба спасіння наше і вічне життя залежить так від поточних новин і дописів у Фейсбуці, як воно залежить від того, чи виконуємо ми Закон Божий?

То чому ми не приділяємо йому належної уваги? Можливо тому, що воно не розважає нас, не потурає нашим пристрастям, не схвалює наші гріховні звички, а навпаки – виявляє наші недоліки, спрямовує світло Божественної істини на те в нас самих, що ми хотіли би приховати у темряві від інших та від себе?

Так, справді, як каже апостол Павло у Посланні до Євреїв, «слово Боже живе i дієве, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів i мізків, і судить помисли й наміри сердечні. I немає створіння, схованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його: Йому дамо звіт» (Євр. 4:12-13). Тому наше ставлення до цього слова має бути особливим – нам належить вивчати його, слухаючи та читаючи, і беручи його за настанову виправляти своє життя.

Саме тому перед читанням з Євангелія підноситься молитва, у якій просимо Господа Ісуса Христа: «Засвіти в серцях наших, Людинолюбний Владико, Богопізнання Твого нетлінне світло, і відкрий мислені очі наші на розуміння євангельської проповіді Твоєї. Всели нам страх блаженних заповідей Твоїх, щоб ми, подолавши всі тілесні похоті, провадили духовне життя і думали, і чинили все угодне Тобі».

Саме тому служитель літургії, єпископ чи священник, благословляючи диякона читати уривок з Євангелія, виголошує: «Бог, молитвами святого славного всехвального апостола і євангеліста … нехай дасть тобі слово благовістити силою великою на сповнення Євангелія улюбленого Сина Свого, Господа нашого Ісуса Христа». Тобто у Бога, Який є Автором Писання, просимо дати нам і правильне розуміння того, що ми почуємо, і сили сповнити, виконати почуте. Щоби слово Боже, засіяне в землю наших душ, не було викрадене дияволом, не заглушилося терням марних турбот віку цього, не висохло в душі через випробування, але добре вкоренилося і зросло, давши щедрі плоди.

З такими думками, з молитвою, з бажанням зрозуміти настанови Господні, відкриті нам через Священне Писання, щоби у кращий спосіб виконати їх, з проханням дати нам благодатну допомогу в звершенні Божих повелінь, належить нам приступати до слухання або прочитання біблійних слів. Бо інакше замість користі від почутого можемо лише примножити свої провини. Адже сказано апостолом Павлом у Посланні до Римлян: «Не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть» (Рим 2:13). Також і Спаситель застерігає: «Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха; а тепер не мають виправдання за гріх свій» (Ін. 15:22).

Які ж настанови ми отримуємо з почутого сьогодні читання євангельського? На двох прикладах ми отримуємо запевнення, що істинна віра в Бога ніколи не залишається без плоду. Перший приклад – зцілення хворої жінки, другий – воскрешення померлої дочки Іаїра.

Хвороба, яку мала жінка, і в наш час пов’язана із соромом, а тоді жінку, окрім цього почуття, зв’язував ще й старозавітній закон. Бо вона вважалася нечистою і через це ні сама не повинна була нікого торкатися, і ніхто не мав торкатися її. Тому соромилася вона вголос просити у Спасителя зцілення від хвороби, але була так натхненна вірою в те, що Христос може зцілити її, що вважала достатнім для отримання зцілення лише доторкнутися до краю одежі Його. Господь, як Всевідаючий і Всесильний, в мить таємничо зробив те, чого вона з вірою очікувала – але заради повчання багатьох побажав виявити жінку, щоби вона сама засвідчила все, що з нею сталося.

Якщо віра хворої жінки послужила на благо їй самій, то воскрешення дочки Іаїра показує нам приклад того, як віра одних може служити на благо іншим. Адже саме віра батька в те, що Господь Ісус Христос може зцілити помираючу, і молитва Іаїра до Спасителя, яку надихнула ця віра – принесли плоди навіть більші, ніж сподівався цей чоловік. Бо Син Божий не просто зцілив хвору – Він повернув до життя померлу.

Тож, дорогі брати і сестри, у цих двох прикладах і свідченнях ми повинні знайти і для себе настанову для зміцнення нашої віри. Шукаючи лікування від хвороби, жінка за дванадцять років витратила на лікарів усе, що мала, і не отримала полегшення. Але неможливе для людей є можливим для Бога, і тому вона за вірою зцілилася в одну мить – навіть не промовляючи вголос того, чого бажало її серце. Отже, коли за людським міркуванням щось нам здається недосяжним, нездійсненним, нездоланним – все одно маємо покладатися на Божу милість та мати тверду впевненість, що коли бажане нами справді нам на користь – Господь дасть нам необхідне у належний час.

Слід нам також турбуватися не лише про власні потреби, духовні та тілесні, але і про ближніх своїх. І турботу цю маємо виявляти серед іншого в нашій молитві до Бога, підкріпленій вірою. Адже така молитва є не просто способом сповістити Всевишнього про наші потреби – бо хіба ми можемо навіть на мить подумати, що Творець і Промислитель, Бог Всевідаючий і Всюдиприсутній не знає наших потреб? Знає, і навіть краще за нас самих, як Він знав потребу жінки у зціленні, хоча вона і не говорила про це, і як Він повернув до життя померлу, хоча батько просив лише про здоров’я хворої.

Молитва є способом виявити нашу віру та любов до Бога, вона нас самих утверджує в єдності з Ним. І тому коли щиро, з вірою, просимо – то одержимо навіть більше, ніж сподіваємося. За таке милосердя і людинолюбність Богу нашому слава на віки віків!

Амінь.

Джерело Пресслужба ПЦУ

21 листопада – собор святого архистратига Михаїла

Свято святого архистратига Михаїла переносить нас думкою у далеке минуле, до початків створення Богом невидимого світу. Серед всіх живих створінь Господь Бог найперше створив ангелів, чистих духів, яким дарував світлий розум і вільну волю, щоб вони його прославляли і йому служили.
 
Все, що Небесний Отець створив, вчинив з любові, а його любов не знає насилля, примусу над своїми створіннями. Ця вільна любов спричинила випробування вірності ангелів Богові – своєму Творцеві. Тоді між ангелами виникла боротьба. Частина ангелів під проводом Люцифера збунтувалася проти Бога і не хотіли більше йому служити.
 
Решта ангелів під проводом архангела Михаїла стали по стороні Бога і окрилені закликом „хто як Бог”, вступили в боротьбу зі злими ангелами і їх перемогли, як пише про це апостол Іван в книзі Одкровення: „І настала війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона, і дракон воював та й ангели його, та не перемогли, ані місця не знайшлося їхнього більше на небі. І повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною, що зводить вселенну, – повержено на землю, і ангели його з ним повержені. І я почув голос могутній, що говорив на небі: „Нині настало спасіння і сила і царство Бога нашого, і влада Христа його, бо повержено обвинувача братів наших, який обмовляв їх перед Богом нашим день і ніч” (Од. 12, 7-10).
 
Роздуми над історією сьогоднішнього свята затримують нашу увагу на словах архангела Михаїла – „хто як Бог”, з якими він вступив у боротьбу проти злих ангелів. Ці слова залишаються актуальними для християн і сьогодні. Вони можуть бути екзаменом живучості нашої віри в Бога і повинні бути духовним девізом, гаслом духовного життя кожного християнина.
 
Слова “хто як Бог” пригадують нам три речі:
 
– духовне життя християнина часто наповнене випробуваннями, це постійна боротьба добра і зла, як сказав Христос: „Від часів Йоана Христителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його” (Мт. 11,12). Тут не йдеться про силу фізичну, а силу нашого духа: міцну віру і повне довіря Божому провидінню, ревність і вірність Божій науці, які можуть надійно запровадити нас до Бога.
 
Як святих ангелів, так і нашу віру Господь іноді піддає випробуванню, щоб ми самі пересвідчилися, чи моя віра в Бога завжди жива, в чому вона проявляється: чи я справді вірую в одного і триособового Бога і всю надію покладаю на Нього, стараюся бути вірним йому у всьому і до кінця. А може скоріше вірую у земні речі і сили природи. Хто чи що насправді є моїм Богом, джерелом щастя? В якого Бога я вірую, і на якого Бога покладаю свою надію? – А як є в нашому житті? Як часто християни готові повірити швидше у різні людські слова, бо хтось щось там сказав чи бачив, у всякі сни, знаки і сили природи, талісмани, підкови щастя, пусті відра, бояться вітання через поріг, чорних котів, вірують у різні земні речі, а словам правди і життя живого Бога, нашого Небесного Отця, ми не хочемо вірити.
 
А заповідь Господня звучить виразно: „Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому неволі. Хай не буде тобі інших богів передо Мною. Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей” (Вих. 20,2-6). „Господа, Бога твого, будеш боятися, йому служитимеш і його ім’ям будеш клястися” (Вих. 6, 13).
 
– духовна боротьба, випробування дотикають передусім питання нашої віри: в що я вірую і як я вірую – тобто якою є моя віра, з чим вона пов’язана – з особою Бога, чи якимись речами і як вона проявляється у житті, яке знаходить застосування. Або інакше кажучи, хто є моїм Богом – земні речі чи особи Отця, Сина і Святого Духа. Віра повинна провадити людину до пізнання Бога і з’єднання з Ним в дусі любові і довір’я. А якість цього зв’язку впливає на рівень нашого життя, визначає міру Божого благословення для нас.
 
Християнське, духовне життя, це постійна боротьба, а ця боротьба, це передусім питання нашої віри – віри в одного і єдиного Бога і вірності Богові. Ісус Христос виразно навчає про це, що тільки вірний слуга отримає нагороду від Бога: „Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі”. „Але хто витримає до останку, той спасеться”. „Гаразд, слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого” (Мт. 7,21; 24,13; 25, 21).
 
– Багато християн вважають себе людьми віруючими, та не всі живуть з Богом щодня. Коли приходять різні випробування, чи ми зразу звертаємося по допомогу до Бога і тільки на нього покладаємо всю нашу надію. А досвід життя показує протилежне: люди спочатку йдуть до ворожки, на гадання, до цілителів, екстрасенсів, читають гороспоки, одним словом вірують у різних кумирів, земних божків, котрі не вирішують вповні проблем і не приносять правдивого спокою для душі. Та коли поглиблюється і не проходить тривога їхнього серця, вони згадують про правдивого Бога, як каже народна мудрість: „Як тривога, то до Бога, по тривозі і по Бозі”. Ідучи за думкою цієї мудрості, можна сказати: в якого Бога віримо, такому Богу і служимо, а якому Богу служимо, таке наше життя і щастя.
 
У житті свщенномученика Севастіана розповідається про те, що коли один поганський начальник зруйнував ідолів, то прийшов до нього ангел у вигляді юнака і сказав: „Господь Ісус, в якого ти увірував, посилає тобі через мене здоров’я”. Він схопився і хотів кинутися до ніг ангела і поцілувати його, але той сказав: „Не намагайся торкнутися до мене, бо святим хрещенням не омитий ще від ідольського смороду”. З цього бачимо, що святі ангели служать на порятунок найперше для хрещених людей.
 
Придивляючись сьогодні до прикладу святого архангела Михаїла і інших небесних сил, пам’ятаймо про Божу правду: Якою є моя віра, такою є і надія, довір’я Богу і їхні плоди: Божа опіка, допомога, благословення у житті. Тож очищаймо нашу віру в Бога з усяких людських вірувань, зміцнюймо її духом довір’я Божій мудрості, щоб зміцнювався наш дух мужності і відваги, ревності і витривалості у визнанні нашої віри в Бога, щоб ми могли з Божою допомогою легко розривати сіті диявола, як архангел Михаїл, і долати різні труднощі на дорозі до Бога, щоб Боже благословення щедро спливало на нас тут і у вічності.
 
Амінь.
 
 

ВІДЕО: Історичний візит Патріарха МСТИСЛАВА (Скрипника) на Тернопільщину

18 листопада, 30 років тому відбулася інтронізації першого патріарха Української Автокефальної Православної Церкви Мстислава Скрипника – людини, яка об’єднала життя українського православ’я як в Україні, так і за кордоном. 

За три роки свого патріаршества Мстислав сім разів відвідував Україну з тривалими візитами. Мстислав став не тільки першим, а й — найстаршим за віком патріархом в Україні, з найбільшим часом перебування у сані архієрея в історії християнської церкви.  У своїх промовах він закликав християн до діалогу й порозуміння. «Патріарх був щедро обдарований світлим розумом і чудовою пам’яттю. Людей притягувала його простота і щирість при спілкуванні. У цьому пересвідчилося чимало віруючих Полтави під час зустрічей із святішим», – згадує один з учасників подій.

Джерело Тернопільська єпархія ПЦУ

Коли ми озброєні вірою в Бога, знанням Його слова, зміцнені молитвою до Господа і Його благодатною силою – то можемо і здатні перемагати у невидимій боротьбі, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у двадцять третю неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні для нашої настанови ми чуємо в храмах читання з Євангелія від Луки про зцілення гадаринського біснуватого та подальші пов’язані з цим події. В чому ж полягає ця настанова?

Упродовж церковного року через читання з Євангелія ми не раз отримуємо нагадування про існування злих духів, які ворогують проти Бога і проти людини. У своєму першому Посланні апостол Петро нагадує християнам: «Будьте тверезі, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол ходить, рикаючи, наче лев, i шукає, кого б пожерти. Станьте проти нього міцною вірою…» (1 Пет. 5:8-9). Також і святий Павло у Посланні до Ефесян свідчить нам про цю боротьбу і про те, хто є для людини єдиним справжнім ворогом. Апостол закликає: «Одягніться в повну зброю Божу, щоб вам можна було стати проти хитрощів диявольських, бо наша боротьба не проти крови i плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6:11-12).

Христос називає диявола «князем світу цього», який має бути вигнаний геть (Ін. 12:31), а Павло апостол у другому Посланні до Коринфян пише про нього, як про «бога віку цього», який засліпив розум невіруючих, «щоб для них не засяяло світло благовістя про славу Христа, Який є образ Бога невидимого» (2 Кор. 4:4).

Божественне Одкровення не залишає жодного сумніву в тому, що злі духи та їхній начальник, який іменуються сатаною і дияволом, є цілком реальними істотами. Не алегорією зла, не міфом чи плодом уяви, а такими ж дійсно існуючими істотами, якими є ми, люди.

Від початку вони були сотворені як ангели, тобто особистісні, але безтілесні духи, служителі Божої волі. Проте один з найвищих ангелів спокусився своєю величчю та славою і вирішив, що він може відкинути своє покликання бути служителем Божим, щоби самому для себе стати богом. Відтак він спокусив до спротиву Богові частину ангелів, які відпали разом з ним, ставши бісами. А потім він спокусив і перших людей, через гріх полонивши їх у рабство собі та привівши до смерті. «Він людиновбивцею був споконвіку – каже про диявола Христос Господь – і не стоїть в істині, бо істини немає в ньому. Коли він говорить неправду, від себе говорить, бо він неправдомовець і батько неправди» (Ін. 8:44).

Спаситель приходить у світ для того, щоби визволити нас з неволі ворожої, в яку ми, як нащадки Адама і Єви, потрапляємо, будучи підвладні гріху. Адже гріх є противленням волі Божій, і в людях він виник не сам собою, а через спокусу. Тому джерело цього спротиву і його начальник, який сам протистоїть Богові та до цього протистояння спонукає людей, іменується сатаною, що означає у перекладі з єврейської мови – «противник». Також він іменується дияволом, що в перекладі з грецької мови означає «наклепник», бо він є начальником неправди і через оману та наклеп на Бога спокусив наших прабатьків згрішити.

Отже, коли ми грішимо, то потрапляємо у рабство дияволу, бо як пише апостол Петро у своєму другому Посланні: «хто ким буває переможений, той тому i раб» (2 Пет 2:19). Це рабство, ця підлеглість та залежність проявляється різноманітно. Але якщо узагальнити, то можна сказати словами апостола Павла з Послання до Римлян: «Ми знаємо, що закон духовний, а я плотський, проданий гріху. Бо не розумію, що роблю: тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю. […] Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю. Якщо ж роблю те, чого не хочу, вже не я роблю те, але гріх, що живе в мені» (Рим. 7:14-15,19-20).

Якщо так про себе каже людина праведна і свята, яка правдиво називається обраним сосудом Божим, великий проповідник і апостол, Самим Спасителем наставлений у Євангелії, сповнений Духа Святого пророк і чудотворець, то що можемо сказати про себе ми – немічні та грішні? Маємо визнати, що гріх діє в нас і ми, чинячи гріхи, віддаємо себе у рабство дияволу, який сам є противником Божим і до того ж спонукає і нас, щоби і далі панувати над нами.

Ніхто з людей не вільний від гріха, бо один лише Христос, як Син Божий, не мав гріха особистого, а наслідки гріха, притаманні цілій людській природі після падіння прабатьків, Він зцілив через Хресну смерть і воскресіння. Однак у ступені підвладності злу, в проявах панування духів злоби над людиною є відмінність, яка залежить, серед іншого, і від того, на скільки кожна конкретна людина добровільно приймає цю владу, або навпаки – бореться зі спокусами та прагне бути вільною від зла.

Біснування, приклад якого ми бачимо у читанні з Євангелія сьогодні, є найглибшим ступенем підкорення бісами людини. Воно має видимі зовнішні прояви, коли не душа віддає тілу людини накази робити те чи інше, але злі духи, які опанували її. Відтак біснувата людина поводить себе, як звичайним людям не притаманно, може говорити чужим голосом, мати незвичну фізичну силу, або навпаки – бути зв’язаною тілесними хворобами, викликаними дією злих духів.

Люди віку цього відразу можуть сказати, що все це є давні уявлення неосвічених, які не могли пояснити захворювань, а тому приписували їх дії духів. На це можемо відповісти, що у самому Євангелії ясно видно розрізнення між хворобами, які були наслідком тілесної немочі, та біснуванням і його проявами. Отже, хоча всяка неміч тілесна у першоджерелі своєму має тлінність і смертність людської природи, викликані гріхопадінням, але біснування має особливу причину, пов’язану з прямим втручанням невидимих, але цілком реальних духів, вороже налаштованих до людини.

І якщо хто заперечуватиме, що коли не бачимо цих духів, то не можемо бути впевнені, що вони існують – то таким можемо відповісти, що в нашому звичайному житті є безліч речей, яких не бачимо, але які справді існують і на нього впливають.

Чи бачимо ми думки? Чи бачимо розум? Ні, але бачимо і відчуваємо наслідки думок та плоди дії розуму. Чи бачимо душу? Ні. Але коли вона полишає тіло – відразу бачимо, що воно без неї – безпорадне, бездіяльне і швидко зітліває.

Чи бачимо радіохвилі та потоки електричного струму? Ні. Але саме завдяки цим невидимим силам і їхній дії маємо це світло, яке сяє зі світильників, маємо можливість зображення та звук передавати на далеку відстань і тих, хто далеко, долучати до присутності серед нас через можливість чути і бачити.

Таких прикладів можемо наводити багато. І хоча людина, яка не бажає пізнати істину, на все може знайти заперечення, як знаходили заперечення навіть ті, хто були особистими свідками явних чудес, звершуваних Господом Ісусом Христом, але не наш обов’язок – переконати кожного. Наш обов’язок – вірити слову Божому, вірити досвіду святих та цілої Христової Церкви, які засвідчують реальність існування та смертельну небезпечність дій злих духів. І будучи утверджені в цьому пізнанні через віру – засвідчувати цю істину перед іншими, щоби остерігати їх.

Однак від однієї крайності, яка полягає у запереченні існування злих духів та їхньої небезпеки для людей, не слід впадати в іншу, яка полягає у панічному страху перед ними та у зосередженні на пошуках їхніх підступів. Читання з Євангелія, яке ми чуємо сьогодні, ясно показує нам, що хоча за своєю природою ці ангели, що відпали, ще мають велику могутність та силу, але вона є ніщо перед силою Божою. Самі собою ми, як люди, у світі цьому безперечно не можемо бути сильнішими за бісів, але силою Божою можемо відкидати всі їхні напади і перемагати їх. Бо якими б могутніми не були лукаві духи, але бачимо, що без попущення Божого вони не можуть отримати влади навіть над безсловесними тваринами – свинями.

Тому нам належить шукати захисту від підступів диявольських та перемоги над цим духовним ворогом не у вивченні його хитрощів та намаганнях обхитрити його, не у магічних обрядах чи заклинаннях, амулетах чи інших подібних марновірних забобонах, а у пізнанні Бога та у благодатній допомозі, які Він подає нам. «Для цього прийміть повну зброю Божу, щоб ви змогли протистояти в день злий i, все подолавши, вистояти – наставляє нас апостол Павло. – Отже, станьте, підперезавши стегна ваші істиною‚ i зодягнувшись у броню праведности, і взувши ноги в готовність благовістити мир; а понад усе візьміть щит віри, яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого; і шолом спасіння візьміть, і меч духовний, що є Слово Боже» (Еф. 6:13-17).

Тож, дорогі брати і сестри, навчімося від Божественного Одкровення тій істині, що маємо єдиного справжнього ворога – диявола, з яким повинні боротися, щоби подолати зло і гріх у собі та осягнути спасіння. І хоча диявол є цілком реальною і могутньою істотою, безтілесним безсмертним духом, який ворогує проти Бога і проти кожної людини, однак коли ми озброєні вірою в Бога, знанням Його слова, зміцнені молитвою до Господа і Його благодатною силою – то можемо і здатні перемагати у цій невидимій боротьбі. І нехай Бог допоможе кожному з нас відганяти всі спокуси диявольські та визволить нас лукавого. Амінь.

Прес-служба Тернопільської єпархії ПЦУ

11-та річниця архієрейської хіротонії Предстоятеля Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

Сердечно вітаємо нашого Предстоятеля Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія з черговою річницею архієрейської хіротонії.
 
Саме в цей день, 15 листопада, 11 років тому благодать Святого Духа зійшла на Вас, покликавши до нового служіння Господу, Христовій Церкві та українському народу
Вірні нашої Церкви розділяють з Вами радість цього дня. Ми дякуємо Богу за те, що покликав Вас, дорогий Предстоятелю, до цього служіння. Ви стали турботливим душпастирем і старанним проповідником Христової правди для рідного українського народу та вірних помісної Української Православної Церкви. З кожним роком Ви більше об’єднуєте духовенство, вірних та багатьох українців довкола християнських цінностей, а своїм прикладом надихаєте кожного з нас прямувати до Бога та дбати про мир і гармонію в душі. Сьогодні ж Ви, Ваше Блаженство, як Предстоятель Православної Церкви України докладаєте зусилля, щоби двері кожного храму нашої Церкви були відкриті для всіх. Ба більше, там кожна людина може відчути себе частинкою великої міцної духовної родини, яка шанує традиції і водночас відповідає викликам часу.
 
«Вiрне слово: коли хто єпископства бажає, доброго дiла бажає», (1 Тим. 3: 1) – читаємо в посланні святого апостола Павла. Отже, бути архієреєм – спадкоємцем апостолів – це вміти визнавати відповідальність перед Богом і перед ввіреною Ним паствою, проповідувати Його Слово та з любов’ю чинити діла милосердя своїм ближнім.
Пам’ятайте, що Всевишній допомагає Вам і надалі об’єднувати православних християн навколо Київського престолу задля блага рідного народу. Нехай Всемогутній Господь дарує Вам милість та щедроти за активну діяльність як Предстоятеля, а також за ті посіяні зерна добра, які дають добрі плоди нашій Церкві. Знайте, що за Вами – єдина, дружня та міцна духовна родина – спільнота Православної Церкви України, яка служить вірою та правдою Єдиному і Всемилостивому Богові – Істинній Любові.
 
Многії і благії літа!

День святої Параскеви-П’ятниці: Приклад незламної віри великомучениці

Сповнене чеснот християнське життя великомучениці Параскеви-П’ятниці, пам’ять якої ми вшановуємо 10 листопада, для нас є прикладом відданості Богові.

В місті Іконія у ІІІ столітті, в період гоніння на християн, свята не боялася сміливо визнавати віру в Господа Ісуса Христа. Ба більше, між життям в достатку за умови, що Параскева відречеться від Господа, та стражданнями і смертю за свою віру – вона без зволікань обрала відданість Небесному Отцеві.

Свята Параскева була довгожданою дитиною. Її побожні батьки ревно молилися до Господа, щоби в їхній сім’ї з’явилася дитина. Вони роздумували над стражданнями Сина Божого та постилися щоп’ятниці. Саме того дня в них народилася донечка, яку й назвали Параскева, що з грецької означає «п’ятниця». Дівчинка росла дуже вродливою і займалася благодійністю, будучи християнкою. Після смерті батьків вона отримала від них великий спадок. Передусім Параскева хотіла присвятити своє життя служінню Господу, тож роздала все своє майно убогим, якими опікувалася, та вирішила стати нареченою Небесного Жениха – Єдинородного Сина Божого, прийнявши обітницю безшлюбності. Добрими словами і ділами вона свідчила про Бога іншим людям, які наверталися від ідолопоклонства – до християнства.

Проте поганам не подобалася її діяльність: вони схопили дівчину, побили і згодом кинули до в’язниці. Там їй завдавали мук, а також всіляко підмовляли відмовитися від істинної віри під страхом смерті. Під час катувань Господь допомагав Параскеві, і свідками тих чудес стали чимало людей, які наверталися у християнство. Тоді мученицю обезголовили – так невинна світла душа зустрілася з нашим Спасителем. Святу Параскеву поховали у власному домі, а біля її мощей зцілювалися люди від різноманітних хвороб.

Життя святої Параскеви-П’ятниці нагадує нам про те, що краса – тимчасова, а матеріальні речі – не вічні. Важливо слідувати за Христом, Який навчав нас: «Не збирайте собі скарбів на землі, де черв і тля точать і де злодії підкопують і крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6: 19-21). Приклад незламної віри великомучениці свідчить про непереможну любов до Христа. Тож утверджуймося в істинній вірі й кожен свій день проведімо з надією на Господа!

Джерело Православна церква України

День пам`яті Преподобного Нестора Літописця

Піклування про душевну чистоту, щира любов до Бога, виняткові здібності в історії та книжковій справі – усі ці якості поєднав у собі преподобний Нестор Літописець, пам’ять якого сьогодні вшановує Свята Церква. Монах і подвижник благочестя, він став також першим оповідачем української історії на широкому тлі світових подій. У своїй видатній праці «Повість минулих літ» преподобний описав ідею єдності Київської держави. Вона також є першоджерелом писемної української мови, тож символічно, що ми відзначаємо День української писемності у день пам’яті преподобного Нестора Літописця. Історик послуговувався давньою українською в побуті та відобразив її багатство і розмаїття у своїх творах.
 
Народився преподобний Нестор Літописець у Києві приблизно в 1056 році. Усією душею він прагнув пізнати чистоту чернечого життя: навіть до постригу постував, перебував у смиренні та у молитві. Сподобившись великого Господнього дару – мудрості – преподобний примножував його, ведучи скромне та благочестиве життя. Разом з тим, самовіддано пізнавав науку: початкову освіту здобув у заснованій благовірним Ярославом Мудрим школі при Софійському соборі та завжди мав бажання до читання книг, яких на той час було не так багато. Саме в книгах він вбачав шлях до Істини та один зі способів спілкування з Богом: «Велика буває користь від учення книжного, книги наказують і вчать нас шляху до покаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості… Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами».
 
У сімнадцять років Нестор Літописець прийняв чернечий постриг та був рукоположений на диякона у Києво-Печерському монастирі. Завдяки своїм винятковим здібностям до історії та літератури він сподобився такої почесної роботи, як написання літописних текстів. У монастирі перший український церковний історик написав свої великі праці: життєписи святих князів Бориса і Гліба, преподобного Феодосія, перших преподобних Печерських та «Повість минулих літ».
 
Втілюючи Божий задум, преподобний Нестор Літописець посприяв становленню української мови та нашої Української Церкви. Його праці є тим надбанням для сучасників, що оповідає про витоки нашої історії. Приклад преподобного Нестора Літописця показує нам, що лише розвиваючи дані Господом таланти, ми можемо створювати те вічне і безцінне, що залишиться нашим нащадкам.
 
Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

Чому заведено поминати померлих у Димитрівську суботу?

У річному богослужбовому колі є кілька особливих днів, коли ми вшановуємо пам’ять усіх одвіку спочилих християн, їх називають батьківськими суботами. Останнім таким днем у році є Димитрівська поминальна субота, яка цього разу припадає на 7 листопада. Про це нагадує ПЦУ на своїй сторінці в Facebook.

“Після смерті людини її душа повертається до Творця, щоби жити вічно в Царстві Небесному: «Я є воскресіння й життя; хто вірує в Мене, якщо й помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік» (Ін. 11: 25-26). Тож після упокоєння наших рідних і близьких їхні душі продовжують потребувати нашої турботи і любові, а насамперед – нашої молитви про милість Божу до них. Чому саме субота є днем загального поминання для християн? Тому що це день спокою, він символічно завершує тиждень, нагадуючи про завершення і людського життя у світі цьому. А це спонукає нас згадувати святих, які відійшли у вічність та молитися про всіх наших спочилих, особливо рідних”, – повідомляють у ПЦУ.

Як зазначається, цього дня звершувалися та звершуються молитви за спочилих воїнів, адже названа поминальна субота на честь святого великомученика Димитрія Солунського, який і сам був воїном. Згодом заупокійні молитви в цей день почали лунати за кожну християнську душу, що відійшла до вічності.

“Тож у цю суботу помолімося за наших рідних і близьких, а також за кожного захисника, який віддав своє життя, боронячи нашу незалежність і гідність в неоголошеній російсько-українській війні на Сході нашої держави. Цього дня прийдіть до храму Божого, щоб у спільній молитві попросити Спасителя упокоїти їхні душі в небесних оселях, жертовністю та ділами милосердя вшанувати їхню пам’ять”, – закликає Православна Церква України.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць