Пречиста Діва Марія, св. Софія і Українська Церква, як предмет суперечок

Сьогодні у нас велике свято — Народження Пресвятої Діви Марії Богородиці, а разом з тим і храмове свято цього св. храму — Св. Софії-Премудрости Божої. Сьогодні ж наша парафія святкує перше п’ятиріччя свого існування. От скільки великих свят сполучилось у нас сьогодні!

Любі браття і сестри! Коли народився Христос Спаситель, то старий Симеон сказав про Нього: «От лежить Цей на те, щоб багато падало й багато вставало через Нього, щоб бути предметом суперечок» (Лук. 2, 34). Ці слова натхненого старця у великій мірі можна сказати й про Пресв. Діву Марію і про цей святий храм і про нашу побожну парафію…

Здається, Пресв. Діва Марія має одну безперечну і ясну для всіх заслугу перед світом, відносно якої не повинно б бути ніяких суперечок, Вона породила Христа, Спасителя світу, від Неї засяяло Сонце Правди — Христос Бог наш. Але от і ця заслуга не позбавила Пресв. Діву того, щоб стати предметом суперечок. Представники чистого «духовного» євангелизму — всякого роду «духовні» християни, штундисти, баптисти, адвентисти та інші, що визнають Христа тільки, як великого Навчителя, що дав світові для просвіти свою євангелію — зневажають Пресв. Діву Марію, коли кажуть: «Яке має відношення до св. Євангелії Христової Його Матір? Що Вона дала свому Синові для тої великої євангельської науки, яка є для нас єдина вода життя? Вона така ж, як і всі інші матері, і ми повинні її шанувати, як і всяку матір — не більше. В свою чергу й кожну матір ми можемо назвати Богородицею, а себе синами Божими. Перед св. Євангелією Діва Марія не має ніякої переваги над нами, вона така ж, як і ми всі, і свята на її вславлення зайві»…

З другого боку — представники зовнішньої величности Христової Церкви, як дивного цілком закінченого будинку, — як католики, різних течій паписти — вони дуже шанують Богородицю, але не стільки через те, що Вона є Матір Життя, цебто Христа, скільки через те, що Вона й сама в своїй істоті має властивости надприродні, що й Сама також непорочно від Духа Святого зачалась, як і Христос в Ній, що Вона й сама така ж божественна істота, перед якою людина тільки з покорою і німим благоговінням повинна схилитись, як перед виявленням Божества.

Браття! (скажемо ми «євангеликам») Для нас Христос і Христова Євангелія не є тільки Божі слова, не є тільки та чиста вода життя, до якої ми повинні припадати зі спрагою раба, втомленого життєвою спекою, з рабським страхом нічим її не забруднити. Бо що, кажуть вони, можна придати до цієї чистої води? Все, що ви тільки додасте до неї, тільки забруднить її, хочби цим додатком була пошана до самої Матері Христової, каже сектант. А психологія сектанта є в цьому низька — психологія раба, рабського страху перед справжнім життям. На що ми п’ємо чисту воду? Хіба для того, щоб вона такою ж чистою і в тілі нашім залишилась? Хіба ж не для того навпаки, щоб вона в нас забруднювалась, змішувалась з життям нашого тіла, перетворюючись сама, і його перетворювала, змінювала й очищала?

Хіба не прийняв сам Христос образ раба на землі? Для чого? Чи для того, щоб Самому назавжди рабом землі залишитися і нас в такому стані залишити? Ні, для того, щоб зазнавши всіх тягарів рабства земного, ввесь світ визволити з цього рабства. Отже не слово Христове лише, а все життя Христове, всі Його спокуси від земного бруду і перемога над ними життям, а не словом, є найпевніший засіб спасіння світу, поєднання життя людського з вічним Божим життям. А коли так, то й Матір Христова, — як Матір життя Божого, небесного, найвищого, — заслуговує найвищої виключної пошани перед усіма матерями. І не даремно наша Церква шанує Її, як вищу і славнішу від янголів, бо й Її божественний Син не словом лише, а й життям своїм підніс нашу людську природу до стану Божого життя…

З другого боку для нас Христос і Його Матір, як і Його Церква, не є лише зовнішня, надприродна закінчена величність, як гадають католики, в якій все вже нам наперед дано, всьому, навіть Пречистій Матері Христа відведено в ній належне місце, відокремлене від землі, і в церкві, як в дивному небесному храмі нам залишається тільки з повною покорою й німим благоговінням припадати до цієї дивної божественної величности, і найперше до надприродньої істоти Божої Матері, і в цій величосности себе топити, перед нею мліти…

Але й психологія католицизму, це теж психологія раба, рабської покори, нікчемности власного життя для єднання з життям Божим. Для нас Христове життя це є те життя, що про нього Він сам сказав: «Я є шлях і істина й життя» — є те безмежне, всесвітнє, вічно діяльне, вічно активне море єднання з найвищим Божим життям, що ним, за словом апостола, ми жиємо і рухаємось, і існуємо (Діян. 17, 28). Це є те життя, що й останнього з вірних може піднести до престолу Божества. «Хто вірує в Мене, каже Христос, той теж творитиме діла, які Я творю, і більші від цих творитиме, бо Я до Отця йду» (Ів. 14, 12).

Найвищий мудрець євангельської науки, св. єв. Іоан Богослов, свою божественну Євангелію закінчує так: «Багато й іншого створив Ісус, що коли б усе записати одно за одним, то думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг». Невже ж ці книги не вмістились би на цілому світі? Отже ці слова євангелиста нам тоді будуть зрозумілі, коли ми приймемо, що св. Євангелія Христова, це не є лише книга, що написана чорнилом на папері, а це є та велична, безмежна книга нового життя, яку почав писати Христос своїми величними ділами, своїми стражданнями, своєю кров’ю, писати на серцях людських, на житті народів, — та книга життя, яка й після Нього продовжується писанням, працею і стражданнями апостолів, мучеників, св. Отців, життям працею всієї Церкви, цілих держав і народів. Ця книга Христової Євангелії і зараз пишеться, і кров’ю та сльозами тих, що страждають, і піснями хвали тих, що перемагають, і всі ми, всі церкви, всі народи світу, всі люди, беруть участь в писанні цієї книги, і будуть писати до кінця світу… Та й світ її не може вмістити, бо своїми подіями, своїми мріями, своїми працівниками, вона сягає далеко за межі світу, сягає в безмежні простори неба й вічности.

А коли так, коли книга Христової Євангелії, книга безмежної Христової премудрости, це є Христове життя всіх людей і народів, всього неба і землі в його найвищих виявленнях, то яка ж незбагнена премудрість, яка сила Божа є ця книга, яка вона є безмежна ширина, і глибина, і довжина, і висота (Єф. 3, 18), а над усім любов Божа, що перевищує всякий розум (19). І от перша сторінка цієї книги, найвища Божа Премудрість, «початок нашого спасіння» (Троп. Введен.), це є Матір Божа, Пресвята Діва Марія, що Нею починається ця безмежна книга Премудрости Божої, Христового життя. От чому і назва Софії, Премудрости Божої, найбільше личить Пресв. Діві Марії. От через що Вона найбільше подавала і подає натхнення мистцям, мудрости вченим, щирости будівничим, і саме в цьому використанні життя й імені Пр. Діви Марії до перетворення й підвищення життя світу й окремої людини, й полягає найбільша і вільна від психології рабства пошана до Пресв. Діви. От через що і наш св. храм, цей предковічний Собор, присвячено в ім’я Софії, Премудрости Божої, і як найвищий символ цієї премудрости є цей храмовий чудовий образ Божої Матері, цей «непорушний мур» (нерушима стіна), що виявив натхнення мистця захопленого силою молитви Божої Матері за життя нашого народу, виявив непорушність цього материного заступництва Її за наш нарід…

Але всю цю вагу для Христової Євангелії, як життя світу, Пресв. Діва Марія заховує для нас лише тоді, коли Вона була людина у всьому подібна до нас усіх, коли Вона також народилась, також померла, як і всі люди, коли Вона в своїй істоті не мала нічого надприроднього, і в межах звичайної людської природи досягла найвищого ступня на шляху до Божого життя. Пресв. Діва не дала нам спасіння, що його міг дати тільки Бог в людській природі, а дала нам Спасителя; Вона лише послужила найближчою, ближчою від янголів «Божою рабою» для спасіння нашого, як сама себе назвала, і цим виявила, що Вона така ж природою, як і всі ми. Але саме через те, що в звичайній людській природі Вона піднеслась вище янголів, Вона й заслужила найбільшої пошани від людей, — саме при цій думці Вона й давала найбільше натхнення мистцям, найбільшу надію на допомогу в людських бідах і пригодах, найближчою стала до тої Христової Євангелії і до Його Церкви, якою є життя у Христі на землі. Отже, відкидаючи однобічність католиків і «євангеликів», ми визнаємо Пресвяту Діву такою ж людиною по природі, як і ми всі, але вищою від усіх по своїй послузі для нашого спасіння, і тому найближчою до кожного народу, до кожної душі, що бажає спасіння, і в цій вірі більше від усіх людей Її шануємо і найбільше з молитвами про життя й спасіння до Неї звертаємось…

Любі браття і сестри! І цей єв. Собор є теж предметом суперечок. Кажуть: На що це українці вважають його за свій Собор? Це є «всеросійський» Собор. Його збудовано, кажуть, ще коли була єдина «Русь святая», ще за кн. Ярослава, сина Володимирового. Так, це безумовно так. Але при чому тут Росія? Ні російська держава, ні російська церква тоді ще не існували на світі, коли будувався цей Собор, а сам кн. Ярослав і народ, над яким він князював, і м. Київ, все це було наше —  українське. Цей Собор є творчістю тих, хто вклав у нього не тільки свої кошти, а й свої думи, свої ідеали, свої найкращі почуття і здібности. Дослідники цього Собору знаходять в його будівлі й оздобі багато грецького, візантійського, як це й природньо, бо звідти були головні будівничі і мистці св. Софії. Але є тут впливи й західні, яких не цурався український народ, є впливи й східні — Кавказу, навіть арабські. Всі ці впливи перетворив у собі український народ і утворив свою ориґінальну будівлю, але нічогісінько немає тут російського, крім того, що «по височайшему повеленію» в недавні часи, за царя Миколи 1-го, було в ньому малюнки безнадійно зіпсовано.

Уже через років 200 після збудовання цього Собору заснувалась Москва й московська держава, а перший, що пограбував цей Собор гірше від татарів, це був перший російський самодержець, Андрій Боголюбський; слідом за ним ішли й митрополити, що звались Київськими, а жили в Москві, — вони все, що в Софії було коштовного, вивозили до Москви. Отже Росія, коли й приклала свою руку до цього Собору, то лише для руйнації його, а не для збудовання. І тільки славетний, автокефальний, український митрополит, Петро Могила, ґрунтовно його поправив і впорядив. Але для чого ж руським звався Київський князь Ярослав? Тому, що взагалі народ український звався тоді «Русь». Але, коли татари зруйнували Київ і інші українські міста, багато нашого народу, що звався Русь, втікло на північ до Москви, (особливо боярів), то вони й свою назву Русь туди понесли, і цю назву присвоїли собі москвини, а за нашим народом, що залишався на Україні, залишилась назва Україна.

Але, хіба тільки назву «Русь» присвоїли від нас москвини? Не можна й збагнути скільки і чого вони від нас присвоїли… Та хіба все, що вони від нас забрали, все стало російським? В останній час вони присвоїли від нас і назву Української Автокефальної Церкви, і «неньку Україну», але хіба від цього стали вони вже українцями або ми росіянами? Отже і своїм місцем в осередку України — Києві, і своїм часом —  за 200 років до початку московської держави, і своєю творчістю в будівлі й оздобі, наш Собор — св. Софія — є суто українська церква.

Навіть пошана до Софії-Премудрости Божої це є риса українського народу, якою він сполучається з візантійським-грецьким. Наш народ завжди прагнув до мудрости, до вищої освіти, духовної величности; високо в свій час підніс свою освіту й цим значно різнився від московського народу, що захоплювався зовнішністю, пустою величністю, і в той час, коли українські братства утворювали вищі школи, наукові заклади, москвини витворили цар-пушку, що ніколи не стріляє та цар-колокол, що ніколи не дзвонить, а Софія-Премудрість Божа — це для нього було щось надто далеке; коли він і визнавав щось Боже, то хіба подвійне алилуя, чи хрест двома пальцями, чи якийсь «аз» в зіпсованій церковній книжці…

Але кажуть, що Софія є святиня не тільки українська і всеросійська, а й всесвітня. Ми проти цього нічого не маємо; нехай усі сюди йдуть, тут вчаться, тут моляться, любують і дивують з нашої святині. Нам це надає ще більше права єднатись в свою автокефальну церкву, коли ми маємо в себе всесвітню святиню св. Софії, маємо свій Єрусалим-Київ. Коли ми гуртуємось у свою Церкву, ми значить робимо і всесвітню справу, робимо послугу всьому світу…

Але й ця побожна парафія, що сьогодні святкує свій храм і своє п’ятиріччя, і взагалі вся наша Українська Автокефальна Церква, є теж предметом палких суперечок. Всякий раз, після кожної Служби, можна бачити тут на дворі коло Софії гуртки людей. Що це таке? Це суперечки росіян з українцями. Але про них ми не будемо вже балакати, а звернемо увагу на слова старця Симеона до Пресв. Діви Марії: «От лежить цей на те, щоб багато падало і вставало». Може багато падало через суперечки відносно Пресвятої Богородиці, але безмежно більше встає і вставало. Незлічені душі, гуртки і цілі народи, під Її покровою гуртувались, вважали своєю Матір’ю, Заступницею, знаходили в Ній утіху і підпору, і через Неї єднались і єднаються у Христі. За свою рідну, небесну Матір вважає Пресвяту Діву і наш рідний народ…

І цей св. Собор за своє майже тисяча літ існування пережив часи і піднесення і падіння, разом з українським народом він і вставав, разом з ним і падав, з ним разом зазнавав і руїн і відродження, і наше останнє відродження, — засновання нашої церкви, відновлення її єпископату — сталось в цій св. Софії перед цим святим образом Божої Матері, що з самого збудовання цього Собору непорушно стоїть, знявши руки до неба, благаючи Бога і покриваючи наш нарід, і в часи його занепаду, і в часи його піднесення.

І наша побожна парафія, може за ці п’ять років вона й послужила на падіння багатьох, що казали: Нізащо не піду в Софію, коли вона українська. Але для нас усіх, для нашого українського народу вона безумовно спричинилась до великого піднесення, наша парафія стала осередком всієї Української Церкви, на неї дивиться наш народ з усіх країн, з неї шириться світло Христової науки рідною мовою… Так вона лежить, (аби тільки не спала), щоб через неї багато встало з нашого народу.

Нехай же Господь Бог за молитви Пресвятої Богородиці зберігає, охороняє й підносить побожну нашу парафію, цей святий храм і всю нашу Церкву на визволення нашого народу. — Амінь!

З Ювілейного видання до 90-ї річниці утворення УАПЦ “

Проповіді Митрополита Василя Липківського до Українського Народу”

Церква приймає усіх такими, якими вони є – але за умови наявності прагнення змінитися, відкинути нечистий одяг гріха і зодягнутися у весільну одежу праведності, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у чотирнадцяту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Притча про покликаних на весільне свято, яку ми чуємо сьогодні під час читання на Божественній літургії, була виголошена Спасителем відразу після притчі про злих виноградарів, яку ми чули минулого недільного дня і над якою тоді міркували. Але якщо у попередній притчі Господь Ісус Христос вживає образ робітників у винограднику, то у цій ми бачимо цілком інший образ – образ весільного святкування та запрошених на нього.

Які ж думки бажає Господь донести до слухачів – як безпосередньо до тих, хто чув Його тоді, за кілька днів до осудження на хресну смерть, так і до всіх, хто з покоління в покоління читає і чує слова Його притчі, записані у Євангелії від Матфея?

Найперше значення цієї притчі – пророчо-історичне. Бо весільне свято, яке цар влаштував для сина свого і на яке запрошує визначених завчасно гостей, посилаючи до них своїх слуг з проханням прийти – це є те наближення Царства Небесного, про яке сповістив Іоан Хреститель, це є саме пришестя у світ Сина Божого, Який воплотився, ставши також і Сином Людським. А запрошені на свято є ті, кому було провіщено завчасно через пророків, що прийде Спаситель світу, кому було дано Закон і Писання, і до кого зараз Бог послав Свого пророка, Хрестителя і Предтечу Іоана, а також до кого Спасителем були послані апостоли.

Однак справдилося на них слово Боже, сказане на початку Євангелія від Іоана: «До своїх прийшов, і свої Його не прийняли. А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути, які не від крови, не від похоті плотської, не від хотіння чоловічого, а від Бога народилися» (Ін. 1:11-13). Спаситель прийшов до загиблих овець дому Ізраїлевого (Мф. 15:24), але ті, хто мав найперше впізнати час виконання пророцтв та прийняти Того, про Кого говорив Мойсей та пророки – не прийняли Його.

Отже, Господь Ісус Христос прямо провіщає мудрецям і старійшинам народу, бо саме до них звернені слова притч про двох синів, про злих виноградарів, і цієї, про покликаних на весілля: ви є ті, кого було завчасно запрошено на свято, але замість нього ви обрали суєту світу цього. Ви були покликані до царя, і покликані не на суд, чи на працю, чи на ще щось, про що могли би сказати: «це є тягар для нас і важко його нам понести», а покликані на святкування, на весілля, на бенкет! І не можете сказати, що не знали ви про свято, яке готується, адже були запрошені на нього завчасно, і тепер прийшли до вас слуги, щоби покликати, бо все вже приготовлене, над чим ви навіть не трудилися і про що не турбувалися.

Однак не лише не приймають запрошення ті, хто був завчасно сповіщений і хто знав, що наближається час святкування, проте обрав замість нього свої поля і торгівлю. Навіть до того доходять, що нападають на посланих слуг царських і вбивають їх.

Тому господар убивць тих справедливо карає, а слугам каже зібрати на свято усіх, кого тільки побачать. Тим самим Спаситель провіщає, що замість законовчителів і старійшин, які за своїм покликанням і наявними знаннями першими мали би впізнати Месію, до Царства Божого першими входять грішники, які розкаялися. «Ісус говорить їм: істинно кажу вам, що митарі і блудниці поперед вас йдуть у Царство Боже. Бо прийшов до вас Іоан Хреститель дорогою праведности, і ви не повірили йому, а митарі та блудниці повірили йому; ви ж, і бачивши це, не розкаялися і потім, щоб повірити йому» (Мф. 21:31-32) – промовив Спаситель якраз до слухачів цієї притчі. Отже, так безпосередньо справдилася вона, бо законовчителі та старійшини відкинули Месію, а багато грішників, коли почули звернене до них слово Євангелія, навернулися.

Однак цим одним не вичерпується пророчо-історичне тлумачення притчі, адже вона має і більш широкий контекст. Бо хоча Месія був обіцяний і найперше прийшов до синів дому Ізраїля, але Він через проповідь Євангелія покликав до Царства Свого усі народи, все людство. І якщо у старозавітній час істинне богопізнання, богослужіння та проповідь Закону були поширені лише серед одного народу, то від часу пришестя у світ Сина Божого істина викрита для прийняття усіма народами, кожною людиною.

Тому Спаситель і промовляє до учеників та до всіх: «Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; а сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 8:11-12). Бо не плотське походження, не приналежність до якогось роду, але виключно віра, прийняття євангельського заклику до покаяння і оновлення відкривають для кожної людини можливість увійти до Царства Божого, на весільне свято Христа-Жениха і Його Нареченої-Церкви.

На цьому образі також слід окремо зосередитися, адже не випадково весільне свято вживається, як метафора Царства Небесного. Бо Господь Ісус Христос є Той істинний Син Царя, Небесного Отця, Який приймає Церкву, спільноту вірних, як Свою Наречену. Про це особливо докладно говорить апостол Павло у 5-ій главі свого Послання до Ефесян, коли таїнство шлюбу, союз чоловіка і жінки, порівнює з таїнством єднання Христа і Його Церкви. Тому весільне свято, про яке говориться у притчі – це є новозавітна Церква, до якої послані Богом проповідники через слово Євангелія закликають усіх.

І тут ми вже бачимо настанову не лише пророчу й історичну, але те, що торкається також безпосередньо кожного з нас. Бо всі ми є ті запрошені на свято, яких зібрано звідусіль, як сказано: «І раби ті, вийшовши на дороги, зібрали всіх, кого тільки знайшли, і злих і добрих; і весілля наповнилося гостями» (Мф. 22:10). Зверніть увагу на це слово: «зібрали всіх, кого тільки знайшли, і злих і добрих». Воно означає, що хоча ми і перебуваємо в Церкві, як гості перебували на весільному святі, але не через те, що ми особливо достойні цього, а тому, що такою є милість Царя Небесного.

Церква, як спільнота вірних, є зібранням не лише одних добрих, не лише одних праведників, не лише самих достойних. Ми часто повторюємо, що двері нашої Церкви відкриті для всіх, і Церква приймає усіх такими, якими вони є – але не безумовно! Умова ж є – прагнення змінитися, відкинути нечистий одяг гріха і зодягнутися у весільну одежу праведності. І притча, яку ми сьогодні чуємо, нам пояснює, що відкритою Церква повинна бути для всякої людини, але залишитися в ній для вічності можуть лише ті, хто готові до переміни, хто, почувши заклик, не лише відгукнувся на нього, але й належно приготувався, перемінивши свій одяг на святковий.

Цей важливий момент маємо підкреслити і на ньому особливо зосередитися, адже у сучасному світі дуже часто ставлення до Церкви позначене двома однаково хибними крайнощами. Одні вважають її чимось ізольованим від світу, зібранням лише для особливо обраних. А інші прагнуть бачити Церкву лише як благодійну соціальну інституцію, різновид клубу за інтересами чи як кружок психологічної терапії. Останні часто вимагають, щоби Церква змінилася у самій своїй природі та дозволила грішникам залишатися такими, якими вони є.

Притча, яку ми сьогодні чуємо, дає нам підставу відкидати обидві ці крайнощі. Бо водночас Церква в жодному разі не може перетворюватися на своєрідний «елітний клуб», на зібрання тих, хто за будь-якою ознакою вважає себе кращими за інших. Бо коли вона ставатиме на такий шлях – вона йтиме засудженою дорогою фарисеїв, які вважали себе більш праведними, більш гідними, більш досконалими, ніж інші люди.

Усі ми – зібрані на роздоріжжях. Усі ми – ті «злі та добрі», яких слуги царські скликали на свято. Ми є членами Церкви не тому, що гідні цього, що заслуговуємо на таку честь чи винагородженні цим привілеєм за нашу мудрість, таланти чи добрі діла. Ми належимо до Церкви виключно з милості Божої, а тому маємо не стільки пишатися цим, скільки відчувати, яку велику відповідальність на нас накладає це покликання.

Разом з тим Церква не може бути тим місцем, де людина залишається такою ж, якою вона була і поза Церквою. Бо в чому тоді сенс Церкви? В тому, щоби бути відкритою для всіх, але спонукати тих, хто приходить до неї, перемінитися, зцілюватися від гріхів та успадкувати вічне блаженне життя. Якщо Церква справедливо іменується лікарнею, то вона очевидно повинна бути відкритою для будь-кого хворого. Але хіба доброю лікарнею назвуть таку, в якій хворі не лікуються, не стають здоровими, а зберігають свої хвороби і навіть набувають нових, та ще й пишаються цим?

Дорогі брати і сестри!

Спаситель через Євангеліє звертається до кожного з нас: «Ви – сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям» (Мф. 5:13); «Сіль – добра річ; але якщо сіль утратить силу, то чим осолиться? Ні в землю, ні на гній не придатна; геть висипають її. Хто має вуха слухати, нехай слухає!» (Лк. 14:34-35). Тож маймо вуха наші та серця відкриті до слухання! Нас покликано до Царя, і покликано не на рабську працю чи на осудження – а на свято, покликано не через нашу гідність чи заслуги, а з любові та милості Божої. Одне, що вимагається від нас – не зганьбити свого покликання, перемінити свій гріховний одяг на світлу одежу чеснот і праведності. І тоді, замість справедливого осудження за гріхи наші, ми успадкуємо радість вічного блаженного життя з Богом, Якому і слава навіки.

Амінь!

Митрополит Василь Липківський: “Смертна кара в державі й Церкві” (на усікновення)

Про дуже сумну подію оповідає нам сьогоднішня св. Євангелія — про смертну кару над прор. Іваном Хрестителем від царя Ірода. На щож ми цю сумну подію, цю смертну кару святкуємо, як велике християнське свято?

Тому, що ця смертна кара є в дійсности велика перемога благодатного Царства Христового над земною державною владою, перемога не силою фізичної зброї, а зброєю моральної сили… Кара на горло Івана Предтечі, як і розп’яття Христа Спасителя — це є безповоротне й остаточне засудження всякої кари на смерть, всякого насильства, всякого «законного» державного душогубства…

В’язниця, катування, смертна кара!… Це дуже сумне явище, але яке воно звичайне, яке неодмінне в устрою земного державного життя! Де царі, де владики світу цього, там і тюрми, там і муки, кайдани, там і смертна кара. На версі в царських та панських покоях гремить музика, п’янство, забави, а під низом в підземних казематах бряжчать кайдани на тих, хто трівожить совість цих панів, перешкоджує їхньому пануванню…

Цар вкинув до в’язниці пророка… Яке це звичайне явище! Де, під якими царями, під якими владиками світу це інакше буває? Хто найбільше почуває в собі Божого вогню, хто найменше мириться з насильством, неправдою, закликає всіх до волі, до виправлення, до кращого життя, має вплив на людність, — тому в земних владик завжди одно місце — в тюрмі…

За що вкинув до свого каземату цар Ірод пророка Івана? Коли залунав голос Івана в пустині коло Йордану, коли народ став лавами валити до Івана слухати його науку, приймати від нього часто суворі, але правдиві докори, заклики до каяття, то, звичайно, і власник цієї країни — цар Ірод — поцікавився піти до пророка вислухати від нього науку.

Безумовно, вся діяльність нового пророка, порушення ним мертвого спокою в державі, зворушення ним народу, вплив його на народ — були для державця Ірода більмом на оці; припинити якось цей рух, так чи інакше «ізолювати» пророка від народу було потребою внутрішньої політики царя Ірода, він шукав для цього лише приводу, і от він вчепився до слова правди. Коли він запитав у Івана, як питали й інші: Що мені робити? (Лук. 3, 10), той сказав йому в очі, може й прилюдно, правду що до виправлення його життя. Цього було досить, щоб Ірод припинив пророцьку діяльність Івана, кинув його в каземат під своєю палатою… Цар для розваги своїх гостей звелів стяти голову прор. Івана і принести її.

Звичайно в культурних, як їх називають, державах, над смертниками і суд, і присуд, і все по закону, як слід. Але поза цим судом, де та царська, чи державна влада, перед якою не танцювала б Іродіяда, не мстилась би якась властителька менту, не вирішались би справи про життя і смерть людини за чаркою вина, за багатим обідом, в таємних застінках, з таємних міркувань?

І от св. Євангелія це звичайне й сумне явище кари на смерть пророка і її обставини малює перед нами так просто й спокійно, як наче так і повинно бути, без усяких, як кажуть, коментарів, без жадного докору насильникам. Але саме ця простота, ця, як кажуть, об’єктивність оповідання, найбільше вражає нас; вона наводить на нас той жах звичайности, що це, як наче на наших очах робиться, як наче над нами самими провадиться. Але, іменно цим своїм спокоєм оповідання св. Євангелії раз назавжди прибиває до «ганебного стовпа» ці звичайні вчинки пануючих. І коли ці вчинки роблять християнські царі — всякі Івани Грозні, Петри Великі, всякі «помазанці Божі», то цим вони цілком знищують і своє християнство і своє помазання. Бо що спільного між світлом і темрявою?

А коли нам антихристиянські керівники державного життя кажуть про земний рай, що ними ніби засновується, то нам хотілось би знати, чим встелений шлях до цього раю? І коли цей шлях встелений трупом скараних на смерть, то хто сумлінний захоче до цього раю йти і в ньому раювати? А чи будуть у цьому земному раю тюрми, кайдани, заслання, смертна кара? А коли це буде, то й раю земного не буде…

Історія подає нам ще й такі теж звичайні, надто звичайні приклади, що бувають тюрми не тільки для окремих людей, а й для цілих народів. Буває, і як звичайно буває, що дужі світу цього нищать не тільки пророків народних, а й нищать увесь народ, його душу, його волю, його найкращі здобутки, все його життя. І коли нам кажуть, що може бути рай на землі, а без цього нищення не можна обійтись, то й раю на землі не буде.

От через що кожен чоловік, поки він є чоловіком, не може задовольнитись державним земним раєм, прагне завжди до іншого, що поза межами держави, ладу, де вже не було б насильства, — до того устрою суспільства, що його утворив на землі Христос заснованням Церкви Своєї, до того небесного царства, яке виключає всі тюрми, кайдани, смертні кари, яке знає, лише моральні впливи, тільки любов, навіть до ворогів, яке робить зайвим всякі заколоти, революції, всяку боротьбу в братерстві за ті, чи інші права, бо ні насильства, ні нерівности в правах там не повинно бути, а братерство і любов. От через що особливо бідні підневольні стани людства, пїдневольні народи мусять прагнути до церкви, до церковного життя.

Християнство на початку було вірою рабів… Наш український народ майже все своє життя був підневольним, сидів під тим, чи іншим караулом. Майже ввесь час і його пророки і його життя нищилось іншими державами, — на свою державу він не спромігся, і тому церковне життя було завжди його осередком, в ньому шукав він і світла і волі… На великий жаль і в життя церкви дуже просякає державний вплив, земні інтереси; і ворота пекельні, що їх зачинив Христос від Своєї Церкви, як часто відчиняються і через них вривається тяжке повітря землі.

Хто ж відчиняє ці пекельні ворота для забрудження життя церкви? Відчиняють переважно ті «канонічні» керівники церкви, які рахують себе єдино благодатними, і кажуть, що благодать Св. Духа може передаватись тільки через їхні руки. Але, коли ці руки відчинили ворота пекельні для порушення церковного ладу державними впливами, то як-же вони можуть відчиняти і двері благодаті Христової? Що спільного між світлом і темрявою? Христос сказав, що ворота пекельні не здолають Його церкви, а історія — цей найпевніший свідок минулого життя — ясно свідчить, що ієрархія всіх церков, які досі існували, вже подолана воротами пекельними.

Римський папа, що визнає себе Петром — каменем, на якому Христос збудував церкву, хіба не відчинив він пекельних воріт у церкву, коли ввійшов у неї, як державний владика і ввів у ній всі прикмети державного ладу? Хіба не покриті були римською ієрархією всі краї її володіння, поки вони тримали в своїх руках ці володіння? — Хіба не вкриті вони були темними казематами, підземними льохами, всякими страхіттями, де мучились ті, хто непокоїв совість князів церкви, перешкоджав їх пануванню, де князі церкви поводились із своїми в’язниками з такою жорстокістю, перед якою блідло державне панування?! Хіба не лилась кров пророків за вироками князів церкви? Хіба не палились ними вогнища, на яких горіли найкращі може з Христових слуг, як Гус, і безліч Інших? І от ці князі церкви, з рук яких тече кров закатованих ними, кажуть, що через їх руки тече животворча благодать Св. Духа. Хіба може це бути?!

Але це, скажете, римсько-католицька ієрархія, ворота пекельні дійсно її подолали. А наша православна ієрархія? Перш за все, вони визнають ту благодать, що тече через заплямовані кров’ю людською руки папи римського та його ієрархії, але не хотять визнати церковної благодати, що сходить по вірі побожного народу українського. Та й сама православна ієрархія, принаймні московська, теж надто підбита пекельними ворітьми, коли впустила через ці ворота в свою церкву державну владу, як вищу керівницю церкви. Тому й в православній російській церкві життя церковне цілком просякло державними впливами. Хіба і в кожного з православних владик не було своїх тюрем та казематів по монастирях? І коли на версі в своїх панських покоях наші владики забавлялись, може й на танці Іродіяд задивлялись, під ними в казематах мучились у кайданах ті, хто непокоїв їх совість. Хіба і в Росії за присудом патріярхів не палились вогнища, не горіли прихильники т. зв. старовірства?!

А вже в наші часи, вже на наших очах, хіба не заплямували своїх рук і совісти всі російські єпископи , із своїм «найсвятішим» синодом на чолі, коли представник їхній митр. Київський Антоній, що його й досі поминають по церквах, безсоромно на підставі, нібито, Євангелії захищав смертну кару тих, хто йшов проти самодержавства? Хіба сам «найсвятіший» синод не позбавив сану священиків за те тільки, що в державній Думі (парляменті) вони висловились проти смертної кари, і цим обома руками благословив державну владу на розстріли й душогубства?!

І от вони нас запевняють, що ці самі руки, які благословляють смертну кару, які заплямовані кров’ю закатованих, що ці самі руки, і тільки вони, можуть звести Божественну благодать Св. Духа на церкву. Ті самі руки, що відчинили в церковне життя двері пекельні, й тільки вони можуть відчинити й двері райські до царства небесного. Але ж що спільного між світлом і темрявою? Яка згода Христа з Веліаром (2 Кор. б, 15)? Безумовно, ніхто з нас, як і ніхто з людей, не може себе рахувати чистим, праведним, достойним перед Богом. Лише церкву, як братерське у Христі сполучення, з’єднане вірою і любов’ю, Христос «поставив перед Собою славною церквою, що не має плями або пороку або чого такого, а щоб була свята і непорочна» (Єф. 5, 27). Лише церква є скарбниця всіх дарів св. Духа, і може передати їх, кому побажає. А коли сучасні московські єпископи, руки яких, а як не їхні безпосередньо, то їх попередників, заплямовані кров’ю, коли вони кажуть, що тільки їх руки — двох або трьох з них — можуть звести благодать Св. Духа на Церкву і її службовців, а без їхніх рук Церква залишиться безблагодатною, — то це велика хула на Церкву й на Духа Святого, за яку Христос загрожує вічною карою.

Це велика ласка милосердного Бога до нашої Церкви, це промінь Його небесного світла в темряві ночі, що ієрархія нашої Церкви одержала благодать Св. Духа від Христа через хиротонію (обрання) і покладення рук представників усієї нашої Церкви, а не через єпископів, представників державної благодати, подоланих пекельними ворітьми смерти… І от наша відповідь, і відповідь нашої Української Церкви тим, хто хотів би, щоб наша ієрархія була «досвячена» покладенням рук царських «канонічних» єпископів. Геть від нас ці руки! Вони заплямовані кров’ю. Вони потребують хиротонії від церкви, а не Церква — ця найвища й непереможна воротами пекельними скарбниця Св. Духа, хиротонії від них…

Нехай же ніхто не бентежить вас, браття, пустими балачками, ніби то нашій українській церковно-народній ієрархії чогось іще недостає без покладення на них рук єпископів царської благодати. Ніякої «досвяти» наша ієрархія ні від кого вже не потребує, бо має найповнішу хиротонію і висвяту від усієї нашої Української Автокефальної Православної Церкви, що є скарбницею благодати Св. Духа. Коли чого й не одержала від московських єпископів наша св. Церква, то тільки темних наслідків державного впливу на устрій і життя Церкви, — тих темних наслідків, які вже раз-на-завжди засуджені і смертною карою св. Івана і найсвятішою Кров’ю Христа, Спасителя нашого, і прехвальних апостолів. Але нам цих наслідків не треба, наша св. Церква поставила на своїм прапорі відновлення суто-церковного першо-християнського життя в згоді, любові і братерстві, всіх людей і всіх народів та піднесення волі, віри і дійсного церковного життя нашого народу.

Ти-ж, св. Предтече Христовий Іване, своїми молитвами і заступництвом допомагай нам! — Амінь!

З Ювілейного видання до 90-ї річниці утворення УАПЦ “

Проповіді Митрополита Василя Липківського до Українського Народу”

 

Господь довготерпеливий і милосердний, і навіть вирок і осудження Він звершує не поспіхом, але дає кожному можливість і час на покаяння, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

у тринадцяту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Цього недільного дня з євангельського читання, яке подається нам Церквою для настанови, ми чуємо притчу Спасителя про виноградник та негідних робітників у ньому. Як і все у Священному Писанні, ця притча є багатогранною, а тому, щоби більшу користь отримати від неї, послідовно розглянемо декілька її аспектів, кожен з яких для нас є корисним та повчальним.

Найперше слід звернути увагу на час і обставини виголошення притчі, адже вони є важливими для правильного її розуміння. Виголошується вона після входу Господнього у Єрусалим, наступного дня, тобто у понеділок, коли Син Божий, після ночівлі у Вифанії, повертається до храму для проповіді. При чому ранок цей розпочинається з того, що за словом Господа Ісуса Христа в одну мить засихає безплідна смоковниця, на якій Спаситель не знайшов плодів, а саме лише листя.

Звернімо увагу, що з одного боку стається це ніби раптово і тому викликає здивування учеників. Але з іншого боку це є символічна дія, яка знаходить своє роз’яснення, зокрема, у притчі про безплідну смоковницю, яку ми читаємо у 13-ій главі Євангелія від Луки. «Один чоловік – говорить Господь, – мав у своєму винограднику посаджену смоковницю, і прийшов шукати плоду на ній і не знайшов. І сказав виноградареві: ось третій рік я приходжу шукати плоду на цій смоковниці і не знаходжу; зрубай її, навіщо вона і землю займає? Але той сказав йому у відповідь: господарю, залиш її і на цей рік, поки я обкопаю її і підсиплю гноєм. Можливо, дасть вона плід; а якщо ні, наступного року зрубаєш її» (Лк. 13:6-9).

У свою чергу, ця притча відсилає нас до слів проповіді Іоана Хрестителя, який говорив: «Створіть же плоди, достойні покаяння, і не думайте говорити в собі: отця маємо Авраама. Кажу бо вам, що Бог з каміння цього може створити дітей Авраамові. Вже й сокира при корені дерева лежить: всяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубується і вкидається у вогонь» (Лк. 3:8-9).

Отже, насправді не раптово Господь промовляє до смоковниці: «Нехай не буде надалі від тебе плоду повік» (Мф. 21:19), і вона відразу засихає, але звершує пророчу дію, стверджуючи чудом слово, раніше ним проповідуване. Зверніть увагу на те, що у притчі про смоковницю згадується про три роки, протягом яких господар приходить шукати плоди на дереві. Вказівка ця очевидно теж не є випадковою, бо саме протягом понад трьох років Спаситель публічно проповідував Євангеліє. Але ті, до кого Він прийшов, не прийняли Його, не почули голосу ані Іоана Хрестителя, ані Самого Господа, не створили плодів, достойних покаяння. А відтак були відкинуті й осуджені, як безплідне дерево.

Далі Господь проповідує у храмі та викриває начальників і вчителів народу, використовуючи притчі. Притча, яку ми сьогодні чуємо з читання, у 21-ій главі Євангелія від Матфея називається «другою», бо перед нею Спаситель звертається до служителів храму і старійшин з іншою притчею – про двох синів, кожному з яких господар велів піти працювати у винограднику. Перший, сказавши «не хочу», згодом розкаявся і пішов, а другий, сказавши «іду, господарю», не пішов. «Котрий з цих двох виконав волю батька? – запитує Спаситель слухачів. – Кажуть Йому: перший. Ісус говорить їм: істинно кажу вам, що митарі і блудниці поперед вас йдуть у Царство Боже» (Мф. 21:31).

Отже, саме у контексті цих євангельських подій, а також попередніх дій та слів Спасителя, слід розглядати нам притчу про злих виноградарів, бо цей контекст дає нам пряме розуміння значення притчі. Адже злими виноградарями є якраз ті, хто слухав притчу, а промовляв її той самий Син, якого Господар виноградника послав до злих робітників зі словами: «Посоромляться сина мого. Але виноградарі, побачивши сина, сказали один одному: це спадкоємець, ходімо уб’ємо його і заволодіємо спадщиною його. І, схопивши його, вивели геть з виноградника і вбили» (Мф. 21:37-39).

Саме так і станеться за кілька днів, коли первосвященники і старійшини, з якими тепер розмовляє Спаситель, зібравши раду, осудять Його на смерть, Він буде виведений поза стіни Єрусалима і страчений на хресті. Але вже зараз ті, хто вчинять це зло, висловлюють самі собі осудження, бо відповідаючи на питання Христа: «Коли прийде господар виноградника, що він зробить з цими виноградарями? Говорять Йому: злочинців цих покарає смертю, а виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддаватимуть йому плоди своєчасно» (Мф. 21:40-41).

Таким чином пряме і безпосереднє значення притчі полягає в осудженні, чи навіть краще сказати – самоосудженні первосвященників та старійшин, яким від Бога було доручено виноградник, тобто народ Ізраїля, але вони замість того, щоби приносити добрі плоди, виявилися жорстокими, і Сина Божого осудили на смерть, бажаючи привласнити собі і сам виноградник. Вони виглядали, як плодоносне дерево, але залишалися безплідними.

За кожним архієрейським богослужінням звучать слова з 79-го Псалма, які промовляє ієрарх, звертаючись до народу та благословляючи його: «Споглянь з небес, Боже, і подивись! Завітай у виноградник цей. І охорони його, бо його насадила правиця Твоя» (Пс. 79:15-16). Псалмоспівець називає виноградною лозою безпосередньо народ Ізраїля (Пс. 79:9-10), і коли зараз у притчі Господь Ісус Христос говорить про виноградник, то слухачі правильно розуміють думку, яку Він хоче їм відкрити, а саме, що вони, начальники народу, є тими злими виноградарями, які будуть покарані, а сам виноградник, тобто народ Божий, буде переданий для турботи іншим виноградарям, які належно піклуватимуться про нього і віддаватимуть плоди Богові.

Цим оновленим виноградником є Церква Христова, діти Авраама у вірі, грішники, які розкаялися, нащадки язичників, які, як перший з синів у притчі, спочатку не схотіли виконати волю Отця Небесного, але потім через проповідь апостольську навернулися.

«Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого. Хто не буде в Мені, той буде відкинутий геть, як гілка, і всохне; а такі гілки збирають і кидають у вогонь, і вони згоряють» (Ін. 15:5-6) – так сповіщає нам Спаситель, нагадуючи, що хоча ми, християни, і перебуваємо у винограднику Церкви Божої, однак якщо кожен з нас особисто не буде живитися від Нього, Глави Церкви, як гілки живляться від лози, то буде безплідним, всохне і сам себе осудить на відкинення і вогонь вічний.

Відтак, ще одне значення притчі – історичне. Бо виноградник – це народ Ізраїля, насаджений Богом для принесення плодів праведності, чудесно вирощений від похилих віком бездітних Авраама і Сарри. Однак Писання Старого Завіту дає багато свідчень того, як покликані Богом – не здійснювали свого обов’язку, як часто ухилялися від виконання заповідей і навіть зрікалися Самого Бога, кланяючись ідолам та живучи в нечесті за гріховними похотями сердець своїх.

Тому Господь посилав до народу Свого слуг-пророків, але їх не хотіли слухати та «схопивши слуг його, кого побили, кого вбили, а кого побили камінням. Знову послав він інших слуг, більше, ніж перше; і з ними зробили так само» (Мф. 21:35-36). Однак, не бажаючи загибелі грішників, Господь послав у світ Сина Єдинородного, і Він став тим наріжним каменем, про який згадує Спаситель після завершення притчі, запитуючи слухачів: «Невже ви ніколи не читали в Писанні: камінь, який відкинули будівничі, той самий став наріжним каменем? Це від Господа, і дивне в очах наших» (Мф. 21:42).

Який же висновок маємо зробити з почутого ми з вами, дорогі брати і сестри?

Найперше – що Господь довготерпеливий і милосердний, і навіть вирок і осудження Він звершує не поспіхом, але дає кожному можливість і час на покаяння. Він звіщає грішникам Свою волю, нагадує про заповіді, яких слід дотримуватися, про що докладно ми чули також минулого недільного дня.

Однак, якщо замість того, щоби приносити добрі плоди, ми відкидаємо і слова Писання, сповіщені через пророків та апостолів, і не слухаємо Самого Сина Божого, виганяючи Його за межі свого життя так, ніби ми самі є його власниками – то і до нас, як до злих виноградарів, неодмінно прийде час звіту та відплати. І якщо не потурбуємося, щоби бути справді плідними, щоби покаяння наше і все життя приносило істинно добрі плоди, а не було лише формальністю – то як безплідна смоковниця всохнемо, як неродюче дерево і сухі гілки з виноградника – будемо зрубані та вкинені у вогонь невгасимий, як злі виноградарі – будемо справедливо погублені, прийнявши достойне за свої гріхи.

Відтак, другий висновок, пов’язаний з попереднім, який маємо зробити та покласти собі на серце – що виноградником є наше життя, а кожен з нас особисто – є працівником у ньому. Не ми самі собі дали життя, але як дар кожен з нас його отримав від Бога Творця. Бо Він – Єдиний, Хто, як засвідчив апостол Павло під час проповіді у афінському Ареопазі, дає «усьому життя i дихання‚ i все» (Діян. 17:25). Тож якщо ми не будемо слухати настанов Божих, сповіщених як через Писання, так і через служителів Господньої волі, якщо будемо безсоромно відкидати Самого Сина Божого, якщо вважатимемо що життя – це виключно наша власність, наше особисте діло, і ми можемо розпоряджатися ним на власний розсуд, як нам заманеться, – тоді не уникнемо відплати за гріхи та вічного осудження.

Це нагадування стосується загалом усіх нас, християн, але також у особливий спосіб притча, яку сьогодні чуємо під час літургії, є нагадуванням про відповідальність для священнослужителів. Бо Церква Христова є виноградником, а священники та єпископи є покликаними Богом працівниками в ньому. Тому нам слід пам’ятати про цю відповідальність, щоби не успадкувати осудження злих виноградарів. Адже, як говорить Спаситель: «Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й спитають» (Лк. 12:48).

Дорогі брати і сестри!

На завершення хочу також нагадати, що нинішній недільний день є Днем молитви за довкілля. Від початку, сотворивши людину, Бог доручив їй піклуватися про інше творіння, насолоджуючись плодами від нього. Однак гріх спотворив наше ставлення до природи, спонукає до бездумного споживацтва і нищення виноградника Божого творіння, в якому ми не власники, а лише опікуни і працівники. Тому підносячи сьогодні молитви за збереження довкілля, пам’ятаймо і про цю нашу відповідальність, щоби нам, коли прийде час, передати добрий виноградник світу цього для блага наступного покоління, а самим прийняти не осудження від Творця за бездумне знищення, а винагороду за дбайливу опіку над творінням.

Тож трудімося гідно у винограднику Божому і віддаваймо Господу в усьому належний плід!

Амінь.

35 років тому в таборі в Пермській області в Росії загинув поет і правозахисник Василь Стус

Український поет і правозахисник 47-річний Василь Стус загинув у таборі в селі Кучино Пермської області в Росії 4 вересня 1985-го. Перед тим оголосив голодування.

“Сенс репресій, вчинених наді мною, подвійний. Перший сенс – розправитися з людиною, яка уже 15 років несхибно стоїть на обороні скривджених. Другий сенс – конфіскувати весь мій літературний набуток”, – зазначав він у заяві 8 жовтня 1980-го до голови суду, який тоді виніс вирок, – 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Це було вже 2-е ув’язнення. Перше відбував у 1972-1979-х у таборах у Мордовії та примусових роботах на золотих копальнях у Магаданській області.

28 серпня 1985-го потрапив у карцер табору – “за порушення режиму”. На нарах можна перебувати лише 8 годин – з відбою до підйому. Того дня Стус читав книжку спершись на горішні нари ліктем. У робочий час це заборонено. Черговий офіцер склав рапорт, що Стус у робочий час лежав на нарах і вступив з ним у прирікання. За це поет отримав 15 діб карцеру. У карцері Стус оголосив сухе голодування.

Перед цим табірні наглядачі знищили його збірку “Птах душі” з 300-ма віршами. Стус кілька разів оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

Патріарх УГКЦ закликає приєднатися до вселенської молитви і посту за Ліван

Патріарх УГКЦ, відгукуючись на прохання Папи Римського Франциска, закликає усіх вірних Української Греко-Католицької Церкви 4 вересня долучитися до вселенського дня молитви і посту за Ліван.

Про це повідомляє сайт Синоду єпископів УГКЦ.

Святіший Отець Франциск під час загальної аудієнції у середу, 2 вересня, закликав усіх католиків та представників інших конфесій і релігій пережити всесвітній день молитви і посту за Ліван цієї п’ятниці, 4 вересня.

“Пожертвуймо нашу молитву за весь Ліван і за Бейрут. Виявімо близькість також і через конкретні жести милосердної любові, як і в інших схожих ситуаціях”, — закликав єпископ Рима, запросивши також представників інших конфесій і релігій приєднатися до цієї ініціативи у притаманний для них спосіб.

З цієї нагоди в імені Папи Римського країну відвідає Державний секретар Святого Престолу кардинал П’єтро Паролін.

Попередньо Отець і Глава УГКЦ висловив духовну солідарність нашої Церкви зі Східними Католицькими Церквами регіону, усіма християнами і всім ліванським народом з приводу смертельного вибуху, яких пролунав у Бейруті 5 серпня 2020 року. Потужний вибух у столичному порту забрав життя понад сотні осіб і залишив бездомними близько 300 тисяч людей.

“Дорогі брати і сестри, ми поруч із вами. Ми просимо Господа, щоби Він полегшив ваші страждання, аби Він прийняв у свої обійми невинні жертви і Його нескінченна любов подала зцілення розбитим серцям! Нехай наш Господь, який Своєю смертю та святим воскресінням смерть подолав, прийме душі померлих і дарує їм вічний упокій у Своєму Царстві. Нехай Господь дарує Свій зцілюючий мир серцям усіх тих, хто втратив близьких у цій трагедії. Огортаємо вас своєю молитвою та солідарністю у вічній надії на воскресіння”, — йдеться в листі Блаженнішого Святослава до чотирьох Патріархів Східних Католицьких Церков у Лівані.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

Привітання Предстоятеля ПЦУ Митрополита Епіфанія з Днем знань

Предстоятель Православної Церкви України митрополит Епіфаній привітав усіх, хто навчається і навчає із Днем знань.

«Вчіться, щоби з Божою допомогою знати, як діяти і жити. Дай Бог, щоби зерна науки дали вам добрий врожай мудрості. Будьте здоровими, активними, освіченими, досягайте високих результатів у навчанні та безперервно розвивайтесь! Бажаю нових звершень із вірою та молитвою у серці!», – написав митрополит Київський і всієї України Епіфаній.

Він зауважив, що 1 вересня – початок осені, початок навчального року, день, який збирає у закладах освіти однокласників чи одногрупників, вчителів, вихователів. День знань відлунює в серці кожної людини – і не лише тих, хто тільки здобуває освіту, а й тих, хто вже проводжає до навчальних закладів своїх дітей, бажаючи їм добра, радості та легкої науки, всіх, хто навчає і навчається.

За словами предстоятеля ПЦУ, День знань відкриває дорогу в майбутнє, до нового досвіду, нових звершень, нових прагнень.

«Безперечно, особливим і визначальним цей день є для всіх першокласників, які сьогодні познайомляться зі своєю першою вчителькою, яка запам’ятається їм на все життя. Не менш важливим цей день є і для випускників, яким зовсім скоро доведеться обирати професію, спеціальність, місце роботи. Але для всіх, без виключення, сьогоднішнє свято є святом пізнання, розвитку, молодості, надії, дружби, завзяття, руху вперед…Тож – лише вперед, і впевнено!», – підсумував владика.

У ПЦУ підкреслюють, що сам Господь дарував нам можливість пізнавати життя, черпати відвічну мудрість та отримувати нові знання про цей Богом створений світ. Тому, у перший день осені, християни радіють й в молитві дякують Творцю за можливість збагачуватись вміннями та розкривати таланти, за наших учителів та підтримку батьків.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

Вітаємо з Днем знань!

День знань – справжне всенародне свято мудрості, доброти і людяності.

Цей день завжди особливо урочистий і хвилюючий, адже саме з нього починається незвіданий, цікавий і, водночас, нелегкий шлях до пізнання, до нових звершень, до самостійного життя у кожного школяра.

Цього святкового дня ми бажаємо педагогам та учням сил, допомоги Божої в майбутніх трудах, щоб завдяки здобутій якісній освіті досягалися правильні високоморальні цілі і щоб наступне покоління було не тільки освіченим, знаючим, підготовленим до дорослого життя, але і духовно сильнимю

Нехай всемилостивий Господь благословить Вас усіх – і тих, хто навчає, і тих, хто навчається, – на добрі діла. Хай Святий Дух просвічує ваш розум своїм світлом й укріплює ваші душі своїми ласками!

Настоятель Парафії святих Жон-Мироносиць

митр. прот. Роман Будзинський

 

ВІЙНА ТА ЇЇ ВИКЛИКИ

Христос посеред нас! І є і буде!

Війна. Як важко примиритися з фактом її існування в ці сні серпневі дні.

Сяє сонце, стоять  тихі вечори, всі зайняті своїми повсякденними справами.  А в цей час на сході нашої країни стріляють , там вбивають, там гинуть люди. Міста лежать в руїнах, залишають свої будинки біженці, страждають полонені…

Війна стала страшним одкровенням для України. Відомо, що на самому початку збройного протистояння в більшості бійців українських військових частин, розташованих у Криму, існувало психологічне табу. Вони не могли вистрілити, не могли натиснути на курок, знаючи, що перед ними їхні сусіди – люди, Які сповідують з ними одну й ту саму християнську віру і говорять зрозумілою їм мовою…

Минув час. Полягли в бою товариші по зброї. Оголило свою сутність поняття гібридної війни, І наші солдати стали стріляти у відповідь, розуміючи, що іншого способу захистити свою землю та країну від насильства і крові в них просто немає…

Як правильно визначити формат збройного конфлікту на сході України? З чим ми маємо справу? З громадянською  війною? Або ж, враховуючи факт військової підтримки сепаратистів з боку сусідньої держави, ми маємо визнати, що наші війська відбивають напад зовнішнього агресора?

На початку протистояння  в багатьох храмах підносилася молитва про припинення «міжусобної брані». А останнім часом серед православних християн набула поширення інша молитва: « Збережи нас Господи, від руки грішника, від людей неправедних визволи нас;  заборони чужинцям, що прагнуть війни…».

Як же складно вимовити вже саме слово: «війна». І, Як не хочеться признатися собі, що у твій дім, у твою у твою країну прийшло це страшне горе! Слово «конфлікт» (навіть зі страхітливим додатком «збройний») дозволяє нам зберігати певну дистанцію, роблячи вигляд, що все, що діється, безпосередньо нас не стосується…

Жах війни – в її загальному характері. Під час Другої світової ніхто не говорив про представників гітлерівського режиму. У вжитку були інші, більш узагальнюючі  і страшні слова… Для народів СРСР слова «німці» і «фашисти» були синонімами, а в очах німців кожен радянський солдат був «росіянином» і «комуністом».

Будь Яке узагальнення таїть у собі неправду. Але нема нічого страшнішого, ніж узагальнення під час війни, коли люди починають масово мислити категоріями «свої» і «вороги», не зважаючи за останніми навіть права, яким, без сумніву, їх наділив Сам Бог, – права на життя.

« якщо вам доведеться зі зброєю в руках захищати свою землю, то постарайтеся зробити це так, що б у вашому серці не було місця для ненависті до російського народу», – повчав перед смертю своїх синів один православний священик. Це було наприкінці квітня, і тоді його прохання для багатьох пролунало трохи дивно. Минуло чотири місяці, і один з його синів, узявши до рук зброю, записався в один із добровольчих батальйонів….

І тепер перед ним стоїть завдання: захистити свою Батьківщину від зовнішньої агресії, але, як заповів покійний батько-священик, зробити це так, щоб у серце не проник дух ненависті.

Воювати без ненависті в серці – завдання надскладне, але тільки таке ставлення до війни можна вважати християнським. Святе Письмо чітко визначає, звідки походить зло.

Від серця виходять злі помисли, – говорить Спаситель, – вбивства, перелюбства, любодіяння, кражі, лжесвідчення, хула (Мф. 15:19). Серце людини – серцевина її існування, те місце,  де гніздиться її свобода і здійснюється її вільний вибір. Тому вимога воювати, зберігаючи серце від ненависті – не що інше, як вимога воювати, мінімізуючи зло.

Природа війни – ненависть. Адже будь-яка війна – це зовнішній, фізичний, прояв одного з головних людських гріхів. І коли вони були в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, й убив його (Бут. 4:8), – описує Книга Буття перше в історії людства вбивство. Відтоді було безліч вбивства і воєн. Але щоразу, коли повставала людина на людину і народ на народ, вони приходили до цього шляхом Каїна: не впоравшись із гріхом і відкривши своє серце для духу ненависті.

Війни бувають різні, святі отці чітко відрізняли війни справедливі та оборонні від воєн наступальних та завойовницьких. Так, на думку учня святителя Іоанна Златоуста преподобного Ісидора Пелусіота, причиною більшості воєн є злочинне бажання чужої власності.

Разом із тим преподобний Ісидор розділяє війни на аморальні й етично виправдані. Не всі, хто бере участь у війні, вважав преподобний, заслуговують осуду за вчинення беззаконня. «Тим же, хто вершить помсту помірковано, не слід докоряти, бо вони роблять справу законну».

Поза всяким сумнівом , війна, яка прийшла сьогодні на нашу землю, є для українського народу війною оборонною. Українські солдати не воюють на території інших країн: вони захищають свою землю і цілісність своєї держави. «Навіщо ви прийшли на нашу землю?» – часто питають українських військовослужбовців по-сепаратистськи налаштовані мешканці Донбасу. І хоча Донбас ніколи не був окремою державою, їхні почуття можна якось зрозуміти. Адже ці люди народилися і виросли на цій землі…

Але як зрозуміти тих, хто зі зброєю в руках прийшов на нашу землю? Як виправдати людину, яка намагається насильно відірвати від України частину її території? Як виправдати перед Богом здійснені в ім. я геополітичних інтересів і цінностей вбивства та насильства?

Тут доречно згадати слова святителя Філарета (Дроздова): « Війна – страшна річ для тих, хто вдається до неї без потреби , без правди, з жагою корисливості або переваги, що перетворилася на жагу крові. На них лежить тяжка відповідальність за кров та біди своїх і чужих. Але війна – священна справа для тих, хто приймає її як потребу – на захист правди, віри, батьківщини» (Вибрані праці, листи, спогади).

Українські воїни захищають свою землю. І це робить їхню справу морально виправданою. Однак це автоматично не звільняє нас від відповідальності за свої вчинки та почуття. Ми повинні захищатися, але не ненавидіти. Ми повинні відстоювати територіальну цілісність своєї країни, але у нас нема права  на множення зла.

Війна ставить нас перед кількома викликами.

Перший із них – це виклик дієвої любові до ближніх. Адже, беручи в руки зброю, християнин робить це з любові, щоб таким чином захистити свій народ від зовнішньої агресії, виконуючи заповідь Самого Спасителя: немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх (Ін. 15:13).

Наступний виклик  – вберегти своє серце від духу ненависті. Роблячи добру справу, не можна дозволити собі, щоб у наш розум і почуття проникли ненависть і злоба.

Помста – один із глибинних механізмів нашої психіки, який вимагає, щоб зло було не тільки зупинене, а й адекватним чином покаране.  «Око за око, зуб за зуб» – багато людей люблять цитувати відомий фрагмент із Книги Левит, забуваючи, що це встановлення свого часу мало на меті не тільки покарання, а й також обмеження відплати…

Де межі дозволеної відплати під час війни? Це складне моральне питання! Але ясно одне: бажаючи зберегти свою душу на життя вічне, ми не маємо права множити зло і творити справи беззаконня, навіть якщо так робить агресор.

Катування і приниження полонених, образа і ненависть … Навіть якщо так чинять із нашими бійцями в цій страшній війні наші противники, до цього не повинні вдаватися українські воїни. Адже ми маємо пам`ятати: щоразу, як здійснюємо беззаконня, від нас і нашої справи відвертається Господь, в якому єдина наша надія на порятунок і перемогу.

Нарешті, третій з глобальних викликів війни – це виклик довіри до Бога… Війна – це завжди насильство і зло, і наше моральне почуття тут може на якусь мить засумніватися в Божих всезнанні і всемогутності.

«Господи, де Ти?» – зверталися під час воєн люди до Бога протягом всієї історії. – Де Твоє милосердя? Де Твоє провидіння і благодатна допомога? Чому Ти не зупиниш зло? Чому зараз же, негайно, не покладеш межу насильству і стражданням?».

У вас і волосся на голові все пораховане, – передає слова Христа Євангеліє від Луки, яке ми чули сьогодні за Літургією (Лк. 12:7). Але як зіставити ці слова Господа з тими обставинами, які відкриваються нам сьогодні? Як не втратити віри в милосердя і всемогутність Бога, осягаючи всю несправедливість і біль війни?

Християнське віровчення чітко свідчить, що війна є наслідком гріха, отже, відповідальність за неї несе не милосердний і людинолюбний Бог, а людина, яка відкриває своє серце для ненависті і злоби.

Але чого варті ці слова без реальної довіри нашої душі до Бога?

Людина створена за образом Бога і тому має свободу самовизначення в добрі і злі. Але як же складно нам прийняти цей мученицький вінок свободи! як складно стояти у свободі! як складно кожну мить свого життя пам`ятати про те, що ми особисто відповідальні і за свої власні вчинки, і за той світ, в якому живемо!

Довіритися Богові під час війни складно як для солдата, котрий тримає в руках зброю, але одночасно сам наражається на смертельну небезпеку, так і для беззбройного, котрий будь-якої миті може зазнати насильства з боку воюючих. Але згадаємо слова Спасителя: кажу ж вам, друзям Моїм: не бійтеся тих, що вбивають тіло і потім нічого більш зробити не можуть; але скажу вам, кого боятися: бійтеся того, хто, вбивши, може вкинути в геєну: так, кажу вам, того бійтеся (Лк. 12:4-5).

Ким би важким не був нинішній час для нас і нашої країни, не забуватимемо: це життя – тільки врата до життя вічного, і кожну його мить треба прожити так, щоб, зустрівшись із нами лицем до лиця після нашої смерті, Господь вивив у нашому серці справжнє бажання правди і богоспілкування, і відкрив перед нами врата в Царство Небесне, Царство Любові.

Христос Спаситель нехай перебуває з усіма нами, зміцнюючи кожного з нас у своєму служінні Богові та нашій Батьківщині.

Христос посеред нас! І є, і буде!        

О, всехвальна Мати, що породила понад всіх святих Святіше Слово, прийми нинішнє моління наше і рятуй нас від усякої напасти та охорони від мук вічних тих, що співають ради Тебе: Алилуя!

ВІЧНА ПАМ`ЯТЬ ЗАХИСНИКАМ УКРАЇНИ!

 

Успіння Пресвятої Богородиці

Сьогодні свято Успіння Пресвятої Богородиці.

З апокрифів відомо, що за три дні до смерті Марії явився архангел Гавриїл і сповістив про близький перехід її до вічності.

Згідно з церковним переданням, в цей день апостоли полишили місця своєї проповіді та чудесним способом зібрались в Єрусалимі, щоб попрощатись з Пресвятою Богородицею та здійснити погребення її тіла. Перебуваючи навколо її ложа, вони були засліплені яскравим світлом, в якому явився сам Христос в оточенні ангелів та архангелів. У цей момент чиста душа Діви Марії без страждання, ніби уві сні, відійшла до Господа. Іконографічна традиція свята розповідає, що Богородиця віддала свою чисту душу в руки свого Сина і Господа Ісуса Христа, а в цей час з небес лунали звуки ангельських хорів.

Тіло Пречистої Богородиці апостоли перенесли в Гефсиманію, де була гробниця її батьків та чоловіка. У дорозі до гробу процесію апостолів супроводжувала чудесна світла хмара та сонм ангелів.

Церковний переказ розповідає, що апостол Фома, який прибув із запізненням, засмутився, що не зміг бути біля Богородиці в останні хвилини її земного життя. Щоб він міг попрощатись з її тілом, апостоли відкотили надгробний камінь. Але на подив усіх всередині були тільки ризи Діви Марії. Її тіло, як і душа, було взяте Господом на Небо (в латинській традиції це свято звідси носить назву Внебовзяття Пречистої Діви).

Літургійний культ Богородиці особливо розвинувся після Третього Вселенського собору в Ефесі (431 р.). Тоді свято Успення мало назву „Свято Марії-Богоматері”. Свою нинішню назву воно отримало у VІ ст. Імператор Маврикій (582-602) наказав святкувати Успення по всій візантійській імперії. На заході традицію святкування запровадив Папа Сергій І (687-701). А 1950 року Папа Пій ХІІ проголосив догму, що „Непорочна Божа Мати, Приснодіва Марія, сповнивши біг свого земного життя, була взята з тілом і душею до небесної слави”.

Отці Церкви, св. Андрій Критський та св. Іван Дамаскин, склали чудові проповіді до свята Успення. Останній також говорить про чудесне вознесіння Богородиці.

Вирізняється це свято з-поміж інших і в літургійному плані. Саме в цей день в храмах відправляється Єрусалимська Утреня – богослужіння, яке здійснюється тільки двічі в році: в страсну п’ятницю і на Успення.

Сьогодні, 28 серпня, у день Успіння Пресвятої Богородиці настоятель Церкви святих Жон-Мироносиць митрофорний протоієрей Роман Будзинський звершив святковий молебень, де були вознесені молитви за мир в Україні до Всемилостивого Господа.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць