Спогади Романа Будзинського у шосту річницю з дня упокоєння Блаженнішого Митрополита Мефодія (Кудрякова)

Уперше я побачив Владику Мефодія, коли він приїхав на архієрейську візитацію до мого рідного села. Я – тоді ще юнак – прислуговував у храмі Святої Тройці. Послідування архієрейського богослужіння я тоді не знав, все було незвичним. Але головним враженням стала молитва архієрей.

Владика Мефодій щиро любив богослужіння, це був його світ, його життя. Молився він зосереджено, вкладаючи у слова, які вимовляв, серце і душу. Урочистий візантійський літургічний стиль, якого дехто сьогодні цурається (бо він нібито суперечить простоті Євангелія), владика Мефодій відчував і любив…

Ближче мені пощастило познайомитися з Владикою, коли я вступив до Тернопільської православної семінарії. Мене рекомендували Владиці на іподияконський послух, ми познайомилися ближче. Для мене це був великий виклик, бо я боявся цієї служби.

Мої страхи зникли, коли відбулася моя перша дуже проста розмова з Владикою. Він зміг добрати слова, які мене одночасно заспокоїли і надихнули. Але головне, чим вразила мене ця розмова, – це властиві владиці відкритість і людяність. Він не пишався своїм положенням, владою, а спілкувався з тобою як з особистістю, поєднуючи вимогливість з людяністю.

Час йшов, і мені пощастило краще пізнати владику, виконуючи біля нього той чи інший послух – від іподияконського до послуху особистого секретаря. Але щоденна співпраця не призвела до певного розчарування у владиці Мефодії. Йому не було властиве акторство, він не намагався здаватися кращим, ніж був насправді, скоріше навпаки – намагався сховатися за маскою «жорсткого керівника».

Щиро хотів би побажати всім мати таких духовних наставників. Як особистий секретар я мав велику відповідальність щодо організації офіційних зустрічей і супроводу Його Блаженства під час цих зустрічей, був відповідальним і за канцелярію.

Життя біля Предстоятеля було завжди радісним і цікавим, а також різноманітним, переповненим духовним багатством. Також мені бракує його оточення та друзів. Владика мав дар дружби, вірив у дружбу і вірив друзям. Це була Людина з великої літери.

Владика вмів знайти спільну мову з різними людьми, вмів підтримати, надихнути, розділити з іншими біль і радість. І все це було не випадковою мозаїкою якостей, а плодами християнської віри. Це проявлялося в тому, що він усе довіряв Богові: своє життя і служіння. Тому владика завжди старався бути спокійним, зі свого боку роблячи все, що від нього залежало, а решту залишаючи Богові.

Його віра ніколи не була публічним жестом, чимось декоративним, показним. Це було особисте, вистраждане, а тому й достеменне. Довіра до Бога породжувала й довіру до ближнього.

Владика з парадоксальною повагою ставився до кожного, не розділяючи ближніх на успішних і невдах, соціально затребуваних, впливових і простих людей. Та й сам вираз «проста людина» йому не подобався.

«Там до вас прийшов якийсь чоловік, ну… проста людина», – якось доповів я владиці. Й одразу ж почув у відповідь: «А ти вважаєш, що ми з тобою вже непрості?»

Інша риса, яка мене постійно дивувала у Владиці: він виділяв час, щоб терпеливо й уважно вислухати кожного. Владика ніколи не показував, що поспішає чи має якісь важливіші справи.

Він також жодної справи не залишав без своєї уваги і конкретного рішення. Митрополит був дуже відповідальним, серйозно підходив до свого життя і покликання. Він був дуже вимогливою людиною, багато вимагав від себе і від людей зі свого оточення. Ніколи себе не шкодував. І саме тому так рано від нас пішов…

Його смерть, стала відкритою раною на тілі Української Автокефальної Православного Церкви, кафедра Тернопільської Єпархії осиротіла і досі не оговталась від важкої втрати. Втім така людина – і велике надбання, адже я маю тверду віру, що в лиці спочилого Владики Мефодія ми отримали заступника та молитвеника за нашу святу Церкву і єпархію перед Престолом Господнім.

Час – дивна річ,
Він летить, стирає, розлучає, з’єднує, поспішає, йде…
Але тільки не зупиняється…
Ні перед ким і ні перед чим.
Цінуйте його!
Кожну мить проживайте життя,
адже воно не повториться.

Нехай Господь упокоїть Його Блаженство в Царстві Небесному!

Вічна і світла пам’ять Митрополиту Київському і всієї України
Предстоятелю УАПЦ Мефодію!

Небесна Сотня розстріляна та замордована за любов до України – перед жертовним подвигом синів і братів наших помолімось…

21 лютого 2021 р. Б – неділя про митаря і фарисея та сьома річниця загибелі Героїв Небесної Сотні.
 
Настоятель релігійної громади Святих Жон-Мироносиць УПЦ (ПЦУ) с. Почапинці Тернопільського р-ну, Тернопільської обл., митрофорний протоієрей Роман Будзинський звершив панахиду в храмі та біля пам’ятного хреста усім борцям за незалежність нашої Держави України.
Час, який розділяє нас від героїчної смерті, людей на майдані, котрі поклали на вівтар нашої земної Вітчизни найцінніше своє життя. Ми повинні найперше ніколи не забувати їхню ідею за що вони боролися.

 

Як описував у своїх роботах мученик Українського народу Арсеній Річинський: ’’Український народ можна прирівняти до соломи, який легко підняти, запалити національною ідеєю, але як солома швидко перегоряє і не дає жару, так само  надзвичайно важко нам зберегти запал нашої єдності, та ідею національного відродження та розбудови квітучої України”. 

 

Ми повинні твердо стояти пліч опліч відчуваючи підтримку один одного, та робити кожен день свою роботу, разом із іншими і для всіх. В єдності – сила, і вона дозволяє встояти перед будь – яким випробуванням.
Пресслужба Парафії святих Жон-Мироносиць ПЦУ

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в неділю про митаря і фарисея

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Читання з Євангелія, яке ми чуємо цього недільного дня, продовжує наше приготування до Великого посту – часу добровільної стриманості, посилених молитви та покаяння. Коротка притча про митаря і фарисея та їхню молитву в храмі – всього лише п’ять віршів 18-ї глави Євангелія від апостола Луки – дає нам багато настанов у тому, до чого треба прагнути, а чого остерігатися в своєму духовному житті.

Безпосередньо перед цією притчею Спаситель виголошує іншу – «про те, як треба завжди молитися і не занепадати духом» (Лк. 18:1). Це притча про вдовицю і немилосердного суддю, якого вона так довго і наполегливо благала про захист, що він хоча і визнавав себе безсоромним, але зробив за її проханням, щоби вона більше не турбувала його. Тож, вказуючи на приклад навіть безсоромного грішника, який послухав голос наполегливих прохань, Спаситель підсумовує: «Хіба Бог не захистить обранців Своїх, що волають до Нього день і ніч, чи баритиметься до них?» (Лк. 18:7).

Цією притчею Господь надихає вірних не знесилюватися в молитві, пам’ятати про її важливість, дієвість і плідність. Адже Сам Христос сказав: «Просіть, і дасться вам, шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам […] Якщо ви, будучи злими, вмієте добрі дари давати дітям вашим, то тим більше Отець Небесний дасть Духа Святого тим, хто просить у Нього» (Лк. 11:9,13).

Проте, наставляючи нас молитися Богові, Спаситель притчею про митаря і фарисея дає нам застереження, що не всяка молитва однаково угодна Йому. В самому Євангелії зазначено, що притча ця сказана «до деяких, які були упевнені в собі, що вони праведні, а інших принижували» (Лк. 18:9).

Найперше, що слід зазначити, міркуючи над почутими нами словами Писання, це те, що образи митаря і фарисея обрані Господом Ісусом Христом для притчі  як образи людини, яку в народі вважали за визначенням дуже грішною, та людини, яку прийнято було вважати більш праведною і зовнішньо благочестивою.

У попередню неділю Церква подавала нам для повчання історію навернення начальника єрихонських митарів Закхея, і це була для нас нагода обміркувати, чому митарі вважалися особливими грішниками. Коротко пригадаємо, що до гріха їх спонукала сама система збору податків, яка давала митарям можливість грабувати під захистом держави. А гнів проти них за такі справи примножувався ще й тим, що митарі були служителями Риму, тобто служителями держави завойовників і язичників.

Натомість фарисеї були спільнотою серед юдеїв, які наполегливо прагнули виконувати приписи закону Мойсеєвого і заповіді тлумачів цього закону. Вони справді приділяли багато уваги тому, щоби додержуватися численних норм та правил, особливо щодо зовнішнього благочестя. Але як митарів їхній спосіб життя та звички спонукали до грабіжництва і несправедливої наживи, так і фарисеїв їхнє розуміння благочестя спонукало до гордості. Бо вони порівнювали себе з іншими людьми, які не так суворо і ретельно дотримувалися різноманітних правил, і від такого порівняння надималися гордістю. Сама їхня назва «фарисеї» означала «відокремлені», бо вони вважали себе кращими виконавцями Божого закону, більш чистими і гідними.

Саме отакі якості у коротких словах притчі дуже яскраво відображені. Адже фарисей у храмі «ставши, так про себе молився: Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар» (Лк. 18:11). Свої благочестиві справи, піст та складання десятини, відсутність явних гріхів, таких як грабіжництво чи перелюб, він вважав підставою оцінити себе вище за інших.

Натомість митар, знаючи про свої гріхи, «стоячи віддалік, не смів навіть очей звести на небо; але, б’ючи себе в груди, говорив: Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18:13). Тобто, він розумів, що ніяких заслуг перед Богом не має, і тому не може очікувати від Нього на винагороду за добрі справи, і все, що йому лишається – це сподіватися на Божу милість.

Тут маємо особливо зупинитися на слові «милість». Адже його ми дуже часто чуємо і повторюємо в молитві. «Господи, помилуй!» – ці слова десятки і навіть сотні разів звучать за кожним нашим богослужінням. І сама молитва митаря, взята з притчі, лягла в основу однієї з головних духовних практик православного благочестя – молитви Ісусової, в якій ми до нашого Спасителя, Господа Ісуса Христа, підносимо прохання про милість.

То що означає це слово – «милість»? Можна багато над ним міркувати, але коротко скажемо, що милість – це вияв любові не за заслугою. Зрозуміти це ми можемо на такому порівнянні: коли хтось працює, то він отримує платню. А милостинею ми називаємо те, що даємо не як винагороду за працю, а задарма, лише бувши спонукані любов’ю до ближнього.

Молитва фарисея з притчі – це ніби заклик до Бога: «Ось я потрудився, виконував те, що Ти заповідав мені, тому очікую від Тебе винагороду». А митарева молитва звучить інакше: «Боже, вияви Свою любов до мене, хоча я її і не заслуговую!» Спаситель, даючи висновок з притчі, каже про митаря і фарисея: «Цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той» (Лк. 18:14).

В Євангелії та Посланнях апостолів багато разів підкреслюється: «Ділами закону не виправдається перед [Богом] ніяка плоть» (Рим 3:20). «Бо благодаттю ви спасенні через віру, – каже апостол Павло – і це не від вас, це – Божий дар: не через діла, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8-9).

Фарисей з притчі хвалився ділами і на них покладав свою надію, а митар, усвідомлюючи, що гріхів у нього значно більше, ніж добрих діл, покладався не на них, а на милосердя Боже, і тому пішов додому більше виправданим. Чому так?

Щонайменше з двох причин. Хоча фарисей і дякував Богові за вчинені ним справи благочестя, але приписував їх все ж таки більше собі. А Господь каже: «Ви, коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні; бо зробили тільки те, що повинні були зробити» (Лк. 17:10).

Адже коли ми робимо щось добре, то приписувати заслугу за це маємо не собі, а Богові, для чого маємо щонайменше три підстави. Перша полягає в тому, що Господь прагнення до добра вклав у саму природу людини, як Свого творіння. Друга – що коли через гріх розуміння добра у людини потьмарилося, Бог дав закон і заповіді, в яких показує, чого нам треба прагнути, а від чого остерігатися. Третя – що Господь не лише навчив нас, що таке добро, а що таке зло, не лише дав заповіді, але також послав нам Духа Святого, силою Якого ми здатні зміцнюватися в добрі та викорінювати зло.

Тому коли робимо добрі справи, коли виконуємо заповідане нам Богом – то не маємо права собі приписувати зроблене і на це покладатися так, ніби Господь стає нам зобов’язаним відплатити. Добро нам самим потрібне для духовного життя, як повітря чи биття серця – потрібні нашому тілу. Ніхто ж бо при здоровому глузді не казатиме іншому: «заплати мені за те, що я дихаю, що моє серце б’ється». Але всякий радіє, коли має добре здоров’я, а віруючий – ще й сам дякує Богові за це, а не вимагає відплати.

Друга причина, чому митар був виправданий більше за фарисея, полягає в тому, що, як нагадує апостол Петро у своєму Першому соборному посланні, «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1 Пет. 5:5). Саме цією думкою і завершує Спаситель Свою притчу, кажучи: «Всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 18:14).

Фарисей не лише приписував собі чесноти, за якими не бачив власних гріхів. На жаль, добрі справи стали для нього спокусою, як для безумного багача з іншої притчі став спокусою великий врожай. І фарисей не просто покладався на своє благочестя – він ще й митаря осудив, привласнивши собі право суду, яке належить лише Богові, поставивши в уяві своїй перед Господом себе вище, а митаря нижче. А Господь застерігає від цього, про що нагадує нам апостол Павло у Посланні до Римлян, кажучи: «Хто ти, що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він або падає. I буде поставлений, бо Господь має силу поставити його» (Рим. 14:4).

Тому, дорогі брати і сестри, наближаючись і готуючись до духовного подвигу Великого посту, зміст якого полягає, серед іншого, і у посиленій молитві, в усвідомленні власних гріхів та в діяльному і щирому покаянні, з почутої нами притчі покладімо собі на серце кілька висновків. Найперше – що маємо молитися Богові, бо це не просто наш обов’язок, але і життєва потреба. Адже молитва є нашим спілкуванням з Творцем – джерелом життя, є водою живою, без якої гинемо, як посіяне на полі гине від посухи.

Також маємо розуміти, що всяке добро, вчинене нами, не від нас самих походить, але від Бога, який сотворив нас здатними чинити добро, навчив нас, давши заповіді, та дав нам через Свою благодать сили виконати заповідане. До цього маємо також не забувати, що порівнювати себе ми повинні не з грішниками, дивлячись на яких завжди знайдемо привід і для заспокоєння совісті, і для гордині – але маємо порівнювати себе і своє життя з Христом і святими. Бо тоді будемо завжди бачити свою недосконалість і недоліки, які вимагають виправлення.

І останнє за часом нашого міркування, але не за важливістю, на чому слід наголосити, це те, що роздумуючи над притчею, маємо не забувати: згадуваний у ній митар справді був грішником, а фарисей справді прагнув чинити добро і виконувати закон Божий, хоча і помилявся. Тому ми повинні наслідувати смирення митаря, але смирення це не повинно бути приводом для нової, тонкої гордині. Щоби ми, промовляючи «Боже, будь милостивий до мене, грішного!», не спокушалися думкою також дякувати, що ми не такі лицеміри чи гордовиті, як був фарисей.

І нехай Господь зміцнить нас на шляху правдивому, щоби з нього ми не ухилялися ні праворуч, ні ліворуч, але прямували вказаною Ним спасительною дорогою смирення і добрих діл, яка веде до Царства Небесного.

Амінь.

Джерело Пресслужба ПЦУ

У храмі святих Жон-Мироносиць відслужили панахиду за загиблими під час Революції Гідності

Боже духів і всього тілесного, Ти смерть подолав і диявола знесилив, і життя світові Твоєму подав. Сам, Господи, упокой душі спочилих рабів Твоїх Героїв Небесної Сотні  у місці світлім, у місці квітучім, у місці спокою, де нема ні недуги, ні скорботи, ні зітхання.

Всякий гріх, що вчинили вони словом чи ділом, чи думкою як Благий і Людинолюбний Бог прости, бо немає людини, що жила б і не згрішила. Бо тільки Ти один без гріха. Правда Твоя – правда вічна, і слово Твоє – істина.

Бо Ти єси воскресіння, життя і упокоєння спочилих  рабів Твоїх Герої Небесної Сотні , Христе Боже наш, і Тобі славу возсилаємо з Безначальним Твоїм Отцем і Пресвятим і Благим, і Животворчим Твоїм Духом нині і повсякчас, і на віки віків. 

Амінь.

Пресслужба Парафії святих Жон-Мироносиць

Проповідь Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в день свята Стрітення Господнього

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сердечно вітаю всіх зі святом Стрітення Господнього! З читання Євангелія ми чули про подію, яку святкуємо – вона безпосередньо пов’язана з Різдвом Христовим і відбулася на 40-й день після нього, коли Пресвята Богородиця і Її обручник, праведний Йосиф, принесли Немовля Ісуса до Єрусалимського храму на виконання припису закону і для принесення жертви. Це свято є унікальним за своєю богослужбовою традицією, бо воно водночас присвячене прославленню і Спасителя, і Його Пречистої Матері, Діви Марії, тобто воно є і святом Господнім, і святом Богородичним.

За приписом закону батьки повинні були на 40-й день принести новонароджене дитя чоловічої статі до Храму, щоби посвятити його Богові. Обрізання і наречення імені, які звершувалися на 8-й день після народження, відбувалися вдома, в той час, як жертвоприношення могли бути здійснені лише у Єрусалимському храмі – єдиному встановленому у старозавітний час місці священнодій та особливого поклоніння Богові.

Все це звершувалося на ознаку завіту між Богом і Його народом, до якого приєднувався і новонароджений. Це було також нагадуванням, що народжене дитя не лише походить від плоті і належить до світу цього, але також і має покликання від Бога та особливий зв’язок із Творцем. Адже посвячення Господу, про яке говорить євангелист Лука (Лк. 2:23), як і всяке посвячення Творцю, означає виокремлення від буденності, піднесення від тимчасовості земного буття до вічності, властивої Богові.

Безперечно, що коли йдеться про Господа Ісуса Христа, то виконання всіх цих приписів Старого Завіту має щодо Нього інше значення, особливе і сповнене більш глибокого змісту, ніж звичайні дії, які звершувалися при народженні хлопчика. Про це нагадує нам читання з 7-ї глави Послання апостола Павла до Євреїв, яке ми чуємо сьогодні. В ньому сказано про особливе священство Ісуса Христа, яке походить не від припису закону, як походило старозавітне священство роду Левія та Аарона, але таємничо безпосередньо походить від Бога, як священство Мелхиседека.

Тож як Немовля, народжене під владою закону, Христос за плоттю приймає приписане законом благословення. Але як Месія і Священник повік за чином Мелхиседековим (Євр. 5:6), Він Сам подає його, що засвідчують два праведники – старець Симеон і пророчиця Анна.

Під час святкування Богоявлення ми відзначили, що Хрещення Спасителя у водах Йордану не було і не могло бути прийняттям Ним очищення чи освячення від води. Бо як може вода, творіння, освятити чи очистити Сина Божого – її Творця? Зійшовши у води Йордану Христос Сам їх освятив, і через це надав таємничого оновлення всьому водному єству. Те саме можемо ствердити і щодо принесення Немовляти Ісуса до Єрусалимського храму – не від нього Спаситель отримує освячення, але Сам таємничо довершує і сповняє освячення.

Христос за плоттю лише сорокаденне Немовля – але водночас Він є Предвічний Син Божий і обіцяний Месія, і за одкровенням Духа Святого свідчення про це сповіщають праведні Симеон і Анна.

Звернімо особливу увагу на них: вони двоє були людьми праведними і благочестивими, що засвідчене словами Євангелія. І їм, як тим, хто справді щиро чекав на прихід Спасителя, Господь відкриває Себе. Вони дивляться на Немовля – але бачать Месію. Симеон бере на руки Дитя людське – але правдиво іменуються Богоприїмцем, бо носить на руках Сина Божого. Адам і Єва померли у давній час, будучи уражені гріхом – але Симеон, син Адамів, і Анна, дочка Єви, зустрічають Того, Хто ще прабатькам був обіцяний Богом як Визволитель від смерті для всіх людей.

Саме тому свято це іменується Стрітенням – бо воно засвідчує в особі Симеона і Анни зустріч старозавітного людства із Месією, Який воістину прийшов. Ще не явив Він Себе всьому народу, бо станеться це у Богоявленні на Йордані, ще не увійшов Він урочисто до Єрусалиму, засвідчивши сповнення пророцтв про смиренного Царя, який увійде у Святе Місто, сидячи на осляті. Але на руках праведного Симеона зволив бути понесений Той Самий Месія. І свідчення про Нього, складені двома праведниками – не менші за значенням, ніж свідчення Іоана Хрестителя чи апостолів.

Ці свідчення були важливими для тих, хто чув їх у той час – але вони стосуються і всіх нас. Бо хоча історичне Стрітення відбулося у визначений час так, як про це дізнаємося з Писання, водночас воно є можливістю, більше того – обов’язком для кожної людини. Чому Симеон і Анна сподобилися зустріти Спасителя і пізнати в Немовляті – Христа? Тому, що вірили в усе, обіцяне Богом, служили Господу молитвою і добрими справами, за що і названі людьми праведними. Але ж Христос прийшов, щоби спасти не лише Симеона і Анну – Він прийшов, як Світло, щоби просвітити всіх людей, а це означає, що також і кожного з нас.

Щоби наблизитися до нас, Бог смиряє Себе. І якщо ми хочемо пізнати Його – то нам теж належить смиряти себе. Адже не відкрив Себе Господь в день Стрітення ні царю, ні вельможам, ні начальникам, а відкрив праведникам, які істинно і у простоті серця чекали на цей час.

В чому полягала їхня праведність? У щирій, діяльній вірі в Бога, у надії на виконання Господніх обітниць, у молитві та постуванні. І це є приклад для кожної людини: якщо хочеш пізнати Бога, якщо хочеш зустріти Його, наблизитися до Нього – і ти роби так, наслідуй приклад праведників, май щиру і діяльну віру та надію, молися, дотримуйся самообмеження заради досконалості! Це не означає, що всі ці добрі справи, духовні та тілесні, є ніби робота, за яку Бог має відплатити нам – але це є спосіб приготування, шлях очищення, адже за словом Христовим Бога побачать саме чисті серцем (Мф. 5:8).

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні з піснеспівів свята ми знову чуємо найменування Спасителя «Сонцем правди» – те саме, яке звучало на Різдво Христове. Це іменування нагадує нам слова з 1-ї глави Євангелія від Іоана про «Світло істинне, що освітлює кожну людину, яка приходить у світ» (Ін. 1:9). Як нагадування про це істинне Світло, за Яким маємо слідувати, як символ нашої особистої гарячої віри та полум’яної молитви, нашої жертовності для Бога, прикладом яких для нас служать праведний Симеон і пророчиця Анна, сьогодні з нагоди Стрітення ми маємо традицію благословляти свічки. Тож хочу побажати всім нам, щоби коли будемо запалювати їх в час молитви, ми пригадували би не лише про власні потреби чи потреби наших ближніх, живих і спочилих, але згадували і про головне – про зустріч з Богом і життя з Ним, про Світло невечірнє, Світло тихе – Христа Спасителя, Якому слава на віки!

Амінь.

Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа

Kоли минуло сорок днів, визначених Законом Мойсея для очищення матері новонародженого (див. Лев. 12:2-4), Пресвята Богородиця і праведний Іосиф принесли Немовля Ісуса в Ієрусалим, щоб Він постав перед Господом. За Законом, кожен первісток чоловічої статі по праву належав Господу (Вих. 13:15) і присвячувався Йому в Храмі. Як символічний викуп за немовля Храму жертвували однорічне ягня або, якщо сім’я була бідною, двох горлиць і двох голубів (Лев. 12:8).

Господь неба і землі, Законодавець народу Свого Ізраїлю, прийшов не порушити Закон, його (Мф. 5:17). Він сприйняв нашу природу, що стала смертною через гріхопадіння прабатьків, і відновив і Своїм приходом у світ і виконанням заповідей Закону. Господь, Джерело всякого багатства і всякої милості, зробився смиренним і найбіднішим із нас. Він підкорився Закону, який Сам дав нам і який ми не переставали порушувати. Господь показав нам, що Шлях примирення з Богом лежить через послух.

На восьмий день Ісус надав Свою плоть для обрізання. Після цього, хоч ані Господь, ані Його Пречиста Мати не потребували очищення, Господь дочекався у Віфлеємі встановленого Законом строку, щоб постати в Храмі Своєї слави в тому тілі, яке прийняв, аби воно стало новим досконалим Храмом Його Божества. Неприступний і незбагненний Бог погодився бути викупленим за приношення бідних людей – голубів і горлиць, символів чистоти, миру й невинності, які чоловіколюбний Господь дарував нам Своїм пришестям.

За переказом, у Храмі їх прийняв первосвященик Захарія, батько св. Іоана Предтечі. Несподівано він відвів Богородицю на місце, призначене для дів. У той же час сюди прийшов чоловік на ім’я Симеон Праведний і благочестивий виконавець усіх заповідей Божих, він багато років чекав здійснення пророцтва, даного йому Святим Духом. Йому було обіцяно, що він не помре, доки не побачить Господа Христа.

Тоді старець, втілення надії Ізраїлю, простягнув руки, щоб прийняти Немовля. Тримаючи Дитя на вкритих покровом руках, ніби на престолі херувимському, Симеон благословив Бога і сказав: Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром, бо побачили очі мої Спасіння Твоє (Лк. 2:9). Завіт Ізраїлів, що втратив силу з пришестям Христа, і Закон, тінь майбутнього, вустами Симеона проси ли про те, щоб їм віддалитися перед світлом благодаті. Тепер, побачивши Спасителя і торкнувшись Того, про Кого стільки віків провіщали праведники і пророки, старець міг сміливо просити Бога звільнити його від кайданів плоті й тління, щоб дати місце для вічної юності Церкви. Таким чином він урочисто сповіщав про сповнення прообразів Старого Завіту і виголошував останнє пророцтво про Спасителя. Прав. Симеон провістив Його Матері страждання і життєдайне Воскресіння Христа, які стануть каменем спотикання і призведуть до падіння нечестивих та воскресіння тих, хто повірить у Нього.

У храмі також перебувала стара жінка на ім’я Анна, з коліна Асирового, відома всім, хто часто приходив сюди. Залишившись вдовою після семи років заміжжя, вона служила Богові, очікуючи в пості та молитві на прихід Спасителя. Вона також наблизилася до Немовляти й почала славити Бога, сповіщаючи всім про порятунок Ізраїлю.

За переданням, фарисеі, які на той час були в Храмі почувши ці одкровення і розлютившись від того, що первосвященик поставив Марію серед дів, пішли доповісти про це царю Іроду. Ірод зрозумів, що ця Дитина і є той новий Цар, про якого йому сповістили волхви, які прийшли за зіркою зі Сходу. Він негайно послав воїнів убити Немовля. Але вчасно попереджені й ведені Ангелом Божим Марія та Іосиф покинули місто та втекли в Єгипет. Лише через два роки вони повернулися до Назарета, що в Галілеї. Богонемовля зростало в мирі, чекаючи потрібного часу, щоб розпочати Своє служіння людям.

Свято Стрітення Господнього з IV ст. припадало на сороковий день після Різдва, яке святкували 6 січня. 542 р. імператор Юстиніан повелів відзначати його в Константинополі. Так Стрітення увійшло в коло Господніх свят.

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у тридцять шосту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Читання з Євангелія від апостола Луки, яке сьогодні ми чуємо, розповідає нам про навернення митаря Закхея. Ним розпочинається ряд читань підготовчих неділь до Великого посту. П’ять недільних днів, включаючи сьогоднішній, відділяють нас від часу щорічного особливого аскетичного подвигу. Але вже зараз через роздуми над євангельськими прикладами діяльного покаяння Церква готує своїх вірних до Святої Чотиридесятниці.

Метою такого приготування є щонайменше досягнення двох цілей. Перша – завчасно нагадати, що час Великого посту наближається. Бо всі ми ще недалеко є від святкувань Різдва Христового та Богоявлення, від часу особливої духовної радості, пов’язаної з приходом у світ цей Сина Божого. В дні цієї радості ми відкладаємо навіть звичайне протягом року постування у середу та п’ятницю, згадуючи слова Спасителя: «Чи можуть весільні друзі сумувати, поки з ними жених? Але настануть дні, коли відберуть у них жениха, і тоді поститимуть» (Мф. 9:15).

Ці слова Христові мали безпосереднє пророче значення щодо апостолів, однак опосередковано вони торкаються і всіх нас. В час святкувань ми по особливому усвідомлюємо, що Господь-Жених, Невістою якого іменується Церква, є близько, є серед нас і разом з нами. Тому дні свят наповнені радістю й веселістю, а столи – різноманітними стравами на підкріплення тілесних сил. Однак дні святкувань минають і ми розуміємо, що все ще залишаємося обтяженими багатьма гріхами, які віддаляють нас від Бога.

Ми усвідомлюємо свою негідність, відсутність належної «весільної одежі», у якій можемо в чистості совісті увійти на святкову вечерю, образ якої, як символ Царства Небесного, подається нам у євангельських притчах. Тому від святкової радості переходимо до аскези, до усвідомленого самообмеження для душі й тіла, до постування. Ось про цей перехід і нагадують нам підготовчі неділі, що передують Великому посту і фактично розпочинають його.

У цю першу неділю ми чуємо лише нагадування про покаяння, що подається нам на прикладі митаря Закхея. Далі в богослужінні додається все більше особливих, постових складових. Бо вже наступної суботи за Всенічним бдінням вперше цього року звучатиме піснеспів «Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче…», який супроводжуватиме нас протягом усіх неділь до і під час посту. Протягом седмиць в текстах богослужінь буде все більше і більше згадок про наближення посту, зазвучить псалом плачу і розкаяння «На ріках Вавилонських…», а за тиждень до початку Чотиридесятниці відкладемо вже і споживання м’ясних страв.

Таким чином, від меншого до більшого, поступово увійдемо в час духовного і тілесного подвигу, час очищення, час приготування до гідної зустрічі з Христом Воскреслим. Такою є перша ціль підготовчих тижнів. А друга – дати нам для настанови, для роздумів, для втіхи та духовного зміцнення євангельські приклади покаяння. Бо коли Господь і Його Церква закликають нас покаятися, то вони не просто сповіщають нам благе побажання, але і на прикладах дають настанову в тому, чим є покаяння, якими є ознаки істинного і угодного Богові розкаяння. Щоби ми мали можливість своє життя звірити з цими ознаками, застосувати особисто кожен до себе ці євангельські приклади, і у такий спосіб щоби отримали від часу постування більшу користь.

І першим з цих повчальних прикладів, про який нагадує нам сьогоднішнє євангельське читання, є Закхей, про якого в Євангелії сказано, що «він був старший над митарями і чоловік був багатий» (Лк. 19:2).

Щоби краще зрозуміти і усвідомити значення цього прикладу, слід нагадати, ким були митарі у той час. Адже вони були не просто збирачами податків, але сучасниками вважалися найгіршими з грішників.

Кожна держава в той чи інший спосіб збирає податки і має, відповідно, осіб, які забезпечують цю справу. Але навряд чи до збирачів податків можна ще десь побачити таке ставлення, яке ми бачимо з описів у Євангелії. Причиною такого осуду було те, що тогочасні митарі у переважній більшості своїй були не стільки служителями держави, скільки, якщо можна так висловитися, «узаконеними розбійниками».

Римська імперія в ті часи використовувала для збору податків систему відкупу. За певними законами та правилами визначалася сума податку з якоїсь області за період часу. І держава пропонувала так званим відкупникам сплатити цю суму відразу, натомість передаючи їм право від свого імені вимагати податки з місцевого населення та подорожніх. Така система державі здавалася вигідною, але вона породжувала сваволю з боку митарів. Бо мета їхня була не виконати закон, але повернути витрачені на відкуп податку кошти і збагатитися. Тому митарі під приводом оподаткування і маючи захист держави, дуже часто займалися здирництвом, вимагали не те, що визначене законом, але все, що лиш могли забрати.

Одне це вже було здатне живити осуд щодо митарства, як справи. Однак гнів народу, осуд і ненависть щодо митарів примножувалися ще й тим, що податки збирали вони від імені Римської держави, для юдеїв подвійно ненависної. Адже держава ця була чужинницькою, вона завоювала Юдею і сприймалася народом як окупант. І держава ця була язичницькою, в якій релігійне поклоніння різним римським божествам, а також «генію імператора», принесення жертв у капищах перед ідолами – було обов’язком.

Тому справа митарів у євангельський час була синонімом безсоромного злочинства, здирництва, служіння окупантам і язичникам. Люди, які зважувалися на те, щоби бути митарями, розуміли, що їх будуть осуджувати і ненавидіти оточуючі. Відтак постійне чинення ними гріхів з одного боку та явний осуд народу – з іншого, робили їх безсоромними, черствими, закам’янілими в серці. А радість вони знаходили лише у примноженні багатства та у задоволеннях, яке воно приносило.

Розуміючи це, ми можемо краще усвідомити, ким був Закхей, історію покаяння якого чуємо сьогодні. Він не просто був одним з митарів, але був начальником над ними у Єрихоні – на той час великому і багатому місті, через яке проходили важливі торгівельні шляхи. Тож положення Закхея, як старшого над митарями в Єрихоні, з одного боку сприяло його збагаченню, а з іншого – спонукало його бути грішником.

І саме як до відомого всьому місту грішника ставилися до нього люди. Осуд і його особисто, і справи, якою він займався, був настільки великий, що вважалося ганебним навіть заходити в його дім та їсти з ним.

Спаситель проходить через Єрихон дорогою до Єрусалиму, де на Нього чекають розп’яття і хресна смерть. Понад три роки Він проповідує Євангеліє, ходить країною, наставляючи людей і звершуючи чудеса. Про Ісуса з Назарета, вчителя істини і чудотворця, в Якому багато хто бачив обіцяного Месію, розголос розійшовся доволі широко. Тому про Нього знав навіть сліпець, який при вході до Єрихона просив милостиню і був зцілений Спасителем, про що ми знаємо з євангельського читання попередньої неділі. Тим більше про Господа Ісуса Христа мав чути начальник митарів Єрихона. Тож не дивно, що у нього виникло бажання побачити Того, про Кого говорили, як про Месію.

Ми зараз можемо лише припускати, які почуття спонукали Закхея – заможного грішника, зневаженого багатьма і тому очевидно загрубілого душею – шукати можливості побачити Ісуса. Найбільш вірогідно, що в першу чергу це була проста людська цікавість.

Закхей був малий зростом, тому побачити Спасителя у звичайний спосіб не міг через натовп, що оточив Христа. Зневажливе ставлення до Закхея, як грішника, не давало йому надії наблизитися до Месії звичайним чином – ніхто би не дав йому дороги, і сам він не мав впевненості, як цей відомий Вчитель і Чудотворець поставиться до нього. Тому він вирішив вилізти на дерево, повз яке мав проходити Господь, щоби в такий спосіб побачити Його без перешкоди – але також і без якогось обов’язку.

Але, мабуть не лише звичайна цікавість спонукала Закхея вилізти на смоковницю. Було ще щось, що можливо ним і не усвідомлювалося – тягота гріховності. Навіщо йому, багатому начальнику митарів Єрихона, дивитися на Ісуса? Якби він був усім задоволений, то не принижувався би перед натовпом, не наражав би себе на можливість чергової, звичної для митарів принародної зневаги, залишився би вдома чи при своїй справі.

Кожен з нас знає те відчуття, коли сама присутність біля визначної людини або на визначній події дає нам відчуття причетності. Отак, мабуть, і Закхей, який вже чув про Христа, хотів хоча би через споглядання на Нього бути причетним до Месії. Не знаємо, чи ще щось більше було в його душі – але і цього потягу Спасителю виявилося достатнім, щоби привести грішника до покаяння і спасіння.

І покаяння це Господь викликав виявленим милосердям до зневажуваного всіма митаря. Адже Спаситель не просто звернув увагу на низькорослого чоловіка, що сидів на дереві – Він назвав його по імені та сказав: «Закхею, злізь скоріше, бо сьогодні Мені належить бути в тебе в домі» (Лк. 19:5).

Той, хто сподівався лише з дерева, віддалік, побачити Месію – прийняв Його у своєму домі. Той, хто був явним грішником, зневаженим людьми – удостоївся честі приймати Спасителя і розділити з ним трапезу. І ця увага, нічим особливим не заслужена, ця щира відкритість Сина Божого до грішника настільки зворушила його, що Закхей в цей же час вирішив перемінитися.

Він знав, у чому полягали його гріхи, і своє покаяння в цих гріхах він відразу підкріпив ділом.  Вставши, Закхей сказав Господеві: «Господи, половину добра мого я віддам убогим і, якщо кого скривдив чим, поверну вчетверо» (Лк. 19:8), і за це отримав слова Христові про прощення і спасіння.

Дорогі брати і сестри!

Приклад Закхея свідчить нам, що навіть коли ми зробимо малий, але щирий крок на шляху покаяння, навіть коли ми лише спрямуємо погляд свій до Христа – цей наш потяг душі не залишиться без відповіді. І якими б застарілими і великими не були би наші гріхи – милосердя Боже і їх здатне очистити. Однак покаяння наше має бути плідним. Як Закхей, розкаявшись, зробив можливе для нього, щоби загладити свої провини перед ближніми, так і ми маємо не просто висловити жаль про гріховні вчинки, але потрудитися, щоби ділом підтвердити зречення від гріха.

І нехай Господь прийме наше покаяння, нехай змилосердиться над нами, як Він змилосердився над Закхеєм, адже Син Людський, за власним Його свідченням, прийшов «знайти і спасти, що загинуло» (Лк. 19:10), бо «не здорові потребують лікаря, а недужі» (Лк. 5:31).

Амінь.

Собор вселенських учителів і святителів: ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО, ГРИГОРІЯ БОГОСЛОВА та ІОАНА ЗОЛОТОУСТА

Під час правління імператора Олексія Комніна (1081–1118) у Константинополі зчинилася палка суперечка, що поділила на три табори людей, освічених у вірі й ревних до доброчесності. Йшлося про трьох святителів і видатних отців Церкви: Василія Великого, Григорія Богослова й Іоана Золотоуста. Хтось віддавав перевагу свт. Василію перед двома іншими, тому що він, як ніхто інший, зумів пояснити таємниці природи і своїми чеснотами досяг ангельської висоти. Засновник чернецтва, глава всієї Церкви у боротьбі проти єресі, суворий пастир, вимогливий до чистоти звичаїв, свт. Василій не мав у собі нічого низького або земного. Ось чому, за словами прихильників, свт. Василій перевершував Іоана Золотоуста, який за характером був більше схильний пробачати грішників. 

Інші, стаючи на бік Іоана Золотоуста, натомість стверджували, що уславлений архієпископ Константинопольський не менш ревно, ніж свт. Василій, боровся з пороками, приводив грішників до покаяння і закликав усіх людей до євангельської досконалості. Неперевершений за красномовством золотоустий пастир зросив Церкву справжньою рікою проповідей, в яких розтлумачив слово Боже і краще за двох інших святителів показав, як застосовувати його в повсякденному житті.

Третя група закликала визнати головою свт. Григорія Богослова за велич, чистоту і глибину його мови. Досконало опанувавши всю мудрість і красномовство грецького світу, він, за їхніми словами, досяг такої міри в спогляданні Бога, що ніхто, крім нього, не був у змозі так прекрасно викласти вчення про Святу Трійцю.

Таким чином, кожна партія захищала одного з отців перед двома іншими, і незабаром це протистояння охопило всіх християн столиці. Забувши про шанобливе ставлення до святителів, ці три табори пустилися в нескінченні суперечки. Розбрату і чварам не було кінця-краю.

Тоді однієї ночі три святителі явилися уві сні св. Іоану Мавроподу, митрополиту Євхаїтському (18 жовт.): спочатку окремо, а потім усі три разом. В один голос вони сказали йому: «Як ти бачиш, або всі троє перебуваємо з Богом, і жодні чвари чи су перництво не розділяють нас. Кожен із нас, у ту міру обставин і натхнення, яка була йому дарована Духом Святим, писав і вчив того, що треба для спасіння людей. Серед нас немає ні першого, ні другого, ні третього. І якщо ти призиваєш одного з нас, — тієї миті двоє інших присутні поруч. Тому накажи тим, хто вступає у суперечки, щоб не сіяли розбрату у Церкві через нас, тому що за життя всі наші зусилля були присвячені відновленню єдності та згоди у світі. Потім збери три наші пам’яті в одне свято, склади для нього службу, внеси туди піснеспіви, присвячені кожному з нас, відповідно до мистецтва і науки, які тобі дав Бог. Передай цю службу християнам, щоб вони щороку відзначали. Якщо вони саме так нас шануватимуть єдиними перед Богом і з Богом, ми обіцяємо їм, що будемо просити у нашій спільній молитві за їхнє спа сіння». З цими словами святі ієрархи здійнялися на небо, охоплені невимовним світлом, величаючи один одного.

Св. Іоан Мавропод одразу ж зібрав людей і розповів про це одкровення. Оскільки митрополита усі поважали за чесноти і захоплювалися силою його красномовства, між трьома сторонами відновився мир. Усі почали вмовляти Іоана щонайшвидше скласти службу спільного дня пам’яті трьох святителів.

Із тонкою розсудливістю Іоан вирішив приурочити святкування до тридцятого дня січня (12 лютого), немов скріпивши печаткою місяць, упродовж якого відзначається пам’ять кожного з трьох ієрархів.

У численних тропарях три святителі, різні як особистості, але єдині через благодать Божу, названі «земною трійцею». Своїми писаннями та прикладом свого життя вони заповіли нам поклонятися Святій Трійці, прославляючи Єдиного Бога у трьох Лицях. Ці три світочі Церкви всупереч небезпекам і переслідуванням поширили по всій землі світло істинної віри й залишили нам, їхнім нащадкам, святу спадщину, за допомогою якої ми можемо досягти вищого блаженства і вічного життя в присутності Бога з усіма святими.

Протягом січня (за старим стилем) ми святкуємо пам’ять багатьох славних ієрархів, подвижників і сповідників. Завершуючи цей місяць спільним святкуванням трьох великих учителів і сповідників, Церква згадує усіх святих, які свідчили про православну віру своїми творіннями й самим своїм життям. Цим святом ми вшановуємо всі знання й богонатхненну просвіту, які через слово просвітлюють розум і серця віруючих. Зрештою, пам’ять трьох святителів — це свято усіх отців Церкви й усіх прикладів євангельської досконалості, що її Дух Святий породжує в усі часи й в усіх місцях для того, щоб з’являлися нов пророки і нові апостоли, провідники наших душ до Неба, розрадники народу й вогняні стовпи молитви які тримають Церкву і стверджують її в істині.

Молитвами святих Твоїх

Господи Ісусе Христе

помилуй нас!

Амінь

Джерело “Житія святих укладені на Святій Горі Афон. Синаксар. Т.2. Лютий”
Видання здійснена за підтримки Фонду пам`яті Блаженнішого Митрополита Володимира

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у тридцять п’яту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Розпочати наші роздуми над почутими тепер словами Священного Писання хочу зі сказаного апостолом Павлом у Першому посланні до Тимофія: «Вірне і всякого прийняття гідне слово, що Христос Ісус прийшов у світ спасти грішників, серед яких я перший» (1 Тим. 1:15). Ці слова нам усім знайомі, адже ми повторюємо їх щоразу, коли промовляємо молитву перед Причастям: «Вірую Господи і сповідую, що Ти єси воістину Христос, Син Бога Живого, що прийшов у світ спасти грішників, серед яких я перший». Але чи належно всі ми розуміємо їхнє значення?

Чому, повторюючи слова апостола Павла, ми кажемо про себе: «я – перший серед грішників»? Чи цим самим визнаємо ми власні гріхи найбільш тяжкими? Але розум наш буде намагатися це заперечувати, вказуючи на тиранів та людиновбивць, за наказом яких було знищено мільйони невинних людей. Він буде вказувати на богохульників та войовничих безбожників, на язичників, які приносили в жертву бісам навіть власних дітей. Буде вказувати на інших грішників і запитувати: невже твої гріхи є важчими, ніж їхні?

Що маємо відповідати на ці сумніви? Насправді ця відповідь є простою: кожен з нас наділений свободою волі та свободою вибору і саме тому кожен особисто несе відповідальність за власні гріхи. Якщо ти не вбивця, не ідолослужитель, не богохульник, якщо ти не винний у тих чи інших гріхах – то ти не несеш відповідальності за них перед Богом, коли подібне чинить хтось інший. Отже, якими б важкими не були би чужі гріхи – вони не ведуть тебе особисто до осудження і кари, якщо ти не став їх співучасником. За них відповідатимуть ті, хто їх вчинив.

Але так само і за твої гріхи ти особисто несеш відповідальність. Ти не можеш виправдатися чужим гріхом і сказати: «мій гріх менший», і в цьому знайти собі заспокоєння.

Всякий гріх – це вияв спротиву волі Божій, і як такий він сам у собі несе осудження і покарання. «Відплата за гріх – смерть, а дар Божий – життя вічне у Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 6:23) – нагадує апостол Павло у Посланні до Римлян. І тому цілком природно, що у відносному порівнянні між гріховними вчинками різних людей ми можемо вказати на злочини більші та менші. Наприклад, кожен розсудливий погодиться, що сказане в неправедному гніві слово осудження – не те саме, що вчинене вбивство. Однак ця ж розсудливість спонукає нас визнати, що коли ми особисто грішимо, промовляючи неправедне слово гнівливого осудження, то хіба можемо знайти для нашого гріха виправдання в тому, що хтось чинить гірше, забираючи чуже життя?

«Хто ти, що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він або падає. I буде поставлений, бо Господь має силу поставити його» (Рим. 14:4) – так нагадує нам апостол Павло у Посланні до Римлян. Бог є Всевідаючий і Правосудний, тому Він знає вчинки кожного і визначає справедливу відплату за них. За обітницею Божою добродій не залишиться без нагороди, як і грішник – без покарання, якщо не покається. Однак увага наша має зосереджуватися не на чужих гріхах, а на наших особистих, бо саме за них буде судити нас Господь.

Нічиї гріхи, малі чи великі, відомі чи таємні, не впливають і не можуть вплинути на наше спасіння так згубно, як впливають наші особисті. Бо кожен з наших особистих гріхів, малий він чи великий, – веде нас до загибелі, якщо не переможемо його і не очистимо покаянням. І щоразу, коли перед Причастям у молитві промовляємо згадані на початку слова, сказані апостолом Павлом, ми повинні усвідомлювати, що вони означають, про що нагадують і від чого застерігають.

Адже так легко захопитися порівнянням себе з іншими грішниками, особливо коли маємо якісь добрі якості, зробили якість добрі справи, у чомусь виконали закон Божий. Хіба не підступає і до кожного з нас та спокуса, якій піддався фарисей з відомої притчі Спасителя? Бо цей фарисей бачив певні добрі діла, вчинені ним, і порівнюючи себе з митарем, якого вважав явним грішником, говорив: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар» (Лк. 18:11).

І справді – він, мабуть, не був грабіжником чи перелюбником, не забирав під виглядом податків неналежне, наживаючись через злочин, як це було поширене серед митарів. Однак ніякі чужі гріхи – не є ознака нашої праведності. Якщо хтось є брудним з голови до ніг, а ми самі маємо лише брудні руки – то це не означає, що ми – чисті. Адже бруд все одно залишається брудом.

Тому якщо хочемо з кимось себе порівнювати – то маємо дивитися не на грішників, бо завжди побачимо когось, ніби гіршого за нас самих, і через це будемо, як фарисей, заспокоюватися удаваною доброчинністю. А нам слід порівнювати себе з Господом Ісусом Христом, з Його Пречистою Матір’ю та зі святими. Бо коли будемо з ними порівнювати себе – тоді побачимо, як багато нам ще не вистачає для досконалості, як глибоко ще ми перебуваємо у безодні гріха, скільки ще нам належить трудитися, щоби виправити себе. Однак, якщо цей шлях буде видаватися нам нездоланним, гріхи видаватимуться важкими і непереборними, то маємо не падати у відчай, але покладати надію на Бога. Бо Йому можливе й те, що не можливе для людини – Господь може грішника, який кається, очистити і освятити.

Приклад такої всесильності Божої ми бачимо, дорогі брати і сестри, з почутого нами євангельського читання про зцілення сліпого. Господь одним словом позбавляє його від сліпоти – але звершує це як відповідь на його прохання і на його вияв віри.

Хіба Спаситель не знає цього сліпця чи не знає, чого він бажає? Як Бог Всевідаючий, Він знає кожну людину і знає все про неї навіть повніше від неї самої. То чому Він ніби потребує гучного заклику, щоби звернути Свою увагу? Чому Спаситель ніби потребує пояснення, щоби довідатися, чого хоче той, хто звертається до Нього?

Насправді Бог чує слова, промовлені пошепки чи навіть без звуку, а лише в серці, і для Нього вони звучать так само явно, як і голосне волання. Наприклад, Спаситель зціляє кровоточиву жінку, яка нічого не вигукувала, але вірила: «Якщо доторкнусь хоч до одежі Його, то видужаю» (Мк. 5:28).

І цих слів віри потребує не Бог, щоби щось довідатися, але потребуємо ми самі, щоби виявити нашу віру. Бо віра без діл, як ми знаємо – мертва, як тіло без душі. І для того, щоби ми утвердилися у вірі, виявили її, Господь і дає нам можливість, коли запитує: «Чого ти хочеш від Мене?» (Лк. 18:41). Запитує не тому, що не знає, але щоби дати нам самим можливість у повноті усвідомити, чого ми бажаємо, до Кого звертаємося зі своїми прагненнями і від Кого отримуємо благодіяння.

Звернімо увагу, дорогі брати і сестри, і на таку деталь: коли сліпий голосно кричав, то люди з натовпу, який оточував Господа Ісуса Христа, примушували його мовчати. Але він кричав ще голосніше. Ця деталь євангельської розповіді повинна надихати і нас звертатися до Бога завжди, не звертаючи увагу ні на які зовнішні обмеження чи перешкоди.

Бо світ цей, який лежить у злі, постійно намагається стати між нами і Богом. Він робить все для того, щоби ми не зверталися до Бога. Він висміює нашу віру та піддає сумніву слово Боже і вчення Церкви. Він спокушає нас гріховними принадами або відлякує осудом за нібито «відсталість, неосвіченість, старомодність». Він краде наш час на пусті, неважливі, скороминучі турботи й піклування, щоби його не лишалося у нас на молитву, на читання Євангелія, на духовне життя. Він наводить на нас то надмірну заклопотаність, коли в неділю чи свято ми знаходимо сотню справ, що перешкоджають участі в Богослужінні, молитві, таїнствах, то лінивство чи втому, якими виправдовуємо себе, відкидаючи спільну чи особисту молитву на користь відпочинку.

Але маємо брати приклад зі сліпця, який усвідомлював, чого бажає від Спасителя, і голосно виявляв свою віру в Месію, хоча йому і намагалися перешкодити. Кожен з нас через гріх перебуває у засліпленні – ми не бачимо те, що насправді є, але натомість видіння та примари, сплетені гріховними пристрастями, сприймаємо, як щось істинне. Тож хоча порівняно мало хто з нас потребує зцілення тілесної сліпоти, але від засліплення духовного, яке є наслідком гріха, маємо потребу зцілитися усі ми.  Бо кожен з нас перед собою – перший серед грішників. Але якщо будемо звертатися до Бога про милість і проситимемо з вірою – то отримаємо від Нього все, що нам справді необхідно і на користь.

Амінь.

Джерело Пресслужба ПЦУ

Пам’ять святителя Григорія Богослова, архієпископа Константинопольського

Святитель Григорій, чоловік з неземною душею та вустами, освяченими вогнем Святого Духа, так Глибоко проник у тайни Божі, що був названий Богословом. Серед усіх отців Церкви такого титулу вдостоїлися лише декілька святих, починаючи з ап. Іоана — возлюбленого учня Христового. Це ймення означає не просто професійного вчителя догматів, а людину, яка, досконало очистившись і поєднавшись із Богом благодаттю, згодом повернулася до людей, подібно до Мойсея, щоб просвіщати їх та передавати їм Божественні одкровення.

Внутрішнє життя як свт. Григорія, так само і світ. Василія та Іоана Золотоустого і багатьох інших, не може бути розкрите звичайною біографією. Для нас він є взірцем християнської святості, а його безсмертні праці, неперевершені за красою і глибиною, становлять одне з найпрекрасніших одіянь Цер Нареченої Слова Божого. Його батько, свт. Григорій Старший [14 січ.] , людина мудра і доброчесна, спершу належав до секти іпсистіаріїв. Згодом, та завдяки терпінню молитвам дружини, св. Нонни [18 серп.], він навернувся до православної віри і став єпископом Назіанза, маленького каппадокійського містечка неподалік від їхнього сімейного маєтку — Аріанза. У подружжя довго не було нащадків, але згодом Бог дарував їм, одного за одним, трьох дітей: св. Горгонію [8 бер.], свт. Григорія та св. Кесарія [10 бер.]. Після народження Горгонії св. Нонна наполегливо молила Бога дарувати сина, обіцяючи посвятити дитину Йому. Бог відповів на її молитву, показавши їй уві сні хлопчика, що мав народитися, і давши йому ім’я. 

329 р. на світ з’явився св. Григорій, і мати одразу почала плекати в ньому паростки святих чеснот. Невдовзі хлопчик почав дивувати дорослих старечою мудрістю, виявляти велике прагнення до навчання та непереборну жагу до молитви і споглядання. Однієї ночі він побачив уві сні двох чистих дів, одягнених у біле, із цнотливо затіненими покривалом обличчями. Вони ласкаво обійняли його і назвалися: одна — чистотою, друга – ціломудрієм, супутницями Господа Ісуса Христа і подругами тих, хто відмовляється від шлюбу задля небесного життя. «Але й ти, чадо, при йди, – закликали вони його, — поєднай і ум твій із нашими серцями, і світоч твій із нашими світочами, щоб тебе, цілком просвітленого, перенісши через ефірні висоти, могли ми поставити перед сяйвом безсмертної Трійці», – так згадував це видіння сам Григорій в автобіографічній поемі. Він узяв у них благословення присвятити своє життя Богові у цноті та віддалятися від усяких мирських розваг та насолод.

Спонукуваний любов’ю до науки, Григорій разом із братом Кесарієм вирушає вивчати риторику до Кесарії Каппадокійської, де знайомиться із Василієм Великим [14 січ.]. Звідти він іде до Кесарії Палестинської і до Александрії, де лишає свого брата, щоб самому вирушити морем до знаменитих Афін, які на той час іще зберігали свою славу столиці красномовства й філософії (бл. 350 р.).

Однак човен, на якому він подорожував, потрапив у страшний шторм, що не припинявся аж двадцять днів. Григорій, який, за звичаєм свого часу, досі не був охрещений, боявся загинути, так і не сподобившись спасенного таїнства, води якого омивають нас і роблять сприйнятливими для благодаті обоження. Стоячи на колінах на носі корабля, підставивши обличчя під удари вітру та хвиль, він простягав руки до небес, слізно благаючи Бога про порятунок. І саме тієї миті, коли він згадав свою обітницю служити Богу всім життям, буря раптом ущухла. Язичники, що підносили молитви разом із ним, всім серцем навернулися до Христа, і судно щасливо прибуло до Афін.

Там Григорій знову зустрівся зі свт. Василієм, і їх пов`язало непорушне товариство, яке досі вважається взірцем християнської дружби. Вони мали все спільне: любов до знань, хист до красномовства, глибину філософських розмислів і, понад усе, чистоту звичаїв, пошук духовного вдосконалення і щиросердний потяг до Бога. Завдяки цим чеснотам вони перевершили не лише співучнів, а й викладачів. Двоє друзів викликали спільну любов і нездоланно привертали до себе всіх, хто щиро шукав істину.

Щоправда, коли Василій вирішив повертатися на батьківщину, розсудивши, що здобув уже досить зовнішніх знань, Григорія товариші умовили залишитись із ними ще й бути їм наставником. Звільнившись нарешті від цієї недоречної прив’язаності, юнак повернувся до Каппадокії, де у віці 28 років прийняв святе хрещення (358).

Відтепер його перестала хвилювати зовнішня мудрість і тонкощі риторики. З усім запалом свого серця він прагнув жити лише для Бога, жадав уже в цьому житті споглядати славу Його Царства, від сторонюючи свій ум від усього мирського. До кінця своїх днів він підкорював своє тіло духові суворим подвижництвом, з радістю приймаючи часті хвороби, які час від часу перешкоджали його діяльності. Підносячи до Бога молитви чи заглиблюючись у Святе Письмо, щоб утамувати спрагу за словом Божим, він проливав рясні сльози. На службу Воплоченому Слову він приносив і своє неперевершене красномовство, здобуте протягом навчання.

Але найбільше він любив цілком віддаватися духовному спогляданню у тиші, подалі від мирських клопотів. Саме тому він поспішив приєднатися до свт. Василія, що тоді перебував в усамітненні у долині річки Грис. Там вони разом провадили життя, подібне до ангельського, здійснюючи те, про що вони мріяли ще в Афінах. Разом, як одна душа, вони проникали у таїни Божі, разом підносилися до небес них споглядань, заздалегідь переживаючи радощі й злагоду, що чекають на обраних у Царстві Божому. Господь наділив їх незрівнянним знанням таємниць людського устрою та вмінням лікувати людські душі від пристрастей. Саме тому, попри свій юний вік та невеликий час чернечого життя, вони змогли разом написати Правила чернечі, що лягли в основу статуту православного монашества.

Утім, це небесне життя тривало недовго. Відчуваючи наближення старості, батько Григорія покликав сина до себе для допомоги у керуванні Назіанзькою Церквою, що переживала розкол внаслідок єретичного собору в Ріміні 359 р. Прибувши на місце, Григорій узявся за пошуки миру з тими, хто відпав від молитовного спілкування з його батьком, але всі його спроби були марними. Також нелегко йому було поєднувати свій звичний споглядальний спосіб життя із цією активною церковною діяльністю.

Батько Григорія проти його волі та попри його благоговійний страх перед священством та схильність до споглядального життя, висвятив сина на пресвітера. Григорій Старший сподівався таким чином надати більше авторитетності його проповіді та забезпечити собі наступника. Сприйнявши це рукопокладення як певну «тиранію», Григорій втік у Понт, щоб втамувати свій сум у товаристві свого дорогого друга, Василія.

Було чимало доган на адресу святителя, якого й понині дехто звинувачує за цей вчинок у малодушності чи слабкості характеру. Але це несправедливо. Як можна сумніватися у психологічній врівноваженості й силі духу людини, яка з юних літ досягла блаженної безпристрасності та контролю над усіма силами своєї душі? 

У св. Григорії ми радше бачимо вражаючий приклад надзвичайної тонкості й чутливості, що їх здобувають святі у близькому спілкуванні з Богом. Як він сам пояснює у своїй Апологетичній промові, він тікав від священства не зі страху, а через загострене усві домлення пастирської відповідальності за душі, а надто тому, що хотів бути поєднаним із Богом, а відтак із усіма людьми не через просте спілкування, а радше через споглядання. 

«Мені здавалося, що краще за все, ніби замкнувши двері відчуттів, відсторонившись від плоті та світу, зібравшись у самому собі, без крайньої потреби не стикатися ні з чим людським, бесідувати із самим собою та з Богом, жити вище від усього видимого й носити в собі чисті божественні образи, не змішані зі скороминущими відбитками земних речей. Бути й постійно ставати дійсно незаплямованим дзеркалом Бога й Божественного, здобувати світло до світла, переходячи від менш ясного до осяйнішого, через сподівання пожинати вже тепер блага прийдеш нього життя, долучатися до ангельського хороводу та, перебуваючи ще на землі, залишати землю й підноситися духом вгору. Якщо хтось із вас охопле мий такою любов’ю, той зрозуміє, про що я кажу і пробачить мені те, що я тоді переживав».

Через три місяці, за порадою св. Василія, побоюючись чинити опір волі Божій, Григорій повертаєть Назіанз, де енергійно намагається встановити згоду поміж православними, а також підтримує своїх літніх батьків. Упродовж десяти років він лишався для Назіанза зразковим пастирем – смиренний учень Господній, служитель Його слів та розпорядник Його благодаті, правило віри та живий образ євангельської досконалості.

361 р. імператор Юліан, відступництво якого Григорій передрікав іще коли вони разом вчилися в Афінах, розпочав спроби відродити язичництво й заборонив дітям християн здобувати освіту. Свт. Григорій відповів на це низкою блискучих промов та піднесених поем, в яких він висловлював таїни віри такою філігранною і багатою мовою, у таких розкішних образах, що вони лишають позаду твори великих античних риторів. Трудами свт. Григорія та інших отців Церкви тієї доби елліністична культура була не просто християнізована, вона була далеко перевершена власне християнською, православною культурою, що всотала й преобразила найвищі здобутки античності.

370 р. свт. Григорій та його батько зробили чимало для того, щоб свт. Василій був обраний на Кесарійську кафедру і визнаний очільником партії православних. Почуваючись більш вільно, ніж Василій, що був у всіх на очах і мусив діяти стримано, Григорій відкрито проповідував божественність Святого Духа, яку ставили під сумнів єретики-македоніани, й сміливо викривав переслідування з боку імператора Валента. Двоє друзів здобули таку повагу народу, що імператор не насмілювався зачіпати їх, і вони лишилися єдиними православними, яких тоді обминули репресії.

372 р., попри бажання Григорія (схвалене Василієм) залишити пастирські обов’язки одразу після смерті батьків, він усе ж був висвячений своїм другом на єпископа маленького містечка Сасими, на кордоні двох Каппадокій Першої та Другої. Незважаючи на свою любов до Василія та турботу про благо Церкви, свт. Григорій не схотів прийняти на себе цей тягар і втік у гори, сподіваючись знайти у Бога розраду у своїх негараздах. Наполегливі прохання батька змусили Григорія повернутися у Назіанз, щоб керувати цією Церквою на посаді заступника єпископа.

Після смерті батька, який сягнув майже столітнього віку (374), та смерті св. Нонни невдовзі по тому, Григорій, приставши на невідступні благання вірних, погодився залишатися у місті до обрання нового єпископа, попри поганий стан здоров’я, до якого призвели хвороба, суворе подвижництво й постійні битви за віру. Але, збагнувши, що мешканці міста відтягують вибори, бажаючи, щоб він перебував на кафедрі довше, Григорій знову потай утік до Селевкії, столиці Ісаврії (375), де усамітнився в монастирі св. Фекли, сподіваючись нарешті віднайти мир. Але й тут йому довелося відстоювати істинну віру перед лицем аріан, що непримиренно сіяли скрізь чвари.

На початку 379 р. Церква вдягнулась у траурні шати по смерті стовпа Православія, свт. Василія, однак уже через кілька днів змінила їх на світлий одяг, коли єретика Валента замінив на троні Феодосій Великий, вірний захисник Нікейської віри. Очі всіх православних з надією звернулися до Григорія, найбільш гідного представника віри та її найбільш промови стого речника.

Віруючі Константинополя, чия Церква вже більше сорока років перебувала в руках єретиків, просили Назіанзького єпископа прийти до них на допомогу. Григорій мусив знову відірватися від радості божественного споглядання задля турбот про мир Церкви. Він прибув до Константинополя, озброєний нездоланною могутністю свого слова та силою своїх чудес. Він зупинився на віллі, що належала його батькам, і незабаром православний народ почав сходитися туди все більшим потоком, щоб мати змогу послухати його натхненні проповіді. Тож через короткий час будинок перетворився на церкву, звану Анастасія («Воскресіння»), адже права віра, яка фактично померла у столиці, була відроджена тут завдяки промовам святителя. 

Виступаючи проти численних єретиків та різних сект, святий полонив своїх слухачів своєю красномовністю, долаючи тонкі софізми та аргументи плотської мудрості гострим мечем Божого слова. У циклі з п’яти промов, який і приніс йому прозвання «Богослова». він спершу наголосив, щодо обговорення таїн Божих не можна підходити як до звичайних предметів, а лише в певний час і належним чином очистившись, Потому він остаточно довів непізнаваність Божого Єства, божественність Сина та Святого Духа.

Більше від усіх інших отців, свт. Григорій воло дів мистецтвом виражати у стислих парадоксальних висловах якнайглибші тайни віри. Його визначення настільки досконалі, що найвидатніші богослови прийдешніх століть присвячували цілі трактати тлумаченню їх. Водночас вони настільки прекрасні, що чимало з них було вжито поетами у літургійних піснеспівах на великі свята церковного року. Твори свт. Григорія, що їх читали та вчили напам’ять, наче Святе Письмо, є своєрідною словесною іконою: вони переносять на небо і посвячують у невимовні таїни. Його мова настільки довершена, що поряд нею вмовкає будь-яке інше слово, і душа, закохана із Слово Боже, природним чином поринає у мовчазну молитву.

Суворий та непохитний в усьому, що стосується віросповідання, свт. Григорій був м’яким та співчутливим до всіх людей, грішних чи введених в оману. Він виправляв звичаї, являючи взірець християнської поведінки власним життям, вільним від усіх мирських спокус, суворістю подвигів, терпінням випробувань та хвороб. Чимало з його слухачів радикальним чином змінювали своє життя, побачивши, як живе він сам.

Цей очевидний успіх проповіді Григорія швидко викликав жваве протистояння з боку сектантів, чия заздрість спричинила безглузді наклепи на нього. Утім, ці підступи не змусили його втратити терпіння, лагідність і любов до ворогів. Пасхальної ночі 379 р. єретики – учні Аполінарія, вчення якого він блискуче спростував, – увірвалися до церкви Анастасії та, сіючи паніку серед присутніх, почали закидати святого камінням. Їм не вдалося завдати Григорію смертельного удару, хоч сам він прагнув завершити перегони земного життя, здобувши мученицький вінець.

Після цього випробування його притягнули до суду, наче злочинця, але він вийшов переможцем і спонукав своїх друзів пробачити наклепників. Стриманість, милосердя та справедливість цього досконалого учня Христового врешті-решт викликали ворожість обох партій: як єретиків, сповнених ненависті до Православія, так і надто ревних православних.

Хоча, завдяки сміливій боротьбі Григорія, єресь начебто відступила, диявол не забарився посла ти Григорію нові випробування, в особі філософа з Александрії на ім’я Максим. Той, спершу приховуючи свій підступний задум, заручився пова гою Григорія, але згодом виявив справжнє обличчя, домігшись незаконного обрання єпископом Константинополя й почавши сіяти у Церкві чвари та скандали. Свт. Григорій, лагідний та стриманий, був готовий залишити свою кафедру, не бажаючи від повідати самозванцю запеклістю та ненавистю. Але народ, стихійно повставши проти Максима, благав пастиря не лишати його в лапах вовків, що накинулися на Христове стадо. Вони казали: «Якщо ти нас покинеш, отець, знай, що забереш із собою і Святу Трійцю».

Нарешті святителя вмовили, і він звернувся по допомогу до імператора Феодосія, який перебував тоді у своїй резиденції у Фессалоніках. Той вигнав самозванця і невдовзі з тріумфом повернувся до столиці після перемоги над варварами 24 листопада 380 р. Наступного ж дня імператор звелів повідбирати в аріан захоплені ними храми та призначив обрання свт. Григорія єпископом столиці імперії. Останній, досі мріючи лише про спокій та усамітнення, спробував було відмовитися, але мусив підкоритися га рячим наполяганням народу. Однак, оскільки він уже був єпископом іншого міста, його перехід на Константинопольску кафедру мав бути затверджений собором. Наступного, 381-го, року Феодосій зібрав Другий Вселенський Собор, що одностайно визнав обрання Григорія та засудив єресь пневматомахів (македоніан). На цьому Соборі було остаточно подолано аріанство в усіх його різновидах.

Утім, радість, принесена цією перемогою, невдовзі була захмарена смертю знаменитого Антіохійського єпископа Мелетія [25 лют.], що головував на Соборі. Григорія запросили очолювати наступні за сідання, на яких вирішувалося питання про голову Антіохійської кафедри, впродовж багатьох років роз діленої розколом поміж православними – прибічни ками Мелетія та прибічниками Павліна. Упевнений, що єпископа, який залишився в живих, визнають усі, Григорій підтримав Павліна, але несподівано стикнувся із запеклим протистоянням опозиції та інтригами між східними єпископами. Вони навіть підіслали молодого єретика, щоб той убив святителя. Проте тієї миті, коли злочинець хотів накинутись на Григорія, його раптом щось спинило, і він упав у сльозах до ніг святого, сповідаючись у своєму задумі. Григорій підняв його із землі, ласкаво обійняв і закликав, зрікшись єресі, присвятити себе Богові. Інші єпископи, прибічники Павліна, закидали святителю, буцімто він був переведений з однієї кафедри на іншу всупереч церковним канонам. Григорій був виснажений цими таємними підступами, а його серце розривало видовище розділень у Церкві Христовій. Чужий усякому марнославству та пошукам влади, він проголосив у зібранні, що його найбільше бажання посприяти миру, якщо його перебування на Константинопольській кафедрі спричиняє чвари, то хай його кинуть у море, неначе Іону, щоб утихомирити цю бурю, аби лише православна віра залишалася непорушною. З цими словами він покинув Собор, а згодом пішов благати імператора, щоб той дозволив йому піти, а сам, своєю владою, відновив єдність і злагоду в Церкві. 

В останній і найбільш зворушливій зі своїх промов він прощається з церквою Анастасії – своєю славою та своїм вінцем, із собором св. Софії та іншими храмами столиці, в якій він відновив праву віру й добрі звичаї, вготовляючи їй тисячолітню славу. Він вітає свій клір, монахів, дів, убогих і навіть єретиків, яких він привів до істинної віри, потому прощається зі Сходом та Заходом, між якими відтепер запанував мир, із Ангелами-Хранителями своєї Церкви та з усією своєю паствою, яку він доручає Пресвятій Трійці.

Після цього святитель залишив Константинополь, передавши кафедру свт. Нектарію [24 жовт.]. Він повернувся на деякий час у Назіанз, щоб підшукати на це місце номінального єпископа. Коли таким був обраний його двоюрідний брат Євлавій (383), Григорій остаточно віддалився у сімейний маєток в Аріанз. Там, виснажений хворобою та численними обов’язками, яких він ніколи не бажав, святий нарешті зміг провести кілька останніх років у безмовності та в усамітненні. Але, як відданий вартовий, він все ж не перестав пильнувати за чистотою віри. Святитель продовжував писати догматичні послання, в яких спростовував нові єресі, закликав Нектарія та інших православних єпископів до більшої справедливості, надавав духовним чадам мудрі поради щодо духовного вдосконалення, а також писав дивовижні поеми давньогрецькою мовою. Так, зі скрушеним, смиренним серцем та умом, постійно зосередженим на спогляданні неосяжних таїн Святої Трійці, цей вірний слуга Божий, якому мимоволі довелося стати борцем, 390 р. віддав Господу свою душу.

Молитвами святих Твоїх

Господи Ісусе Христе

помилуй нас!

Амінь

Джерело “Житія святих укладені на Святій Горі Афон. Синаксар. Т.2. Лютий”

Видання здійснена за підтримки Фонду пам`яті Блаженнішого Митрополита Володимира