Господь довготерпеливий і милосердний, і навіть вирок і осудження Він звершує не поспіхом, але дає кожному можливість і час на покаяння, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

у тринадцяту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Цього недільного дня з євангельського читання, яке подається нам Церквою для настанови, ми чуємо притчу Спасителя про виноградник та негідних робітників у ньому. Як і все у Священному Писанні, ця притча є багатогранною, а тому, щоби більшу користь отримати від неї, послідовно розглянемо декілька її аспектів, кожен з яких для нас є корисним та повчальним.

Найперше слід звернути увагу на час і обставини виголошення притчі, адже вони є важливими для правильного її розуміння. Виголошується вона після входу Господнього у Єрусалим, наступного дня, тобто у понеділок, коли Син Божий, після ночівлі у Вифанії, повертається до храму для проповіді. При чому ранок цей розпочинається з того, що за словом Господа Ісуса Христа в одну мить засихає безплідна смоковниця, на якій Спаситель не знайшов плодів, а саме лише листя.

Звернімо увагу, що з одного боку стається це ніби раптово і тому викликає здивування учеників. Але з іншого боку це є символічна дія, яка знаходить своє роз’яснення, зокрема, у притчі про безплідну смоковницю, яку ми читаємо у 13-ій главі Євангелія від Луки. «Один чоловік – говорить Господь, – мав у своєму винограднику посаджену смоковницю, і прийшов шукати плоду на ній і не знайшов. І сказав виноградареві: ось третій рік я приходжу шукати плоду на цій смоковниці і не знаходжу; зрубай її, навіщо вона і землю займає? Але той сказав йому у відповідь: господарю, залиш її і на цей рік, поки я обкопаю її і підсиплю гноєм. Можливо, дасть вона плід; а якщо ні, наступного року зрубаєш її» (Лк. 13:6-9).

У свою чергу, ця притча відсилає нас до слів проповіді Іоана Хрестителя, який говорив: «Створіть же плоди, достойні покаяння, і не думайте говорити в собі: отця маємо Авраама. Кажу бо вам, що Бог з каміння цього може створити дітей Авраамові. Вже й сокира при корені дерева лежить: всяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубується і вкидається у вогонь» (Лк. 3:8-9).

Отже, насправді не раптово Господь промовляє до смоковниці: «Нехай не буде надалі від тебе плоду повік» (Мф. 21:19), і вона відразу засихає, але звершує пророчу дію, стверджуючи чудом слово, раніше ним проповідуване. Зверніть увагу на те, що у притчі про смоковницю згадується про три роки, протягом яких господар приходить шукати плоди на дереві. Вказівка ця очевидно теж не є випадковою, бо саме протягом понад трьох років Спаситель публічно проповідував Євангеліє. Але ті, до кого Він прийшов, не прийняли Його, не почули голосу ані Іоана Хрестителя, ані Самого Господа, не створили плодів, достойних покаяння. А відтак були відкинуті й осуджені, як безплідне дерево.

Далі Господь проповідує у храмі та викриває начальників і вчителів народу, використовуючи притчі. Притча, яку ми сьогодні чуємо з читання, у 21-ій главі Євангелія від Матфея називається «другою», бо перед нею Спаситель звертається до служителів храму і старійшин з іншою притчею – про двох синів, кожному з яких господар велів піти працювати у винограднику. Перший, сказавши «не хочу», згодом розкаявся і пішов, а другий, сказавши «іду, господарю», не пішов. «Котрий з цих двох виконав волю батька? – запитує Спаситель слухачів. – Кажуть Йому: перший. Ісус говорить їм: істинно кажу вам, що митарі і блудниці поперед вас йдуть у Царство Боже» (Мф. 21:31).

Отже, саме у контексті цих євангельських подій, а також попередніх дій та слів Спасителя, слід розглядати нам притчу про злих виноградарів, бо цей контекст дає нам пряме розуміння значення притчі. Адже злими виноградарями є якраз ті, хто слухав притчу, а промовляв її той самий Син, якого Господар виноградника послав до злих робітників зі словами: «Посоромляться сина мого. Але виноградарі, побачивши сина, сказали один одному: це спадкоємець, ходімо уб’ємо його і заволодіємо спадщиною його. І, схопивши його, вивели геть з виноградника і вбили» (Мф. 21:37-39).

Саме так і станеться за кілька днів, коли первосвященники і старійшини, з якими тепер розмовляє Спаситель, зібравши раду, осудять Його на смерть, Він буде виведений поза стіни Єрусалима і страчений на хресті. Але вже зараз ті, хто вчинять це зло, висловлюють самі собі осудження, бо відповідаючи на питання Христа: «Коли прийде господар виноградника, що він зробить з цими виноградарями? Говорять Йому: злочинців цих покарає смертю, а виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддаватимуть йому плоди своєчасно» (Мф. 21:40-41).

Таким чином пряме і безпосереднє значення притчі полягає в осудженні, чи навіть краще сказати – самоосудженні первосвященників та старійшин, яким від Бога було доручено виноградник, тобто народ Ізраїля, але вони замість того, щоби приносити добрі плоди, виявилися жорстокими, і Сина Божого осудили на смерть, бажаючи привласнити собі і сам виноградник. Вони виглядали, як плодоносне дерево, але залишалися безплідними.

За кожним архієрейським богослужінням звучать слова з 79-го Псалма, які промовляє ієрарх, звертаючись до народу та благословляючи його: «Споглянь з небес, Боже, і подивись! Завітай у виноградник цей. І охорони його, бо його насадила правиця Твоя» (Пс. 79:15-16). Псалмоспівець називає виноградною лозою безпосередньо народ Ізраїля (Пс. 79:9-10), і коли зараз у притчі Господь Ісус Христос говорить про виноградник, то слухачі правильно розуміють думку, яку Він хоче їм відкрити, а саме, що вони, начальники народу, є тими злими виноградарями, які будуть покарані, а сам виноградник, тобто народ Божий, буде переданий для турботи іншим виноградарям, які належно піклуватимуться про нього і віддаватимуть плоди Богові.

Цим оновленим виноградником є Церква Христова, діти Авраама у вірі, грішники, які розкаялися, нащадки язичників, які, як перший з синів у притчі, спочатку не схотіли виконати волю Отця Небесного, але потім через проповідь апостольську навернулися.

«Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого. Хто не буде в Мені, той буде відкинутий геть, як гілка, і всохне; а такі гілки збирають і кидають у вогонь, і вони згоряють» (Ін. 15:5-6) – так сповіщає нам Спаситель, нагадуючи, що хоча ми, християни, і перебуваємо у винограднику Церкви Божої, однак якщо кожен з нас особисто не буде живитися від Нього, Глави Церкви, як гілки живляться від лози, то буде безплідним, всохне і сам себе осудить на відкинення і вогонь вічний.

Відтак, ще одне значення притчі – історичне. Бо виноградник – це народ Ізраїля, насаджений Богом для принесення плодів праведності, чудесно вирощений від похилих віком бездітних Авраама і Сарри. Однак Писання Старого Завіту дає багато свідчень того, як покликані Богом – не здійснювали свого обов’язку, як часто ухилялися від виконання заповідей і навіть зрікалися Самого Бога, кланяючись ідолам та живучи в нечесті за гріховними похотями сердець своїх.

Тому Господь посилав до народу Свого слуг-пророків, але їх не хотіли слухати та «схопивши слуг його, кого побили, кого вбили, а кого побили камінням. Знову послав він інших слуг, більше, ніж перше; і з ними зробили так само» (Мф. 21:35-36). Однак, не бажаючи загибелі грішників, Господь послав у світ Сина Єдинородного, і Він став тим наріжним каменем, про який згадує Спаситель після завершення притчі, запитуючи слухачів: «Невже ви ніколи не читали в Писанні: камінь, який відкинули будівничі, той самий став наріжним каменем? Це від Господа, і дивне в очах наших» (Мф. 21:42).

Який же висновок маємо зробити з почутого ми з вами, дорогі брати і сестри?

Найперше – що Господь довготерпеливий і милосердний, і навіть вирок і осудження Він звершує не поспіхом, але дає кожному можливість і час на покаяння. Він звіщає грішникам Свою волю, нагадує про заповіді, яких слід дотримуватися, про що докладно ми чули також минулого недільного дня.

Однак, якщо замість того, щоби приносити добрі плоди, ми відкидаємо і слова Писання, сповіщені через пророків та апостолів, і не слухаємо Самого Сина Божого, виганяючи Його за межі свого життя так, ніби ми самі є його власниками – то і до нас, як до злих виноградарів, неодмінно прийде час звіту та відплати. І якщо не потурбуємося, щоби бути справді плідними, щоби покаяння наше і все життя приносило істинно добрі плоди, а не було лише формальністю – то як безплідна смоковниця всохнемо, як неродюче дерево і сухі гілки з виноградника – будемо зрубані та вкинені у вогонь невгасимий, як злі виноградарі – будемо справедливо погублені, прийнявши достойне за свої гріхи.

Відтак, другий висновок, пов’язаний з попереднім, який маємо зробити та покласти собі на серце – що виноградником є наше життя, а кожен з нас особисто – є працівником у ньому. Не ми самі собі дали життя, але як дар кожен з нас його отримав від Бога Творця. Бо Він – Єдиний, Хто, як засвідчив апостол Павло під час проповіді у афінському Ареопазі, дає «усьому життя i дихання‚ i все» (Діян. 17:25). Тож якщо ми не будемо слухати настанов Божих, сповіщених як через Писання, так і через служителів Господньої волі, якщо будемо безсоромно відкидати Самого Сина Божого, якщо вважатимемо що життя – це виключно наша власність, наше особисте діло, і ми можемо розпоряджатися ним на власний розсуд, як нам заманеться, – тоді не уникнемо відплати за гріхи та вічного осудження.

Це нагадування стосується загалом усіх нас, християн, але також у особливий спосіб притча, яку сьогодні чуємо під час літургії, є нагадуванням про відповідальність для священнослужителів. Бо Церква Христова є виноградником, а священники та єпископи є покликаними Богом працівниками в ньому. Тому нам слід пам’ятати про цю відповідальність, щоби не успадкувати осудження злих виноградарів. Адже, як говорить Спаситель: «Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й спитають» (Лк. 12:48).

Дорогі брати і сестри!

На завершення хочу також нагадати, що нинішній недільний день є Днем молитви за довкілля. Від початку, сотворивши людину, Бог доручив їй піклуватися про інше творіння, насолоджуючись плодами від нього. Однак гріх спотворив наше ставлення до природи, спонукає до бездумного споживацтва і нищення виноградника Божого творіння, в якому ми не власники, а лише опікуни і працівники. Тому підносячи сьогодні молитви за збереження довкілля, пам’ятаймо і про цю нашу відповідальність, щоби нам, коли прийде час, передати добрий виноградник світу цього для блага наступного покоління, а самим прийняти не осудження від Творця за бездумне знищення, а винагороду за дбайливу опіку над творінням.

Тож трудімося гідно у винограднику Божому і віддаваймо Господу в усьому належний плід!

Амінь.

35 років тому в таборі в Пермській області в Росії загинув поет і правозахисник Василь Стус

Український поет і правозахисник 47-річний Василь Стус загинув у таборі в селі Кучино Пермської області в Росії 4 вересня 1985-го. Перед тим оголосив голодування.

“Сенс репресій, вчинених наді мною, подвійний. Перший сенс – розправитися з людиною, яка уже 15 років несхибно стоїть на обороні скривджених. Другий сенс – конфіскувати весь мій літературний набуток”, – зазначав він у заяві 8 жовтня 1980-го до голови суду, який тоді виніс вирок, – 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Це було вже 2-е ув’язнення. Перше відбував у 1972-1979-х у таборах у Мордовії та примусових роботах на золотих копальнях у Магаданській області.

28 серпня 1985-го потрапив у карцер табору – “за порушення режиму”. На нарах можна перебувати лише 8 годин – з відбою до підйому. Того дня Стус читав книжку спершись на горішні нари ліктем. У робочий час це заборонено. Черговий офіцер склав рапорт, що Стус у робочий час лежав на нарах і вступив з ним у прирікання. За це поет отримав 15 діб карцеру. У карцері Стус оголосив сухе голодування.

Перед цим табірні наглядачі знищили його збірку “Птах душі” з 300-ма віршами. Стус кілька разів оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

Патріарх УГКЦ закликає приєднатися до вселенської молитви і посту за Ліван

Патріарх УГКЦ, відгукуючись на прохання Папи Римського Франциска, закликає усіх вірних Української Греко-Католицької Церкви 4 вересня долучитися до вселенського дня молитви і посту за Ліван.

Про це повідомляє сайт Синоду єпископів УГКЦ.

Святіший Отець Франциск під час загальної аудієнції у середу, 2 вересня, закликав усіх католиків та представників інших конфесій і релігій пережити всесвітній день молитви і посту за Ліван цієї п’ятниці, 4 вересня.

“Пожертвуймо нашу молитву за весь Ліван і за Бейрут. Виявімо близькість також і через конкретні жести милосердної любові, як і в інших схожих ситуаціях”, — закликав єпископ Рима, запросивши також представників інших конфесій і релігій приєднатися до цієї ініціативи у притаманний для них спосіб.

З цієї нагоди в імені Папи Римського країну відвідає Державний секретар Святого Престолу кардинал П’єтро Паролін.

Попередньо Отець і Глава УГКЦ висловив духовну солідарність нашої Церкви зі Східними Католицькими Церквами регіону, усіма християнами і всім ліванським народом з приводу смертельного вибуху, яких пролунав у Бейруті 5 серпня 2020 року. Потужний вибух у столичному порту забрав життя понад сотні осіб і залишив бездомними близько 300 тисяч людей.

“Дорогі брати і сестри, ми поруч із вами. Ми просимо Господа, щоби Він полегшив ваші страждання, аби Він прийняв у свої обійми невинні жертви і Його нескінченна любов подала зцілення розбитим серцям! Нехай наш Господь, який Своєю смертю та святим воскресінням смерть подолав, прийме душі померлих і дарує їм вічний упокій у Своєму Царстві. Нехай Господь дарує Свій зцілюючий мир серцям усіх тих, хто втратив близьких у цій трагедії. Огортаємо вас своєю молитвою та солідарністю у вічній надії на воскресіння”, — йдеться в листі Блаженнішого Святослава до чотирьох Патріархів Східних Католицьких Церков у Лівані.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

ВІЙНА ТА ЇЇ ВИКЛИКИ

Христос посеред нас! І є і буде!

Війна. Як важко примиритися з фактом її існування в ці сні серпневі дні.

Сяє сонце, стоять  тихі вечори, всі зайняті своїми повсякденними справами.  А в цей час на сході нашої країни стріляють , там вбивають, там гинуть люди. Міста лежать в руїнах, залишають свої будинки біженці, страждають полонені…

Війна стала страшним одкровенням для України. Відомо, що на самому початку збройного протистояння в більшості бійців українських військових частин, розташованих у Криму, існувало психологічне табу. Вони не могли вистрілити, не могли натиснути на курок, знаючи, що перед ними їхні сусіди – люди, Які сповідують з ними одну й ту саму християнську віру і говорять зрозумілою їм мовою…

Минув час. Полягли в бою товариші по зброї. Оголило свою сутність поняття гібридної війни, І наші солдати стали стріляти у відповідь, розуміючи, що іншого способу захистити свою землю та країну від насильства і крові в них просто немає…

Як правильно визначити формат збройного конфлікту на сході України? З чим ми маємо справу? З громадянською  війною? Або ж, враховуючи факт військової підтримки сепаратистів з боку сусідньої держави, ми маємо визнати, що наші війська відбивають напад зовнішнього агресора?

На початку протистояння  в багатьох храмах підносилася молитва про припинення «міжусобної брані». А останнім часом серед православних християн набула поширення інша молитва: « Збережи нас Господи, від руки грішника, від людей неправедних визволи нас;  заборони чужинцям, що прагнуть війни…».

Як же складно вимовити вже саме слово: «війна». І, Як не хочеться признатися собі, що у твій дім, у твою у твою країну прийшло це страшне горе! Слово «конфлікт» (навіть зі страхітливим додатком «збройний») дозволяє нам зберігати певну дистанцію, роблячи вигляд, що все, що діється, безпосередньо нас не стосується…

Жах війни – в її загальному характері. Під час Другої світової ніхто не говорив про представників гітлерівського режиму. У вжитку були інші, більш узагальнюючі  і страшні слова… Для народів СРСР слова «німці» і «фашисти» були синонімами, а в очах німців кожен радянський солдат був «росіянином» і «комуністом».

Будь Яке узагальнення таїть у собі неправду. Але нема нічого страшнішого, ніж узагальнення під час війни, коли люди починають масово мислити категоріями «свої» і «вороги», не зважаючи за останніми навіть права, яким, без сумніву, їх наділив Сам Бог, – права на життя.

« якщо вам доведеться зі зброєю в руках захищати свою землю, то постарайтеся зробити це так, що б у вашому серці не було місця для ненависті до російського народу», – повчав перед смертю своїх синів один православний священик. Це було наприкінці квітня, і тоді його прохання для багатьох пролунало трохи дивно. Минуло чотири місяці, і один з його синів, узявши до рук зброю, записався в один із добровольчих батальйонів….

І тепер перед ним стоїть завдання: захистити свою Батьківщину від зовнішньої агресії, але, як заповів покійний батько-священик, зробити це так, щоб у серце не проник дух ненависті.

Воювати без ненависті в серці – завдання надскладне, але тільки таке ставлення до війни можна вважати християнським. Святе Письмо чітко визначає, звідки походить зло.

Від серця виходять злі помисли, – говорить Спаситель, – вбивства, перелюбства, любодіяння, кражі, лжесвідчення, хула (Мф. 15:19). Серце людини – серцевина її існування, те місце,  де гніздиться її свобода і здійснюється її вільний вибір. Тому вимога воювати, зберігаючи серце від ненависті – не що інше, як вимога воювати, мінімізуючи зло.

Природа війни – ненависть. Адже будь-яка війна – це зовнішній, фізичний, прояв одного з головних людських гріхів. І коли вони були в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, й убив його (Бут. 4:8), – описує Книга Буття перше в історії людства вбивство. Відтоді було безліч вбивства і воєн. Але щоразу, коли повставала людина на людину і народ на народ, вони приходили до цього шляхом Каїна: не впоравшись із гріхом і відкривши своє серце для духу ненависті.

Війни бувають різні, святі отці чітко відрізняли війни справедливі та оборонні від воєн наступальних та завойовницьких. Так, на думку учня святителя Іоанна Златоуста преподобного Ісидора Пелусіота, причиною більшості воєн є злочинне бажання чужої власності.

Разом із тим преподобний Ісидор розділяє війни на аморальні й етично виправдані. Не всі, хто бере участь у війні, вважав преподобний, заслуговують осуду за вчинення беззаконня. «Тим же, хто вершить помсту помірковано, не слід докоряти, бо вони роблять справу законну».

Поза всяким сумнівом , війна, яка прийшла сьогодні на нашу землю, є для українського народу війною оборонною. Українські солдати не воюють на території інших країн: вони захищають свою землю і цілісність своєї держави. «Навіщо ви прийшли на нашу землю?» – часто питають українських військовослужбовців по-сепаратистськи налаштовані мешканці Донбасу. І хоча Донбас ніколи не був окремою державою, їхні почуття можна якось зрозуміти. Адже ці люди народилися і виросли на цій землі…

Але як зрозуміти тих, хто зі зброєю в руках прийшов на нашу землю? Як виправдати людину, яка намагається насильно відірвати від України частину її території? Як виправдати перед Богом здійснені в ім. я геополітичних інтересів і цінностей вбивства та насильства?

Тут доречно згадати слова святителя Філарета (Дроздова): « Війна – страшна річ для тих, хто вдається до неї без потреби , без правди, з жагою корисливості або переваги, що перетворилася на жагу крові. На них лежить тяжка відповідальність за кров та біди своїх і чужих. Але війна – священна справа для тих, хто приймає її як потребу – на захист правди, віри, батьківщини» (Вибрані праці, листи, спогади).

Українські воїни захищають свою землю. І це робить їхню справу морально виправданою. Однак це автоматично не звільняє нас від відповідальності за свої вчинки та почуття. Ми повинні захищатися, але не ненавидіти. Ми повинні відстоювати територіальну цілісність своєї країни, але у нас нема права  на множення зла.

Війна ставить нас перед кількома викликами.

Перший із них – це виклик дієвої любові до ближніх. Адже, беручи в руки зброю, християнин робить це з любові, щоб таким чином захистити свій народ від зовнішньої агресії, виконуючи заповідь Самого Спасителя: немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх (Ін. 15:13).

Наступний виклик  – вберегти своє серце від духу ненависті. Роблячи добру справу, не можна дозволити собі, щоб у наш розум і почуття проникли ненависть і злоба.

Помста – один із глибинних механізмів нашої психіки, який вимагає, щоб зло було не тільки зупинене, а й адекватним чином покаране.  «Око за око, зуб за зуб» – багато людей люблять цитувати відомий фрагмент із Книги Левит, забуваючи, що це встановлення свого часу мало на меті не тільки покарання, а й також обмеження відплати…

Де межі дозволеної відплати під час війни? Це складне моральне питання! Але ясно одне: бажаючи зберегти свою душу на життя вічне, ми не маємо права множити зло і творити справи беззаконня, навіть якщо так робить агресор.

Катування і приниження полонених, образа і ненависть … Навіть якщо так чинять із нашими бійцями в цій страшній війні наші противники, до цього не повинні вдаватися українські воїни. Адже ми маємо пам`ятати: щоразу, як здійснюємо беззаконня, від нас і нашої справи відвертається Господь, в якому єдина наша надія на порятунок і перемогу.

Нарешті, третій з глобальних викликів війни – це виклик довіри до Бога… Війна – це завжди насильство і зло, і наше моральне почуття тут може на якусь мить засумніватися в Божих всезнанні і всемогутності.

«Господи, де Ти?» – зверталися під час воєн люди до Бога протягом всієї історії. – Де Твоє милосердя? Де Твоє провидіння і благодатна допомога? Чому Ти не зупиниш зло? Чому зараз же, негайно, не покладеш межу насильству і стражданням?».

У вас і волосся на голові все пораховане, – передає слова Христа Євангеліє від Луки, яке ми чули сьогодні за Літургією (Лк. 12:7). Але як зіставити ці слова Господа з тими обставинами, які відкриваються нам сьогодні? Як не втратити віри в милосердя і всемогутність Бога, осягаючи всю несправедливість і біль війни?

Християнське віровчення чітко свідчить, що війна є наслідком гріха, отже, відповідальність за неї несе не милосердний і людинолюбний Бог, а людина, яка відкриває своє серце для ненависті і злоби.

Але чого варті ці слова без реальної довіри нашої душі до Бога?

Людина створена за образом Бога і тому має свободу самовизначення в добрі і злі. Але як же складно нам прийняти цей мученицький вінок свободи! як складно стояти у свободі! як складно кожну мить свого життя пам`ятати про те, що ми особисто відповідальні і за свої власні вчинки, і за той світ, в якому живемо!

Довіритися Богові під час війни складно як для солдата, котрий тримає в руках зброю, але одночасно сам наражається на смертельну небезпеку, так і для беззбройного, котрий будь-якої миті може зазнати насильства з боку воюючих. Але згадаємо слова Спасителя: кажу ж вам, друзям Моїм: не бійтеся тих, що вбивають тіло і потім нічого більш зробити не можуть; але скажу вам, кого боятися: бійтеся того, хто, вбивши, може вкинути в геєну: так, кажу вам, того бійтеся (Лк. 12:4-5).

Ким би важким не був нинішній час для нас і нашої країни, не забуватимемо: це життя – тільки врата до життя вічного, і кожну його мить треба прожити так, щоб, зустрівшись із нами лицем до лиця після нашої смерті, Господь вивив у нашому серці справжнє бажання правди і богоспілкування, і відкрив перед нами врата в Царство Небесне, Царство Любові.

Христос Спаситель нехай перебуває з усіма нами, зміцнюючи кожного з нас у своєму служінні Богові та нашій Батьківщині.

Христос посеред нас! І є, і буде!        

О, всехвальна Мати, що породила понад всіх святих Святіше Слово, прийми нинішнє моління наше і рятуй нас від усякої напасти та охорони від мук вічних тих, що співають ради Тебе: Алилуя!

ВІЧНА ПАМ`ЯТЬ ЗАХИСНИКАМ УКРАЇНИ!

 

Прощення означає відмову від задоволення справедливості за вчинену перед нами провину, через виявлення любові до того, хто її за своїми вчинками не заслуговує, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

в одинадцяту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні з євангельського читання ми чуємо притчу про немилосердного позичальника, яка покликана навчити нас прощати провини тим, хто завинив перед нами. Здатність до прощення – одна з важливих християнських чеснот. Більше того, вона – необхідна умова для досягнення людиною спасіння, тому важливо для всіх нас досягати і плекати її.

У 18-ій главі Євангелія від Матфея, де вміщено притчу, яку Церква подає нам для настанови у цей недільний день, вона є ніби підсумком і відповіддю на два питання: про смирення і прощення.

Адже розпочинається глава з питання учеників: «Хто більший у Царстві Небесному?» (Мф. 18:1). У відповідь Господь кличе дитину, ставить її посеред них і каже: «Хто упокориться, як дитя це, той і більший у Царстві Небесному. І хто прийме одне таке дитя в ім’я Моє, той Мене приймає» (Мф. 18:4-5).

Чому взагалі виникає це питання – хто більший у Царстві Небесному? Тому, що як ми знаємо з Євангелія та інших історичних джерел, юдеї очікували на Месію, якого уявляли величним земним царем. А всякий, хто хоча б трохи знає про те, за якими принципами діє земна влада, розуміє, що у царстві, як і у будь-якій іншій формі володарювання, є начальники та підлеглі, є ті, хто дає вказівки, і є виконавці, є старші начальники і є молодші. І тому, уявляючи Царство Небесне саме як щось, подібне до царювання земного, ученики і запитували, хто буде в ньому начальствувати.

У відповідь на ці міркування Спаситель і наводить приклад дитини, адже він повністю суперечить уявленням про земну владу. Бо не може дитина віддавати накази дорослим та керувати ними, але навпаки – батьки та інші старші дають їй вказівки, що робити, а чого уникати. А вона з любові, маючи довіру до добрих намірів старших та сподіваючись для себе блага, підкоряється цим настановам та вказівкам.

Всі ми – діти нашого Небесного Отця. Тому якщо хочемо мати місце у Його Царстві – повинні бути смиренними і покірними, як виховані у добрі діти є смиренними і покірними добрій волі батьків та старших. Бо і Сам Господь Ісус Христос, як Син Божий, виявив смирення і покірність перед Отцем, взявши гріхи світу, віддавши Себе на хресну смерть заради нас і нашого спасіння. Все це Він здійснив не заради того, щоби отримати владу, хоча і справді отримав її, але заради любові, виконуючи послух волі Отця та турбуючись про усіх нас – Своє творіння.

Тому Господь і прирівнює Себе до дитини – так само, як і у провіщенні про Страшний Суд Він прирівнює себе до голодних, спраглих, нагих, хворих та інших потребуючих, добрі справи щодо яких Він приймає як ті, що виявлені безпосередньо щодо Нього.

У такий спосіб Спаситель ніби розриває усталене уявлення про начальників та підлеглих, про тих, хто керує та керованих. Згадаймо, як на Тайній Вечері Господь умиває ноги і прислуговує ученикам, а потім подає їм таку настанову: «Царі народів панують над ними, і ті, хто володіє ними, доброчинцями звуться. Ви ж не так: але більший між вами хай буде як менший, а старший – як слуга. Бо хто більший: чи той, хто возлежить, чи той, хто услуговує? Чи не той, хто возлежить? А Я посеред вас, як слуга» (Лк. 22:25-27). «Бо і Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» – наводить слова Спасителя євангелист Марк (Мк. 10:45).

Таким чином Господь Ісус Христос, Якому віддано всю владу і правління, водночас є і найбільшим служителем і найбільше Себе упокорює – аж до смерті, і смерті хресної. І якщо ми бажаємо досягнути Царства Небесного, то також маємо себе упокорювати, смиряти, беручи за приклад Самого Сина Божого, йдучи за Ним і наслідуючи Його.

Саме зі смиренням у найтіснішому зв’язку знаходиться здатність прощати. Щоби побачити і зрозуміти цей зв’язок, необхідно поставити питання: в чому сутність прощення?

Сутність його полягає в тому, що той, хто прощає, упокорює себе. Як упокорює? Якщо одна людина вчинила гріх щодо іншої людини, то скривджений має право вимагати відновлення справедливості та рівнозначного відшкодування кривди. Цей принцип був сформульований у широко відомих старозавітних законах, про які читаємо у Книзі Вихід: «А якщо буде пошкодження, то віддай душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу, обпалення за обпалення, рану за рану, удар за удар» (Вих. 21:23-25). Тобто, постраждалий отримує владу над кривдником, і якщо втратив око – то злочинець також має втратити око, якщо було вибито зуб – злочинець має також позбутися зуба, і за всяке заподіяне зло винний має отримати рівнозначно.

Отже, закон справедливості дає кожному постраждалому владу над кривдником. Однак, виявити цю владу чи ні, залишається у волі постраждалого. Від нього залежить – вимагати вибити око чи зуба тому, хто вибив йому око чи зуба, або відмовитися від цього, тобто – простити.

При цьому маємо взяти до уваги важливу обставину, а саме – здатність добитися справедливості. Адже з досвіду нашого земного життя ми знаємо і не раз мали можливість пересвідчитися, що часто буває важко добитися справедливості, коли кривдник є сильнішим і не бажає визнавати своєї провини. Бо у такому випадку справедливість дає нам право на покарання для винного, але чи маємо ми здатність покарати, тобто добитися справедливості?

Чому важливо наголосити на цій обставині? Тому, що вона є ключем до правильного розуміння смирення і прощення. Бо коли ми маємо право на покарання винного, але не здатні його здійснити, бо винний сильніший за нас – то відмова від покарання не є смиренням. Бо часто думають, що смирення походить від безсилля, від неможливості щось вдіяти. Насправді ж істинне смирення виявляється тоді, коли ми і маємо право, і маємо здатність це право здійснити, але добровільно відмовляємося від нього.

Отже, прощення означає, що ми маємо право вимагати задоволення справедливості за вчинену перед нами провину, але ми відмовляємося від цього права. І робимо це не тому, що не здатні його здійснити, а тому що хочемо виявити милосердя, тобто виявити любов до того, хто її за своїми вчинками не заслуговує.

І якраз притча про немилосердного позичальника в повноті розкриває нам усі ці принципові засади прощення. Адже цар мав владу і всі підстави від людини, яка винна була йому 10 тисяч талантів, справедливо вимагати віддати борг. Насправді число в 10 тисяч талантів було обрано Спасителем для притчі не випадково, бо для слухачів відразу було зрозумілим, що воно позначає борг, який неможливо виплатити – такою фантастично великою була ця сума. Але коли боржник почав молити про милість, то «господар змилосердився над рабом тим, простив його і борг відпустив йому» (Мф. 18:27). Отже, маючи і владу та законе право, бо раб справді був винний перед господарем, і маючи здатність здійснити своє право, тобто отримати відшкодування за борг, цар добровільно обмежив себе, виявивши смирення через милосердя.

Що ж зробив прощений боржник? «Раб же той, вийшовши, зустрів одного з товаришів своїх, який був винен йому сто динаріїв, і, схопивши його, душив і казав: віддай мені, що винен» (Мф. 18:28) – говориться у притчі. Сто динаріїв було великою сумою, адже один динарій був, як ми знаємо з притчі про робітників у винограднику, справедливою платою за день найманої фізичної праці. Отже, сто динаріїв – це приблизний заробіток найманого працівника за третину року, тобто борг був великим, але незрівнянно меншим, ніж щойно прощені 10 тисяч талантів і справді міг би бути, на відміну від нього, виплачений.

Чи мав право цей чоловік вимагати повернення боргу в сто динаріїв? Так, мав, бо дійсно вони були у нього позичені та мали бути повернені. Але сенс притчі якраз і полягає в тому, щоби наочно показати, як таке право увійшло в суперечність із справедливістю і як законна вимога повернути борг виявилася злочином.

Бо кожна розумна людина скаже, що коли тобі щойно простили борг, який ти ніяк не міг би виплатити, то хіба не буде гідним вчинком самому простити борг того, хто винний перед тобою? Адже ти насправді нічого не втрачаєш, бо якщо від 10 тисяч талантів відняти сто динаріїв – все одно здобуте тобою залишається надзвичайно великим. Але ти вирішив скористатися своїм правом і отримати ще більше – і прощення боргу власного, і повернення заборгованого тобі. Тоді, якщо ти вважаєш, що слід діяти лише за справедливістю і без милосердя, то будь готовий до того, що так вчинять і з тобою самим!

Це і показує нам притча, бо цар, довідавшись про вчинок негідного боржника, відновив своє право, від якого добровільно відмовився, і вимагав від нього повернення боргу, який згодився простити.

Дорогі брати і сестри!

Цар – це наш Небесний Отець, перед яким кожен з нас має безліч провин. І за справедливістю ми маємо бути осуджені, але ми благаємо милосердя, взиваємо: «Господи, помилуй!», «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6:12) – і Бог смиряє Себе, відмовляється добровільно від влади і права покарати нас, бо любить нас і не бажає, щоби ми загинули.

Але якщо ми, сподіваючись прощення від Бога і справді отримуючи його, не побажаємо виявити милосердя до ближніх своїх, які винні перед нами і за законом справедливості мають понести покарання, якщо ми не будемо прощати їх – то як ми можемо сподіватися на Божу милість? Адже якщо ми будемо посилатися лише на справедливість і наше право вимагати «око за око, зуб за зуб», то тим самим і Бога спонукатимемо до суворого правосуддя.

Бо знаємо, що нерозкаяне зло – не залишиться без покарання, як про це пише і апостол Павло у Посланні до Римлян, кажучи: «Не мстіться за себе, улюблені, а дайте місце гніву Божому. Бо написано: «Мені відомщення, Я віддам», – говорить Господь» (Рим. 12:19).

Спаситель настановляє нас: «Яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється й вам» (Мф. 7:2). Бажаєте милосердного суду – тоді, за настановою Спасителя «будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36). І якщо відмовимося від нашого права вимагати задоволення за провини, якщо будемо смиряти себе, покладаючись на справедливість Божу і Його благий Промисел, тоді досягнемо значно більшого і кращого – спасіння і вічного блаженного життя.

Амінь!

Панахида за спочилим Ігорем Тарасовичем Понамарчуком

15 липня 2020 року Божого, у 40-й день з упокоєння Ігора Тарасовича Понамарчука, настоятель Церкви святих Жон-Мироносиць митрофорний протоієрей Роман Будзинський звершив чин панахиди по новопредставленому.

Понамарчук Ігор Тарасович – відомий меценат, громадський та культурний діяч, засновник і генеральний директор Київського міського музею “Духовні скарби України”, колекціонер, президент благодійного культурологічного фонду “Український Ренесанс”, генерал-поковник козацтва, повний кавалер ордена Володимира Великого та Герой Козацького Народу.

Після богослужіння о. Роман звернувся до присутніх зі словом проповіді та спогадами про спосчилого:

“Смерть приходить тоді, коли людина звершила на землі те, що їй було накреслено Богом, за що праведні й дякують Йому.

Тут доречно згадати великого св. Антонія, який спитав у Господа: чому одні вмирають молодими, а інші живуть до глибокої старості? Творець відповів, щоб він на себе вважав і нема йому користі дізнаватися про інших. А св. іван Золотоустий звертається до тих, хто пізнав з благодаті Божої Його премудрості, радіти в смертний час, бо це є перехід до безкінечного і незрівнянно кращого життя. Бо Господь сотворив людину не для того, аби вона Його гнівила порушенням Святої Волі.

Справедливе ж покарання у підсумку є добром і припиненням зла. Так для людини є благотворною смерть.

Ми вдячні Всемилостивому Господу за те, що мали змогу знати Ігора Тарасовича. Це була людина, чия душа була сповнена життєрадістю, що проявлялась назовні надзвичайно великим оптимізмом. Він завжди приходив на допомогу ближнім та не полишав у біді, турбувався про кожного та своєю невтомною працею зумів вберегти сотні витворів мистецтва, які тепер знаходяться у церквах та музеях”.

Вічна і світла пам’ять!

 

 

Дотримання умов карантину під час проведення богослужінь

Тернопільська Обласна Державна Адміністрація готується до другої хвилі COVID-19 та нагадують релігійним організацім про необхідність дотримання обмежувальних вимог під час проведення богослужінь.  

Керівникам релігійних
організацій та

паломницьких центрів,

які діють на території
Тернопільської області

(за спископ)

Про дотримання умов  карантину

                Враховуючи епідемічну ситуацію в областях, звертаємо Вашу увагу на необхідність дотримання під час проведення богослужінь та релігійних обрядів з нагоди відзначення у серпні 2020 року ряду релігійних свят обов`язкових обмежувальних вимог, запроваджених на час дії карантину і спрямованих на запобігання поширенню короновірусної інфекції,

З повагою,

Заступник голови адміністрації

Віктор УСТЕНКО

 

Разом з Тернопільською ОДА закликаємо вірнян Тернопільсько-Бучацької Єпархії Православної Церкви України не забувати про захисні маски, соціальну дистанцію та використовувати антисептики.

Бережіть себе та своїх рідних!

 

Молитва за недужого

“Дар здоров’я, даний нам Богом, є справді неоціненним багатством для людини. Увесь світ переконався у цьому, коли згубна пошесть торкнулась життів мільйонів. Якщо немає здоров’я, духовного та тілесного, людство охоплює криза: моральна, економічна, політична, соціальна…
 
Саме тому сьогодні, у день пам’яті святого великомученика Пантелеймона, цілителя хворих та покровителя лікарів, ми підносимо свої молитви за здоров’я усієї країни та цілого світу. Просимо у всемилостивого Бога, аби хворі на небезпечний вірус якнайшвидше одужували, а пошесть відступила. Молимо про усіх недужих, про те, щоб їхнє здоров’я міцніло, а хвороба втрачала згубну дію та покидала їх.
 
Нехай святий великомученик Пантелеймон оберігає вас від недуг та зцілює рани – як тілесні, так і духовні” – написав Митрополит Епіфаній на своїй сторінці у Facebook.
 

Митрополит Епіфаній: “Основа християнського вчення – у вічно живому, вічно сучасному Христі, Який сьогодні і зараз простягає руку особисто кожному”

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у дев’яту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Цього недільного дня Церква подає нам для повчання слова з 3-ї глави Першого послання апостола Павла до Коринфян, які є продовженням того, про що ми чули минулої неділі, а саме – що християнство не є і не може бути чимось подібним до філософської школи, де послідовники одного мудреця можуть сперечатися з послідовниками іншого, доводячи одне одному, хто з них краще пізнав премудрість та краще виклав її.

Продовжуючи свою думку та бажаючи пояснити, в чому полягає обов’язок християн, апостол Павло використовує аналогію будівництва дому. «Я, за даною мені від Бога благодаттю, як мудрий архітектор, поклав основу, а інший будує на ній; але нехай кожний пильнує, як він будує» (1 Кор. 3: 10) – пише апостол. Якою ж є ця основа? «Ніхто не може покласти іншої основи, крім покладеної, яка є Ісус Христос» (1 Кор. 3: 11) – відразу пояснює святий Павло.

З особливою пильністю та увагою маємо зупинитися на цих кількох словах: основа є Ісус Христос.

Тут важливо підкреслити, що основою названо не вчення Ісуса Христа, не Його проповідь, не Його чудеса чи навіть Його Хресну жертву і Воскресіння – основою є особисто Він, Господь Ісус Христос.

На перший погляд може здаватися, що тут немає вагомої різниці, адже все, щойно перелічене, звершене Самим Спасителем. Однак насправді різниця є.

Розмірковуючи над словами Священного Писання, ми знову і знову повинні нагадувати собі, що в них немає нічого випадкового. І якщо апостол Павло написав саме так, як ми читаємо, то це не тому, що він просто обрав певну художню форму, а міг би написати якось інакше – ні, написане апостолом є засвідченням незмінної Божественної істини, є Одкровенням, є словом Божим, яке має глибокий сенс. У Посланні до Галатів апостол наголошує: «Сповіщаю ж вам, браття, що Євангеліє, яке я благовiстив, не є людське; бо я прийняв його i навчився не від людини, а через одкровення Ісуса Христа» (Гал. 1: 11-12).

Незмінність і святість цього Євангельського одкровення підкреслюється апостолом в тому ж посланні у таких словах: «Коли б навіть ми або ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема» (Гал. 1:8). Отже, завжди слід уважно ставитися до того, що саме сказано в словах Писання, бо в них міститься незмінна істина.

Сенс і значення всього, звершеного Господом Ісусом Христом – Його проповіді, чудес, Хресної жертви, Воскресіння з мертвих, – в тому, щоби кожна людина мала можливість прийти до Нього, і через Нього – відновити єднання з Богом та осягнути блаженне вічне життя. Тому Спаситель, звертаючись перед Своїм Вознесінням до учеників, підкреслює та особливо наголошує: «Ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28: 20). З нами не просто Його проповідь, записані свідчення про Його слова, чудеса і діяння, не просто спогади про все це. З нами, серед нас, був, є і повіки буде – живий Христос. Він, Божественна Особа, Син Божий і Син Людський, Спаситель – Він так само є живим і діючим для нас і серед нас, як Він був живим і діючим для перших учеників двадцять століть тому. І так само Він буде являти Себе і діяти для всіх поколінь аж до кінця історії цього світу, коли Він вдруге прийде, щоби звершити суд.

Саме в цьому є принципова відмінність християнства не лише від різного роду філософських шкіл, але і від різноманітних релігійних вчень – як тих, що походять з давнини, так і винайдених у сучасності. Бо всі вони мають свою основу в минулому, будучи пов’язані зі словами науки своїх засновників. Христове ж вчення, хоча воно історично теж відкрите у минулому, але відрізняється від усіх інших релігійних та філософських напрямків і шкіл саме тим, що онова його – у вічно живому, вічно сучасному Христі. У Христі, Який сьогодні і зараз простягає руку особисто кожному, хто бажає спастися від потоплення у бурхливих водах життєвого моря.

Спаситель залишив нам не лише спогад про Себе, не лише Свої слова, не лише засновану Ним спільноту, тобто Свою Церкву – Він Сам особисто був, є і залишається з нами. «Ісус Христос учора й сьогодні і навіки Той же» (Євр. 13: 8) – засвідчує нам апостол Павло у Посланні до Євреїв. «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18: 20) – запевняє нас Спаситель.

Тому, як ми пам’ятаємо з прочитаного минулої неділі уривку з Павлового послання, апостол так наполегливо засуджує розділення серед коринфських християн та нагадує, що вони, хоча і отримали настанову у вірі чи то від нього, чи від Аполлоса, чи від Петра-Кифи, або можливо і від когось з інших учеників – але всі вони мають одного єдиного Вчителя і Спасителя – Господа Ісуса Христа.

Це стосується і нас, християн сучасності, і можливо навіть більшою мірою, ніж давніх коринфян. Бо за два тисячоліття християни, на жаль, ще більше розділилися, і готові надмірно надавати значення і авторитету особам і настановам проповідників і пастирів минулого чи сьогодення, ніби будь-яке їхнє вчення і дія, навіть найдобріші та найкорисніші, можуть бути поставлені вище за Христа чи мати більше значення. Тому всі ми – і миряни, і священники, і архієреї – маємо ніколи не забувати, що в основі всього для нас має бути Христос.

Водночас, повертаючись до вжитої апостолом Павлом аналогії будівництва дому, кожен з нас повинен пам’ятати про свій особистий обов’язок і про свою особисту відповідальність. Бо хоча основа є одна, єдина і незмінна – Господь Ісус Христос, лише від будівничого залежить, що саме він збудує на цій основі, якої якості та цінності буде ця будівля.

«Хіба ж не знаєте, що ви – храм Божий i Дух Божий живе у вас? Якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог: бо храм Божий святий, а цей храм – ви» (1 Кор. 3: 16-17) – нагадує апостол Павло усім нам. Ці слова, сказані у контексті науки про Христа як основу, і про нашу особисту працю, як будівничих, слід сприймати як дороговказ для нашого духовного життя. Бо коли ми увірували і долучилися до Церкви Христової, народившись від води і Духа – ми отримали міцну основу, але далі від нас особисто залежить, що ми на цій основі будуємо, і якої якості буде наша будівля. Апостол закликає нас пам’ятати, що покликання наше – будувати самих себе як храм для Духа Святого, а не перетворюватися на капище для поклоніння власному «я». Маємо розбудовувати себе, як місце, гідне Божественної присутності, а не перетворюватися на зосередження гріховних нечистот.

Те, що кожен з нас є храмом Духа Святого, означає, що ми не є господарями чи повновладними розпорядниками власного життя, але є ніби будівничі, які будують Дім Божий за накресленим планом, є ніби служителями, які в ньому підносять молитви.

Хіба не заслуговує осудження, за словом апостола, той, хто руйнує чи занечищує храм? А ми щодня, коли чинимо гріхи, руйнуємо та занечищуємо себе. Хіба не святотатством і богохульством було обернення храмів Божих на мирські установи розваг, господарські будівлі чи взагалі на руїну, що відбувалося буквально недавно, в роки державного безбожництва? Але чи ми своє життя, духовне і тілесне, не перетворюємо на те саме, коли забуваємо, що воно має будуватися саме як храм Божий, а не як розважальний заклад, чи комора для тимчасових багатств?

Тож, дорогі брати і сестри, звернімо увагу на слова апостола Павла, пам’ятаймо, що Христос Господь зробив все, необхідне для того, щоби кожен міг збудувати дім спасіння – Він поклав основу, Він послав талановитих архітекторів – пастирів та духовних наставників, які скеровують нашу працю, Він без плати і без обмежень надає усі матеріали і для будівництва, і для оздоблення. Але від кожного з нас особисто залежить, чи вірно ми будуємо, чи вживаємо добрі матеріали для будівлі, чи належно використовуємо дароване нам. Тож, знаючи все це – маємо трудитися наполегливо, зі старанністю, слідуючи спасительним настановам Церкви Христової, а не потягам гордовитої самовпевненості.

І якщо би хто засумнівався у здатності гідно довершити будівлю, чи будуючи, став робити не те, що належить, відхилившись від доброго задуму – нехай не впадає у відчай. Адже кожному, хто хоче прийти до Христа, отримати настанову і підтримку від Нього – Він неодмінно простягне руку, що спасає, як зробив Він це, врятувавши апостола Петра від потоплення у бурхливих водах, про що сьогодні ми чули з читання Євангелія.

Амінь!

Джерело Православна Церква України