Не терпіть насильства над собою і своїми дітьми – митрополит Епіфаній звернувся до українок

У Міжнародний день боротьби проти насильства над жінками предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній закликав українок не мовчати і не терпіти насильства над собою та своїми дітьми. Про це митрополит написав на своїй сторінці в Facebook.

“Будь-яке насильство – це кричуще порушення прав людини та християнських цінностей. Зокрема, і домашнє насильство не повинно мати місця у нашому житті, бо родина – це домашня Церква. На жаль, дуже часто таку жорстокість і агресію в сім’ї замовчують, ховаючи біль у душі, але він ятрить та вбиває зсередини. Адже ця невидима загалу хвиля ненависті ще більше зростатиме, якщо ми не будемо відвертими – в Україні є проблема з домашнім насильством. Прийняття, усвідомлення проблеми – це хоч дуже важкий, але вже перший крок до вирішення складної ситуації. Українці та українки вже вирішили сказати «ні» насильству в сім’ї – у тому священному союзі чоловіка і жінки, що створений для любові і захисту, а не для покаліченого тіла, зраненої душі та поламаного життя.

Відповідно до відомостей Міністерства соціальної політики України, впродовж 2019 року зафіксовано понад 130 тисяч звернень громадян з приводу домашнього насильства (з них 88% – від жінок, 10% – від чоловіків). А це на 15% більше у порівнянні з аналогічним періодом 2018 року. Бачимо, що тенденція розповідати про проблему зростає, та страждає значно більше жінок, які все ще мовчать про агресію у свій бік. Це кожна 5 жінка в Україні, яка стикалась із тією чи іншою формою насильства. Страждають від цього й чоловіки, проте 90% жертв домашнього насильства – це саме жінки.

Насильство ламає усю сім’ю, нещадно б’є по дитячому психічному здоров’ю та руйнує родини. Так, за словами апостола Павла, Любов довготерпить, але вона і милосердствує. Насильству не місце поруч із любов’ю: якщо б’є – то вбиває любов, а не любить. Саме тому сьогодні, у Міжнародний день боротьби проти насильства над жінками, звертаюсь до кожної українки – не мовчіть і не терпіть насильства над собою та своїми дітьми. Якщо вам складно на душі й страх чатує у вашому серці, приходьте до наших храмів. Там ви можете отримати пораду та підтримку. Адже наша Церква – з тобою у всіх випробуваннях. І ми готові спільно боротись за перемогу над домашнім насильством заради щасливої української родини”, – зазначив митрополит Епіфаній.

Пресслужба Парафії святих Жон-Мироносиць

Духовний шлях Блаженнішого Митрополита Володимира

23 листопада – день народження Блаженнішого Митрополита Київського і Всієї України ВОЛОДИМИРА (Сабодана) Предстоятеля Київської Церкви (1992-2014 рр.)

Доповідь  митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра (Драбинко) на XIV Міжнародних Успенських читаннях

У цій доповіді ми спробуємо описати тип релігійності покійного Митрополита Володимира, спираючись на класифікацію типів релігійного життя Православ’я, відтворену монахинею Марією (Скобцовою) (1891–1945 — однією з ключових фігур російської церковної та культурної діаспори, канонізованою в 2004 р. Константинопольським Патріархатом за мученицьку смерть у фашистському концтаборі).

У своєму концептуальному тексті «Типи релігійного життя» (Париж, 1937) преподобна Марія виділяє п’ять типів релігійного життя всередині сучасного Православ’я: 1) синодальний тип благочестя, 2) уставницький тип, 3) естетичний, 4) аскетичний та 5) євангельський. У доповіді ми спробуємо визначити той тип релігійності, що був властивий нашому покійному Авві й Отцю, спираючись на цю класифікацію матері Марії, а також на деякі думки і судження преподобної стосовно духовного життя.

Блаженніший Митрополит Володимир прийшов у Церкву, коли вона існувала за вельми складних умов, зазнаючи гонінь від держави. Це була епоха зовнішнього приниження Церкви, яка спочатку послідовно знищувалася державою, а пізніше була дозволена як напівлегальна і безправна інституція, витіснена на периферію суспільного життя в СРСР.

Парадоксально, але факт. Хоча держава й виступала в ролі гонителя та гнобителя, церковна свідомість, за тих, радянських, часів усе ще марила ідеєю найтіснішого союзу Церкви і держави, а в церковному житті так і не було до кінця викорінено синодальний тип благочестя, що затвердився в роки попередньої епохи, коли Церква в Російській Імперії мала статус державної. Частина духовенства активно намагалася вбудувати Церкву в систему нової радянської державності. А церковна й політична опозиція, що була в меншості, була розділена на два табори — ліберальний (який спирався на реформаторські ідеї Помісного Собору 1917 г.) і монархічний (де мало місце некритичне прийняття досвіду церковного та суспільно-політичного життя Російської імперії до більшовицького перевороту).

Пастирське служіння майбутнього Митрополита Володимира почалося з вибору:

— долучитися до групи церковних ієрархів, зібраних навколо митрополита Никодима (Ротова), і намагатися разом із ними працювати над проектом поступового «вбудовування» Церкви в радянську дійсність;
— обрати більш опозиційний шлях, приєднавшись до ліберальної чи консервативної церковної групи всередині Руської Православної Церкви.

Шлях протистояння завжди вимагає від людини більшої мужності, ніж пошук компромісу. І в цьому сенсі ці два шляхи не були рівнозначними з етичної точки зору. Та якими б різними не були погляди монархічної опозиції всередині РПЦ й одного з найвизначніших ієрархів радянського часу митрополита Никодима (Ротова) — це були два різних шляхи всередині загальної пост-синодальної парадигми, де Церква завжди мислилася в симфонічній єдності з державою.

За впливовими ієрархами стояла мовчазна церковна більшість. А за представниками церковної опозиції — живе мислення і моральна правда. Однак владика Володимир ухилився від вибору між більшістю й меншістю, обравши для себе інші пріоритети й інший шлях — духовне зростання й пастирство. Питання про взаємини з державою в його системі цінностей мало другорядне значення. Головним для нього було те, що лежало поза часом і простором: релігійне життя, особисті стосунки з Господом, цінність особистості людини.

Так Блаженнішому вдалося, з одного боку, уникнути політизації, а з іншого — зберегти деяку дистанцію у відносинах з атеїстичною владою. Блаженніший був відкритою і товариською людиною; ніколи не відштовхував від себе ні опозиційно налаштованих священиків і студентів духовних шкіл, ні представників світської влади. Але з любов’ю приймаючи будь-яку людину, він уникав ситуацій, що вимагали від нього прийняття чужих християнству секулярних цінностей.

Бог беріг Свого Служителя, і протягом довгих років його архієрейського служіння відносини з державою перебігали більш-менш безконфліктно. Однак, на початку 1990-х, коли окремі представники влади намагалися втручатися у внутрішньоцерковне життя, позиція Митрополита Володимира у питанні державно-церковних стосунків була висловлена чітко й однозначно. «Держава не має втручатися у внутрішнє життя Церкви, — заявив Предстоятель УПЦ, — оскільки, як Тіло Христове, вона є іноприродньою державі». Проте, на думку Блаженнішого, іншою складовою такого типу державно-церковних стосунків мала бути аполітичність самої Церкви. “Пам”ятайте, — повторював Блаженніший, — якщо ми вимагаємо від влади, аби вона не втручалися у наші справи, то й самі маємо утримуватися від будь-якої політичної активності, яка б провокувала таке втручання”.

«У своїх відносинах з державою, — писав Митрополит Володимир у Духовному заповіті, — Церква повинна, з одного боку, вітати бажання держави співпрацювати, особливо у соціальних сферах та освіті, а з іншого — цінувати й оберігати свою свободу, пам’ятаючи, що її дуже легко втратити і надто важко повернути».

Ці думки висловлені Блаженнішим в останні роки його Первосвятительського служіння, і вони носять не теоретичний характер, а висловлюють драматичний досвід його особистих стосунків з державою за часів Януковича, коли останній чинив на Блаженнішого Митрополита безпрецедентний тиск з метою усунення його з посади Предстоятеля задля ефективного впливу на майбутні презідентські вибори, адже церква в Україні користувалася надзвичайно високим ступенем довіри.

Проте Митрополит Володимир відстоював свободу Церкви не для того, щоб зберегти в ній власну владу. Вивчаючи протягом багатьох років історію вітчизняної екклезіологічної думки, Блаженніший прекрасно пам’ятав, до яких сумних наслідків призвела втрата Російською Церквою свободи в постпетрівський період.

«Пам’ятайте, — писав Блаженніший Владика, — що надто тісний союз Церкви зі світом і “князями людськими” може призвести до того, що народ втратить до неї довіру, вбачатиме у Церкві лише зовнішнє, тобто сприйматиме її як державну установу, де організовується його релігійне життя й відправляються його релігійні потреби».

На жаль, подібні тенденції спостерігаємо й сьогодні.

У віруючої людини, яка жила в атеїстичній державі, була спокуса вибудувати «альтернативну» існуючій дійсності церковну реальність. Церковне життя в ті часи розвивалося в умовах несвободи, а єдиним законним, з точки зору влади, способом служіння Церкви було храмове богослужіння. Цим частково й пояснюється парадоксальна популярність у церковному житті радянського періоду уставництва, де «правильно» (за Уставом) відправлене богослужіння ставало мало не єдиною мірою правильності духовного життя.

«Цей тип благочестя, — писала преподобна Марія, — має в даний момент тенденцію рости й поширюватися. І таке поширення легко пояснити, якщо ми врахуємо все безталання, полишеність, безпритульність і виснаженість сучасної людської душі…»

Відхід до світу богослужбового Уставу… Якщо для російського емігранта тих часів це був спосіб захисту від екзистенціальної безпритульності, то для кліриків і вірян в СРСР це була втеча в світ сакрального зі світу вульгарної радянської дійсності.

Культ букви й традиції, непорушність форми, ритуалізація усілякого пориву душі — всі ці недоліки уставництва в радянські часи не були настільки очевидними, як сьогодні. Але живе релігійне почуття безпомилково, хоча й не завжди моментально, виявляло в уставництві його головну недугу — невміння відрізнити головне від другорядного й нагромадження «заповіді на заповідь».

Для Блаженнішого Митрополита Володимира богослужіння завжди було однією з головних і найулюбленіших справ його життя.

«Богослужіння, — писав владика у своїх щоденникових записах у 1992 р., — не є повчання, настанова або роздум, але це реальність неба на землі, що виражається словами: “В храме стояще славы Твоея, на небеси стояти мним”».

Владика Митрополит любив і знав уставне богослужіння. Але його «правильне» відправлення ніколи, навіть на початку пастирського шляху, не було для Блаженнішого самоціллю. Богослужіння було для нього органічним вираженням Любові й підпорядковувалося її законам. Багатьом співслужителям Блаженнішого мабуть запам’яталася його особлива манера відправи богослужінь. Його молитва була органічною та соборною, бо Блаженніший не відокремлював себе від літургійної громади. Він умів зосереджено та глибоко молитися, міг дозволити собі сказати кілька дружніх слів співслужителям. Міг служити водночас просто і велично, виразно і не театрально… “Богослужіння – це не час, який ми відводимо для молитви, — казав Блаженніший, — це саме життя, його осереддя”.

Чи здатний хтось із нас зараз відтворити цю особливу, властиву Блаженнішому, манеру богослужіння? На жаль, ми не зможемо служити так, наслідуючи тій чи іншій системі естетичних або пастирських принципів. Тут необхідна внутрішня свобода, а така свобода приходить тільки з одного Джерела: істинного, органічного життя у Христі.

На цьому місці ми впритул підходимо до проблем, пов’язаних із наступним релігійним типом, описуваним матір’ю Марією — естетичним. Зачарованість архаїкою, психологія колекціонера почуттів, зверхнє презирство до «профанів», бридлива байдужість до проблем «натовпу». Всі ці недоліки православного естетизму у матері Марії, яка сама походила з художнього, богемного середовища, описані з документальною нещадністю.

Чи можна назвати Блаженнішого Митрополита Володимира «православним естетом», спираючись на класифікацію матері Марії? Відповідь тут буде явно негативною, оскільки для Блаженнішого були абсолютно неприйнятними описані матір’ю Марією виразки «естетичного типу благочестя».

З іншого боку, однак, не слід забувати й того, що Блаженніший був людиною, зв’язок якої з мистецтвом є незаперечним. Він писав вірші, мав бездоганний стиль, вів щоденникові записи, в яких знаходяться поруч імена Григорія Нісського й німецького філософа Якоба Бёме… Більш того, сам вигляд Блаженнішого завжди випромінював певний артистизм. Він умів майстерно, з належним драматизмом розповісти анекдот із життя, був вишуканим гострословом, міг іноді з дивовижним артистизмом зобразити знайомого…

Чому ж про Блаженнішого ми не можемо говорити як про людину «естетичного» релігійного типу? З одного боку, Митрополит Володимир був людиною української культури і йому були ментально чужі деякі, описані Скобцовою, типово російські риси естетизму. З іншого, як слушно зауважує мати Марія, спокуси естетизму частіше підстерігають не творців, а поціновувачів мистецтва.

«Вірні хранителі творчості найрізноманітніших епох, народів і людей, поціновувачі чужої геніальності або таланту, тонкі критики й знавці всіх найтонших деталей і вигинів художніх шкіл, естети самі ніколи й ніде не були творчим началом у житті, і, можливо, саме тому, що вони занадто тонко й сильно цінували чужу творчість».

Митрополит Володимир сам був людиною творчою. І це також вберігало його від деяких спокус «православного естетизму». На сороковини Блаженнішого однойменним Фондом пам’яті одимира в одному з київських видавництв було видано збірку віршів із щоденникових записів покійного Митрополита, де поруч із творами інших авторів опубліковано й тексти його авторства.

Поэзию понять не так легко,
С ней надо и пожить, и потолпиться
В её строках, проникнуть между строк
И удивленью научиться.
Как дальняя звезда чиста и высока
Для каждого неповторимо-лична,
Поэзия привыкла к чудакам
И полюбила непрактичных.

Людина, яка чекає від поезії того, щоб вона її здивувала… Непрактичний і трохи дивакуватий… Як же складно впізнати в авторі цих рядків людину, наділену духовною владою… Віршовані тексти Блаженнішого слід розглядати в контексті їхнього зв’язку з народною піснею, яку він так любив. Прості й універсальні за своєю формою, слова тут точно передають цілу гаму людських почуттів, і від того настільки органічно вони поєднуються з пісенною музичною формою.

«Слова народні» — часто анонсували популярну пісню «Ромашка біла», або «Слово Мама дорогое», тексти яких належать Блаженнішому. Але владика ніколи не ображався і навіть був радий цьому визнанню його текстів «народними».

«Душа мого народу в пісні», – говорив він.

Митрополиту Володимиру взагалі не були властиві честолюбство й амбітність, які, на жаль, настільки часто супроводжують людей, в руках яких зосереджена влада.

«Підсумовуючи наш досвід, ми можемо сьогодні звернутися з порадою до наших наступників на посаді Предстоятеля: пам’ятайте про те, що будь-яка єпископська влада здійснюється в Церкві та разом із Церквою. Предстоятель Церкви — це друг і слуга кожного. Звісно ж, саме Предстоятель відповідальний за єдність і стан Церкви. Однак для того, щоб церковна єдність не будувалася на адміністративних засадах, потрібно, щоби Предстоятель шанував свободу інших і не порушував соборного устрою Церкви.

Пам’ятайте, що за будь-яких умов, незважаючи на безліч обов’язків і втому, Предстоятель має залишатися людяним і відкритим, жертовно приймаючи у свою душу всіх, хто має в цьому потребу. Цінуйте і щиро любіть ближніх, яких нам дарує Господь. Не поспішайте складати остаточну думку про людину, не оточуйте себе тими, хто схожий на вас або завжди погоджується з думками, які ви висловлюєте, не тільки вимагайте від своїх співробітників відповідального виконання покладених на них завдань, але й щиро прощайте, коли вони помиляються або виявляють слабкість».

Ці слова вражають нас своєю щирістю, але ще більш дивним є те, що Митрополит Володимир тут точно описав те, як він сам керував справами Церкви. Відкритість, жертовність, щирість у стосунках із ближніми, неприйняття лицемірства й лукавства… Всі, кому довелося працювати під керівництвом нашого київського Авви, знають, що це саме ті вимоги, які він ставив до самого себе…

Яким же чином Блаженнішому вдавалося виявляти стільки смирення й батьківської любові до своїх співробітників і співслужителів? Повнота любові в цьому була вдосталь оплачена аскетичним самообмеженням.

Ставлення матері Марії до аскетичного типу благочестя донедавна викликало гостру критику консервативного крила нашої Церкви.

Однак, беручи до уваги зауваження наших консерваторів, ми не повинні забувати, що критикуючи «аскетичний» тип благочестя, преподобна Марія робить це заради того, щоби з граничною ясністю окреслити той образ духовного життя, який, на її думку, перевершує аскетичний ідеал, — євангельський тип благочестя.

Права чи ні мати Марія в своїй критиці аскетичного типу? На щастя, для нашої мети ця проблема не має особливого значення. Адже предмет нашого вивчення — НЕ погляди преподобної, а уточнення типу релігійності Митрополита Володимира за допомогою виробленої Марією Скобцовою класифікації типів благочестя.

Аскетика й самообмеження ніколи не були для Митрополита Володимира самоціллю або способом «копити, збирати, берегти, ростити, вправляти всі природні можливості». Благочестя Блаженнішого завжди було христоцентричним — як спосіб звільнення серця від пристрастей заради того, щоб у нього міг увійти Цар Слави — Христос. Не було в типі благочестя Блаженнішого і нічого, що хоча б віддалено нагадувало духовний егоцентризм і психологію «духовної скупості», що походить з нього. Не секрет, що духовна свобода Митрополита Володимира була для декого із «лжебратів» приводом для спокуси. Але ті, кому пощастило близько спілкуватися з нашим Першосвятителем, знали: свобода Владиики, що бентежила вітчизняних фарисеїв, виходила з його любові до Христа й наближеності до благодатного духу Нового Заповіту.

Воцерковлення і християнізація. Вкладаючи своє особливе значення в ці слова, мати Марія вважала їх недостатніми для спасіння.

«Під воцерковленням, — писала преподобна, — часто розуміють підведення усього життя під визначений ритм храмового благочестя, підпорядкування своїх особистих переживань порядку проходження богослужбового кола, введення в побут якихось певних елементів церковності, навіть церковного уставу. А християнізація часто просто сприймається як виправлення звірячої жорстокості людської історії за допомогою щеплення їй певної дози християнської моралі».
Але як же тоді досягти спасіння? Вихід мати Марія вбачала в «охристосовлéнні», що зрозуміло зі слів: «Не я живу, але живе в мені Христос». Здавалося б, що можна заперечити проти такого судження? Але розуміння «охристосовлéння» матір’ю Марією носить ще більш радикальний характер:

«Якщо переді мною лежать два шляхи і я маю сумнів; якщо вся мудрість людська, досвід, традиції, — все вказує на один з них, але я відчуваю, що Христос пішов би по іншому, — то мої сумніви повинні одразу зникнути і я маю йти проти досвіду, традицій і мудрості за Христом».

Несучи послух Патріаршого Екзарха Західної Європи, Блаженніший Митрополит Володимир мав можливість живого спілкування з представниками російської православної діаспори, в якій зберігалася пам’ять про матір Марію та її однодумців. Але ми не беремося стверджувати, що Митрополит Володимир керувався у своєму духовному житті тим розумінням «євангельського» типу благочестя, яке було відтворене преподобною Марією Скобцовою.

Текст «Типів релігійного життя» є в особистій бібліотеці Митрополита Володимира, і він, певно, уважно його читав. Але духовний шлях формують не тексти, а, швидше, смілива любов до Христа, що закликає людину пожертвувати всім, включаючи і власне «благополуччя» в духовному житті, щоби разом із Христом стати жебраком, ніким, смиренним паломником в Небесний Єрусалим, якому немає де прихилити голову в земній історії…

Як Блаженнішому вдалося досягти Христової свободи? Чи мала місце в його духовному житті криза, коли він гостро відчув недостатність для особистої близькості з Богом тих форм благочестя, про які ми говорили вище? У розмовах з ближніми Митрополит Володимир не любив до кінця розкривати всі обставини свого духовного шляху, але часто вказував нам, людям, які шанували його, на недостатність і недостовірність зовнішніх форм благочестя.

«У житті головне — не зрадити Христа», — каже Митрополит Володимир. А іноді, не без сумної іронії, Блаженніший цитував чийсь вислів: «Архієреї продали колись Христа, а попи —продають Церкву», маючи на увазі нерадиве духовенство, яке прийшло до Церкви не як служителі, а як найманці..

Втілення було рухом згори донизу, від Слави — до приниження і безчесної, принизливої смерті на Хресті. Пам’ятаючи про це, Владика закликав усіх наслідувати Христа в Його смиренні. Він розумів, що спасіння не може статися в режимі «нормального», «розміреного» духовного життя. А тому, щиро люблячи життя й намагаючись перебувати в радості, Владика Володимир завжди зі смиренням приймав усі скорботи й хвороби, якими Його відвідував Господь.

«Промисел Божий завжди був відчутний для мене, грішного, — говорив 30-річний архімандрит Володимир при нареченні в єпископи. — Багато разів я відчував довготерпіння Боже, і, будучи навчений напоумленням Його, доходив висновку, що нічого не буває випадкового, всім керує Господь, різними шляхами веде людину до спасіння».

На перший погляд ці правильні слова є деяким «стандартом» промови такого роду. Але тим, хто добре знав Митрополита Володимира, з цих слів зрозуміло, що за їхньою простотою стоїть достовірність. У хворобах, випробуваннях, тиску зовнішніх і зраді ближніх Блаженніший бачив, передусім, прояв Божого довготерпіння й напоумлення.

Його духовний шлях, безумовно, був нелегким і складним. А той чистий стан духу, до якого він дійшов наприкінці життя, — результатом живої любові до Христа, яка поступово витіснила з його релігійного життя все зайве. «Справжній критерій того, що ми знаходимося в присутності Божій — або повне забуття себе, або бачення себе убогим нікчемою. Повне забуття переважніше». Життя Митрополита Володимира було шляхом від сили влади до вбогості і знесилля у Христі. Від відчуття своєї значущості — до смиренного усвідомлення себе «убогим нікчемою». Пройти цей шлях, виконуючи послух Предстоятеля Церкви, було вкрай складним. Адже жити за Євангелієм особливо складно тим, хто наділений владою. Але, побачивши глибоке бажання справжнього євангельського життя, Господь зглянувся над Своїм рабом і щедро благословив його наприкінці життєвого шляху стражданнями, які Блаженніший владика переніс з дивною гідністю та смиренням, жодного разу не поскаржившись ближнім на хвороби. “Тобі не можна хворіти, ти – працюй, а я відхворію за нас обох”, пригадуються мені сьогодні слова Блаженнішого.

«У чому головна вимога, якій беззаперечно має відповідати майбутній Предстоятель?» — таке питання ставить у своєму Духовному заповіті Митрополит Володимир. «Це жива християнська віра й засвідчене життям щире бажання бути з Богом, жити за Його волею, шукаючи, насамперед, Царства Божого і правди Його (Мф. 6:33)».

Завжди шукати Божу волю, завжди прагнути до Божої Правди, завжди бажати, насамперед, Царства Божого. Так жив Митрополит Володимир і такий спосіб життя й Богопізнання він заповів своєму наступнику і кожному з нас.

“Поспішайте робити добро, казав Блаженніший у останні роки свого життя. Поспішайте, люди добрі, робити добро. Адже мета людини – зблизитися із Христом і разом з Ним творити добро”.

24 вересня 2014 року

Істинна віра в Бога ніколи не залишається без плоду, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

у двадцять четверту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Євангельське читання цього недільного дня подає нам відразу два приклади, кожен з яких містить корисні для всіх настанови щодо нашого власного духовного життя. Адже саме в цьому – в отриманні настанов для виконання, у заохоченні до виправлення нашого життя, у застереженні від гріха та у спонуканні до діл праведності – полягає одне із завдань євангельської проповіді.

Тож перш ніж перейдемо безпосередньо до змісту почутого нами, поміркуймо про речі більш узагальнені, тобто про саме ставлення наше до євангельського тексту.

Прикро це бачити, але думаю ви погодитеся, що люди світу цього все більше і більше стають залежними від розваг, а головним у їхньому житті постає мірило задоволення. Відтак вони шукають, що прочитати для задоволення, що подивитися, що послухати, що зробити. В жертву ідолу задоволення приноситься і правда, і зміст, і моральність, не кажучи вже про змарнований час – значення набуває лише одне: приносить те чи інше приємність тут і зараз, чи ні.

Але навіть не християнин, навіть людина невіруюча в Бога, здатна зрозуміти просту істину: задоволення є річчю мінливою і суб’єктивною. Тобто те, що зараз приносить задоволення – завтра обертається трагічними наслідками, а так як мірилом задоволення є ми самі, то, бувши недосконалими та ураженими гріхом, ми не здатні правильно визначити – що є для нас добре, а що зле, що корисне, а що несе в собі шкоду.

Згадаймо, що коли змій спокусив праматір Єву, то вона, дивлячись на заборонений плід, побачила, «що дерево добре для їжі, і що воно приємне для очей і жадане, тому що дає знання; і взяла плодів його і їла; і дала також чоловікові своєму, і він їв» (Бут. 3:6). Отже, всяка спокуса, яка приходить в серце людини, обіцяє задоволення, а плід здійснення спокуси спочатку здається приємним і солодким. Однак гіркотою та стражданнями раніше чи пізніше обертається він для тих, хто спокусився.

Тому не приємність та задоволення слід нам ставити, як головне мірило, а правду, внутрішній, сутнісний зміст речей і явищ, та справжні наслідки, до яких вони ведуть.

Чому про це все ми говоримо зараз, після того, як почули слова з Євангелія? Тому, що слово Боже не є і не може бути просто ще однією інформацією, нестримний потік якої щодня загрожує якщо не потопити нас, то збити з ніг. Бо, на жаль, дуже часто те, що ми чуємо і читаємо з Книги книг – Біблії, – у свідомості нашій кладеться на один рівень з новинами, прочитаними у мережі, з побаченим у телевізорі, з якимись книгами, фільмами або із думками, почутим у розмовах з ближніми.

Насправді ж Євангеліє і все Священне Писання, як слово Боже, є не просто сповіщенням про давно минулі історичні події, розповіддю про життя давнього часу, збіркою повчань мудреців – таких книг людство зберігає багато, частину з них навіть особливо шанують серед різних народів. Безперечно, що у Біблії можемо знайти і опис історичних подій різних епох, і мудрі настанови, які навчають добру та застерігають від зла. Але Євангеліє стоїть вище за будь-яке людське повчання і сама священна історія є лише зовнішньою стороною, одежами, під якими міститься незміримо глибока сутність. Ця сутність – дія промислу Божого у світі, спрямування людства до спасіння та застереження його від омани й загибелі.

В один з попередніх недільних днів ми чули притчу Спасителя про багатого і Лазаря. У ній словами праотця Авраама Господь настановляє всіх нас, коли хочемо уникнути печальної долі безумного багача, – бути слухняними до науки, поданої нам через Священне Писання. А якщо ми не хочемо прийняти цю науку і жити у згоді з нею – то навіть безпосереднє споглядання якогось чуда не буде здатне зворушити наше закам’яніле серце.

Ось чому читати чи слухати слово Боже – не просто можливість для нас, якою можемо користатися або не користатися, але наш християнський обов’язок. Подумки поклавши руку на серце, глянувши в душу свою, поміркувавши над своїм життям – чи не прийдемо ми до висновку, що слово Боже ми читаємо мало, а ще менше приділяємо уваги тому, щоби додержуватися його?

Лише порівняймо, скільки часу ми витрачаємо на телевізійні новини, фільми або розважальні програми, скільки приділяємо уваги соціальним мережам та інтернет-сторінкам – і скільки вивченню слова Божого? Але хіба спасіння наше і вічне життя залежить так від поточних новин і дописів у Фейсбуці, як воно залежить від того, чи виконуємо ми Закон Божий?

То чому ми не приділяємо йому належної уваги? Можливо тому, що воно не розважає нас, не потурає нашим пристрастям, не схвалює наші гріховні звички, а навпаки – виявляє наші недоліки, спрямовує світло Божественної істини на те в нас самих, що ми хотіли би приховати у темряві від інших та від себе?

Так, справді, як каже апостол Павло у Посланні до Євреїв, «слово Боже живе i дієве, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів i мізків, і судить помисли й наміри сердечні. I немає створіння, схованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його: Йому дамо звіт» (Євр. 4:12-13). Тому наше ставлення до цього слова має бути особливим – нам належить вивчати його, слухаючи та читаючи, і беручи його за настанову виправляти своє життя.

Саме тому перед читанням з Євангелія підноситься молитва, у якій просимо Господа Ісуса Христа: «Засвіти в серцях наших, Людинолюбний Владико, Богопізнання Твого нетлінне світло, і відкрий мислені очі наші на розуміння євангельської проповіді Твоєї. Всели нам страх блаженних заповідей Твоїх, щоб ми, подолавши всі тілесні похоті, провадили духовне життя і думали, і чинили все угодне Тобі».

Саме тому служитель літургії, єпископ чи священник, благословляючи диякона читати уривок з Євангелія, виголошує: «Бог, молитвами святого славного всехвального апостола і євангеліста … нехай дасть тобі слово благовістити силою великою на сповнення Євангелія улюбленого Сина Свого, Господа нашого Ісуса Христа». Тобто у Бога, Який є Автором Писання, просимо дати нам і правильне розуміння того, що ми почуємо, і сили сповнити, виконати почуте. Щоби слово Боже, засіяне в землю наших душ, не було викрадене дияволом, не заглушилося терням марних турбот віку цього, не висохло в душі через випробування, але добре вкоренилося і зросло, давши щедрі плоди.

З такими думками, з молитвою, з бажанням зрозуміти настанови Господні, відкриті нам через Священне Писання, щоби у кращий спосіб виконати їх, з проханням дати нам благодатну допомогу в звершенні Божих повелінь, належить нам приступати до слухання або прочитання біблійних слів. Бо інакше замість користі від почутого можемо лише примножити свої провини. Адже сказано апостолом Павлом у Посланні до Римлян: «Не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть» (Рим 2:13). Також і Спаситель застерігає: «Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха; а тепер не мають виправдання за гріх свій» (Ін. 15:22).

Які ж настанови ми отримуємо з почутого сьогодні читання євангельського? На двох прикладах ми отримуємо запевнення, що істинна віра в Бога ніколи не залишається без плоду. Перший приклад – зцілення хворої жінки, другий – воскрешення померлої дочки Іаїра.

Хвороба, яку мала жінка, і в наш час пов’язана із соромом, а тоді жінку, окрім цього почуття, зв’язував ще й старозавітній закон. Бо вона вважалася нечистою і через це ні сама не повинна була нікого торкатися, і ніхто не мав торкатися її. Тому соромилася вона вголос просити у Спасителя зцілення від хвороби, але була так натхненна вірою в те, що Христос може зцілити її, що вважала достатнім для отримання зцілення лише доторкнутися до краю одежі Його. Господь, як Всевідаючий і Всесильний, в мить таємничо зробив те, чого вона з вірою очікувала – але заради повчання багатьох побажав виявити жінку, щоби вона сама засвідчила все, що з нею сталося.

Якщо віра хворої жінки послужила на благо їй самій, то воскрешення дочки Іаїра показує нам приклад того, як віра одних може служити на благо іншим. Адже саме віра батька в те, що Господь Ісус Христос може зцілити помираючу, і молитва Іаїра до Спасителя, яку надихнула ця віра – принесли плоди навіть більші, ніж сподівався цей чоловік. Бо Син Божий не просто зцілив хвору – Він повернув до життя померлу.

Тож, дорогі брати і сестри, у цих двох прикладах і свідченнях ми повинні знайти і для себе настанову для зміцнення нашої віри. Шукаючи лікування від хвороби, жінка за дванадцять років витратила на лікарів усе, що мала, і не отримала полегшення. Але неможливе для людей є можливим для Бога, і тому вона за вірою зцілилася в одну мить – навіть не промовляючи вголос того, чого бажало її серце. Отже, коли за людським міркуванням щось нам здається недосяжним, нездійсненним, нездоланним – все одно маємо покладатися на Божу милість та мати тверду впевненість, що коли бажане нами справді нам на користь – Господь дасть нам необхідне у належний час.

Слід нам також турбуватися не лише про власні потреби, духовні та тілесні, але і про ближніх своїх. І турботу цю маємо виявляти серед іншого в нашій молитві до Бога, підкріпленій вірою. Адже така молитва є не просто способом сповістити Всевишнього про наші потреби – бо хіба ми можемо навіть на мить подумати, що Творець і Промислитель, Бог Всевідаючий і Всюдиприсутній не знає наших потреб? Знає, і навіть краще за нас самих, як Він знав потребу жінки у зціленні, хоча вона і не говорила про це, і як Він повернув до життя померлу, хоча батько просив лише про здоров’я хворої.

Молитва є способом виявити нашу віру та любов до Бога, вона нас самих утверджує в єдності з Ним. І тому коли щиро, з вірою, просимо – то одержимо навіть більше, ніж сподіваємося. За таке милосердя і людинолюбність Богу нашому слава на віки віків!

Амінь.

Джерело Пресслужба ПЦУ

ВІДЕО: Історичний візит Патріарха МСТИСЛАВА (Скрипника) на Тернопільщину

18 листопада, 30 років тому відбулася інтронізації першого патріарха Української Автокефальної Православної Церкви Мстислава Скрипника – людини, яка об’єднала життя українського православ’я як в Україні, так і за кордоном. 

За три роки свого патріаршества Мстислав сім разів відвідував Україну з тривалими візитами. Мстислав став не тільки першим, а й — найстаршим за віком патріархом в Україні, з найбільшим часом перебування у сані архієрея в історії християнської церкви.  У своїх промовах він закликав християн до діалогу й порозуміння. «Патріарх був щедро обдарований світлим розумом і чудовою пам’яттю. Людей притягувала його простота і щирість при спілкуванні. У цьому пересвідчилося чимало віруючих Полтави під час зустрічей із святішим», – згадує один з учасників подій.

Джерело Тернопільська єпархія ПЦУ

Коли ми озброєні вірою в Бога, знанням Його слова, зміцнені молитвою до Господа і Його благодатною силою – то можемо і здатні перемагати у невидимій боротьбі, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у двадцять третю неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні для нашої настанови ми чуємо в храмах читання з Євангелія від Луки про зцілення гадаринського біснуватого та подальші пов’язані з цим події. В чому ж полягає ця настанова?

Упродовж церковного року через читання з Євангелія ми не раз отримуємо нагадування про існування злих духів, які ворогують проти Бога і проти людини. У своєму першому Посланні апостол Петро нагадує християнам: «Будьте тверезі, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол ходить, рикаючи, наче лев, i шукає, кого б пожерти. Станьте проти нього міцною вірою…» (1 Пет. 5:8-9). Також і святий Павло у Посланні до Ефесян свідчить нам про цю боротьбу і про те, хто є для людини єдиним справжнім ворогом. Апостол закликає: «Одягніться в повну зброю Божу, щоб вам можна було стати проти хитрощів диявольських, бо наша боротьба не проти крови i плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6:11-12).

Христос називає диявола «князем світу цього», який має бути вигнаний геть (Ін. 12:31), а Павло апостол у другому Посланні до Коринфян пише про нього, як про «бога віку цього», який засліпив розум невіруючих, «щоб для них не засяяло світло благовістя про славу Христа, Який є образ Бога невидимого» (2 Кор. 4:4).

Божественне Одкровення не залишає жодного сумніву в тому, що злі духи та їхній начальник, який іменуються сатаною і дияволом, є цілком реальними істотами. Не алегорією зла, не міфом чи плодом уяви, а такими ж дійсно існуючими істотами, якими є ми, люди.

Від початку вони були сотворені як ангели, тобто особистісні, але безтілесні духи, служителі Божої волі. Проте один з найвищих ангелів спокусився своєю величчю та славою і вирішив, що він може відкинути своє покликання бути служителем Божим, щоби самому для себе стати богом. Відтак він спокусив до спротиву Богові частину ангелів, які відпали разом з ним, ставши бісами. А потім він спокусив і перших людей, через гріх полонивши їх у рабство собі та привівши до смерті. «Він людиновбивцею був споконвіку – каже про диявола Христос Господь – і не стоїть в істині, бо істини немає в ньому. Коли він говорить неправду, від себе говорить, бо він неправдомовець і батько неправди» (Ін. 8:44).

Спаситель приходить у світ для того, щоби визволити нас з неволі ворожої, в яку ми, як нащадки Адама і Єви, потрапляємо, будучи підвладні гріху. Адже гріх є противленням волі Божій, і в людях він виник не сам собою, а через спокусу. Тому джерело цього спротиву і його начальник, який сам протистоїть Богові та до цього протистояння спонукає людей, іменується сатаною, що означає у перекладі з єврейської мови – «противник». Також він іменується дияволом, що в перекладі з грецької мови означає «наклепник», бо він є начальником неправди і через оману та наклеп на Бога спокусив наших прабатьків згрішити.

Отже, коли ми грішимо, то потрапляємо у рабство дияволу, бо як пише апостол Петро у своєму другому Посланні: «хто ким буває переможений, той тому i раб» (2 Пет 2:19). Це рабство, ця підлеглість та залежність проявляється різноманітно. Але якщо узагальнити, то можна сказати словами апостола Павла з Послання до Римлян: «Ми знаємо, що закон духовний, а я плотський, проданий гріху. Бо не розумію, що роблю: тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю. […] Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю. Якщо ж роблю те, чого не хочу, вже не я роблю те, але гріх, що живе в мені» (Рим. 7:14-15,19-20).

Якщо так про себе каже людина праведна і свята, яка правдиво називається обраним сосудом Божим, великий проповідник і апостол, Самим Спасителем наставлений у Євангелії, сповнений Духа Святого пророк і чудотворець, то що можемо сказати про себе ми – немічні та грішні? Маємо визнати, що гріх діє в нас і ми, чинячи гріхи, віддаємо себе у рабство дияволу, який сам є противником Божим і до того ж спонукає і нас, щоби і далі панувати над нами.

Ніхто з людей не вільний від гріха, бо один лише Христос, як Син Божий, не мав гріха особистого, а наслідки гріха, притаманні цілій людській природі після падіння прабатьків, Він зцілив через Хресну смерть і воскресіння. Однак у ступені підвладності злу, в проявах панування духів злоби над людиною є відмінність, яка залежить, серед іншого, і від того, на скільки кожна конкретна людина добровільно приймає цю владу, або навпаки – бореться зі спокусами та прагне бути вільною від зла.

Біснування, приклад якого ми бачимо у читанні з Євангелія сьогодні, є найглибшим ступенем підкорення бісами людини. Воно має видимі зовнішні прояви, коли не душа віддає тілу людини накази робити те чи інше, але злі духи, які опанували її. Відтак біснувата людина поводить себе, як звичайним людям не притаманно, може говорити чужим голосом, мати незвичну фізичну силу, або навпаки – бути зв’язаною тілесними хворобами, викликаними дією злих духів.

Люди віку цього відразу можуть сказати, що все це є давні уявлення неосвічених, які не могли пояснити захворювань, а тому приписували їх дії духів. На це можемо відповісти, що у самому Євангелії ясно видно розрізнення між хворобами, які були наслідком тілесної немочі, та біснуванням і його проявами. Отже, хоча всяка неміч тілесна у першоджерелі своєму має тлінність і смертність людської природи, викликані гріхопадінням, але біснування має особливу причину, пов’язану з прямим втручанням невидимих, але цілком реальних духів, вороже налаштованих до людини.

І якщо хто заперечуватиме, що коли не бачимо цих духів, то не можемо бути впевнені, що вони існують – то таким можемо відповісти, що в нашому звичайному житті є безліч речей, яких не бачимо, але які справді існують і на нього впливають.

Чи бачимо ми думки? Чи бачимо розум? Ні, але бачимо і відчуваємо наслідки думок та плоди дії розуму. Чи бачимо душу? Ні. Але коли вона полишає тіло – відразу бачимо, що воно без неї – безпорадне, бездіяльне і швидко зітліває.

Чи бачимо радіохвилі та потоки електричного струму? Ні. Але саме завдяки цим невидимим силам і їхній дії маємо це світло, яке сяє зі світильників, маємо можливість зображення та звук передавати на далеку відстань і тих, хто далеко, долучати до присутності серед нас через можливість чути і бачити.

Таких прикладів можемо наводити багато. І хоча людина, яка не бажає пізнати істину, на все може знайти заперечення, як знаходили заперечення навіть ті, хто були особистими свідками явних чудес, звершуваних Господом Ісусом Христом, але не наш обов’язок – переконати кожного. Наш обов’язок – вірити слову Божому, вірити досвіду святих та цілої Христової Церкви, які засвідчують реальність існування та смертельну небезпечність дій злих духів. І будучи утверджені в цьому пізнанні через віру – засвідчувати цю істину перед іншими, щоби остерігати їх.

Однак від однієї крайності, яка полягає у запереченні існування злих духів та їхньої небезпеки для людей, не слід впадати в іншу, яка полягає у панічному страху перед ними та у зосередженні на пошуках їхніх підступів. Читання з Євангелія, яке ми чуємо сьогодні, ясно показує нам, що хоча за своєю природою ці ангели, що відпали, ще мають велику могутність та силу, але вона є ніщо перед силою Божою. Самі собою ми, як люди, у світі цьому безперечно не можемо бути сильнішими за бісів, але силою Божою можемо відкидати всі їхні напади і перемагати їх. Бо якими б могутніми не були лукаві духи, але бачимо, що без попущення Божого вони не можуть отримати влади навіть над безсловесними тваринами – свинями.

Тому нам належить шукати захисту від підступів диявольських та перемоги над цим духовним ворогом не у вивченні його хитрощів та намаганнях обхитрити його, не у магічних обрядах чи заклинаннях, амулетах чи інших подібних марновірних забобонах, а у пізнанні Бога та у благодатній допомозі, які Він подає нам. «Для цього прийміть повну зброю Божу, щоб ви змогли протистояти в день злий i, все подолавши, вистояти – наставляє нас апостол Павло. – Отже, станьте, підперезавши стегна ваші істиною‚ i зодягнувшись у броню праведности, і взувши ноги в готовність благовістити мир; а понад усе візьміть щит віри, яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого; і шолом спасіння візьміть, і меч духовний, що є Слово Боже» (Еф. 6:13-17).

Тож, дорогі брати і сестри, навчімося від Божественного Одкровення тій істині, що маємо єдиного справжнього ворога – диявола, з яким повинні боротися, щоби подолати зло і гріх у собі та осягнути спасіння. І хоча диявол є цілком реальною і могутньою істотою, безтілесним безсмертним духом, який ворогує проти Бога і проти кожної людини, однак коли ми озброєні вірою в Бога, знанням Його слова, зміцнені молитвою до Господа і Його благодатною силою – то можемо і здатні перемагати у цій невидимій боротьбі. І нехай Бог допоможе кожному з нас відганяти всі спокуси диявольські та визволить нас лукавого. Амінь.

Прес-служба Тернопільської єпархії ПЦУ

Чому заведено поминати померлих у Димитрівську суботу?

У річному богослужбовому колі є кілька особливих днів, коли ми вшановуємо пам’ять усіх одвіку спочилих християн, їх називають батьківськими суботами. Останнім таким днем у році є Димитрівська поминальна субота, яка цього разу припадає на 7 листопада. Про це нагадує ПЦУ на своїй сторінці в Facebook.

“Після смерті людини її душа повертається до Творця, щоби жити вічно в Царстві Небесному: «Я є воскресіння й життя; хто вірує в Мене, якщо й помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік» (Ін. 11: 25-26). Тож після упокоєння наших рідних і близьких їхні душі продовжують потребувати нашої турботи і любові, а насамперед – нашої молитви про милість Божу до них. Чому саме субота є днем загального поминання для християн? Тому що це день спокою, він символічно завершує тиждень, нагадуючи про завершення і людського життя у світі цьому. А це спонукає нас згадувати святих, які відійшли у вічність та молитися про всіх наших спочилих, особливо рідних”, – повідомляють у ПЦУ.

Як зазначається, цього дня звершувалися та звершуються молитви за спочилих воїнів, адже названа поминальна субота на честь святого великомученика Димитрія Солунського, який і сам був воїном. Згодом заупокійні молитви в цей день почали лунати за кожну християнську душу, що відійшла до вічності.

“Тож у цю суботу помолімося за наших рідних і близьких, а також за кожного захисника, який віддав своє життя, боронячи нашу незалежність і гідність в неоголошеній російсько-українській війні на Сході нашої держави. Цього дня прийдіть до храму Божого, щоб у спільній молитві попросити Спасителя упокоїти їхні душі в небесних оселях, жертовністю та ділами милосердя вшанувати їхню пам’ять”, – закликає Православна Церква України.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

Митрополит Епіфаній закликав усіх молитись за дітей сиріт, адже кожна дитина – це дар Божий

«Сирітство – це не лише серйозна особиста чи соціальна проблема. Це проблема, найперше, духовна, і вона стосується всіх людей, а не лише дітей з особливою долею» З такими словами звернувся Митрополит Епіфаній до українців.

Предстоятель ПЦУ закликав молитись за кожну дитину-сироту, адже кожна дитина – це дар Божий, який Господь благословив любити та оберігати.

«Усі ми розуміємо, наскільки важливо дітям відчувати любов і тепло, піклування, турботу й підтримку. І сьогодні Господь покладає на нас особливу місію – подарувати свої тепло і любов та допомогти віднайти свій шлях дітям, позбавленим батьківського піклування», – сказав митрополит Епіфаній.

Він закликав не бути байдужими до тих, хто поруч, особливо до найменших братів і сестер наших.

«У неділю, 8 листопада, на яку цього року припадає Всеукраїнський день молитви за сиріт, закликаю архієреїв, духовенство та вірян Православної Церкви України помолитися за кожну дитину-сироту, за їхнє здоров’я й благополуччя, за їхнє повернення до своїх батьків або за об’єднання з новою родиною», – підсумував предстоятель ПЦУ.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

Видання “Новинарня” зробило огляд місяця, що минув, і розказало про бойові втрати України на війні.

Протягом жовтня три українські військовослужбовці загинули, з них один – помер від ран, отриманих раніше.

Олександр Фарина, Володимир Бондарюк, Михайло Старостін. 128-ма гірсько-штурмова і 36-та бригада морської піхоти. Солдат і два сержанти.

Уклонімося їхньому подвигу. Збережімо про них світлу пам’ять. Вони загинули за нас.

1. Олександр Фарина

26-річний боєць 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади Олександр Фарина боровся з наслідками тяжкого поранення майже пів року. Численні поранення в область живота і ніг солдат отримав 20 квітня, і відтоді переніс понад 20 операційних втручань.

Увесь час поряд із ним у Київському військовому госпіталі був батько. Він не так давно поховав дружину і до останнього сподівався на те, що синові вдасться вирватися з лабет смерті. Адже Сашко мав сильний, тренований організм, і як справжній спортсмен, затято боровся за перемогу.

Олександр народився 20 травня 1994 року в районі Ярмолинців на Хмельниччині, мешкав у Хмельницькому. Сусіди та знайомі розповідають про нього як дуже порядну й чесну, надзвичайно цілеспрямовану людину.

“Усіх цілей, які він ставив перед собою, він досягав. Саша дуже багато працював, адже хотів у майбутньому працювати у підрозділах спеціального призначення. Саме тому він завжди тримав себе у гарній фізичній формі, увесь вільний час присвячував самовдосконаленню”, – розповідає друг сім’ї Віктор Левицький.

І свою мрію Сашко реалізував: служив у 8-му окремому полку спецпризначення.

“Він був серед нас наймолодший. Хороший спортсмен, життєрадісний був, веселий завжди, енергійний. Ніколи в нього не було ніякої печалі, завжди підтримував побратимів своїх”, – каже бойовий побратим Фарини Василь Довгань, який разом із ним воював на Сході у 2014-му.

Після демобілізації Олександр повернувся додому і вступив у громадське формування “Подільська Січ”, щоб охороняти порядок у Хмельницькому. Також і далі займався боксом, навчав цьому молодших хлопців.

Проте війна тривала, і Фарина не зміг довго лишатися осторонь. “Він був справжнім патріотом, не міг бачити, що робиться, переживав усім серцем», – пригадує начальник штабу “Подільської Січі” Юрій Рибак.

Тож підписавши контракт із ЗСУ, Олександр знову пішов на передову – на цей раз зі 128-ю бригадою.

Поранення він отримав незадовго до завершення контракту. 26-річчя зустрів на лікарняному ліжку, мужньо зносив усі операції й процедури, проте смерть виявилася сильнішою.

Олександра не стало 11 жовтня.

Поховали воїна на Алеї Слави цвинтаря в Раковому під Хмельницьким.

Залишився батько.

2. Михайло Старостін “Тихий”

Михайло Старостін народився 14 червня 1990 року в селі Новорайськ Бериславського району Херсонської області.

“Завжди спокійний, надзвичайно добрий, неймовірно працьовитий” – так про нього відгукуються всі, від сусідів та вчителів до побратимів по службі.

“Наприклад, прибираємо ділянку. Пів ділянки робить клас, а пів ділянки – Міша. Або в нас була на Андрія вечірка. І витягували, кому який хлопець попадеться. І ось одній дівчинці попав Міша. І всі: ой, як ми тобі заздримо, бо Міша такий працьовитий і дуже добрий”, – пригадує колишня класна керівниця хлопця Алла Суха, ледве стримуючи сльози.

Ще одна вчителька Старостіна, Ірина Регеда, розповідає, що Мишко мріяв стати військовим ще зі школи. “Він ще тоді був завзятим хлопцем. А як він міг товаришувати! Його дуже любили і хлопці, і дівчата в класі”, – каже пані Ірина.

Свою мрію Михайло здійснив: став військовим, морським піхотинцем, пройшовши кар’єрні сходинки від матроса навідника оператора БМП-2 до головного сержанта взводу.

Із 2010 року Старостін служив у Криму. І коли почалася російська окупація, не зрадив присягу.

“Позивний у нього був Тихий. Бо Михайло ніколи ні на кого не кричав. На рейсі могло бути важко, тоді він міг спокійно з посмішкою сказати, що треба зробити”, – розповідає Дмитро Глова, який виходив із Криму разом зі Старостіним.

Вийшовши з окупованого півострова, херсонець фактично одразу потрапив на передову російсько-української війни, на Донеччину.

“Нас формували на основі 1-го батальйону морської піхоти. Перше місце, куди ми потрапили – це під Гранітне. Кожен день під мінометними обстрілами… окопи були мілкі, і вкопуватися далі було просто нереально – ми стояли просто на пласту каменю”, – розповідав Михайло в інтерв’ю телепрограмі “Voїн – це я” 2017 року. Журналісти спілкувалися з бійцем у Широкиному, в боях за визволення якого він брав участь раніше і воював далі.

“Таких людей, як він, треба снайперами ставити. Це людина, реально, золоті руки. Всі позиції свої, бліндажі, він робив, як для Бога. На нього покладалися офіцери. Йому не потрібен був наказ. Йому треба було сказати: «Мішань, виручи». Він ніколи не відмовляв”, – розповідає Олександр Куса, який служив із Михайлом два роки.

Старший сержант 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського Михайло Старостін загинув 30 жовтня близько 00:28 неподалік селища Водяне Волноваського району Донецької області. Під час того самого “всеохопного режиму тиші”, яким так полюбляє вихвалятися Верховний Головнокомандувач.

За даними волонтера Сержа Марко (Олександра Карпюка), диверсійна снайперська група противника підповзла до українських позицій і фактично впритул розстріляла Тихого та його побратима, сержанта Володимира Бондарюк. Ще одного бійця було поранено.

Поховали Михайла Старостіна в рідному Новорайську.

Залишилися мати, дружина і троє сестер.

3. Володимир Бондарюк “Піндос”

Сержант, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського.

Народився 1993 року в селі Кам’яний Міст Первомайського району Миколаївської області.

Працював на СТО, любив подорожі. Про військо навіть не думав… До одного випадку.

“Якось заскочив до дядька, він якраз збирався на риболовлю з товаришем. Дядьків друг служив офіцером у місцевому військкоматі. Побачив мене і каже: “Слухай, хлопче, ти такий спортивний, ведеш активний спосіб життя… Не хочеш послужити у війську? Я тебе так і бачу якимось спецпризначенцем!” Офіцер дав мені диск із роликом. Я подивився і вирішив, що варто спробувати. Отакий збіг обставин”, – розповідав Володимир незадовго до загибелі кореспонденту військової агенції АрміяInform.

Після навчального центру хлопець потрапив служити в Крим, кулеметником у гірсько-піхотний батальйон. І, як і полеглий разом із ним Михайло Старостін, не зрадив присязі, після окупації вийшовши на материкову Україну.

У своєму останньому в житті інтерв’ю він зізнавався, що й досі мріє очистити півострів від окупантів і піти у гори разом із сім’єю.

“Росіяни боялись, що хтось із нас не стримається і відкриє вогонь на ураження. Цей страх читали в їхніх очах, попри всю браваду. Наш батальйон саме повернувся з навчання. Рівень підготовки особового складу, злагодженість підрозділів, бойовий дух – все було на висоті. Але, можливо, забагато було військової бюрократії, не вистачало ініціативи й рішучості. До того ж велика кількість зрадників у вищих ешелонах командування. Поки наш батальйон тримав оборону, деякі представники вищого командування цілували триколор, стояли в черзі за москальською формою і водили кацапів у баню. Тьфу, гидота…” – пригадував Володя події весни 2014-го.

Після виходу з Криму їхній батальйон переформували й відправили воювати на Приазов’я. Так склалося, що всі його ротації на передову були саме на цей напрямок…

Позивний Піндос Володя отримав після того, як наприкінці 2015 року повернувся з Литви, де у школі інструкторів навчався бою в місті. “Наш старшина підійшов до мене і каже жартома: ну, все, Вовчику, ти пройшов школу НАТО, тепер ти як універсальний солдат і Рембо водночас. Буду тебе називати Піндосом”. Відтоді і причепилось”, – поділився історією морпіх.

Він дуже любив дружину та маленьку донечку, мріяв у відпустці хоч на кілька днів поїхати з ними на природу з наметами…

Володимир Бондарюк загинув від ворожої кулі разом зі старшим сержантом Михайлом Старостіним 30 жовтня поблизу Водяного Волноваського району Донецької області.

Поховали морпіха у Кам’яному Мості.

Залишилися батьки, брат, дружина і донька.

Вічна пам’ять полеглим за Україну!

Процес визнання триває і завершиться повним визнанням від усіх Помісних Церков

Митрополит Епіфаній під час своєї недільної проповіді, згадав про визначну подію – Визнання Кіпрською церквою автокефалії ПЦУ, наголосивши на тому, що процес визнання триває і завершиться повним визнанням від усіх Помісних Церков.

«Ще на початку року я говорив, зокрема і в цьому храмі, про те, що ми чекаємо, що визнання з боку інших Помісних Церков продовжаться. На жаль, пандемія вплинула і на церковне життя, бо всі Помісні Церкви зіткнулися з новими викликами, які негайно треба було долати, а тому всі інші справи були відкладені. І через те, що майже рік минув від того часу, коли з нами увійшов у спілкування Олександрійський Патріархат, і після цього процес визнання ніби призупинився, – зазвучали голоси, що визнань нібито більше і не буде. Але ми бачимо, що сама дійсність відкидає ці голоси сумнівів, як безпідставні. І хоча часу минуло більше, ніж нам би очевидно хотілося, але те, у чому ми були твердо переконані, здійснилося – процес визнання триває. І ми не маємо і не повинні мати жодного сумніву в тому, що скільки би він не вимагав часу, але він завершиться повним визнанням від усіх Помісних Церков, в тому числі й тієї, яка найбільше зараз перешкоджає його успіху», – сказав митрополит Епіфаній.

Предстоятель ПЦУ підкреслив, що на боці Української Церкви – правда, канонічний порядок і церковна традиція. «Тому як ми досягли отримання Томосу, хоча безліч було голосів тих, хто казав, що цього ніколи не станеться – так само Православна Церква України досягне і встановлення молитовного та євхаристійного спілкування з усіма Помісними Церквами».

На завершення свого слова Митрополит Епіфаній закликав молимося за здоров’я і успішне служіння Блаженнійшого Архієпископа Кіпрського Хризостома, за всю Кіпрську Церкву та побожний народ Кіпру, за їхні мир і процвітання.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

Парафія святих Жон-Мироносиць с. Почапинці запрошує усіх вірян вшанувати ікону Божої Матері

РОЗКЛАД  БОГОСЛУЖІНЬ

в храмі святих Жон-Мироносиць с.Почапинці ПЦУ (УАПЦ)

14 жовтня 2020 р.

Покрова Пресвятої Богородиці

Храм відчинений увесь день
 
9.00 год.– Літургія святого Іоана Золотоустого,
 по завершенні служби заупокійна молитва
за захисників, які поклали життя за Батьківщину.
По потребі молебні впродовж дня.
18.00 год. – Вечірнє богослужіння
 
 15 жовтня – 18 жовтня 2020р
Храм відчинений увесь день
 
9.00 год. – Літургія святого Іоана Золотоустого.
По потребі молебні впродовж дня.
18.00 год. – Вечірнє богослужіння
 
Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць