Подякуймо Господу за всі Його милості у 2019

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Душа людська так створена, що вона завжди щось шукає, чогось бажає, до чогось прагне. Та чого б не шукала людина, вона завж­ди домагається одного: щастя, блаженства.

В надії досягнути бажаного щастя одні з нас усі свої зусилля і турботи звертають на їжу і пиття, другі – на одяг і вбрання, треті – на гроші та матеріальні здобутки, четверті – на одержання най­більших чуттєвих утіх та насолод, п’яті – на задоволення честолюбства, досягнення влади тощо. Ось ідеали, яким так старанно поклоня­ється гріховне людство.

Але з того часу, як існує світ, ще ніхто не знайшов для себе в усьому цьому істинного щастя. Премудрий Соломон, який мав повну можливість за­довольняти всі свої примхи, володів незліченними багатствами, був оточе­ний казковою розкішшю і мав гучну славу, користуючись усіма цими бла­гами життя, сказав, що це суєта суєт і томління духу. Вдивіться в сьогоднішній день уважніше, і ви побачите навіть за матеріального достатку гіркі сльози і різноманітні страждання, прислухайтесь уважніше до людей, і ви почуєте зітхання і стогін, які не перестають нестися звідусіль. В одного тяжка болісна невиліковна хвороба, у іншого – сімейні чвари, лайка, ворожнеча, ще в інших – невдячні, зухвалі діти, хтось бачить на своїй дорозі суперника і тому хвилюється, ревнує, терзається; у когось – невдалі плани і розбиті надії, гіркі розчарування; є люди, які мають матеріальні нестатки, в інших – очі не просихають від сліз за дорогими їхньому серцю покійниками – за батьками, дружиною, чоловіком, діть­ми. І так без кінця. А всі ці страждан­ня з кожним новим роком не зменшу­ються, і жоден мудрець не зможе ска­зати, коли ж настане кінець цим стражданням і зітханням.

Але наше нещастя в тому, що, не­зважаючи на рішуче запевнення премудрого Соломона, незважаючи на наші власні спостереження і оточуючі нас приклади, ми все ж ганяємося за цим вигаданим примарним щастям і так “осуєтилися”, так позбавили сенсу своє життя, так прив’язали його до землі, що зовсім забули, навіщо ми живемо, яка мета нашого життя.

Отже, що ж? Невже нема щастя на землі? Ні, улюблені браття і сестри, щастя є, воно цілком досяжне: треба тільки знати, де і як його знайти! Правдиве щастя треба шукати не поза нами, а в самих собі, в нашому влас­ному серці, в нашій душі. Якщо його там немає, то ніякі старання, ніякі зу­силля не допоможуть нам знайти його. “Царство Боже (або, що те ж саме, джерело щастя), всередині вас є“, – ска­зав Спаситель (Лк. 17, 21). І це Цар­ство Боже, або щастя, за поясненням ап. Павла, є не що інше, як правед­ність, і мир, і радість у Святому Духові (Рим. 14, 17). І саме в цьому є справж­нє щастя. Воно полягає у виконанні заповідей Божих, у мирі і спокої совісті, яка ні в чому не докоряє, в радості і веселості серця, в задоволенні своїм становищем і повній відданості волі Божій.

Ніякі зовнішні незгоди – фізичні страждання, хвороби і всілякі труднощі на життєвому шляху не мають тут вирішального значення, вони не в силі захитати це щастя. Як це не дивно для нас, але, як свідчать подвижники благочестя, серед цих страждань душа може веселитись і радіти, може переживати такий відрадний стан, з яким не можуть зрівнятися ніякі задоволення й тілесні насолоди.

Один видатний своїми знаннями учитель зустрів якось бідного старця. Виснажене тіло того було вкрите лахміттям і він весь був у ранах. “Добрий день тобі, старче”, – сказав учитель бідняку. Старець відповів: “Не пригадую, щоб день коли-небудь був для мене недобрим”. Учи­тель продовжував: “Я бажаю тобі щастя”. – “Нещасним я ніколи не був”, – відповів жебрак. Здивувався вчитель і, подумавши, що старець не розчув його слів, додав: “Я бажаю, щоб у тебе було в усьому благополуччя”. Жебрак відповів, що злополучним він себе не пам’ятає. “Невже ти один щасливий між усіма людьми, – вкрай здивований, вигукнув учитель, – коли земне життя повне журби і нестатків?” – “Нещасливий той, – пояснив старець, – хто шукає щастя десь, а на землі немає іншого щастя, як у всьому покла­датися на волю Божу!”

Мимовільно при цьому згадується преп. Серафим Саровський. Він, при всіх нестатках, яким піддавав себе добровільно, при всіх непосильних трудах і хворобах вважав себе цілком щасливим і в душі завжди радів. Ця внутрішня радість і втіха немов переповнювали його і видимо для інших виливалися з нього. Кожного, з ким розмовляв, він називав не інакше як “радість моя”. Часто він звертався з таким привітанням: “Христос воскресе, радість моя”, і цим по­казував, що в нього завжди такий ра­дісний настрій, який ми відчуваємо тільки в день св. Пасхи.

Ось якого щастя нам, православ­ним християнам, треба прагнути. Володіючи ним, ми постійно і нерозлучно будемо з Христом Спасителем на­шим. Сам Спаситель буде для нас миром і втіхою, радістю, багатством і славою. Він буде супроводжувати нас завжди і всюди, вдень і вночі, вдома і в дорозі, у смутку і в радості. У ваганнях і труднощах Він буде настав­ляти і напоумляти нас, у малодушнос­ті – підбадьорювати, в недугах – лікувати, в скорботах – утішати. Тоді Він вселиться в нашу душу і буде па­нувати в ній. І чи може християнин, живучи з Христом, чим-небудь засму­чуватися, страхатися і боятися чогось? Пророк Давид вигукує: “Господь – Просвічення моє і Спаситель мій, кого у­боюся? Господь – Захисник життя мого, кого устрашуся?”

Вітаючи вас, дорогі браття і сестри, з Новим роком, від душі бажаю вам щастя бути завжди з Христом, Який з такою любов’ю кличе нас до Себе: “Прийдіть до Мене, –говорить Він, – усі струджені і обтяжені, і Я заспо­кою вас” (Мф. 11, 28).

На закінчення подякуймо Богові за всі Його милості до нас і до країни нашої, які Йому була ласка подати нам у минулому році. Складімо Йому хвалу і подяку за Його довготерпіння до гріхів наших, за те, що не пере­рвав ще нашого земного життя і не по­кликав нас, непідготованих, до Свого справедливого суду. Багато людей відійшло від нас в інший світ, близьких і неблизьких, з якими рік тому ми об­мінювалися привітаннями і добрими побажаннями. Але нам дано ще час для покаяння, очищення і виправлення. За цю щедру милість до нас подякуй­мо Господу оновленням свого внут­рішнього духовного життя, милосер­дям і співстражданням до ближніх, добрим християнським життям.

Всещедрий Господи Боже! Подай нам Твою милість і навчи нас у всьому творити волю Твою, пошли мир, благоденство, до­статок плодів земних країні нашій і всім людям Твоїм.

Амінь!

З Новим Роком всі будьмо здорові!

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХА ВАРФОЛОМІЯ 2019 РОКУ

✠ Варфоломій

Архієпископом Божим Милосердям Константинополя-Нового Риму і Вселенський Патріарх

До всієї повноти Церкви

Благодать, милосердя та мир від Спасителя Христа, народженого у Віфлеємі

Улюблені брати і сестри в Господі,

Знову досягнув великого свята Різдва Господнього, ми прославляємо гімном і духовною піснею Того, хто зменшив Себе заради нас і прийняв нашу плоть, щоб Він міг викупити нас із полону та відкрити ворота раю. людський рід. Церква Христова радіє, коли богослужбово переживає всю таємницю Божественного милосердя отримує передчуття слави есхатологічного царства, пропонуючи добре і благочестиве свідчення віри, надії та любові у світі.

Характер Церкви, хоча «не з цього світу», не ізолює Церкву від історичної та соціальної реальності, але надихає та зміцнює її свідчення. Тоді Церква, посилаючись на вічну долю людини, обслуговує її екзистенційні потреби, виливаючи, як добрий самарянин, «олію та вино» на свої рани, стаючи «сусідом» для кожного «хто потрапляє серед злодіїв». (пор. Лука 10:25–37), лікуючи сучасні «культурні хвороби» та висвітлюючи розум і серце людей. Оскільки присутність Святого Духа в житті віруючих, духовність означає свідчити словом і ділом надії, яка є в нас і не має нічого спільного з безплідним самоаналізом. Святий Дух – це подавця життя, джерело добра, подавця дарів, життя і світла. Християнин – людина, яка займається вогнем, любить Бога, людяність і красу, активна і творча.

Цього року Євангеліє Різдва знову лунає в культурному середовищі, де вища цінність приписується «індивідуальним правам». Егоцентричність та обман самореалізації зменшують соціальну цілісність, послаблюють дух спілкування та солідарності та об’єктивують міжособистісний характер та відносини. Необмежений акцент на економіці та секуляризація поглиблюють екзистенційний вакуум і призводять до зменшення творчих сил людини.

Церква не може ігнорувати ці події, наслідки яких в першу чергу переживає наша молодь через зачаровуючи механізм технологій та безліч обіцянок «помилкових пророків». Святий і Великий собор православної церкви (Крит, 2016) наполегливо запросив нашу молодь «Усвідомлювати, що вони є носіями і водночас продовженням давньої та благословенної традиції Православної Церкви», активно брати участь у житті Церкви, «щоб мужньо зберігати та динамічна культивувати вічні цінності Православ’я у щоб передати життєдайне свідчення християнства» (Енцикліка, § 8–9).

У цьому ж дусі, дотримуючись закликів Священного і Великого Собору, але також у світлі нещодавніх виборів та інтронізації нових архієпископів Америки, Австралії та Великобританії для трьох великих єпархій Вселенського престолу в діаспорі, ми оголошуємо 2020 рік «роком духовного оновлення та належної турботи про молодь», запрошуючи все наше духовенство та вірних взяти участь у цій надихаючій роботі та підтримувати її.

Ми прагнемо до просування «діалогічного пастирського служіння» з уявою та баченням, з непохитною вірою у вічноплинну благодать Божу та впевненість у силі свободи людини. Це пастирське служіння зосереджене на людських особах і повинно відвернути молодь від «пошуку власних інтересів» та «втіхи себе» любов’ю, яка «не шукає своїх» і «приємна Богу» від «матеріальних благ» до «єдиного, хто є благом”, від «нескінченних потреб» до «єдиного, що потрібно», тим самим сприяючи просуванню харизму кожного. Наше справді вільне «Я» народжується, пропонуючи своє «Я».

Фундаментом пробудження християнського сумління залишається і сьогодні досвід та розуміння значення християнського богослужіння, а також його спільного, євхаристичного та есхатологічного характеру. Молодь повинна визнати, що Церква – це не «союз християн», а «Тіло Христове». Преподобне духовенство Святої Великої Христової Церкви у всьому світі ми називаємо «кенотичною» пасторальною мобілізацією. Ми не повинні чекати, коли наші юнаки та юначки приїдуть до нас, але ми повинні звернутися до них самі, не як судді, а як друзі, наслідуючи «доброго пастиря», який «віддає життя за вівці» (Ін. 10:11). Пастух завжди пильний і на сторожі, усвідомлюючи пастирські потреби молоді та їх соціальне середовище, щоб діяти відповідно. Його пастирське втручання черпає натхнення та напрям із традицій Церкви, пропонуючи молодим людям не просто «підтримку», а «правду» свободи, «якою Христос звільнив нас» (Гал. 5.1)

З цими думками ми побожно поклоняємось Віфлеємській святій дитині і бажаємо всім вам зі святкового Фанару благословенного Святого Різдва, а також плідного нового року Господа нашого, звертаючись до вас із життєдайною благодаттю та великою милістю нашого Спасителя Христос, який поблажливий до людського роду, «Бог з нами».

✠ Варфоломій Константинопольський

палкий молитовник перед Богом за всіх Вас

Різдво, 2019 р.

ПЕТИЦІЯ ДО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ: СТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАПОВІДНИКА У ДНІСТРОВСЬКОМУ КАНЬЙОНІ ТА ПОВЕРНЕННЯ УНІКАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ ПАЛАЦУ XVII–XIX СТ. ЧЕРВОНОГОРОДСЬКИЙ ЗАМОК З ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ

9 грудня 2019 р.Б. голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія Наталія Шевчук оприлюднила офіційну петицію до Президента України Володимира Зеленського:

ПІДПИСАТИ ПЕТИЦІЮ

Вельмишановний пане Президенте!

Долина Дністра на Тернопільщині — це вкритий лісом скелястий каньйон, визнаний одним із семи природних чудес України. У долині знаходяться найбільші у світі природні печери та пам’ятки давньої архітектури, серед яких — Палац XVII–XIX ст. (мур, руїни) Червоногородський замок, розташований у селі Нирків Заліщицького району Тернопільської області. Він є історичною, духовною, мистецькою цінністю, може стати основою для туристичного розвитку України або ж бути знищеним.

Створення Національного парку в Дністровському каньйоні — це можливість врятувати сотні видів ендемічних і реліктових рослин, десятки видів тварин, найвищий рівнинний водоспад України — Джуринський, первозданну природу краю.

Проте роками процвітає злочинна політика місцевої влади під прикриттям корупційних схем. Це й браконьєрська вирубка лісу вздовж берега, й підприємства з незаконного видобутку корисних копалин прямо в руслі, й неконтрольований видобуток каміння… Сотні гектарів заповідних земель систематично переходять у приватну власність. Так, 2016 року родовий маєток князів Потоцьких — унікальна пам’ятка Червоногородський замок — опинився у приватній власності ТОВ «ДЖУРИНФОРТЕЦЯ», а залишки будівництва гідроелектростанції потрапили у власність ТОВ «ДЖУРИНЕНЕРГО».

Просимо Вас, пане Президенте, взяти під особистий контроль надзвичайну ситуацію, що склалась довкола Дністровського каньйону, забезпечити об’єктивне та неупереджене розслідування численних кримінальних справ і відкриті судові процеси з метою запобігання втрати державної власності у межах Дністровського каньйону.

Також просимо Вас створити робочу комісію з представників Генеральної прокуратури та Міністерства внутрішніх справ України, активізувати розслідування обставин передачі у приватну власність Палацу XVII–XIX ст. Червоногородський замок. За результатами роботи комісії — визначити спосіб повернення унікальної пам’ятки Державі Україна.

ПІДПИСАТИ ПЕТИЦІЮ

Патріарх Володимир: Мученик за життя – Великомученик по смерті!

Спогади про патріарха Володимира Романюка — сповідника української православної церкви

Усіх, хто мав щасливу нагоду зустрічатися з патріархом Київським і всієї Руси-України Володимиром, особливо вражав його оптимізм, легка, навіть весела вдача, а також доброзичливість. Важко було уявити, що ця людина провела майже 25 років свого життя в таборах та засланні, а на радянській «свободі» потерпала від постійних гонінь. Близькі до патріарха люди твердять, що одним із джерел його спокійного оптимізму було чисте сумління, свідомість того, що інакше прожити життя було просто неможливо.

Майбутній патріарх Володимир, у миру Василь Романюк, народився 1925 року в с. Химчин біля Станіслава, у бідній селянській родині. У юні роки про духовний сан і не мріяв. Шлях до церкви розпочався 1944 року, коли 19-літнього Василя було заарештовано «за зв’язки з УПА». Він отримав 10 років ув’язнення у сталінських таборах на Колимі, хоча участі у збройних операціях не брав. Коли відбув строк, набавили ще 5 років, виславши до Магадана. Там Василь одружився з українкою з Волині, також репресованою. Незабаром у подружжя народився син Тарас, їхня єдина дитина.

Між службою та Служінням

Про трагедію, яка поглинула кращі роки його життя, Василь Романюк згадував спокійно, без гіркоти, із християнським фаталізмом. Називав ті роки «моїми університетами», як це до нього робило багато підданих Російської імперії. Василь справді мав в ув’язненні добрих вчителів — письменників, учених, навіть академіків. Там на Колимі трапилася одна дуже важлива річ — він усвідомив своє покликання й вирішив присвятити життя служінню Богові та Українській церкві. Почав студіювати Біблію, релігійну літературу, а повернувшись в Україну, закінчив богословські курси. Прийняти священицький сан, однак, йому довго забороняла влада, якій було потрібне «благонадійне» духовенство. Тільки 1964 року Василь Романюк був висвячений, отримав парафію.

Опіум для народу на службі в людей з народу: століття XVI та XVII

А через 8 років знову розпочалося ходіння колами пекла. За «антирадянську пропаганду» отця Василія було заарештовано, цього разу не безпідставно — у храмі він говорив людям правду, закликав шанувати свої релігійно-національні традиції, жити згідно із Заповідями Божими. Під час слідства й суду «компетентні органи» настирливо вимагали від священика зректися своїх переконань, за що обіцяли негайно випустити його на волю. Отець Василій відмовився, хоча аж занадто добре усвідомлював, що його очікує. Присудили сім років ув’язнення у Мордовському таборі та ще три роки заслання в Якутії. Звідти отець Василій вийшов безнадійно хворою на серце людиною. (Попереду в нього було кілька інфарктів. Після третього лікарі радили патріархові відійти від справ, бо можна було чекати найгіршого. Так воно пізніше й трапилося.) Невдовзі після повернення о. Василія додому померла його дружина, життя якої було нескінченною трагедією і постійним очікуванням ще гіршого. О. Василій залишився з сином, який мріяв вчитися в семінарії, стати, як батько, священиком. Швидко з’ясувалося, однак, що в жодній семінарії не хотіли прийняти сина дисидента. Батькові ж заборонили повернутися до священицької діяльності.

У руках Хроноса

Під час другого ув’язнення Василь Романюк часто й тривало голодував, вимагаючи, щоб йому надали можливість читати Біблію і приймати причастя, що в більшості тюрем світу є невід’ємним правом ув’язнених. Саме тоді встановилися його тісні зв’язки із правозахисним рухом. Він писав листи й заяви до різних міжнародних організацій, викриваючи порушення в СРСР права людини вільно сповідувати свою віру.

Меморіальна дошка Патріарху Київському і всієї Руси-України Володимиру в Тернополі

«Священик-дисидент» став відомий на Заході, де митрополит Мстислав розпочав кампанію за його звільнення. Цю вимогу підтримав президент Рейган, миряни й духовенство в багатьох країнах. А після звільнення о. Василя розгорнувся рух за те, щоб радянський уряд дозволив священику виїхати за кордон. Романюки — батько й син — не хотіли їхати, але що було робити? Батькові не давали парафії, синові — можливості навчатися. І 1988 року вони виїхали до Канади.

Там о. Василій викликав велику увагу міжнародної християнської спільноти. Його приймали в Білому домі, він виступав у Парламенті Канади… У Торонто було видано англійською мовою збірник його проповідей та звернень «Голос у пустелі». Все було добре, спокійно і по-західному комфортабельно. Однак через рік, коли в Україні завирувало й коли почала розбудовуватися українська церква, Василь Романюк вирішив повертатися додому. «Щоб встигнути зробити щось для церкви, для України», як розповів його син о. Тарасій. А 1990 року о. Василій прийняв чернецтво, взявши ім’я Володимира і через короткий час був висвячений на єпископа. Після смерті патріарха Мстислава єпископа Володимира обрано патріархом незалежної Української православної церкви Київського патріархату.

Високий сан аж ніяк не змінив Василя Романюка. Людей, з якими він спілкувався, дивувала простота, повна відсутність честолюбства чи позування патріарха. Його приймальня завжди була відкритою для всіх, незалежно від посади чи стану. Намагання близьких, радників хоч трохи обмежити потік відвідувачів — заради його здоров’я — незмінно викликали гнів патріарха. Він зазвичай кричав у приймальну: «Пускати всіх!». Від охорони, яку йому запропонувало українське козацтво, патріарх категорично відмовився і ходив містом один, без супроводжуючих. На вулицях до нього підходили люди, одні просили поради, інші — грошей. У таких випадках патріарх діставав усе із своїх небагатих кишень.

Феодосій Углицький

Світ матеріальних цінностей і потреб взагалі не існував для нього. Патріарх категорично відмовлявся витрачати на себе гроші; вважав розкішшю навіть найнеобхідніше. У деяких людей це викликало підозру, а іноді навіть зневагу. Вони й не думали, що саме з такого тіста завжди робилися істинно святі люди. Осуджував патріарха, однак, тільки той, хто його не знав добре. А зустрівшись із ним, завжди змінював свою думку. Бо патріарх Володимир мав особливий дар — дивувати людей, показувати їм світ із невідомого для них боку. О. Тарас розповів історію про одного молодого киянина, який належав до іншої православної церкви. Одного разу, зустрівши біля Софії Київської патріарха, він почав звинувачувати його в єресі та порушенні канонів. Патріарх вислухав, спитав ім’я і, сказавши: «Що ти плетеш, Мишку?» — почав із ним довгу дружню розмову. З того часу цей киянин став одним із найпалкіших прихильників патріарха й незалежної української церкви.

РИМСКИЙ ПАПА — хто він такий?

Патріарх боляче переживав розкол українського православ’я і постійно намагався вплинути на стан справ, зокрема досягти примирення з УАПЦ. За кілька днів до смерті він, нехтуючи протоколом і гордощами, поїхав на квартиру до патріарха Димитрія для обговорення ситуації. Після довгої і тяжкої розмови вони порозумілися і навіть домовилися про спільні дії щодо об’єднання. Раптова смерть патріарха Володимира порушила ці плани.

ТРАГIЧНА IСТОРIЯ УКРАЇНСЬКИХ ЦЕРКОВ

Патріарха Володимира шанувала вся свідома українська інтелігенція; саме завдяки йому багато людей повернулося до віри, до церкви. У храмі люди часто записували його проповіді, бо це були глибокі роздуми про сучасне життя, про обов’язок людини, громадянина. Кажуть, що не буває пророків у своїй вітчизні. Патріарха, однак, шанують і там, де він народився. У селі Химчині люди нещодавно у пам’ять про нього збудували каплицю, одна з вулиць має назву Василя Романюка. Багато людей в Україні вважають, що є всі підстави для канонізації покійного патріарха Володимира, сповідника української православної церкви, як називали його в Канаді.

Клара ГУДЗИК, «День»

Вітання з Днем Небесного Покровителя

Всечесний отче Романе!

Від імені вірних ПЦУ і прихожан Церкви Святих Жон-Мироносиць прийміть щирі та сердечні вітання з нагоди Дня Вашого Небесного Покровителя!

Нехай всемилостивий Господь завжди допомагає Вам на шляху служіння Йому й ближнім, щедро обдаровуючи Вас здоров’ям, натхненням і силою, терпінням, смиренням і любов’ю.

Нехай охороняє Вас Господь у здоров’ї та благоденстві на многії і благії літа!

Духовенство та громада парафії святих Жон-Мироносиць ПЦУ ТЄ

Розпочався Різдвяний піст

Дорогі брати і сестри, сьогодні розпочинається важливий період у житті православних християн – Різдвяний піст. У цей час ми очищуємо свою душу та готуємось до зустрічі Різдва Господа нашого Ісуса Христа, Який заради нашого спасіння зійшов із небес і став людиною.

Різдвяний піст триває сорок днів, останнім з яких є Святвечір 6 січня. У народі цей піст також називають Пилипівкою, адже заговини припадають на день пам’яті святого апостола Филипа. Він менш суворий, ніж Великий піст. Зрозуміло, що для дітей, немічних, вагітних і годуючих жінок, тих, хто важко працює, з благословіння священника піст може послаблюватися.

Також маємо пам’ятати: утримання від їжі без щирої молитви та покаяння не принесуть духовної користі у нашій підготовці до зустрічі Різдва Христового. Святитель Василій Великий розкриває значення посту, найперше, не як обмеження, а як можливості для вдосконалення: «Піст заносить молитву до неба, стає для неї крилами до лету вгору. Піст — матір здоров’я, вихователь молоді, окраса старців, добрий супутник, вірний друг дому для подружжя». Тож на наступні сорок днів варто поставити собі за мету, що гідно боротимемось проти власних пристрастей та шкідливих звичок, викорінюватимемо зі свого життя неправду й зло, пробачатимемо образи. І головне завдання посту — зберегти свої духовні здобутки та надбання і після нього, примножити їх та надихати своїм прикладом інших.

Лише з чистими серцем і душею, оновленими у смиренні, любові та терпеливості, зможемо у благословенні, в усій повноті великої радості зустріти Народження Сина Божого. Світлі думки, благі справи для наших ближніх, а також — щире бажання якомога глибше пізнати Істину — це те, що ми можемо принести у дарунок Божому Немовляті, Яке Народжується для усього світу, а отже — для кожного із нас.

Джерело ПЦУ

Двері серця Митрополита Володимира, як і двері його кабінету в Митрополії, ніколи не зачинялися

Слово в пам’ять про Блаженнішого Митрополита Володимира Сабодана Предстоятеля Української Православної Церкви зі спогадів секретаря Його Блаженства (1998-2014) митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Православної Церкви України Олександра Драбинко.

23 листопада 2019 р., Митрополиту Володимиру виповнилось би 84. Останніми роками він часто цитував псалмоспівця: дні віку нашого – сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ, і найкраща пора їх  – труд і хвороби  (Пс. 89:10). Слова ці він застосував до себе. І дійсно, в житті Блаженнішого було чимало трудів і хвороб. Та все ж йому майже вдалося досягти визначеної праведним Давидом межі: 80-ти років.

«Багато, що нам вдалося зробити, але дещо ми не встигли, а вже час…», – сказав мені Блаженніший близько року тому. Що мав на увазі Владика, говорячи, що ми не встигли щось зробити? Стан Митрополита на той час був уже тяжким, говорити йому було складно, і я не наважився розпитувати Владику про те, що саме ми не встигли. Та й не до того було.

Митрополит Володимир очолював Українську Православну Церкву в «осьовий» час її становлення. І поза сумнівом, що останній 20-ти річний період у житті нашої церкви з часом називатимуть золотою добою в новітній історії канонічного Українського Православ’я. Добою Блаженнішого Володимира, добою відродження, розвитку і зміцнення церковної України. Дай нам, Боже, ці здобутки  зберегти і примножити!

Однак сьогодні, у день народження Митрополита Володимира, не хотілося б говорити ні про те, що, на жаль, лишилося тільки в думках та задумах. Сьогодні хочеться сказати про інше – про те, чим жив Блаженніший, і якою людиною він був.

***

Він умів знаходити спільну мову з усіма. І це пояснюється не лише природною дипломатичністю. Блаженніший умів побачити в людині її справжнє «я» та прийняти її такою, якою вона є насправді.

«Чого чекають від нас люди? І що ми можемо їм дати? – запитує власне сумління Блаженніший у своїх щоденникових записах. «Кожна людина хоче, аби її зрозуміли та прийняли. У нас нема можливостей нагодувати всіх голодних і надати притулок усім бездонним. Але ми можемо і маємо перейнятися тими людьми, яких посилає нам Господь.

Люди чекають від нас розуміння. І ми маємо навчитися по-справжньому вдумуватися в людей, яких зустрічаємо у своєму житті, намагатися зрозуміти їхні обставини, надати їм притулок у своєму серці». Двері серця Митрополита Володимира, як і двері його кабінету в Митрополії, ніколи не зачинялися.

***

У нашій мові є чимало слів, які втратили свою конкретику і стали церковними ідіомами. «Улюблені брати і сестри». Які прекрасні слова! Але як, на жаль, померхkо їхнє золото, як згасла їхня сила, через те що ми роками не вкладаємо в них належної любові.

«Дорогій людині», – надписав Блаженніший збірку, де містяться його власні поезії та вірші інших шанованих ним авторів. Слово «дорогий» з його уст завжди звучало щиро. Він дорожив усіма нами. Дорожив далекими і близькими. Дорожив давніми і новими друзями. Дорожив спілкуванням і самим життям… З-поміж усіх нас його виділяли високий сан та поважний вік. Але стосовно інших у Владики не було й натяку на зверхність. Блаженніший умів по-справжньому поважати інших. Поважати нас навіть не за наші таланти, а за той головний дар, яким Бог наділив кожного з нас, – дар особистості, дар особистого буття.

«Таємниця особи, її унікальності, – писав Блаженніший, – нікому незбагненна до кінця. Особа людська більш таємнича, ніж світ… Особа людини, як образ Божий, дорожча за всі цінності світу. Вона невичерпна у своїй динаміці, у своєму нескінченному розкритті та здійсненні. Вона, будучи єдино неповторною, закликана до богоуподібнення: без неї Царство слави не сяятиме сповна…».

«Митрополит надто м’який. Навіщо давати стільки свободи єпископату та духовенству?» – такі думки регулярно озвучували прибічники «жорсткого курсу» як з московського «центру», так і з керівної адміністрації Києва. Але Предстоятель стояв на своєму. «Те, що ви називаєте м якістю, – казав він, – це повага до свободи інших. Так, свобода – це завжди ризик. Але якщо на цей ризик іде Сам Бог, то хіба можемо уникнути його ми?»

***

«Церква – це я». Така абсолютистка логіка ніколи не була властива Митрополиту Володимиру. Якось за трапезою під час урочистостей один із нинішніх правлячих архієреїв виголосив заздравницю на честь Предстоятеля. У відповідь Блаженніший тихо вимовив кілька слів, які назавжди запам’яталися всім присутнім: «Що я без вас? За всіх нас!»

***

Терпіти і чекати. Цим двом речам, яких так часто бракує всім нам, Блаженніший навчив досконало. «Богові відомі всі наші потреби, – казав Владика. – Тому живи за принципом: нічого не проси і ні від чого не відмовляйся».

Ваше Блаженство! Віримо і знаємо, що милістю нашого Небесного Отця Ви знайшли притулок у Його всеохоплюючому Серці та Його Небесному Домі. Просимо вас, Блаженніший Владико, не залишайте у своїх молитвах ні нашої Церкви, ні нашої країни, ні нас, Ваших вірних чад!

Вічна Вам память, Ваше Блаженство!

Пам’ятаймо й борімося!

Кожну останню суботу листопада ми молитвно згадуємо усіх тих, хто загинув внаслідок «посту від диявола» — саме так названо злочин, що увійшов в нашу історію, як Голодомор. 23 листопада — особливий День молитовного поминання усіх його невинно знищених жертв.

Бозю, що там у тебе в руці?
Дай мені Бозю хоч соломинку,
Щоб не втонути в голодній ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка,

Та ж підрости хоч би трохи бодай!
Світу не бачив ще білого…Бозю!
Я – пташенятко при битій дорозі,
Хоч би одненьку пір’їночку дай!

Тато і мама – холодні мерці.
Бозю, зроби щоби їсти не хтілось…
Холодно Бозю…Сніг дуже білий…
Бозю…Що там у тебе в руці?..

Запалена поминальна свіча горить по тих 9 мільйонах, а може, десяти, хіба ж зараз можна порахувати їхні замучені душі, і не дає нам забути минулого. Нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню – частинки вічного. А світло цих свічок хай буде даниною тим, хто навічно пішов від нас.

Прес-служба Парафії святиж Жон-Мироносиць

Благословений хто возвеличує Господнє Ім’я

Великою окрасою християнства є його мистецька спадщина. Рукотворні оздоби людської праці свідчать про їх любов до Господа Бога, свідчать про те, що люди завжди прагнули  збагатити Божу славу. І по сьогоднішній день людина не втратила цього бажання воздати славу та хвалу своїми творіннями Господу Богу і віднайти для себе Господньої милості та благословення…

 «Дивний Бог у святих Своїх», говорить нам Слово Боже, через що ми і прославляємо тих хто своїм життям засвідчив невимовно велику вірність та відданість Господу Богу. Шануємо їх, як і наших покровителів, адже вони безперестанно молять Творця за нас, за наш добробут, мир та спасіння. Вони удостоїлись буди праведними в Його очах і показали цим приклад нам, грішним людям, як ми можемо досягнути цієї досконалості. Кожен із них прославився тим, що мав у своєму серці, у своїй душі: милосердям, проповідництвом, безсрібництвом, любов’ю, подвижницькою молитвою та багатьма іншими чеснотами які притаманні людині, що стала на дорогу спасіння.

Входячи у Божий храм ми потрапляємо у місце чистоти, місце де перебуває Бог, і дуже часто святі, які споглядають на нас із храмових розписів, із святих ікон, дають нам поштовх у духовному житті і людина ніби переображається, знявши із себе одяг старої гріховності і одівшись у новий – чистоти, доброти та благості. Їх дія на наші душі дає нам можливість ще будучи тут на землі, скуштувати блаженства Божого Царства і вознести наш дух до святості і стати їх вірними послідовниками та учнями.

Із Божими праведниками нас з’єднує багато спільного: терпіння які ми зносимо на землі, упадки та підняття, безбоязне та щире сповідництво Бога, і що найголовніше любов до рідної землі, до рідних людей та до всього, що нам Господь дарував для життя. Маючи у собі ці чеснотні засади ми стаємо направду добрими наслідувачами Бога і гідними частинами Христової Церкви.

Кожен із нас несе свою молитву та служіння Богу: хтось добротою, хтось благоукрасительством, хтось милосердям, щедрістю… Маючи на меті повноцінно віддатись у Божі руки, ми воздаємо Христу Богу тим, чим Він нас благословив у нашому бутті. Благоукрашаючи наш храм ми маємо надію, що за посередництвом та заступництвом наших святих, жертва, яку ми тут приносимо Богу, буде прийнятою і Господь воздасть нам за тлінне – не тлінним, за земне – небесним.

Наша Українська Православна Церква, як говорив блаженної пам’яті, митрополит Київський і всієї України, Мефодій, омита кров’ю мучеників, побудована на кістках праведників, які не побоялись виявити любов та відданість своїй українські Церкві та пастві, не побоялись віддати свої життя за друзів своїх, за тих, хто любить свою землю, свій народ і свою Церкву. Наш народ спокон віків ніс у своєму існуванні хрест страждання та мучеництва, через що і виплекав у собі багатьох святих, які віднайшли у Бога милості бути заступниками та покровителями своєї землі. Ворог роду християнського завжди діяв через людей, які бажаючи підкорити Божу паству, улесливо зводили побожних християн багатствами світу цього. Коли ж бачачи, що вони віднайшли собі за скарб вічного Бога і у ніщо поставили тлінне, богоборці озлобились на Святу Церкву та на її праведників і нещадно нищили все богоугодне на своєму шляху щоб і саме ім’я Господнє стерти з лиця землі.

Під покровом Матері Божої, Яка прославилась у багатьох чудотворних іконах, а зокрема і у чудотворній іконі у місті Тернополі, ми маємо велику опору та охорону, яка завжди спішить нам на допомогу. Людська віра завжди спонукала людей славити Владичицю Богородицю, як найбільшу заступницю роду християнського, за що і Вона неодноразово сподобляла людей Свого змилування. Вона являлась у чудотворінні, коли дивним образом пролила сльози з очей у домі благочестивого шевця Василія Маркевича; Її милість проявлялась у часи бід та розрух, війн та спустошення, і не давала загинути своїм дітям, які призивають Її ім’я. Так був збережений храм Різдва Христового у місті Тернополі: у час війни, коли за Тернопіль велись страшні бої, Вона покривши Свою святиню омофором, не віддала її на знесення та падіння перед безчестям ворогів. Пройшло багато років, та Богородиця не перестала нас ущедрювати Своєю материнською любов’ю по сьогоднішній день вислуховуючи наші молитви та зцілюючи нас від наших духовних та тілесних ран, про що свідчать щедрі дари на Її святій іконі.

Люди завжди мали можливість бути із Богом, із Його Матір’ю, отримувати Їх заступництво та допомогу за умови побожного та праведного життя. Преподобний Іов, ігумен та чудотворець Почаївський, будучи у Божих очах носієм всякої правди та істини, по Господній благодаті, безперестанно стоїть на сторожі і нашої духовності. З історії Лаври відомо багато подій де дивно проявлялась діюча та спасаюча молитва преподобного за нас. Саме Пресвята Богородиця, за його благаннями, неодноразово відганяла та захищала обитель та нашу землю від спустошення ворогів, за що і сьогодні і Діві Богородиці і преподобному від людей приноситься щира подяка та вічна слава.

Згадаймо і ченця, котрий у 1240 році втікав із Києво-Печерської Лаври, яку тоді вщент зруйнував хан Батий, і добігши на Богом бережену Подільську землю, знесилено впав у терпіннях та заснув. Явившись йому у сні Богородиця благословила його своїм миром та зціленням, за що він воздав Їй похвалу, збудувавши храм-каплицю та благоукрасивши її у честь Преблагословенної. І по сьогоднішні день у тому краї несеться безперестанна хвала та молитва з подякою Господу Богу та пресвятій Богородиці за те, що Вони не залишають нас у час наших бід та печалей, а всяко допомагають нам, підтверджуючи Святе Писання, у якому сказано, що Господь не хоче смерті грішника, але щоб він був живий.

Архієрейські чини, священничі, дияконські, чернечі та прості миряни, почувши у собі заклик Господній стояли за правду, за цю правду і страждали, але цією правдою і спаслись. Одним із перших хто віддав своє життя на розіп’яття ворогам у новітній історії Української Церкви, був митроплит Василій (Липківський). Стоячи біля керма Церкви, він не те що піддався на улесливість спокусам, а гідно стояв, молячись за тих хто його вбивав, не зламавши у собі віри у Господа та не піддавши на поталу вовкам святу Церкву. Він став небесним провідником нашого народу, покровителем нашої державності та молитвеником у наших терпіннях які завдають нам вороги наших душ та тіл. Він став достойним Божої Слави, за що ми і шануємо його, як святого нашого Українського краю.

Благословляючи нас, митрополит навчає нас як ми повинні любити все те, що Господь нам послав: прекрасну землю, добрих та щирих людей, свою рідну мову, звичаї, та найбільше він вчить нас любити наших ворогів і у безперестанних молитвах благати за них Господа, щоб врозумив, відкрив очі та серця наповнивши добром та істиною.

«… В житі вашім вірних своїх любов’ю, більшою за смерть, ви полюбили і за них душі свої віддали…» – говориться у святих молитвах до священномучеників. І справді, не боячись смерті більшість із архієреїв УАПЦ на початку двадцятого століття уподібнились апостолам, які по Господньому благословенні стали просвітителями та провідниками Божої пастви, за що і постраждали. Але як бачимо темрява не затемнила та не погасила світла яким були просвічені священномученики та побожний український народ.

Одним із великих, непохитних сповідників нашої землі був Даниїл Черкаський – святий до останнього свого подиху сповідував святе Православіє за що і прийняв на себе хрест мучеництва. У часи Речі Посполитої, коли католики бажали підкорити Православну Церкву, у селі Млієві було дві православні церкви – Троїцька й Успенська. Священиками там служили брати Василь і Федір Гдишицькі, які були синами уніатського протопопа Афанасія. Услід за батьком вони теж переметнулися у католики. Гадали, що і прихожани покірно підуть за ними. Але люди засудили такий зрадливий вчинок і висловили своїм пастирям недовіру. Громада обрала і нових священиків. Для Троїцького храму – дячка Григорія Шиленка, для Успенського – Григорія Хоминського. Та Гдишицькі не бажали поступатися, і запалала боротьба.

Щоб уніати не вкрали церковне приладдя та ризи, люди передали усе на зберігання селянину Данилу Кушніру, який був титарем, тобто церковним старостою, Успенського храму. Він користувався авторитетом, довірою й повагою односельців. Гдишицькі ж заходилися пліткувати, що він усе просто вкрав. Про це настрочили донос Смілянському губернатору Венті. Той наказав закувати титаря у кайдани й посадити в темницю Смілянського замку. Було це наприкінці березня 1766 року.

Селяни намагалися визволити свого титаря – навіть пропонували протопопу Гдишицькому викуп. Але той наполягав, щоб Данило Кушнір прийняв унію. Тільки за цієї умови погоджувався анулювати свої наклепи. Титар від цього відмовився. Він закликав селян якнайміцніше триматися від предків успадкованої православної віри, за котру сам готовий витерпіти усі випробування… Гдишинський витребував від губернатора наказу стратити Кушніра.

У суботу 29 липня його відправили до польського військового обозу, що стояв під Вільшаною, для привселюдної страти. Щоб залякати народ, зігнали населення довколишніх сіл. Мовляв, дивіться, яка швидка розправа чекає на вас, коли й далі будете непокірними… Кушніру обмотали руки змоченими у смолі конопляними рушниками і запалили їх. Та не почули нелюди благання про пощаду! Навпаки, мужній чоловік закликав народ у жодному разі не вірити уніатам. Навіть польські вояки прониклися співчуттям до мученика, почали говорити, що досить вже з нього тортур. Але Гдишицький був непохитний і наказав відтяти голову. Данило Кушнір лише звернувся до Всевишнього:

– Боже мій! Прийми дух мій! Зав’язуючи мученикові очі, кат сказав:

– Не бійся! Бог з тобою!

– Я не боюся, роби, що тобі сказано!

Тіло мученика поляки спалили. Останки місцеві жителі поховали у викопаному маленькому рівчаку. Наприкінці вересня виставлену на палю голову викрали і передали до Переяславського кафедрального Свято-Вознесенського монастиря, де її поховали. (Життєпис мч. Даниїла Млієвського)

Об’єднані у вірі люди, які угодили Богу своїм життям, поєднали у нашому храмі всю нашу Державу, поєднали людей які з тих чи інших вподобань були розділеними – поєднав усіх нас Бог та Свята Православна Церква у якій Господь сподобив нас нести наше служіння. Одівшись у ризи спасіння і ми стаємо мучениками, адже відколи ми прийняли Бога у свої життя, ми стали до боротьби проти злих сил. Наша зброя проти них – це наша віра, любов та бажання щоб жодна людська душа не загинула, а перебувала у єдності із Творцем-Богом.

Чого тільки вартує жертовна любов до свого українського братства нашого святого лікаря Арсенія Річинського, який не зламався під нестерпними каторгами безбожності, а навпаки, маючи у собі дар від Бога допомагати людям лікуванням, щедро та із смиренням роздавав цю наділену Богом благодать не тільки своїм братам, а й ворогам, які не шкодували його. Ніхто ніколи не зможе зрозуміти страждань які він переносив, але всі ми маємо можливість пізнати його праведність, якою він і спас свою душу та удостоївся зватись Божим угодником та удостоївся, щоб люди уповали на його небесне заступництво та допомогу. Будучи вихідцем із Тернопільщини, він став і нашим місцевим шанованим святим до якого кожноденно звертаються люди у нуждах та потребах.

Минуло рівно століття боротьби де на полях за незалежність нашої Церкви полягло тисячі обранців він нашої землі, які стали цвітом у Божому саду. І як бачимо не марною була ця боротьба, адже Господь за роки поневірянь та скитань воздав нам гідно нагороду за нашу працю. Настала все ж таки Божа правда поміж людьми. Просіть і дасться, говорить Боже Слово – просили і далось, молились і було почуто, стукали і відчинилось, і сьогодні маємо можливість дихати вільним церковним повітрям від півночі до півдня, від заходу до сходу у єдності славлячи Господа Бога.

Ми хрестились і Боже ім’я, ми освятились сповідництвом Божих святих, ми з’єднались у єдності із Богом, за що і воздаємо людське божественному. Звісно Господь не потребує від нас жодного подаяння, але приносячи цим свою службу, ми увіковічнюємо дивні Божі діла на свідоцтво нащадкам та прийдешнім поколінням. Прикрашаючи Божий храм у дусі сповіднитва новітньої історії Церкви ми пишемо історію нашого буття, Божої премудрості до нас. Отримання Томосу про автокефалію, визнання дійсно Церкви Українського народу – це Божі дари для нас за те, що ми встояли у вірі, любові та відданості Божим істинам. Ми зберегли свою духовну ідентичність та змогли пронести її крізь спокуси у чистоті та непорочності, за що Господь зглянувся на нас. Нам предстоїть пережити ще багато спокус, непорозумінь, розділень, але те, що неможливе у людини можливе у Бога, і те, що розділює людей – з’єднає Бог.

Прес-служба Парафії Жон-Мироносиць

В Нью-Йорку відбулася зустріч української громади з Предстоятелем Православної Церкви України

В Нью-Йорку відбулася зустріч української громади з Предстоятелем Православної Церкви України Блаженнійшим Митрополитом Епіфанієм та прийняття на його честь, організовані Українським Інститутом Америки в співпраці з Українським конгресовим комітетом в Америці (УККА).

Обидві організації є впливовими національними об‘єднаннями, які опікуються інтересами українців у США.

Український Інститут Америки працює з 1948 року та займається збереженням пам’яток української культури й налагодженням американсько-українських культурних зв’язків. Він активно допомагає студіюючій молоді та українцям, що селяться в США.

Український конгресовий комітет в Америці (УККА) діє з 1940 року та нині говорить від імені понад 1,5 мільйона американців українського походження. У складі УККА на сьогодні перебуває 22 організації – соціальні, ділові, гуманітарні, ветеранські, освітні, релігійні та інші. Усі вони сприяють тому, щоби об’єднаний голос українців почули в Конгресі США.

Зустріч та прийняття мали урочистий характер, до почесних гостей долучився Архієпископ Америки Елпідофор, який виголосив коротке вітальне слово духівник Фонду пам’яті Блажннішого Митрополита Мефодія, настоятель Парафії Жон-Мироносиць Тернопільської єпархії ПЦУ митрофорний протоієрей Роман Будзинський. Також на заході були присутні українські дипломати – Володимир Єльченко, Постійний представник України при ООН, та Олексій Голубов, Генеральний консул України в Нью-Йорку.

Слова вітання прозвучали від імені Інституту та Комітету. Далі Блаженнійший Митрополит виголосив слово та відповів на низку питань.

Предстоятель ПЦУ нагородив Український Інститут Америки Благословенною грамотою з відзнакою, які передав Президенту УІА Катерині Наливайко, а також вручив Орден архістратига Михаїла I ступеня меценату Юрію Чопівському, члену Ради директорів Інституту.

У свою чергу від імені УІА Блаженнійшому Митрополиту Епіфанію було вручено грамоту та знак почесного члена Інституту.

Предстоятель висловив вдячність за організацію гостинного прийому та благословив усіх на плідну роботу.

Урочисту частину заходу завершив нью-йоркський хор “Думка”, який є одним з символів української громади США та послом української культури в Америці, виконавши “Молитву за Україну” – «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».

Спілкування Блаженнійшого Митрополита з громадою продовжилося під час прийняття.

Прес-служба Київської  Митрополії

Української Православної Церкви (ПЦУ)