Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в день свята Обрізання Господнього

Дорогі брати і сестри! Христос народився!

Сьогодні ми вшановуємо подію, про яку знаємо з Євангелія і яка нерозривно пов’язана із Різдвом Христовим. Як ми чули з Писання, на восьмий день після народження за приписом закону Мойсеєвого над Спасителем було звершене обрізання. З цим обрядом також було пов’язане наречення Богонемовляті імені Ісус.

Це ім’я ще у час Благовіщення було Архангелом Гавриїлом назване, як ім’я Сина Божого, що мав народитися від Духа Святого і Марії Діви. Також це ім’я було стверджене у видінні праведному Йосифу Обручнику, коли він був у роздумах щодо неочікуваної вагітності зарученої з ним Діви Марії.

Чому Церква святкує день Обрізання Господа Ісуса Христа? З кількох причин.

Найперше тому, що ця подія описана у Євангелії та має важливе повчальне значення. Адже нею стверджується істинність втілення Сина Божого, Який прийшов у світ не у видінні, не як образ чи дух, але у повноті прийнявши людську природу.

Для нашого часу таке ствердження може здаватися надмірним, адже нині мало хто з віруючих у Христа вважають, що Він не мав істинної людської природи. Однак у перші століття історії Церкви було поширено багато лжевчень, які відкидали цю істину. Причиною цього була поширена у елліністичному світі філософська думка, що лише дух є досконалим, а матерія, в тому числі плоть людини, належить до злого чи негативного начала. Послідовники такої філософії навіть коли визнавали Ісуса Христа Месією та Сином Божим, не могли прийняти істини Боговтілення, тобто єднання Божества з природою людини у всій її повноті, яка включає і тіло. Бо вони вважали тіло «могилою для душі» і тому не могли зрозуміти ані сенсу Боговтілення, ані сенсу тілесного Воскресіння Спасителя.

Причину поширення таких поглядів можна зрозуміти, адже після гріхопадіння тіло людини зазнало тління, страждань, хвороб і смерті. Тіло майже для всіх гріхів слугує і метою, і знаряддям. Бачачи це, давні язичницькі мудреці зробили хибний висновок, що не тіло страждає від зла, а воно саме і є джерелом зла. Однак ми знаємо з Божественного Одкровення, що тіло людини сотворене Богом, і як усе творіння, воно саме в собі є добром. Як частина людської природи, ураженої гріхом, тіло також потребувало зцілення, оновлення і освячення. І тому Син Божий, прийшовши у світ спасти людину, прийняв людську природу у всій її повноті.

Про це сповіщає нам і Євангеліє від Іоана, говорячи: «Слово стало плоттю, і вселилося між нами, повне благодаті й істини; і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця» (Ін. 1:14). Також і апостол Павло у своєму Посланні до Колосян пише: «Глядіть, браття, щоб хто не звабив вас філософією й марною оманою, за переказом людським, за стихіями світу, а не за Христом; бо в Ньому живе уся повнота Божества тілесно» (Кол. 2:8-9). Апостол Іоан Богослов визнання істини Боговтілення визначає у своєму Першому соборному посланні, як головну ознаку правдивого сповідання: «Духа Божого i духа омани пізнавайте так, – пише він у четвертій главі цього Послання – усякий дух, що сповідує Ісуса Христа, Який прийшов у плоті, є від Бога; а всякий дух, що не сповідує Ісуса Христа, Який прийшов у плоті, не є від Бога, але це дух антихриста» (1 Ін. 4:2-3).

Отже, щоби підкреслити, що Спаситель воістину воплотився, що Він – з роду Авраамового, якому було визначено Богом на ознаку завіту звершувати обрізання кожного новонародженого хлопчика, Церква і вшановує нинішнє свято.

Другою повчальною причиною для цього святкування є засвідчення Сином Божим Свого упокорення перед законом. Бо хоча Він Сам, як Бог, є Законодавцем, але як Син Людський Він добровільно упокорився перед Законом. Тим самим Господь і для нас показує приклад, що лише слідування Божим заповідям є тим шляхом, яким осягається благо. І якщо Він, Бог-Законодавець, виявив покірність перед приписами, встановленими для людини, то тим більше ми повинні це робити.

Бо на відміну від людських законів, приписів та заповідей, які можуть бути і добрими, і злими, можуть містити істину або неправду – Божі заповіді за природою своєю є незмінні, істинні та спрямовують до осягнення блага усіх, хто виконує їх. Відтак додержання заповідей Божих є основою проповіді та вчення Церкви, як про це Сам Спаситель сказав апостолам перед Вознесінням:  «Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам» (Мф. 28:19-20).

Третім аспектом святкування цього дня є вшанування наречення народженому Богонемовляті імені Ісус. У перекладі з давньої єврейської мови це ім’я означає «Бог спаситель, Бог спасає». Найменування як принцип означає вирізнення предмету чи явища серед однорідних йому, виокремлення його зі споріднених предметів і явищ за індивідуальними, неповторними ознаками. Найменування також свідчить про ієрархічність, адже той, хто дає ім’я, більший за найменованого. Наприклад, Бог доручив Адаму дати найменування усім тваринам, показавши через це владу першоствореної людини над ними.

Бог через Ангела сповіщає Свою волю щодо імені, яке має бути дане Новонародженому Спасителю. Цим ще раз підкреслюється, що Друга Особа Пресвятої Тройці, Бог-Слово, втілюється приймаючи волю Бога Отця. Саме ж ім’я Ісус також є проповіддю тієї істини, що народжене Богонемовля є Той Самий обіцяний Месія, Божественний Спаситель світу.

Ім’я Ісус є людським іменем, бо наречене воно було Сину Людському для того, щоби виокремити, вирізнити Його серед усіх інших людей. Таким чином і сама подія найменування ще раз підкреслює істинність і повноту Боговтілення, бо з людською природою Син Божий приймає у єдність Свої Божественної Особи і все людське, в тому числі ім’я.

Звернімо також увагу на те, що ми чуємо сьогодні з Євангелія про подію з дванадцятирічним Ісусом, коли Він залишився у Єрусалимському храмі. Бувши дитиною, Спаситель ясно свідчить істину свого Божественного достоїнства, називаючи храм тим місцем, яке належить Його Отцеві. В давній час були єретики, які вчили, що під час Різдва народилася звичайна людина Ісус, а Христом-Месією Він нібито став лише коли на Нього на Йордані зійшов Дух Святий. Церква відкинула і засудила це лжевчення як таке, що суперечить істині Божественного Одкровення, ствердивши, що повнота й істинність Боговтілення відбуваються від події сходження Духа Святого на Діву Марію. Тому і народжений від Неї Син є істинним Сином Божим, хоча і як людина Він зростав від немовляти до дорослого чоловіка. Однак і будучи немовлям, і як дванадцятирічна дитина, Ісус був у повноті Сином Божим і Спасителем. Він не зазнав у Своєму Богосинівстві ніякої переміни, нічого не додаючи зі зростанням і нічого не втративши навіть в час хресної смерті.

Тож, знаючи все це, ми краще розуміємо, що хоча Обрізання Господнє і не належить до числа найбільших свят, однак воно за своїм змістом тісно пов’язане з Різдвом Христовим і розкриває перед нами важливі аспекти вчення про Боговтілення.

Дорогі брати і сестри!

Окрім цієї євангельської події сьогодні ми вшановуємо двох великих святителів, кожен з яких багато потрудився для зміцнення Церкви в буремний час. Святитель Василій Великий жив у IV столітті, був видатним богословом, захисником істини перед нападами єресей, талановитим проповідником і гідним наслідування ієрархом. Хоча прожив він порівняно недовге життя, менше 50 років, але за цей час звершив багато видатних справ на благо Церкви і тому вшановується серед великих святих.

Святитель Петро Могила, Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси, звершував своє служіння у XVII столітті, в час буремного розділення у Київській Митрополії, коли вона переживала і зовнішні напади, і внутрішню смуту. Але завдяки своїй непохитній відданості Православній вірі й Церкві, завдяки любові до богослів’я, жертовній святительській та просвітницькій праці він хоча і прожив також менше 50 років, достойно прославляється серед великих ієрархів і нашої Помісної Церкви, і всього Православ’я.

Тож сьогодні піднесімо до святителів Василія Великого і Петра Могили молитви з проханням і надалі не залишати своїм заступництвом Православну Церкву, щоби вона і в наш час, як і в минулі століття, гідно звершувала своє служіння для спасіння людей.

Амінь.

Джерело Пресслужба ПЦУ

Пам’ять ЧОТИРНАДЦЯТИ ТИСЯЧ святих НЕМОВЛЯТ та інших

Пам’ять ЧОТИРНАДЦЯТИ ТИСЯЧ святих НЕМОВЛЯТ, убитих Іродом

Зрозумівши, що волхви обдурили його, не показавши місце, де перебуває новонароджений Цар і Спаситель, розлючений Ірод (37-4 до. н. е.) наказав своїм солдатам знищити у місті Віфлеємі та його околицях усіх немовлят чоловічої статі віком до двох років (Мф. 2:16). Він настільки боявся цього Суперника, на Якого вказували надзвичайні знамення і Якому вклонялися високі гості з далекого краю, що вважав за краще несправедливо умертвити безліч невинних душ, аби тільки згубити серед них і Немовля Христа. Тому він наказав убити всіх немовлят, які народилися від першої появи зірки, про яку розповіли волхви. Тож цього дня для матерів коліна Веніамінового сповнилося жахливе пророцтво Єремії: Чути голос у Рамі [тобто на землі нащадків Веніаміна], плач і ридання ти колосіння велике. Рихіль плине зи дітьми своїми, і не диєрозвижити себе, бо неми їх… (Мф. 2:18). Справджу Віфлеємі є могила Рахілі, яка, здається, встала з домовини, аби плакати разом із матерями цих юних жертв, первістків та першоцвіту мучеників, вбитих за Христа й замість Нього.

Тиран марно повставав проти волі Божої, проливаючи стільки безневинної крові. Попереджений уві сні ангелом, Іосиф забрав Немовля та Його Матір і втік до Єгипту ще до початку різанини. То був один із останніх злочинів Ірода.

Коли він замислював убивство власного сина Ангипатра, який готував заколот проти нього, старий Цар захворів такою дивною недугою, що всі побачили в ній кару від Бога. Його повільно з’їдав внутрішній вогонь, його нутрощі та плоть почали гнити, наче він був живим трупом, і всі відчували до нього відразу. Так він відійшов до вічного прокляття, нагоняючи жах до останнього свого подиху, піддаючи тортурам усіх своїх супротивників та готуючи страту власного сина Антипатра.

ЧИТАТИ ДАЛІ

Собор Владичиці нашої Пресвятої Богородиці

У сьогоднішній день з подякою у серці молімося до Небесної Матері перед Її Образом:

«Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою.

Благословенна Ти в жонах, і благословен плід утроби Твоєї, бо Ти породила Спаса душ наших».

Після того, як вчора ми разом із ангелами, волхва­ми й пастухами поклонилися Богові, Який задля нашого спасіння воплотився і прийшов у цей світ Немовлям, належить вшанувати і Його Матір, Пречисту Діву Марію. Зображаючи її у різдвяному вертепі поруч із Дитям, Церква вшановує Її водночас як знаряддя, обране Богом і підготоване всіма поко­ліннями для звершення великої таїни Його Воплочення, і як нову Єву, першу і найвидатнішу Представницю оновленого людського роду.

Як людський розум може збагнути нечуване таїн­ство, яким Бог благоволив опинитися поміж людей? Єдинородний Син Божий, вічно народжуваний От­цем без розлучення чи Відділення від Його єства, за­чався у лоні Діви, не від хотіння чоловічого (Ін. 1:13), дією Святого Духа, і добровільно підкорився законам народження та зростання, надаючи їм нового смис­лу. Не змінюючи Своєї Божественної природи, не припиняючи перебувати у лоні Отця, Ісус прийняв людську природу і зробився сином Діви, зіткавши в Її пречистій утробі багряницю Свого тіла.

Отож два народження: одне – божественне і віч­не, друге – людське і підкорене часові. Але один Син, Слово Боже, Яке стало людиною. Від Діви народжу­ється єдина Особа, Боголюдина: без матері за Боже­ственним єством, і без батька за єством людським.

Христос так тісно з’єднав ці два начала, доти розділені нездоланною прірвою, що в Ньому властивості Боже­ственної та людської природ, аж ніяк не змішуючись, невимовним чином вступають у взаємодію (перихорезис). Подібно до того, як залізо, занурене у вогонь, набуває його жару і світла, водночас надаючи полум`ю своєї міцності, так і Божество добровільно приймає неміч плоті – і людство одягається у Божу славу.

Тож цілком справедливо вшановувати Пречисту Діву як істинну Богородицю . «Це ім`я підсумовує усю тайну Ікономії, – пише преп. Іоан Дамаскін, – бо якщо Мати – Богородиця, то Народжений від Неї – неодмінно Бог, але неодмінно й людина».  Немовля, Яке лежить у яслах, – не проста людина, поклика­на коли-небудь отримати божественну благодать у винагороду за свої чесноти, подібно до святих чи пророків. Воно — не просто Божий обранець чи богоносець. Ні. Воно воістину Слово Боже, Друга Іпо­стась Святої Трійці, Яка прийняла людську природу, щоб її обновити, відтворити та відновити у Собі об­раз Божий, пошкоджений та викривлений гріхами людства.

Рай духовний другого Адама, Храм Божества, Міст від землі на Небо, Ліствиця, якою Бог зійшов на землю і людина підвелася на Небо, Божа Матір стала чеснішою від Херувимів, Серафимів і всіх небесних сил. Вона стала «ширшою небес», бо носила в ут­робі Христа. Завдяки Пресвятій Богородиці, людина піднеслася вище від ангелів, і слава Божа осяяла люд­ську плоть.

Перед такою таїною людський ум, немов сп’яні­лий, з вірою та благоговінням схиляється у мовчанні, бо ж «якщо Бог забажає, перемагає Він єства чин».  Разом із Іосифом Безмовним, просвітленим див­ним світлом, що сяє у мороку печери, він споглядає Пречисту, Яка, умиротворена і світла, сидить поруч із Немовлям, Якого Вона сповила та поклала в ясла. На Її обличчі нема й сліду болю, якого зазнають усі жінки під час пологів: бо Невинній душею й тілом, Яка зачинала не в насолоді, не належало народжува­ти у стражданні. Діва у зачатті, Діва у народженні й Діва після народження Спасителя, Вона сповістила жінкам радість та звільнення від прокляття, накладе­ного на праматір Єву в день переступу (Бут. 3:16).

Отож, сьогодні людському роду відкрито новий спосіб буття: як Бог обрав дівоцтво, аби народитися тілесно у цей світ, так через дівоцтво Він воліє духов­но оселятися і зростати в душі кожного християнина, який усім своїм життям наслідує Божу Матір.

ПАМ’ЯТЬ ВТЕЧІ В ЄГИПЕТ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Після відходу волхвів ангел знову з’явився пра­ведному Іосифу і відкрив йому, що цар Ірод уже від­рядив солдатів у їхню землю, аби розшукати Дитя й умертвити Його. Божий вісник звелів Іосифові: Уста­вай, візьми Дитятко та Матір Його, і втікай до Єгип­ту (Мф. 2:ІЗ)5. Довго не роздумуючи, Іосиф зібрав їхні вбогі пожитки, посадив Діву Марію з Немовлям на віслюка, і Святе Сімейство вирушило вночі у довгу та виснажливу путь до Єгипту, де здавна знаходили притулок гнані юдеї.   

Звісно, як Богові Спасителю не були страшні ані Іродові солдати, ані жодна інша сила світу цього. Але взявши на Себе у Воплоченні наше людське єство в усій його немічності та слабкості, Він хотів до пори приховати від очей людських свою можновладну силу й утримувався від звершення чудес аж до початку Свого земного служіння – до дня Його Хрещення від Іоана. Ось образ смирення і самозречення: Той Хто створив небо і землю, Кому служать усі небес­ні воїнства, нині втікає від небезпеки, що загрожує Йому, захищений від усіх злигоднів шляху лише обій­мами Пресвятої Матері. Тим самим Господь показав, що Він став людиною істинно, а не уявно, як тверди­тимуть згодом декотрі єретики. Від самого початку Свого земного життя Христос не лише страждав від голоду, спраги, холоду, спеки, втоми та інших слабкостей нашого смертного єства, а й потерпав від ви­гнання й переслідування, аби дати Своїм майбутнім учням зразок, навчаючи їх з радістю зустрічати нега­разди, що трапляються на їхньому шляху.

Господь не випадково обирає для втечі Єгипет, символ пристрастей та гріха, землю фараона, що у старозавітній традиції означає диявола, батьківщину усілякого марновірства та ідолопоклонства. Цим самим Він сповнює пророцтво, яке проголошувало:

Із Єгипту покликав Я Сина Свого (Ос. 11:1), таємно вказуючи, що Він прийшов у цей світ, аби покласти край ідоловірству і привести людей до пізнання Істини.

 Згідно з переданням, на шляху Немовляти до Єгипту нерозумна природа впізнавала Того, Кого не змогли розгледіти люди, засліплені пристрастями, і вклонялася Богові під покровом людського образу. Оповідають, що Святе Сімейство супроводжували леви, які стали лагідними, немов ягнята, й пустували довкола них, граючись із віслюками та іншою худобою, що її вели із собою Іосиф та Діва Марія, виконуючи пророцтво: Вовк і ягня будуть пастися вкупі, і лев наче ягня, буде їсти солому (Іс. 65:25). Одного дня Богонемовля звелів пальмі нахилитися, аби Матір Божа могла зібрати її плоди. Коли ж, за словом Криє­те дерево розпрямилося знову, з-під йою коріння враз заструменіло джерело свіжої і прозорої води, аби втамувати їхню спрагу. Усе довкола них поверта­лося до стану земного Раю, наче у новому створінні.

Прибувши до Гермополя, у місто, зване Сатина, Ісус та Його батьки, за переказом, увійшли до ве­личезного язичницького храму, де було 365 ідолів: по одному на кожен день року. Коли туди увійшла Діва, тримаючи на Своїх руках Бога – Путь, Істину і Життя, – усі ідоли впали на землю й розбилися. Так здійснилося пророцтво Ісаї: Ось на хмарі легенькій несеться Господь і прибуде в Єгипет, і затремтять пе­ред лицем Його ідоли Єгипту, і серце Єгипту розтане посеред нього (Іс. 19:1).

Вони прожили в Єгипті певний час, до смерті Ірода, і коли небезпека минула, ангел Божий зно­ву з’явився Іосифу, наказавши йому повертатися до Палестини (Мф. 2:19). Святе Сімейство обминуло Віфлеєм, який був на небезпечно близькій відстані від Ієрусалима, де тепер керував жорстокий та під­ступний син Ірода Архелай. За велінням ангела, вони повернули до Галілеї, де оселилися у скромному мі­стечку Назарет, щоб збулося пророками сказане, що Він Назарянином буде званий (Мф. 2:23).

Пам’ять святого священномученика ЄВФИМІЯ САРДІЙСЬКОГО, сповідника

Святий Євфимій народився у VIII ст. в м. Узари біля кордону Лікаонії. Батьки відрядили його на нав­чання до Алсксандрії. По кількох роках юнак повер­нувся на батьківщину і прийняв чернечий постриг у місцевому монастирі. Новопострижений інок виріз­нявся винятковим смиренням, послухом та іншими чеснотами, тож невдовзі його висвятили на диякона, а згодом і на священика.

Слава про його вченість та чесноти настільки по­ширилася, що віруючі Сардійської Церкви запро­сили його заступити місце їхнього єпископа, який щойно помер. Попри своє небажання преподобний підкорився волі Божій і став, за образом Христа, доб­рим пастирем, сповненим турботи про спасіння сво­єї отари. Намагаючись бути всім радше слугою, аніж господином, він водночас навчав слову істини як можновладний (пор. Мф. 7:29) і особливо відзначався своїм піклуванням про нужденних.

787 року імператриця Ірина та її син Константин зібрали Сьомий святий і великий Вселенський Собор у Нікеї, аби засудити ворогів святих ікон [24-31 жовт.]. Св. Євфимій засідав разом з 367 отця­ми Собору і вразив присутніх своїм глибоким знан­ням церковної традиції. Під час четвертого засідання саме він проголосив офіційне визначення шанування святих ікон. Визначальна роль, яку святий відіграв на цьому Соборі, здобула йому прихильність і довіру імператора Константина VI (780 797), який зг0д0м неодноразово давав йому важливі офіційні доручення.

Під час правління Никифора І (802-811) Сардійський митрополит одного разу надав притулок дівчині, яка втікала від примусового шлюбу з висо­копоставленим сановником імператора, й огородив її непорушним захистом святим покровом черне­чого сану. Розлютований та несамовитий від гніву претендент вирішив звести наклеп на святого перед імператором і добився його зміщення з єпископської кафедри та вигнання на острів Пантеллерія.

Там Євфимій прожив декілька років, переносячи грубощі варварів, поки 814 р. його не запросили до Константинополя, де на Євфимія очікували нові ви­пробування. Імператор Лев V Вірменин (813-820) вчинив нове гоніння на святі ікони і запросив його, аби змусити приєднатися до своєї партії. Але коли ім­ператор отримав від святого рішучу відсіч і побачив, як той безстрашно відстоює істинну віру, цар відпра­вив його у заслання до міста Ассос.

Але святий Євфимій і це випробування сприйняв із радістю, з якою він звик переносити страждання за ім я Христове, на Котрого він покладав усю свою надію. По смерті Лева новий імператор Михаїл II (820-829) знову покликав його до Константинопо­ля разом зі св. Мефодієм [14 черв.], іншим видатним сповідником святих ікон. Без жодних побоювань перед загрозливою могутністю монарха, охопле­ний божественною ревністю, подібно до одного із древніх пророків, Євфимій вигукнув в обличчя імператору-іконоборцю: «Коли хтось не вшановує Гос­пода нашого Ісуса Христа, описаного за людською природою на іконі, анафема хай буде!». Розлютова­ний такою образою імператор одразу наказав заслати святителя на мис Акрит, що на східному узбережжі Чорного моря, де він три роки просидів у жахливих умовах тісної в’язниці.

Після звільнення сповідника знову викликали до Візантії, де він постав перед імператором Феофілом (829-842), останнім, але жахливим ворогом ікон. І тут Євфимій проявив таку ж непохитну рішучість і спокійно переніс чотириста ударів батогом. На пов­торному допиті він не менш суворо викривав нечестя імператора. За це його так жорстоко побили волови­ми жилами, що його тіло, вкрите ранами, набрякло, мов бурдюк. Закинутий, наче звір, у темну катівню, блаженний прожив ще вісім днів у жахливих страж­даннях і 26 грудня (8 січня) 831 р. віддав душу Богові як мужній боєць, що змагався до кінця.

Від дорогоцінних мощей св. Євфимія одразу поча­ли творитися численні чудеса та дивовижні зцілення. Протягом кількох століть мощі перебували у Кон­стантинополі. Під час захоплення столиці турками (1453) їх вивезли до Херсонеса (Крим), а потім таєм­но перенесли до Хілеї, що біля Халкідона. Коли 1922 року грецьке населення вигнали з Малої Азії, меш­канці Хілеї забрали із собою до Греції як найбільший скарб чесну главу святого і згодом збудували у Піреї церкву на його честь, де Євфимія ревно вшановують і досі.

Пам’ять преподобного отця нашого КОНСТАНТИНА, наверненого юдея

Святий Константин народився у IX ст. в Сінаді (Фрігія). Він походив з юдейської родини. Одного дня мати взяла його на базар. Там увагу 9-літнього хлопчика привернув християнський купець, який часто позіхав та, за звичаєм, щораз осіняв рот знаком хреста. Хлопчик став робити так само, анітрохи не розуміючи смисл хресного знамення. Утім, він пов­торював цей жест постійно, і мало-помалу звичка осіняти себе хрестом сповнювала його життя Хри­стовою благодаттю.

Хлопець з дедалі більшою ревністю та вірою наслідував й інші дії християн, які мешкали поруч. Згодом він почав чути в собі таємничий голос, який нашіптував йому смисл святих таїн християнства та розпалював у його серці гарячу любов до Господа, Якого Константин часто закликав на ім’я. Впокорю­ючи своє тіло суворою аскезою, він дійшов до того, що міг протягом кількох днів обходитися без їжі.

Коли померла його мати, йому з’явився святий му­ченик Трофим [2 жовт.], покровитель міста Сінада. Втішаючи юнака, святий сказав: «Дитя моє, не опла­куй свою матір, не будь рабом цього смертного єства, ти, що вже досягнув задатків благодаті!». Оскільки відтепер Константина вже не зв’язували узи сімейної любові, юнак сповнився рішучості йти шляхом, який йому вказав Бог, і таємно покинув рідне місто, аби уникнути шлюбу, що на нього очікував.

Він попрямував на гору Олімп у Віфінії, що у IX ст. була визначним осередком чернецтва. Шлях Константинові вказував стовп світла, який зупинився поблизу Нікеї, у Флувутійському монастирі, де дос­відчені у чесноті монахи практикували аскетичне життя. Вислухавши його історію, ігумен велів йому поцілувати хрест і присягнутися, аби переконатися в його щирості. Коли святий підвів голову, у нього на чолі був викарбуваний незгладимий знак хреста.

Його було охрещено Константином – іменем свя­того, який також прийшов до пізнання Істини завдя­ки славному явленню Чесного Хреста [3 черв.]. Коли преподобний виходив з купелі, його ступні залиши­ли глибокі сліди на мармуровій підлозі хрестильні. Відтоді, попри свій юний вік, Константин палко по­ривався у бій на арені чесноти. Невдовзі він перевер­шив у чеснотах і передусім у смиренні навіть більш загартованих в аскезі монахів. Де б він не зупинявся Для молитви, повітря одразу сповнювалося приємними пахощами, двері церкви самі відчинялися, щойно він підходив до них, а за чистоту серця він здобув дар бачити таємницю людських сердець. Діставши благословення продовжувати подвиги в усамітненні , св. Константин пішов на схили гори Олімп. Утім для обрання нового ігумена його повернули монастиря як утікача і суворо покарали.

Якось під час молитви Константанові з’явився святий Спиридон Триміфунтський [25 груд.] і на­казав йому здійснити прощу на острів Кіпр, батьків­щину святителя. Дорогою подвижник відвідав Міри Лікійські та Атталію, здобувши там велику користь для душі, і зрештою дістався до Кіпру. Тут йому з’явився св. мч. Паламон і звелів взяти чудотворну реліквію – його руку – та принести її у монастир Іакинфа, що поблизу Нікеї.

У провінції Віфінія св. Константин зустрів багато юдеїв. Пробувши там певний час, він намагався при­вести і їх до пізнання Христа. Але навернення кількох із них збудило ненависть його колишніх одновірців, які навіть спробували його вбити. Врятований чудес­ним втручанням Пресвятої Богородиці, він облишив ці місіонерські зусилля та вирушив в усамітнене місце на горі Олімп. Там святому довелося пережити такі випробування від бісів, що йому здавалося, наче він приніс туди із собою ціле пекло. Проте він не втрачав наснаги й невтомно відбивав атаки ворогів знаком Хреста. Константин зморював свою плоть суворими подвигами: одного разу він провів сорок днів без їжі, занурений по пояс у болото.

Провівши рік у таких подвигах, він облишив цю пустелю і перейшов у місцевість Атрої, де оселився у келії поблизу монастиря св. Андрія, куди він прихо­див на великі свята. Там на нього теж безперестанку нападали біси, але єдиним результатом цього було те, що святий здобував усе нові й нові трофеї перемо­ги і зрештою виборов собі вінець безстрастя. Відте­пер з’єднаний із Богом непохитною любов’ю, святий Константан залишався байдужим до спокус і вже не настільки потребував усамітнення для ведення неви­димої брані.

На певний час він приєднався до маленької грома­ди подвижників, які мешкали біля Валійської обителі, а потім знов оселився на самоті, в місці, куди його Привів вогняний стовп. Гам увесь його прожиток становила скибочка хліба й трохи води. Попри своє бажання до усамітнення, він приймав відвідувачів та щедро і з великою турботою ділився з ними спасен­ними порадами. Змушений поступово прийняти кіль­кох учнів, він опікувався своєю маленькою громадою, докладаючись в усьому на божественне Провидіння. Бог часто виявляв через нього Своє благовоління численними дивами, що відбувалися у повсякденному житті громади.

У своєму усамітненні чоловік Божий інколи от­римував одкровення, що комусь загрожує небезпека впасти у тяжкий гріх. Тоді він, не вагаючись, вирушав у путь і долав пішки великі відстані, аби врятувати брата від вічної смерті. Так, 884 року він прийшов у Константинополь, аби заспокоїти збентежених вчин­ками імператора Василія Македонського (862-886). Правитель мав слабкість дослухатися до наклепів. Тож прийняв він і наклеп на свого улюбленого сина Лева, звелів ув’язнити його та загрожував смертю. Народ же прагнув бачити Лева спадкоємцем, тож по­ведінка імператора спричинила обурення. Св. Кон­стантан передвістив спокуту імператора та його близьку смерть. До кінця своїх днів св. Константан не переставав дивувати своє оточення чудесами та пророцтвами. Передбачивши свою смерть за вісім років, він спочив у мирі з Богом на свято Різдва, сказавши своїм учням: «Ось Господь запрошує мене увійти в радість свята Його». Під час кончини преподобного його келія сповнилася чудовими пахощами.

Згодом від його святих мощей точилося миро, що мало властивість зцілювати численні хвороби.

Пам’ять преподобного отця нашого
ЄВАРЕСТА, константинопольського
монаха, який спочив у мирі

Святий Єварест, у миру Сергій, народився у Галатії у день Пасхи 819 р. Коли йому сповнилося 23 роки, батько взяв його до Константинополя і там доручив далекому родичу Феоктистові Врієннію, який мав високу посаду при дворі, сподіваючись таким чином забезпечити синові кар’єру державного службовця. Невдовзі Феоктист оцінив здібності юнака і взяв його із собою у посольство до болгар, куди його від­рядила імператриця Феодора [24 лют.].

Під час подорожі, коли вони зупинилися у містеч­ку Проваті у Фракії, Єварестові потрапило до рук «Слово про Страшний Суд» преп. Єфрема Сиріна. Неусувна перспектива звіту за свої справи, що його кожен матиме представити Богові, розбудила в ньо­му давнє бажання чернечого життя, знайоме йому ще з першої юності. Таємно залишивши супутників,

він вирушив до святого подвижника скіфського по­ходження Іоана, який мешкав з одним учнем непо­далік, на горі Скопел. Через шість місяців, 843 року, духовний отець відправив Євареста у Константино­поль, спорядивши рекомендаційним листом до ігумена уславленого Студійського монастиря. Перша людина, на яку юнак натрапив біля брами обителі, був преп. Навкратій [і трав.], наступник преп. Феодора [24 лист.]. Навкратій за зовнішнім виглядом прихожого одразу осягнув його надзвичайне душев­не налаштування, прийняв Євареста до численного воїнства студійських ченців і без жодних узвичаєних випробувань зодягнув його в ангельський образ.

Новому монахові було доручено ведення госпо­дарства й служба у трапезі. Він служив братії, цілко­вито зрікаючись своєї волі, дивлячись на кожного як на Самого Христа. Безупинно розмірковуючи над Божим словом, Єварест так ревно боровся з бажан­нями плоті, що невдовзі перевершив інших. Вкупі з іншим мужнім подвижником, Єввіотом, вони прово­дили усі ночі в молитві, потай від інших братів, а на ранок першими приходили до церкви співати службу разом з усією спільнотою. Найбільшою насолодою Для обох подвижників було постійне славослов я Богові, а харчувалися вони самим лише ячмінним хлі­бом і маленькою кількістю овочевого соку.

За благословенням преп. Навкратія, двоє друзів усамітнилися на острові Пропонтида, аби продовжувати вправляння в безмовності (ісихії). Але невдовзі їх попросили повернутися до монастиря, аби решта братії не була позбавлена потужного сти­мулу до подвижництва, яким був для всіх їхній спосіб життя. Після смерті Навкратія 8 квітня (1 травня) 848 р. його наступник преп. Миколай [17 лют.] дору­чив Єварестові важливий послух помічника економа Студійської обителі.

Коли минуло десять літ, 858 року, під час хвилювань, що сколихнули Церкву внаслідок обрання на патрі­арший престол святителя Фотія [19 лют.], преп. Ми­колай з частиною монахів, серед яких був і Єварест, були змушені залишити Студіон. Аби уникнути пере­слідувань від імператора, вони розійшлися маленьки­ми групами, як то бувало за часів іконоборства. Після численних перипетій Єварест та його сподвижник Пафнутій знайшли пристановище у милостивого та монахолюбивого чоловіка на ім’я Самуїл. Вони пе­ребували в нього доти, поки тяжко хворий Миколай не покликав Євареста до свого одра в Ексамілій, що у Фракії, де опальний ігумен перебував у вигнанні.

Повернувшись у Константинополь зі своїм ігуме­ном, вони знову скористалися гостинністю Самуїла, який запропонував їм щойно придбаний ним маєток поблизу міста Кокоровії як тимчасову обитель для великої кількості студитів, що нарешті змогли зібра­тися тут разом.

866 року Миколай за наказом імператора був зму­шений повернутися у монастир із більшістю братії, а прибувши до столиці, був ув’язнений. Але за два роки, коли на престол зійшов Василій І (867-886), а на патріаршу кафедру повернувся святитель Ігнатій [5 лист.], Миколай був відновлений у званні ігумена. Він залишив Євареста із кількома ченцями у Кокоровії, але не забував регулярно відвідувати цю пустинь, дорогу його серцю. Саме там Миколая спостигла остання хвороба. Після його смерті обитель набу­ла повної самостійності, а ігуменом її став Єварест, найближчим помічником якого – його вірний другПафнутій.

Дбайливо облаштовуючи свій монастир та при­крашаючи його новими будівлями, Єварест водночас був цілком байдужим до усього мирського. Його єдиним бажанням було перебувати в усамітненні й прикрашати образ Божий, накреслений у його душі. Саме для цього Єварест оселився у крихітній келійці, де приборкував свою плоть важкими залізними кай­данами, аби перебувати тілом із розіп’ятим Христом. Він стояв перед Богом вдень і вночі, освячуючи небо піднесенням рук, а землю потоками сліз, що невпин­но текли з його очей. Не залишаючи нічого про за­пас, він роздавав бідним та роздарював нужденним усі надлишки спільноти.

Як променистий образ божественного світла, він приймав із радістю усіх грішників, які приходили до нього, примиряючи їх з Богом благодаттю своїх слів, солодких, наче мед.

Сяючи численними чудесами та різноманітними пророцтвами, він віддав свою душу Богові 897 року, У віці 78 років, при великому зібранні народу, що зійшовся попрощатися з ним, і народився для життя небесного у святу ніч Різдва Спасителя.

Пам’ять преподобного
НИКОДИМА ТИСМАНСЬКОГО

Св. Никодим є засновником ісихазму в румунській землі. Він народився близько 1320 року в м. Прилепі, що в Македонії. Його батько був греком з Касторії, а мати походила зі шляхетної сербської родини, пов’язаної із сербським князем Лазарем (1371-1389) та з волоською родиною Басарабів. Здобувши ґрунтовну освіту в церковних науках та слов’янській мові, Нико­дим направився на Святу Гору Афон та вступив до од­ного з монастирів, де подвизалися сербські монахи.

Після трьох років послуху він прийняв чернечий постриг з іменем Никодим і згодом був висвячений на диякона і на священика. З плином якогось часу він віддалився в усамітнення, аби примножити подвиги й плекати в безмовності внутрішню молитву. Подвиж­ник доблесно відбивав атаки бісів і здобув таким чи­ном благодать безпристрасності й дар прозорливості. До нього почали звідусіль приходити монахи, шукаю­чи у нього духовних порад. Згодом Никодима обрали ігуменом монастиря і коло нього зібралося багато мо­нахів, не лише сербів, а й греків, румунів та болгар, які знайшли тут щедре пасовище для своїх душ.

За якимсь часом святий пішов у Саїну, в районі Кладова, на південь від Дунаю разом із кількома учнями-сербами, аби проводити там життя у безмовності. Там преп. Никодим заснував церкву в ім’я Свя­тої Трійці. Близько 1362 року він оселився у долині р. Водиці в Олтенії (на північ від Дунаю). Зібравши самітників, які жили неподалік, преподобний засну­вав монастир із церквою в ім’я преп. Антонія Велико­го, за благословенням патріарха Філофея [24 жовт.] і митрополита Угро-Валахії Іакинфа та на пожертви воєводи Владислава Влаїку (1364-1377), який надав ш земельний маєток і щорічне утримання.

Преп. Никодим здобув такий духовний авторитет, Що 1375 р. його друг монах Ісая [3 вер.] запросив його взяти участь у місії афонських ісихастів, яких князь Лазар послав у Константинополь, аби зцілити розкол поміж Сербською Церквою та Константи­нопольським Патріархатом15. їхня місія увінчалась успіхом і накладену раніше анафему було знято. Піс­ля цього патріарх Філофей надав Никодимові титул архімандрита та подарував йому святі реліквії для його монастирів.

Прибувши в Сербію, Никодим повернувся до сво­єї спільноти у Водиці. Але за кілька місяців, напри­кінці 1375 року, угорці заволоділи місцевістю Банат, і преп. Никодиму з дюжиною учнів довелося шука­ти пристановища на гірському масиві Горж. Вони зупинилися у долині Тисмана. Мешкаючи в печері, преподобний заходився розбудовувати монастир з афонським статутом. За підтримки князів Раду І (1377-1383) та Дана І (1384-1386) преп. Никодим збудував у Тисмані монастир, що здобув, так само, як і Водиця, привілей автономії. Князь Лазар відвів йому низку угідь у Сербії.

Тисманський монастир одразу став духовним осередком, що поширював по всіх Балканах вчення та практику умної молитви. Тут також переписува­ли чимало богослужбових та богословських книг. Преп. Никодим підтримував листування з такими видатними церковними діячами свого часу, як Євфимій Тирновський [2 лют.] та Анфім Критопулос, митрополит Волоський. Преподобний також мав художнє обдарування і сам прикрашав фресками збу­довані ним церкви.

Дійшовши порогу старості, Никодим довірив керування своїми двома монастирями – у Водиці та Тисмані – одному з учнів, а сам усамітнився в печері. Там він проводив цілі тижні у пості та безперестанній молитві, повертаючись до монастиря лише по неділях, аби служити з братією Божественну Літургію та зцілювати своєю молитвою хворих, які приходили просити його заступництва. Декотрі з них одужува­ли тільки-но увійшовши в Тисманський монастир, ін­шим достатньо було торкнутися його мантії. Кажуть, він зцілив племінника угорського короля Сигізмунда.

Преподобний Никодим спочив у мирі з Богом 26 грудня (8 січня) 1406 року, благословивши перед смертю своїх учнів.

Монастир у Тисмані досі вшановують як колиску румунського чернецтва. Св. Никодиму також при­писують заснування деяких інших монастирів , які плекали традиції ісихазму. Наче фортеці молитви та віри, вони захищали православне населення румун­ської землі від католицького прозелітизму, що насу­вався з Угорщини.

Пам’ять святого новомученика
КОНСТАНТІЯ РУСЬКОГО

Св. Константій, імовірно, походив з України. 1730 року він був висвячений на священика і протягом певного часу служив у соборі Святої Софії в Києві. Давши чернечі обітниці у Печерській Лаврі, він був відряджений до Константинополя як священик ро­сійського посольства (1733). Співвітчизники і міс­цеві греки дивувалися з його великого пастирського таланту. Після проголошення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. посольство закрили, а його чле­ни повернулися додому. Але Константій не поїхав на батьківщину, а подався на Святу Гору Афон, де осе­лився у Великій Лаврі. По завершенні війни 1740 р. він повернувся до Константинополя, аби знову ста­ти до своїх обов’язків. Але внаслідок чвари з новим послом він був викликаний до султана і, за напучен­ням диявола, погодився зректися батьківської віри (1742).

За кілька днів Константій, наче протверезівши, раптом збагнув свою помилку. Він скинув турецькі шати, знову вдягнув вбрання ієромонаха і, повернув­шись на місце свого відступництва, сповідав Христа перед султаном та всім містом. Його одразу ж схопи­ли і обезголовили перед палацом.

Сім’я – це “домашня Церква”

Сім’я Ісуса, Марії і Йосипа являється для кожного православного вірянина, і особливо для сімей, справжньою школою Євангелія. У ній ми із захопленням споглядаємо виконаня Божого задуму зробити з сім’ї особливу родину – родину життя і любові. Дивлячись на неї, ми вчимося тому, що кожен християнський сімейний осередок покликаний бути “домашньою Церквою”, щоб дати просяяти євангельським доброчесностям і стати зерном добра в суспільстві. Риси, властиві Святому Сімейству, це: відданість і молитва, взаємне розуміння і повага, дух жертовності, праця і смиренність.

З прикладу і свідоцтва Святого Сімейства кожна сім’я може узяти цінні вказівки для способу життя і життєвих рішень, і може черпати силу і мудрість для щоденного шляху. Пресвята Богородиця і св. Йосип вчать приймати своїх дітей, як дар Божий, народжувати їх і виховувати, співпрацюючи дивовижним чином із справою Творця і даруючи світу, в кожній дитині, нову посмішку, нове серцебиття. Саме у дружній і міцній сім’ї діти досягають своєї зрілості, живучи значним і плідним досвідом безкорисливої любові, ніжності, взаємної поваги, взаємного розуміння, пробачення і радості. 

Ісус, Марія і Йосип – благословляють і охороняють усі сім’ї у світі, щоб в них панували спокій і радість, справедливість і світ, які Христос, народившись, приніс як дар для людства.

Від усього серця родина отця-настоятеля парафії Жон-Мироносиць – протоієрея Романа Будзинського вітає всіх і кожного з Світлим Різдвом Христовим 2021 року Божого! 
Бажаємо тепла і затишку в домі, взаєморозуміння і підтримки в сім’ях, здійснення мрій, великих і світлих цілей, прагнень і досягнень. Достатку вам, благочестивих думок і справ, віри, надії, миру і любові!
 

Хай дзвін кришталевий Різдвяних цих днів
Несе тільки радість і щастя у дім.
Нехай новорічна чудова пора
Буде джерелом достатку й добра.
Хай квітне любов і достаток в сім’ї
Оточують друзі на рідній землі,
Здоров’я Вам зичим і років без ліку,
Господньої ласки на многії літа!

Родина Будзинських:
о.Роман, імость Валентина, доньки Наталочка та Катруся

Різдво по плоті Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа!

Коли на вершині свого царювання Цезар Август (ЗО р. до Р.Х. – 14 р. по Р.Х.), перший римський імператор, підкоривши єдиній владі майже всі народи відомого світу, вирішив провести великий пе­репис своїх підвладних, він невільно став слухняним знаряддям втілення Божого задуму. Адже збираючи у межах своєї величезної імперії в єдності та згоді безліч народів розмаїтих звичаїв та мов, він підготував їх до сприйняття одкровення про Єдиного Бога у трьох Особах, відкривши шлях усесвітній проповіді Єван­гелія згідно з Божою обітницею: Дам Тобі народи у спадщину Твою (Пс. 2:8); отже, цей перший перепис виявився пророчим передвістям вписування оораних до Книги життя (пор. Флп. 4:3; Одк. 21:2 ) та зник­нення багатобожжя. 

Декрет імператора сягнув Палестини (у той ча провінцією Сирія керував намісник Квірин). Таким чином здійснилось пророцтво, за яким Месія мав народитися у коліні Юдиному, у Віфлеемі, місті царя Давида (Мих. 5: 1). Бо Іосиф, який мешкав із Марією У Назареті Галілейському, мусив вирушити в дорогу, аби записатися у батьківській землі, Віфлеемі, незва­жаючи на вагітність Тої, Яку всі вважали його дружиною.

Коли вони дісталися до місця призначення, то побачили силу-силенну прибульців, які гак само, як вони, посходилися звідусіль на перепис. Не знайшов­ши собі місця у гостиииці, Іосиф та Марія змушені були зупинитися на ночівлю за містом, у печері, яка слугувала стайнею для худоби. Марія відчула, що їй настав час народжувати. Іосиф, як міг, влаштував їй місце на соломі, поруч із віслюком та волом, які там стояли, і хутко пішов шукати повитуху. Дорогою він помітив, що вся природа раптом зупинилася, наче у заціпенінні: птахи зависли у польоті, люди й звірі застигли у своєму русі, навіть вода спинила свій плин. Той нескінченний рух, що тягне усе створене від народження до смерті, підкорюючи усе марноті (Пс. 38:6-7; 102:15; Екл. 1 і далі; Іс. 40:6), враз зупинився, бо тієї миті всередину часу увійшов Вічний; Бог, Який був до всіх віків, став Немовлям;нова ера історії розпочалася і відкрився новий вимір часу. Після цієї миттєвої зупинки часу, усе повернулося у звичне русло.

Іосиф знайшов повитуху, що спускалася з гір, і привів її до печери, де була Породілля. Проте увій­ти всередину вони не змогли, бо печеру вкрила хма­ра, забороняючи їм наближатися, як це було на горі Сипай, коли Бог з’явився там Мойсееві (Вих. 19:16). Жінка впала на землю, волаючи: «Звеличилася душа моя у день цей, адже очі мої бачили чудо; Спаситель народився Ізраїлеві!». Тим часом хмара здійнялася, поступившись осяйному світлу, яке, поступово змен­шуючись, врешті-решт дало їм змогу ввійти, аби у тре­петі побачити Пресвяту Діву. Вона сиділа окрай ясел, куди перед цим поклала Немовля, власноруч повивши Його. Навчений ангелом, що Діва зачала Спасителя дією Святого Духа (Мф. 1:21), Іосиф захоплено ди­вився на маленьке Дитятко, Яке лежало на соломі. Він благоговійно вклонився Йому як Месії, прихід Якого очікували й передвіщали його отці з роду в рід.

Що може бути більш дивовижним, ніж це видови­ще, і як можна передати його словами? Всемогутній Бог і Творець світу Сам увійшов у світ смиренним і тендітним створінням, маленьким хлопчиком, чу­жинцем і безпритульним, при цьому не переставши буїи безкінечним Богом. Слово Боже покрилося дебелістю плоті й одяглося у людське єство, наче у царську багряницю Свого Божества. Той, Кого не вміщає цілий всесвіт, Хто безстрасно спочиває на небесному Престолі та Кого безперестанно оспівує незліченний хор ангельських сил, народжується нині у тісній і темній печері, зневажуваний усіма. Будучи образом Божим, Він упокорився, умалив Самого Себе прийнявши вигляд раба, ставши подібним до люди­ни (Флп. 2:6-7), аби своїм смиренням підвести тих що впали. Нін зубожів заради вас, щоб ви збагатились Його убозтвом (2Кор. 8:9). Недоторканний дозволив повити Себе пелюшками, аби звільнити нас від на­ших гріхів і вкрити небесною славою тих, хто були одягнені у сором. Єдинородний Син Божий, Який одвічно перебуває на лоні Отця, зробився сином людським і сином Діви, не перестаючи бути Богом, шоб стати первородним поміж багатьма братами (Рим. 8:29), закликаючи людей до гідності названих дітей Божих (Ін. 1:11; Лк. 6:35; Гал. 4:4-7 тощо). Він ліг у ясла, де Його споглядали віл та віслюк, сповнюючи таким чином пророцтво: Посредь свою животну познань будеши (Ав. 3:2 Lхх), Позна воль стяжавшаго его, и осель ясли господина своего (1с. 1:3 Lхх). Той, Хто живить усіляке створіння Своїм провидінням, покладений у ясла нерозумних тварин, що символі зують два народи: юдеїв та язичників, аби позбавити людей від безумства та примирити розділених нена­вистю (Еф. 2:16), пропонуючи усім як поживу прав­дивий Хліб живий (Ін. 6:51).

На думку святих отців, у цін сцені можна спогля­дати образ Церкви. Ясла – то Чаша, яка вміщує Того, Хто нині став плоттю і дав Себе у поживу задля життя світу. Діва – то водночас Його престол і вівтар жертвопринесення. Вертеп – то храм. Ангели, Іосиф та пастирі – ного диякони та прислужники. А Сам Господь – великий Священик, Який править цю Бо­жественну Літургію.

Тим часом поблизу проходила місцева жінка на ім’я Саломія. Коли повитуха розповіла їй про ці події, вона не поставилася до цього з належною ві­рою. Неможливо, гадала вона, щоб діва народила і, більше того, залишилася дівою після пологів. У сво­їй невірі, як згодом апостол Фома (Ін. 20:27), вона наблизилася й дерзновенно обстежила нетлінне тіло Пречистої. Але її рука одразу була паралізована, і вона скрикнула: «Горе моєму нечестю і моїй невірі! Я випробовувала Бога живого! І ось рука моя, наче від вогню, висохла і віднялася!». Впавши навколіш­ки, вона зі сльозами благала Господа змилуватися над нею. Після явлення ангела, жінка, охоплена жахом, взяла на руки Богонемовля і промовила зі щирою ві рою: «Я вклоняюся Тобі, бо великий Цар народився Ізраїлеві!». Вона одразу була зцілена, але ангел нака­зав їй тримати в таємниці усі ці чудеса аж до явлення Господа народу.

ЧИТАТИ ДАЛІ

Митрополит Епіфаній звершив Божественну літургію в день Різдва Христового

В день відзначення величного і радісного свята Різдва Христового, 7 січня 2021 року, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив Божественну літургію в кафедральному храмі Православної Церкви України – Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі.

Його Блаженству співслужили намісник монастиря архієпископ Вишгородський Агапіт, єпископ Шепетівський Адріан, всечесна братія Золотоверхої обителі та запрошене духовенство.

Після прочитання Євангелія архієпископ Агапіт зачитав Різдвяне послання Предстоятеля помісної Української Православної Церкви преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям, чесному чернецтву та всім православним вірним України.

Згодом лунала всеукраїнська молитва за припинення пошесті згубної (епідемії).

На завершення урочистої відправи Митрополит Епіфаній звернувся до присутніх з першосвятительським словом. Зокрема, Його Блаженство сказав, що сьогодні ми по справжньому радіємо, збираємося і молитвою прославляємо новонародженого Христа Спасителя, а простими і доступними словами колядок «Бог предвічний народився» і «Нова радість стала» долаються межі богослів’я.

Владика зазначив, що ми радіємо і молимося до Бога, щоб Він був щедрий до нас і в цьому році, і хоч у нашому житті буває багато випробувань, але ми переконані, що Господь, Який приходить у світ заради нас, буде допомагати нам і надалі торувати нелегкий шлях до спасіння.

Предстоятель також нагадав про 2-гу річницю з часу вручення Патріаршого і Синодального Томоса про автокефалію, вказавши, що ця подія назавжди увійшла в нашу новітню історію. Ми маємо свою незалежну помісну Церкву, молимося зрозумілою рідною мовою, не заперечуючи при цьому, щоб інші також молилися своєю рідною і зрозумілою мовою.

На завершення Митрополит Епіфаній висловив впевненість у тому, що з Божою допомогою ми отримаємо духовну перемогу над гріхом, досягнемо справедливого миру й перемоги у неоголошеній війні на Сході України та здолаємо пандемію коронавірусної хвороби, яка стоїть на перешкоді нашому спілкуванню.

Підсумовуючи, Предстоятель закликав і надалі йти шляхом правди, єднання та молитви, оприсутнюючи величну подію Різдва Христового.

Закінчилася святкова відправа спільним прославленням народження Спасителя традиційною колядкою «Нова радість стала».

Джерело Пресслужба ПЦУ

Христос народився! Славімо Його!

Подія Різдва Христового є радісною для земного та небесного світу: наші серця утверджуються в надії на спасіння й життя у любові в Небесному Царстві. Адже Син Божий прийшов у цей світ заради всіх нас… Тому ця подія всесвітнього значення та торжество миру.
 
«Боже Слово родиться для нас: починається у чистій Діві і приходить на світ Бог, правдивий Бог і людина, що спасає мене всього; Син, Якого можна бачити і розумом сприйняти», – зауважив святитель Григорій Богослов. Вражає сила Господньої любові та прощення до нас, яку людина сповна навіть не може осягнути. Адже Спаситель настільки любить кожного з нас, що наблизився до нас, прийшовши на цей світ. Ба більше, самим Своїм народженням Спаситель дав важливий урок: не бідність визначає сутність людини, а духовне багатство – вміння щедро дарувати любов ближньому та Всеблагому Творцеві.
 
У щирій молитві, зокрема в колі рідних людей, висловімо вдячність Всемилостивому Богу за рік, впродовж якого ми стали духовно сильнішими і мудрішими, переживши різні втрати та здобутки. У ці осяйні різдвяні дні принесімо Спасителю особливий дарунок – щире покаяння. Просімо в Господа допомоги і захисту, особливо за тих, хто зараз бореться за справедливий мир, а також за тілесне і духовне здоров’я. Приймімо любов Сина Божого, впустімо Його в наші душі. Славімо Новонародженого Спасителя добрими думками, словами, почуттями і плідними ділами.
 
Христос народився!
Джерело ПЦУ

Привітальне слово на Різдво Христове

ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! СЛАВІМО ЙОГО!
 
Велика благочестя тайна:
Бог явився в тілі (1Тим. 3,16)
 
Нині ми урочисто святкуємо велику і радісну подію – Різдво Спасителя нашого Господа Ісуса Христа.
 
Великою благочестя тайною  називає святий апостол Павло явлення у світі Бога в тілі. Тайна втілення Сина Божого і зєднання  в Ісусі Христі двох єств – Божественного і людського, є основою нашої віри у відкуплення і спасіння людини. Яка глибина премудрості, правди і любові Божої до людини!
Премудрості, котра є дихання сили Божої та чисте виливання слави Вседержителя…відблиск вічного світла і чисте дзеркало діяння Божого та образ милості Його.
 
Правди, яку явив нам Бог через жертву умилостивлення Сина Свого, Котрий зійшов на землю.
 
Любові Божої – до занепалого створіння, яке особливо виявляється в Святих Таїнах, розкриває животворним теплом душі наші для вільного сприймання подвигу самопожертви за прикладом Христа. Через таку любов пізнають усі, що ми Його учні.
 
Улюблені брати та сестри, хто в храмі, хто залишився у своїх домівках,  всі хто захищає цілісність нашої Батьківщини, всі що стоять на сторожі нашого тілесного здоровя, хото на своїй Богом даній землі та за її межами:
 
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ, СЛАВІТЕ!
 
Вітаю всіх Вас з великим празником нашого спасіння – Різдвом Христовим.
Бажаю Вам міцних сил, успіхів у духовному вдосконаленні, непохитної відданості Матері-Церкві. Хочу побажати, щоб святкове слово зворушило кожного з Вас на дорогу будування миру й добра.
 
Прославляючи народженого Христа Спасителя світу, піднесімо свої подяки за Його невимовні милості, посланні у минулому році, і просімо в наших молитвах благословення Божого на новий рік, та на нові труди, на благо нашої Вітчизни і миру на землі, та припинення поширення пандемії.
 
Мир і Боже благословення нехай спочиває на кожній людині, яка робить добро.
 
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!
СЛАВІМО ЙОГО!
 
Митрофорний протоієрей Роман (Будзинський)
Настоятель парафії Святих Жон-Мироносиць ПЦУ (УАПЦ)
2020-2021 року Божого

Святкуючи Різдво Христове ми вшановуємо не день народження, а подію незрівнянного, виняткового значення й величне таїнство Боговтілення – Бог Предвічний народжується як Син Людський, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у Навечір’я Різдва Христового

Дорогі брати і сестри! Христос народився!

Сердечно вітаю всіх вас із Навечір’ям Різдва Христового. Цими богослужіннями у останній день посту ми розпочинаємо урочисте святкування величної події втілення Бога Слова – другої Особи Пресвятої Тройці.

На це хочу звернути нашу особливу увагу – ми святкуємо не день народження Господа Ісуса Христа так, як зазвичай він святкується, коли йдеться про народження людини. Бо хоча саме собою народження кожної людини є унікальним, бо нова, неповторна особистість з’являється у світ – але досвід наш вказує на те, що кожне народження людини повторює мільйони і мільярди інших, які відбулися у минулому і щодня відбуваються.

Ось чому для кожної людини таким важливим є саме день народження – адже він вказує на її унікальність, додає вирізнення із узагальненого обширу людського роду. І хоча від волі самої людини, яка народжується у світ, зовсім не залежить ані час, ані місце народження, ані те, хто є її батьками, і тому момент народження не є безпосередньою заслугою тих, хто народився – все ж, зазвичай, урочисто згадується і вшановується цей день щороку, бо він підкреслює значення людини як особистості, нагадує про її унікальність та неповторність.

Коли ж йдеться про Різдво Господа нашого Ісуса Христа, то ми вшановуємо не день народження, а подію Боговтілення. Ми святкуємо не тому, що ще одна людина народилася у світ, а тому, що сталося величне таїнство, подія незрівнянного, виняткового історичного значення, сталося те, що у повноті та глибині своїй не може бути осягнуте нашим розумом – Бог Предвічний народжується як Син Людський.

На службі 9-го часу Царських часів сьогодні виголошується стихира, у якій підкреслюється ця незбагненна велич. Той, Хто в руках Своїх тримає все створіння – сьогодні народжується від Діви; Той, Хто, як Бог, неосяжний – як людина, сповивається; Той, Хто утвердив небеса одним Своїм словом – як Немовля лежить у простих яслах; Той, Хто чудесно годував народ Свій манною у пустелі – Сам годується молоком від грудей Пречистої Діви, Своєї Матері. У цих порівняннях підкреслюється велич божественного смирення, самообмеження і самоприниження, без яких неможливим би було звершення справи спасіння.

Самоочевидною є незбагненна відстань і відмінність між Богом-Творцем і людиною, як творінням. Переліченню ознак та роз’ясненню цієї відмінності можна було би присвятити багато часу – але не на цьому зараз нам слід зупинятися, тому достатньо буде лише вказати на таку відмінність як на твердий і беззаперечний факт.

Однак при всій відмінності між Богом і людиною, від початку було встановлено і зв’язок між ними, який полягає у самому факті творіння, що має два аспекти – появу людини в бутті за волею Божою та підтримання її дією Божого Промислу в бутті, як і всього іншого творіння. Окрім цього особливе значення має те, що людина – не просто одне з творінь Божих, але єдине, яке має в собі образ Божий, і тому серед усього іншого, видимого і навіть невидимого, людина за природою своєю стоїть найвище, ніби очолює та єднає все сотворене, і як носій Божого образу вона є найближчою до Творця.

Все це стосується природи людини, як творіння Божого, але в реальності історії сталося гріхопадіння, коли перших людей спокусив змій і вони, будучи засліплені прагненням стати «богами без Бога» – відпали від єдності з Творцем, потрапили у рабство гріху і стали тлінними та смертними. Між Богом і людиною пролягла безодня зла, яка щодня лише поглиблювалася новими й новими гріхами.

І хто міг би подолати цю прірву, цю безодню? Людина? Але сама ж вона і спричинилася до розриву з Творцем, вона спокусилася, вона вчинила гріх. І навіть якби знайшлася людина воістину праведна, яка все життя своє ухилялася би від зла і довершувалася би у чеснотах – як би це могло вплинути на все інше людство? Навіть якби вона навчила шляху праведності сотні й тисячі людей – досвід історії підказує нам, що принципово це не могло би змінити сутність справи, адже гріх продовжував би тримати у владі незліченно більшу кількість людей, увійшовши у саму природу людини як її пошкодження і руйнування.

Чи міг би Бог подолати цю прірву, піднісши людину до величі обоження? Відповідь тут теж є очевидною, адже уражена гріхом, тлінна і поневолена злом людина – не може бути водночас святою. Однак і очистити та відновити людину зовнішньо, лише одним виявом волі Божої, неможливо, бо людина, як особистість і носій образу Божого, має свободу. Відібрати цю свободу, зневажити її для Бога би означало увійти у суперечність із самим задумом творіння людини.

І тому єдиний можливий шлях для подолання цієї прірви полягав у тому, щоби Бог добровільно і усвідомлено принизив і обмежив Себе. Від невимовної і неосяжної для людського розуму величі Він сходить на землю, приймає у єдність Своєї Божественної Іпостасі також і людську природу, залишаючись предвічним Сином Божим – стає також і Сином Людським. Він звершує наше спасіння, оновлюючи і освячуючи людську природу в Самому Собі, очищаючи її через Хресну смерть, через Воскресіння і Вознесіння – і цим самим відкриває шлях для спасіння, шлях на Небеса для кожної конкретної людини.

Ось у чому полягає велич події, яку ми починаємо святкувати. Ось чому, як ми чуємо з євангельського читання, ангели сповіщають пастухам про радість велику. Бо воістину – що може бути більшим приводом для радості, ніж радість відновлення єдності творіння з Богом-Творцем, ніж радість перемоги над злом?

Безперечно, що перед Немовлям, Яке лежить у яслах, ще великий шлях до звершення всього. І навіть після звершеного Самим Спасителем викуплення людство все ще залишається в дорозі і шлях ще не завершений, аж доки не станеться Друге пришестя і Страшний Суд.

Однак Різдво Христове навічно вже стало поворотним моментом для цілого світобуття. Адже в Особі Спасителя, в Особі Божественного Немовляти, Який лежить у яслах – відбулося подолання відстані між Творцем і творінням, між Богом і людиною, між тимчасовим і вічністю.

Гордість та егоїзм людини віддалили її від Бога, утворили прірву між Небесним Отцем і його блудними дітьми. Безмежна і жертовна любов Бога Отця, смирення і упокорення Сина Божого і животворна дія благодаті Святого Духа – подолали цю прірву, наблизили до людей Царство Небесне, зруйнували врата пекла і розбили кайдани смерті, відкрили двері Раю для грішників, що каються.

Ось в чому полягає велич події Різдва Христового! Якщо людина народжується у світ не зі свої волі і бажання – то Син Божий народився від Духа Святого і Марії Діви, приймаючи і добровільно звершуючи волю Небесного Отця. Якщо ані дитина, що народжується, ані батьки чи інші люди не знають, що очікує на новонародженого, і лише сподіваються на краще – то Син Божий в повноті знає, що прийшов у цей світ з метою прийняти на Себе його гріхи, понести на Собі болі всіх людей, взяти на Себе наше покарання, померти на Хресті – задля досягнення Воскресіння і перемоги над злом для всього людства.

Тому і святкуємо та прославляємо ми не «день народження» Спасителя, не дату, не число і не місяць – адже добре відомо, що у Євангелії і навіть у всьому Переданні немає точної вказівки на ці речі і звична для нас дата святкування Різдва Христового була обрана у 4 столітті з пастирських міркувань. Тоді вшанування події Христового Різдва відокремлене було від шанування події Хрещення Спасителя на Йордані, бо до того їх вшановували разом як одне свято Богоявлення. Ми ж прославляємо величну і незрівнянну за своїм значенням подію Боговтілення, подію народження у світ Сина Божого, завдяки чому для всіх нас і для кожної людини стало можливим досягнення спасіння, досягнення єдності з Богом і блаженного вічного життя.

Тож радіймо Різдву Христовому разом з Пречистою Дівою Богоматір’ю, прославляймо Сина Божого і Спасителя – разом з ангелами, поклоняймося йому разом з пастухами, принесімо Йому дари любові й добрих діл побожного життя – разом із волхвами-мудрецями! Христос народився! Славимо Його!

Дорогі брати і сестри!

Окрім богослужбового святкового спогаду Навечір’я Різдва Христового сьогодні ми маємо ще один привід піднести особливу подяку Богові за благодіяння, якого від Нього удостоїлася наша Помісна Православна Церква два роки тому. Сьогодні вже друга річниця від того дня, коли під час спільної Божественної літургії у Патріаршому храмі святого Георгія у Константинополі з рук Святійшого Вселенського Патріарха Варфоломія ми отримали Томос про автокефалію Православної Церкви України.

Цією подією було довершено понад столітній шлях боротьби православного українського народу за свою церковну незалежність. Нею було покладено край несправедливому і неканонічному пануванню над Київським престолом, яке привласнив собі понад триста років тому Патріарший престол країни північної, який хоча і отримав історичний початок від Києва, але, захопившись гордістю мирського панування, з Дочки нашої перетворився щодо Матері своєї, Церкви Києва і всієї Руси, на свавільну бариню.

Однак завершення одного періоду історії – стало початком іншого. Завдяки Томосу ми отримали визнану і для всього Православ’я утверджену автокефалію. Ми, як рівноправна Церква-Сестра, увійшли до числа утверджених у Диптиху 15 Помісних Автокефальних Церков. Томос є одним з наріжних каменів для подальшої розбудови нашої церковної єдності і ми віримо, що з Божою допомогою прийде час, коли всі православні в Україні, як це і належить за приписами канонів, об’єднаються навколо Київського престолу, будуть складати єдину родину Православної Церкви України.

Тож цього дня піднесімо теплі подячні молитви Богові за милість, яку Він нам виявив і виявляє, утверджуючи, оберігаючи і спрямовуючи нашу Церкву на шляху її служіння поширенню Православної віри та благу українського народу. Піднесімо молитву за здоров’я і довгі благословенні роки служіння Святійшого Вселенського Патріарха Варфоломія, Предстоятеля нашої Церкви-Матері, з рук якого було отримано Томос і який не перестає працювати і піклуватися про те, щоби всі Помісні Церкви визнали Українську Церкву, як свою Автокефальну Сестру. Піднесімо молитви за повноту нашої Церкви, за наших єпископів, священнослужителів, чернецтво і мирян, щоби ми й надалі у взаємній згоді та в єднанні зусиль гідно її розбудовували. Як Предстоятель, прошу і про вашу постійну молитву особисто за мене.

Нехай Господь укріпить всіх нас, надихає на нові звершення, допомагає долати всі спокуси і випробування!

Амінь! Слава Ісусу Христу!

Джерело Пресслужба ПЦУ

Діти Тернопільщини привітали свого Предстоятеля з Різдвом Христовим!

Святий Вечір, добрий вечір!
Коляда іде, всім дари везе.
Всім дари везе, нам слово каже.
Нам слово каже, що весь світ сяє.
Земле, земле, одчиняй двері.
Одчиняй двері , бо твій князь їде!

В переддень Різдва, 5 січня 2021 р.Б., діточки недільної школи нашої парафії підготували вітання Предстоятелю помісної Української Православної Церкви Блаженнішому ЕПІФАНІЮ і передали малюнок створений своїми руками – Різдва спасителя нашого Ісуса Христа!

Дітлахи в творчості виявили гарячу, дитячу любов до Його Блаженства, за якого вони повсякчас, щиро моляться Богу!

Разом з дітками Блаженнішого владику привітали і дорослі – протоієрей Роман Будзинський, настоятель храму Святих Жінок-Мироносиць з усією ввіреною громадою Православної Церкви України с. Почапинці, Тернопільського р-ну, Тернопільської обл. склали сердечні вітання Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України ЕПІФАНІЮ  і передали до Київської Митрополії Української Православної Церкви.

Його Блаженству
Блаженнішому Епіфанію
Митрополиту Київському і всієї України
Предстоятелю Православної Церкви України
 
Ваше Блаженство, дорогий Владико!
 
Сердечно вітаємо Вас, з Різдвом Спасителя нашого Господа  Ісуса  Христа і з Новим роком, що настав.
 
   Ми високо цінуємо Ваші архіпастирські труди, які Ви здійснюєте в управлінні нашої святої Православної Церкви.  Знаємо і любимо Вас, як ревного служителя Вівтаря Господнього, котрий віддає свої сили благословенній справі Божій по опікуванню пастви, та загальному керівництву і розбудові Православної Церкви України.  Широко відома Ваша патріотична та миротворницька  діяльність. Керуючись заповіддю нашого Спасителя і Господа, Ви  усердно  несете благовістя миру.
Підносячи наші щирі молитви до Престолу Всевишнього за здоровя і довгоденство Вашого Блаженства, ми від душі бажаємо Вам здоровя , сили і щедрої допомоги Божої у Ваших подальших архіпастирських трудах, які нехай будуть завжди успішними для нашої Святої Церкви та земної Вітчизни.
 
   З любовю в Господі
   Парафіяльна рада та
   настоятель парафії Святих Жон-Мироносиць  

Пресслужба Парафії святих Жон-Мироносиць