Привітальне слово на Різдво Христове

ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! СЛАВІМО ЙОГО!
 
Велика благочестя тайна:
Бог явився в тілі (1Тим. 3,16)
 
Нині ми урочисто святкуємо велику і радісну подію – Різдво Спасителя нашого Господа Ісуса Христа.
 
Великою благочестя тайною  називає святий апостол Павло явлення у світі Бога в тілі. Тайна втілення Сина Божого і зєднання  в Ісусі Христі двох єств – Божественного і людського, є основою нашої віри у відкуплення і спасіння людини. Яка глибина премудрості, правди і любові Божої до людини!
Премудрості, котра є дихання сили Божої та чисте виливання слави Вседержителя…відблиск вічного світла і чисте дзеркало діяння Божого та образ милості Його.
 
Правди, яку явив нам Бог через жертву умилостивлення Сина Свого, Котрий зійшов на землю.
 
Любові Божої – до занепалого створіння, яке особливо виявляється в Святих Таїнах, розкриває животворним теплом душі наші для вільного сприймання подвигу самопожертви за прикладом Христа. Через таку любов пізнають усі, що ми Його учні.
 
Улюблені брати та сестри, хто в храмі, хто залишився у своїх домівках,  всі хто захищає цілісність нашої Батьківщини, всі що стоять на сторожі нашого тілесного здоровя, хото на своїй Богом даній землі та за її межами:
 
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ, СЛАВІТЕ!
 
Вітаю всіх Вас з великим празником нашого спасіння – Різдвом Христовим.
Бажаю Вам міцних сил, успіхів у духовному вдосконаленні, непохитної відданості Матері-Церкві. Хочу побажати, щоб святкове слово зворушило кожного з Вас на дорогу будування миру й добра.
 
Прославляючи народженого Христа Спасителя світу, піднесімо свої подяки за Його невимовні милості, посланні у минулому році, і просімо в наших молитвах благословення Божого на новий рік, та на нові труди, на благо нашої Вітчизни і миру на землі, та припинення поширення пандемії.
 
Мир і Боже благословення нехай спочиває на кожній людині, яка робить добро.
 
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!
СЛАВІМО ЙОГО!
 
Митрофорний протоієрей Роман (Будзинський)
Настоятель парафії Святих Жон-Мироносиць ПЦУ (УАПЦ)
2020-2021 року Божого

Святкуючи Різдво Христове ми вшановуємо не день народження, а подію незрівнянного, виняткового значення й величне таїнство Боговтілення – Бог Предвічний народжується як Син Людський, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у Навечір’я Різдва Христового

Дорогі брати і сестри! Христос народився!

Сердечно вітаю всіх вас із Навечір’ям Різдва Христового. Цими богослужіннями у останній день посту ми розпочинаємо урочисте святкування величної події втілення Бога Слова – другої Особи Пресвятої Тройці.

На це хочу звернути нашу особливу увагу – ми святкуємо не день народження Господа Ісуса Христа так, як зазвичай він святкується, коли йдеться про народження людини. Бо хоча саме собою народження кожної людини є унікальним, бо нова, неповторна особистість з’являється у світ – але досвід наш вказує на те, що кожне народження людини повторює мільйони і мільярди інших, які відбулися у минулому і щодня відбуваються.

Ось чому для кожної людини таким важливим є саме день народження – адже він вказує на її унікальність, додає вирізнення із узагальненого обширу людського роду. І хоча від волі самої людини, яка народжується у світ, зовсім не залежить ані час, ані місце народження, ані те, хто є її батьками, і тому момент народження не є безпосередньою заслугою тих, хто народився – все ж, зазвичай, урочисто згадується і вшановується цей день щороку, бо він підкреслює значення людини як особистості, нагадує про її унікальність та неповторність.

Коли ж йдеться про Різдво Господа нашого Ісуса Христа, то ми вшановуємо не день народження, а подію Боговтілення. Ми святкуємо не тому, що ще одна людина народилася у світ, а тому, що сталося величне таїнство, подія незрівнянного, виняткового історичного значення, сталося те, що у повноті та глибині своїй не може бути осягнуте нашим розумом – Бог Предвічний народжується як Син Людський.

На службі 9-го часу Царських часів сьогодні виголошується стихира, у якій підкреслюється ця незбагненна велич. Той, Хто в руках Своїх тримає все створіння – сьогодні народжується від Діви; Той, Хто, як Бог, неосяжний – як людина, сповивається; Той, Хто утвердив небеса одним Своїм словом – як Немовля лежить у простих яслах; Той, Хто чудесно годував народ Свій манною у пустелі – Сам годується молоком від грудей Пречистої Діви, Своєї Матері. У цих порівняннях підкреслюється велич божественного смирення, самообмеження і самоприниження, без яких неможливим би було звершення справи спасіння.

Самоочевидною є незбагненна відстань і відмінність між Богом-Творцем і людиною, як творінням. Переліченню ознак та роз’ясненню цієї відмінності можна було би присвятити багато часу – але не на цьому зараз нам слід зупинятися, тому достатньо буде лише вказати на таку відмінність як на твердий і беззаперечний факт.

Однак при всій відмінності між Богом і людиною, від початку було встановлено і зв’язок між ними, який полягає у самому факті творіння, що має два аспекти – появу людини в бутті за волею Божою та підтримання її дією Божого Промислу в бутті, як і всього іншого творіння. Окрім цього особливе значення має те, що людина – не просто одне з творінь Божих, але єдине, яке має в собі образ Божий, і тому серед усього іншого, видимого і навіть невидимого, людина за природою своєю стоїть найвище, ніби очолює та єднає все сотворене, і як носій Божого образу вона є найближчою до Творця.

Все це стосується природи людини, як творіння Божого, але в реальності історії сталося гріхопадіння, коли перших людей спокусив змій і вони, будучи засліплені прагненням стати «богами без Бога» – відпали від єдності з Творцем, потрапили у рабство гріху і стали тлінними та смертними. Між Богом і людиною пролягла безодня зла, яка щодня лише поглиблювалася новими й новими гріхами.

І хто міг би подолати цю прірву, цю безодню? Людина? Але сама ж вона і спричинилася до розриву з Творцем, вона спокусилася, вона вчинила гріх. І навіть якби знайшлася людина воістину праведна, яка все життя своє ухилялася би від зла і довершувалася би у чеснотах – як би це могло вплинути на все інше людство? Навіть якби вона навчила шляху праведності сотні й тисячі людей – досвід історії підказує нам, що принципово це не могло би змінити сутність справи, адже гріх продовжував би тримати у владі незліченно більшу кількість людей, увійшовши у саму природу людини як її пошкодження і руйнування.

Чи міг би Бог подолати цю прірву, піднісши людину до величі обоження? Відповідь тут теж є очевидною, адже уражена гріхом, тлінна і поневолена злом людина – не може бути водночас святою. Однак і очистити та відновити людину зовнішньо, лише одним виявом волі Божої, неможливо, бо людина, як особистість і носій образу Божого, має свободу. Відібрати цю свободу, зневажити її для Бога би означало увійти у суперечність із самим задумом творіння людини.

І тому єдиний можливий шлях для подолання цієї прірви полягав у тому, щоби Бог добровільно і усвідомлено принизив і обмежив Себе. Від невимовної і неосяжної для людського розуму величі Він сходить на землю, приймає у єдність Своєї Божественної Іпостасі також і людську природу, залишаючись предвічним Сином Божим – стає також і Сином Людським. Він звершує наше спасіння, оновлюючи і освячуючи людську природу в Самому Собі, очищаючи її через Хресну смерть, через Воскресіння і Вознесіння – і цим самим відкриває шлях для спасіння, шлях на Небеса для кожної конкретної людини.

Ось у чому полягає велич події, яку ми починаємо святкувати. Ось чому, як ми чуємо з євангельського читання, ангели сповіщають пастухам про радість велику. Бо воістину – що може бути більшим приводом для радості, ніж радість відновлення єдності творіння з Богом-Творцем, ніж радість перемоги над злом?

Безперечно, що перед Немовлям, Яке лежить у яслах, ще великий шлях до звершення всього. І навіть після звершеного Самим Спасителем викуплення людство все ще залишається в дорозі і шлях ще не завершений, аж доки не станеться Друге пришестя і Страшний Суд.

Однак Різдво Христове навічно вже стало поворотним моментом для цілого світобуття. Адже в Особі Спасителя, в Особі Божественного Немовляти, Який лежить у яслах – відбулося подолання відстані між Творцем і творінням, між Богом і людиною, між тимчасовим і вічністю.

Гордість та егоїзм людини віддалили її від Бога, утворили прірву між Небесним Отцем і його блудними дітьми. Безмежна і жертовна любов Бога Отця, смирення і упокорення Сина Божого і животворна дія благодаті Святого Духа – подолали цю прірву, наблизили до людей Царство Небесне, зруйнували врата пекла і розбили кайдани смерті, відкрили двері Раю для грішників, що каються.

Ось в чому полягає велич події Різдва Христового! Якщо людина народжується у світ не зі свої волі і бажання – то Син Божий народився від Духа Святого і Марії Діви, приймаючи і добровільно звершуючи волю Небесного Отця. Якщо ані дитина, що народжується, ані батьки чи інші люди не знають, що очікує на новонародженого, і лише сподіваються на краще – то Син Божий в повноті знає, що прийшов у цей світ з метою прийняти на Себе його гріхи, понести на Собі болі всіх людей, взяти на Себе наше покарання, померти на Хресті – задля досягнення Воскресіння і перемоги над злом для всього людства.

Тому і святкуємо та прославляємо ми не «день народження» Спасителя, не дату, не число і не місяць – адже добре відомо, що у Євангелії і навіть у всьому Переданні немає точної вказівки на ці речі і звична для нас дата святкування Різдва Христового була обрана у 4 столітті з пастирських міркувань. Тоді вшанування події Христового Різдва відокремлене було від шанування події Хрещення Спасителя на Йордані, бо до того їх вшановували разом як одне свято Богоявлення. Ми ж прославляємо величну і незрівнянну за своїм значенням подію Боговтілення, подію народження у світ Сина Божого, завдяки чому для всіх нас і для кожної людини стало можливим досягнення спасіння, досягнення єдності з Богом і блаженного вічного життя.

Тож радіймо Різдву Христовому разом з Пречистою Дівою Богоматір’ю, прославляймо Сина Божого і Спасителя – разом з ангелами, поклоняймося йому разом з пастухами, принесімо Йому дари любові й добрих діл побожного життя – разом із волхвами-мудрецями! Христос народився! Славимо Його!

Дорогі брати і сестри!

Окрім богослужбового святкового спогаду Навечір’я Різдва Христового сьогодні ми маємо ще один привід піднести особливу подяку Богові за благодіяння, якого від Нього удостоїлася наша Помісна Православна Церква два роки тому. Сьогодні вже друга річниця від того дня, коли під час спільної Божественної літургії у Патріаршому храмі святого Георгія у Константинополі з рук Святійшого Вселенського Патріарха Варфоломія ми отримали Томос про автокефалію Православної Церкви України.

Цією подією було довершено понад столітній шлях боротьби православного українського народу за свою церковну незалежність. Нею було покладено край несправедливому і неканонічному пануванню над Київським престолом, яке привласнив собі понад триста років тому Патріарший престол країни північної, який хоча і отримав історичний початок від Києва, але, захопившись гордістю мирського панування, з Дочки нашої перетворився щодо Матері своєї, Церкви Києва і всієї Руси, на свавільну бариню.

Однак завершення одного періоду історії – стало початком іншого. Завдяки Томосу ми отримали визнану і для всього Православ’я утверджену автокефалію. Ми, як рівноправна Церква-Сестра, увійшли до числа утверджених у Диптиху 15 Помісних Автокефальних Церков. Томос є одним з наріжних каменів для подальшої розбудови нашої церковної єдності і ми віримо, що з Божою допомогою прийде час, коли всі православні в Україні, як це і належить за приписами канонів, об’єднаються навколо Київського престолу, будуть складати єдину родину Православної Церкви України.

Тож цього дня піднесімо теплі подячні молитви Богові за милість, яку Він нам виявив і виявляє, утверджуючи, оберігаючи і спрямовуючи нашу Церкву на шляху її служіння поширенню Православної віри та благу українського народу. Піднесімо молитву за здоров’я і довгі благословенні роки служіння Святійшого Вселенського Патріарха Варфоломія, Предстоятеля нашої Церкви-Матері, з рук якого було отримано Томос і який не перестає працювати і піклуватися про те, щоби всі Помісні Церкви визнали Українську Церкву, як свою Автокефальну Сестру. Піднесімо молитви за повноту нашої Церкви, за наших єпископів, священнослужителів, чернецтво і мирян, щоби ми й надалі у взаємній згоді та в єднанні зусиль гідно її розбудовували. Як Предстоятель, прошу і про вашу постійну молитву особисто за мене.

Нехай Господь укріпить всіх нас, надихає на нові звершення, допомагає долати всі спокуси і випробування!

Амінь! Слава Ісусу Христу!

Джерело Пресслужба ПЦУ

Діти Тернопільщини привітали свого Предстоятеля з Різдвом Христовим!

Святий Вечір, добрий вечір!
Коляда іде, всім дари везе.
Всім дари везе, нам слово каже.
Нам слово каже, що весь світ сяє.
Земле, земле, одчиняй двері.
Одчиняй двері , бо твій князь їде!

В переддень Різдва, 5 січня 2021 р.Б., діточки недільної школи нашої парафії підготували вітання Предстоятелю помісної Української Православної Церкви Блаженнішому ЕПІФАНІЮ і передали малюнок створений своїми руками – Різдва спасителя нашого Ісуса Христа!

Дітлахи в творчості виявили гарячу, дитячу любов до Його Блаженства, за якого вони повсякчас, щиро моляться Богу!

Разом з дітками Блаженнішого владику привітали і дорослі – протоієрей Роман Будзинський, настоятель храму Святих Жінок-Мироносиць з усією ввіреною громадою Православної Церкви України с. Почапинці, Тернопільського р-ну, Тернопільської обл. склали сердечні вітання Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України ЕПІФАНІЮ  і передали до Київської Митрополії Української Православної Церкви.

Його Блаженству
Блаженнішому Епіфанію
Митрополиту Київському і всієї України
Предстоятелю Православної Церкви України
 
Ваше Блаженство, дорогий Владико!
 
Сердечно вітаємо Вас, з Різдвом Спасителя нашого Господа  Ісуса  Христа і з Новим роком, що настав.
 
   Ми високо цінуємо Ваші архіпастирські труди, які Ви здійснюєте в управлінні нашої святої Православної Церкви.  Знаємо і любимо Вас, як ревного служителя Вівтаря Господнього, котрий віддає свої сили благословенній справі Божій по опікуванню пастви, та загальному керівництву і розбудові Православної Церкви України.  Широко відома Ваша патріотична та миротворницька  діяльність. Керуючись заповіддю нашого Спасителя і Господа, Ви  усердно  несете благовістя миру.
Підносячи наші щирі молитви до Престолу Всевишнього за здоровя і довгоденство Вашого Блаженства, ми від душі бажаємо Вам здоровя , сили і щедрої допомоги Божої у Ваших подальших архіпастирських трудах, які нехай будуть завжди успішними для нашої Святої Церкви та земної Вітчизни.
 
   З любовю в Господі
   Парафіяльна рада та
   настоятель парафії Святих Жон-Мироносиць  

Пресслужба Парафії святих Жон-Мироносиць

Різдвяна ялинка та вертеп у храмі святих Жон – Мироносиць ПЦУ (УАПЦ), встановлені і прикрашені. Особлива подяка діткам недільної школи, та усім парафіянам нашої Церкви

Отець-настоятель Роман Будзинський подякував усім присутнім діточкам та їх батькам, громаді за прикрашення храму Святих Жон-Мироносиць. Побажав всім, хто є частиною єдиної української родини Православної Церкви України – прогресу у всьому доброму, здоров’ї, щасті та спасінні в новому 2021 році Божому, а також в новій ері для нашого світу, нашої церкви, нашого суспільства і для нас самих, як людей, створених Богом, який є щедрим і милосердним.

Молитовно закликав на всіх Господнє благословення та розповів про традицію святкування Святого Різдва в Україні.

“Різдво Христове – одне з найбільших урочистостей, що відзначається усіма церквами. У цей день у Вифлиємі від Діви Марії народився Ісус Христос. За григоріанським календарем Різдво святкується 25 грудня, а за юліанським – 7 січня.

6 січня традиційно православні християни відзначають Святвечір 2021.

Напередодні Різдва обов’язково потрібно попросити вибачення у тих, кого ви образили, приготувати пісну вечерю, а також надіти світлий одяг і запалити в будинку свічки, щоб залучити Божу благодать.

За українською традицією, увечері 6 січня зазвичай відвідують своїх батьків і хрещених…” – розповів отець Роман.

Пресслужба Парафії святих Жон-Мироносиць

Різдвяне послання Предстоятеля помісної Української Православної Церкви

Різдвяне послання

Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

Преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям, чесному чернецтву та всім православним вірним України

Дорогі брати і сестри!

Христос народився!

Славімо Його!

Нині ми знову, як і покоління християн перед нами, промовляємо ці слова, які є не просто традиційним вітанням, але словами сповідання нами віри, словами проповіді про великі діла Божі, словами, що спонукають нас до діяльного оновлення.

Кожен народ, який прийняв християнську віру, має ті чи інші благочестиві традиції святкування події Різдва Христового, які тісно переплітають спогад про цю величну подію зі світоглядом, культурою, побутом людей. Серед цих народів і наш український народ має свої звичаї прославлення народженого Христа Спасителя – родинні зібрання у Святвечір, спів колядок у храмі та по власних оселях, вертепні дійства. Якщо узагальнити значення цих християнських традицій, то вони покликані оприсутнити Різдво Христове, зробити цю подію сучасною для нас, а нас самих – зробити її свідками та учасниками.

Відтак реальність Боговтілення має переживатися нами не лише як розуміння того, що у давній час у далекій країні справді відбулися події, описані у Євангелії. Через молитовний спів і читання під час богослужіння, через прославлення Різдва Христового в колядках та вертепних дійствах ми справді стаємо живими учасниками цих подій.

Віфлеємський вертеп, де народився Спаситель світу, ясла, в які Він був положений, – все це оживає і стає реальним для нас тут і зараз. Разом з пастухами на полі ми чуємо вістку від ангелів про радість велику, що «нині у місті Давидовому народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь» (Лк. 2: 11). Разом зі східними волхвами-мудрецями спостерігаємо ми зірку, яка спрямовує нас до вертепу на поклоніння Новонародженому.

Слова Євангелія та догмати віри вплітаються у народні піснеспіви: «Бог Предвічний народився, прийшов днесь із Небес! Радуйся земле, Син Божий народився!» І все це покликане допомогти нам усвідомити, що значення події Різдва Христового перевершує обмеження простору й часу, виходить за їхні рамки, а Син Божий, Христос Господь народився не лише «десь і колись» – Він воістину народився «заради нас людей і заради нашого спасіння», як сповідуємо в Символі віри. Тобто Він народився заради кожного з нас і для нас, народився у понадісторичному вимірі, в якому все – «тепер і зараз».

І це народження, яке перевершує будь-яке інше народження людини за всю історію, є спонуканням для нас: як ми відповімо на нього? Бо недостатньо просто визнати, як істину, що Син Божий народився від Духа Святого і Марії Діви. Якщо Христос народився – то Він і помер на хресті, Він і воскрес з мертвих, Він і вознісся на Небеса, але за обітницею Він же і перебуває з нами по всі дні до кінця віку (Див. Мф. 28: 20). І Він, Христос Господь, коли вдруге прийде зі славою, щоби судити живих і мертвих, воскресить усіх для життя вічного. Але кожен тоді успадкує ту вічність, на яку заслуговує згідно свого земного життя і вчинених в ньому діл, добрих чи злих.

Син Божий здійснив все необхідне для нашого спасіння – для всіх нас, людей загалом, і для кожного з нас зокрема. Але лише від нас особисто залежить, яку відповідь на цей Божий заклик ми дамо не лише словами, а всім своїм життям. Бо перед нами, як і перед безпосередніми сучасниками події Різдва Христового, лежить вибір: приймаємо ми Сина Божого, Який прийшов у світ і став заради нас також і Сином Людським, чи відкидаємо Його? Прославляємо Його з ангелами і пастухами, поклоняємося разом з волхвами, слідуємо за Ним разом з апостолами, стаємо свідками Його страждань і воскресіння разом з мироносицями – чи навпаки, сповнюємося страху й гніву разом з Іродом, бажаємо, щоби не було Такого серед живих, відкидаємо Його проповідь і чудеса, не віримо навіть Воскресінню, противимося дії посланого Ним Духа Святого?

У давній час кожен, хто бачив і чув Спасителя, хто дізнався про Нього через проповідь, – зробив свій вибір, той чи інший. Але цей вибір належить робити і кожному з нас, робити не лише в момент, коли долучаємося до Церкви, коли сповідуємо віру, але повсякдень. Бо слова Христові є правдивими і діючими для всіх та на всі часи, втішаючи вірних та застерігаючи грішників: «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає» (Лк. 11: 23).

Тому кожна людина, яка чує звістку про народження Христове, навіть коли ця звістка лунає з колядки чи вітальної листівки, з допису в мережі чи особистого вітання, – цією звісткою спонукається до усвідомлення великої відповідальності, яка лягає на неї. Ніщо з речей світу цього не може порівнятися з цією відповідальністю, адже плід і ціна того, який вибір ми зробимо, дізнавшись про Різдво Христове, по який бік станемо – це ціна вічності.

Дорогі брати і сестри!

Бажаю, щоби з такими думками і міркуваннями, які кожного спонукають до роздумів та дій, ми зустрічали ці святкові дні. Як Предстоятель Помісної Церкви сердечно вітаю всіх вас з Різдвом Христовим, а також з Новим Роком. Ми дякуємо Богові, що хоча і в складних умовах і важких випробуваннях пройшов рік, що минає, але Господь дав нам сили і мудрість пройти їх. Нехай наступний рік, за милістю Божою, буде всім нам на благо, принесе подолання пошесті згубної, наблизить для України час перемоги і встановлення справедливого миру.

Саме тому в ці святкові дні наші особливі теплі вітання – для воїнів, які захищають Україну від ворога видимого, від нашестя чужинців, та для тих, хто бореться за наше здоров’я тілесне, – лікарів та медичних працівників. Підносимо свої молитви за вас і просимо у Бога оберігати вас.

Як і у попередні роки, від святинь княжого Києва надсилаємо також вітання і молитовні побажання тим, хто на Донбасі та в Криму зустрічає свята в умовах окупації, хто перебуває у полоні чи несправедливому ув’язненні, і просимо у Господа для всіх вас захисту і швидшого звільнення.

Вітаю з Різдвом Христовим та громадянським Новоліттям Президента, Уряд, парламент України, очільників місцевих громад і всіх, хто покликаний працювати на благо українського народу, несучи служіння йому. Нехай Господь допомагає вам у добрих справах та надихає мудрістю!

У ці радісні святкові дні подякуємо Господу нашому за всі Його благодіяння для нас, для Церкви і для України. Нехай Всемилостивий Бог допоможе нам подолати розділення, які ще досі існують, утвердить єдину помісну автокефальну Українську Православну Церкву, дарує державі нашій перемогу та справедливий мир, благословить Україну і весь український народ.

Попри всі негаразди, біди та випробування, якими наповнений наш час, радість Різдва Христового нехай увійде в наші оселі та серця. А світло Віфлеємської зірки нехай осяє нам правдивий шлях до Спасителя, щоби і нам словами і ділами прославити Його.

Христос народився! Славімо Його!

 

Різдво Христове,

2020/2021 р.Б.

м. Київ

Проповідь Предстоятеля Помісної Української Православної Церкви – Митрополита ЕПІФАНІЯ

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

у тридцяту неділю після П’ятидесятниці, перед Різдвом Христовим

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Лише кілька днів відділяє нас від свята особливого вшанування Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. І сьогодні через читання зі Священного Писання Церква готує нас до належної зустрічі цієї події, нагадуючи про багато поколінь історії, що передували пришестю в світ воплоченого Сина Божого.

Слова книги родоводу Господа Ісуса Христа, які ми чуємо нині – це не просто перелік багатьох імен осіб з давнього минулого. Зміст і значення цього родоводу – дуже глибокі та повчальні, що повною мірою розкривається для нас через попередньо почуте читання з 11-ої глави Послання апостола Павла до Євреїв. В цьому читанні – не просто перелік імен, як у книзі родоводу, але також і нагадування про подвиги віри старозавітних праведників. Віри не абстрактної, віри не у «світле майбутнє», не в те, що «їхні діти будуть жити краще, ніж вони», що новий день чи новий рік принесе сам собою щось краще, ніж є дотепер – але непохитної, дієвої, живої віри в Бога і у виконання Ним обітниці про пришестя у світ Спасителя.

Бо ця віра у грядущого Месію справді була центром, осердям їхнього життя. Навколо себе вони бачили численні плоди панування у світі зла, гріх діяв навіть в них самих – але ці праведники не втрачали надію на Бога, Який від покоління до покоління через пророцтва, обітниці та символічні дії стверджував істину майбутньої перемоги над злом. Перемоги не абстрактної і лише неясно очікуваної, а перемоги, уособленої в Тому, чиє таємниче ім’я – Еммануїл, що означає – «з нами Бог».

Євангелист Матфей нагадує нам ці слова із 7-ї глави книги пророка Ісаї, сповіщені за багато століть до Різдва Христового, про Сина Діви, ім’я Якого – «з нами Бог». Саме в Ньому – в Тому, Хто був обіцяний ще прабатькам Адаму і Єві, як Переможець, що зітре главу змія, – була уособлена надія старозавітних праведників. Не у примарне «краще майбутнє», а в Того, Хто має прийти, щоби спасти людей Своїх від гріхів їхніх (Мф. 1:21), святі праотці вірували – хоча і не знали, коли станеться це пришестя і визволення.

З книги родоводу Спасителя ми бачимо, що від часу патріарха Авраама до часу сповнення Божих обітниць минули десятки поколінь. А почуті нами слова з Послання апостола Павла наповнюють ці переліки імен нагадуванням про буремні події життя цих поколінь, нагадуванням про боротьбу, випробування, страждання, які їм доводилося терпіти. З цього ми бачимо, що шлях слідування за Божою правдою ніколи не був легким, однак ті, хто йшли цим шляхом, не відхилялися від нього на манівці – ніколи не були осоромлені.

Адже лише усвідомлення присутності Бога в історії надає їй справжнього сенсу, перетворюючи її з суєтної круговерті і беззмістовної гонитви за митями насолод – на осмислений шлях через світ цей до вічного блаженного буття, для якого людина і була створена. Лише Бог і сповіщена Ним істина, лише віра, яка спрямовує людину на шлях цієї істини та зміцнює на ньому – надають сенс всьому іншому, без чого все – суєта і марнота, як про це мудро писав цар Соломон у Книзі Екклезіаст.

«Суєта суєт, сказав Екклезіаст, суєта суєт, – усе суєта! Що користи людині від усіх трудів її, якими трудиться вона під сонцем? Рід проходить, і рід приходить, а земля перебуває повіки. Сходить сонце, і заходить сонце, і поспішає до місця свого, де воно сходить. … Усі речі – у труді: не може людина переказати всього; не насититься око зором, не наповниться вухо слуханням. Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем. Буває щось, про що говорять: «дивись, ось це нове»; але це було вже у віках, які були раніше за нас. Немає пам’яті про минуле; та й про те, що буде, не залишиться пам’яті у тих, які будуть опісля» (Еккл. 1:2-5,8-11).

Книга ж родоводу Спасителя, яку ми чуємо сьогодні з читання євангельського, дає нам іншу картину, розкриваючи очі наші на справжній сенс подій історії – вона не просто суєта і пусте повторення з покоління в покоління одного й того ж, вона – не беззмістовна суміш радості й горя, насолод і страждань, які раніше чи пізніше закінчуються смертю. Історія – це шлях до тієї точки, де сходяться людство і Бог. Це шлях до тієї миті, де слова «з нами Бог» – справджуються, з очікування і предмету віри перетворюючись на реальність буття. Історія – це шлях виходу з полону гріха і зла, в якому опинився світ цей, до свободи і вічного блаженного буття, обіцяних Богом тим, хто піде за Ним, зрікшись егоїзму і взявши хрест свій.

Покоління від патріарха Авраама до праведного Йосифа Обручника не просто блукають у темряві віку цього, як може здаватися оку, засліпленому невірством – Бог спрямовує всі ці покоління до тієї миті, яка довершується у Віфлеємській печері. Бо Дитя, Яке народжується там – не просто ще один з праведників чи ще один пророк, посланий сповістити істину. Це Дитя – Сам Бог, Який прийшов спасти людей Своїх від рабства злу, відновити їх для блаженного буття, відкрити їм двері до Раю, втраченого у давнину через гріхопадіння.

Відтак у Тому, Хто народжується у вертепі та покладається у яслах, Хто водночас і Бог, і людина – знаходить своє справдження вся віра праотців. Хоч і довгий час минає – але здійснюється те, що було обіцяне Богом, і ніщо не може цьому перешкодити.

В цьому також є повчальний сенс сьогоднішнього читання з Євангелія, яке дає нам настанову бути терпеливими на нашому особистому шляху до спасіння. Бо як старозавітні праведники очікували народження Месії, яке мало статися в майбутньому, хоча і невідомо коли – так і ми, християни, очікуємо на Друге пришестя Спасителя, яке станеться, хоча і в час, нам невідомий.

У Бога не буває безсилим ніяке слово! Як справдилося і стало фактом історії воплочення Сина Божого, Який навіки став також і Сином Людським, так само справдиться і обіцяне Ним Друге пришестя. Як покоління відділяли тих, кому Богом були дані обітниці й пророцтва про прихід Месії від тих, хто став свідком виконання сказаного, – так покоління відділяють час апостолів, яким було сповіщено істину про Друге пришестя, від часу, коли воно станеться. Але як воістину Христос народився – так воістину Він прийде вдруге у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.

Дорогі брати і сестри!

Безперечно, що час життя однієї людини, кожного з нас, менший, ніж обшир історії та час життя поколінь. Але у житті окремо кожного з нас, як весь навколишній світ відображається у одній малій краплі води, – відображається вся історія людства. Кожному з нас належить ніби повторити шлях всіх, хто були до нас і хто ще буде. Ми народжуємося, зростаємо, старіємо і помираємо. Ми трудимося і насолоджуємося плодами праці, переживаємо миті радості й смутку, однак все одно усвідомлюємо скороминучість і швидкоплинність всіх речей світу цього. І лише наш вибір ставлення до Бога, як до Того, в Кого ми віримо і на Кого покладаємо надію свою – надає всій цій круговерті сенсу і значення, перетворюючи її на шлях. На наш особистий шлях до пізнання Христа і слідування за Христом.

Сьогодні ми чуємо про родовід Спасителя, і цим не лише утверджуємося в істині Його втілення, хоча це теж важливо, бо підкреслює правдивість і повноцінність сприйняття Сином Божим людської природи. Але через цей родовід ми також отримуємо нагадування, що і кожен з нас теж належить до роду людського, від якого і Христос по плоті. Отримуємо нагадування, що ніхто не з’являється у світ цей сам собою, що ми не від мавп походимо, але маємо багато поколінь предків, хоч і не знаємо весь їхній перелік – аж до Адама і Єви, наших спільних праотця і праматері, сотворених Богом. А відтак якими б різними, унікальними особистостями кожен з нас не був – всі ми складаємо одне ціле, складаємо одну родину, єдиний рід людський, заради спасіння якого Син Божий став також і Сином Людським.

Тож, готуючись зустрічати свято Різдва Христового, маємо нагадати собі не лише історичне значення цієї події, але й те, що вона прямо й безпосередньо стосується кожного з нас. І кожного кличе зробити вірний вибір, а саме – повірити Богові, і через цю віру, пройшовши відповідний шлях, успадкувати життя вічне.

Амінь.

Джерело Пресслужба ПЦУ

Вшанування пам’яті пророка Даниїла

30 грудня – святкування пам’яті святого пророка Даниїла, якому Господь дарував мудрість і дар прозорливості і тлумачення снів.

Даниїл являється біблійним древньоєврейським пророком і написав одну із книг Святого Письма Старого Завіту. Він багато провіщав про майбутнє, яке потім збулося, зокрема – час народження Спасителя і Його хресні страждання.

Пророк Даниїл за походженням – з царського роду. Ще хлопчиком його забрали у вавилонський полон. Там, з волі царя Навуходоносора, Даниїл був обраний з кількома іншими полоненими хлопчиками із кращих єврейських родин для служіння при царському дворі. Цар наказав виховувати їх при своєму палаці, навчати різних наук та халдейської мови. Їжу їм подавали з царського столу. Між обраними були три Даниїлові приятелі: Ананія, Азарія і Мисаїл.

Даниїл, разом зі своїми трьома друзями, твердо зберігав віру в істинного Бога. Вони відмовлялись їсти з царського столу, аби не з`їсти чогось забороненого законом Мойсеєвим, і просили начальника давати їм тільки хліб і овочі. Начальник не погоджувався, боячись, що вони змарніють, і цар покарає його. Та Даниїл умовив його зробити пробу протягом десяти днів. І коли минуло десять днів, то виявилося, що Даниїл і його друзі не лише не змарніли, а навіть зробилися повнішими, сильнішими і красивішими, ніж їхні товариші. Після цього їх уже не примушували споживати царську їжу. За таке суворе виконання закону – посту і благочестя – Бог нагородив цих отроків хорошими здібностями та успіхами в навчанні. На іспиті вони виявилися розумнішими і кращими від інших і отримали високі посади при царському дворі. А Даниїлові Бог, окрім того, дав ще вміння тлумачити сни, як колись Йосифові.

Таке підвищення юдейських отроків пішло на користь полоненим юдеям. Благочестиві отроки отримали можливість захищати юдеїв від утисків та поліпшити їхнє життя в полоні. Крім того, через них і язичники могли пізнавати істинного Бога і славити Його.

Якось Навуходоносор побачив незвичайний сон, але, прокинувшись вранці, не міг його згадати. А сон цей дуже непокоїв царя. Він скликав усіх мудреців і ворожбитів і повелів їм нагадати цей сон і витлумачити його. Та вони не могли цього зробити і казали: “Нема на землі людини, яка могла б нагадати цареві сон”. Навуходоносор розгнівався і хотів уже стратити усіх мудреців.

Тоді Даниїл умовив царя дати йому якийсь час, і він витлумачить сон. Прийшовши додому, Даниїл ревно молив Бога відкрити йому цю таємницю. В нічному видінні Господь відкрив йому сон Навуходоносора і значення його.

Даниїл прийшов до царя і сказав: “Царю! Коли ти лягав спати, ти думав про те, що буде після тебе. І ось уві сні ти побачив величезного ідола: він стояв блискучим, і страшним був вигляд його. У цього ідола була голова з чистого золота, груди і руки із срібла, черево і стегна з міді, гомілки із заліза, а ступні частково із заліза, частково із глини. Потім від гори сам собою, без дії рук людських, відколовся камінь і вдарив у ноги ідола, і розтрощив їх. Тоді весь ідол розсипався і перетворився на прах, а камінь збільшився так, що покрив собою усю землю. Ось, царю, твій сон!

“Цей сон, – продовжував Даниїл, – означає ось що: ти цар царів, якому Бог Небесний дарував царство, владу, силу і славу, і ти володієш іншими народами. Царство твоє – це золота голова. Після тебе настане друге царство, нижче за твоє. Потім настане третє царство, мідне, яке пануватиме по всій землі. Четверте царство буде міцне, мов залізо. Як залізо трощить і дробить усе, так і воно, подібно до всеруйнівного заліза, дробитиме і трощитиме. Та в той же час воно буде розділене: частково буде міцним, частково – крихким. У дні останнього царства Бог Небесний утворить вічне царство, яке не буде передане якомусь народові, але розтрощить усі царства землі і пошириться по всьому світу навіки. Так Великий Бог дав знати цареві, що буде після нього”.

Вислухавши усе, цар Навуходоносор піднявся і вклонився пророкові Даниїлу до землі і сказав: “Воістину Бог ваш Бог богів і Владика царів!”. Він поставив Даниїла начальником над усіма вавилонськими мудрецями, тобто над ученими людьми, і залишив його при своєму у великій пошані. А трьох його друзів – Ананію, Азарію і Мисаїла – призначив правителями країни вавилонської.

Даниїлові віщування точно справдилися. Після Вавилонського царства існували ще три великі царства: Мідійсько-перське, Македонське, або Грецьке, і Римське, кожне з яких володіло юдейським народом. У часи ж Римського царства явився на землі Христос, Спаситель світу, і заснував Своє всесвітнє, вічне Царство – Святу Церкву. Гора, від якої відколовся камінь, означала Пресвяту Діву Марію, а камінь – Христа і Його вічне царство.

 

Вітаємо всіх іменниників з Днем небесного покровителя пророка Даниїла!

Нехай за молитвами угодника Божого пророка Даниїла Господь благословяє Україну і всіх вірних чад своїх від усякого ворога і супротивника!
 
Пресслужба Парафії святих Жон-Мироносиць ПЦУ

День пам’яті пророка Аггея

Ім`я, яке пророк отримав при народженні, в перекладі означає «урочистий» або інакше – «святковий». Пророк Аггей — десятий із дванадцяти малих пророків, який пророкував при царі Персії Дарії Гістаспі ще за 500 років до Різдва Христового.
 
Пророк Аггей намагався переконати свій народ добудувати Другий Єрусалимський храм, коли юдеї повернулися з вавилонського полону. Він стверджував, що всі біди, з якими стикаються люди, відбуваються через їхню релігійну байдужість. Пророцтва слуги Божого дійшли до наших днів у вигляді книги, авторство якої належить йому ж. Ця праця складається з двох глав.
 
У них зафіксовано чотири мови пророка. Вони мають точні дати проголошення. Книга пророка Аггея відрізняється простотою викладу і відсутністю химерності в її вмісті. Одночасно в промоваі, що належить подвижнику, притаманна сила переконливості і теплота почуттів. Не дивно, що іудеї почули і слухняно повернулися на шлях істинний.
 
Сьогодні, під час святкування цього свята, його ідеї також згадують, оскільки в християнському світі вони не втратили свого сенсу. Історія свідчить, що Аггей після смерті був похований недалеко від священицьких трун, оскільки походив він із священицького роду. Аггея пам’ятають як людину виняткової доброти, яка була шанована всіма оточуючими.
 
Аггея зазвичай зображують бородатим старцем з пристойним обличчям і невеликими залисинами.
 
Давні традиції святкування збереглися до нашого часу. Головна з них — згадувати про силу віри в житті людини, про яку розповідав Аггей.
 
Пресс-сужба Парафії святих Жон-Мироносиць ПЦУ

Святі мученики Фирс, Левкій і Калиник

Той, хто приймає мучеництво за віру істинну, страждає за те, що відкрилося його духовному погляду.
Святитель Микола Сербський
 
27 грудня пам’ять мчч. Фирса, Левкія і Калиника
 
Святі мученики Фирс, Левкій і Калиник постраждали за Христа при імператорі Декію ( 249-251 рр.) в Кесарії Вифинійській. Святий Левкій, що докорив правителя Кумврикія за несправедливе переслідування християн, після катувань був усічений мечем. Святий Фирс, засуджений на найжорстокіші катування і муки, переніс їх неушкоджено і за Божим промислом упокоївся. Язичницький жрець Калиник, бачачи мужність і чудеса святого Фирса, увірував в Христа і сміливо сповідав істинну віру, за що і був усічений мечем.
Святі мученики Филимон, Аполоній, Аріан і Феотих
Постраждали за Христа в Єгипті, у місті Анттіної, при імператорі Діоклетіані ( 284-305 рр.) Святий Аріан до свого навернення до віри Христової був гонителем християн, у тому числі мучеників Аполонія і Филимона. Спочаткук мученик Аполоній, ублагав музиканта-язичника Филимона переодягнутись в його одяг і принести замість нього жертву ідолам. Але несподівано святий Филимон сповідав себе перед язичниками християнином. Святий Аполоній розкаявся і також сповідав Христа. Після тортур обоє мучеників були страчені. Їхній мучитель Аріан, зцілив своє поранене око порохом, взятим з могили Филимона, розкаявся, навернувся в християнську віру і охрестився зі всім домом і своїми охоронцями. За любов до Христа вони добровільно пішли на муки і були віддані на смерть. Серед охоронців старшим був мученик Феотих, згадуваний разом з іншими святими.
 
Пресслужба Парафії святих Жон-Мироносиць

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у двадцять дев’яту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Два недільних дні відділяють нас від святкування Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. У церковній традиції ці дні носять назву неділі святих праотців, яку відзначаємо нині, та неділі святих отців, яка буде за тиждень. Обидва вони присвячені як спогаду загалом про старозавітних праведників, які з покоління в покоління звершували своє життя у вірі та надії на виконання Божих обітниць про прихід Спасителя світу, так і безпосередньо спогаду про родичів Господа Ісуса Христа по плоті – від праотця Адама і до Обручника Діви Марії праведного Йосифа. Цим богослужбовим вшануванням підкреслюється тривала історія приготування людства до пришестя у світ Месії і Спасителя, а також зв’язок по плоті Сина Божого з родом людським.

Цього недільного дня ми чуємо читання притчі про велику вечерю, на яку було запрошено завчасно гостей. Але коли настав час вечері, запрошені гості стали один по одному відмовлятися, виправдовуючи себе життєвими обставинами та потребами: той купив поле і має оглянути його, інший купив волів та йде випробувати їх, третій святкує, одружившись. Отже ті, хто був запрошений, не схотіли прийти, і щоби вечеря не залишилася без гостей, господар наказав слузі вийти до міста і кликати на неї людей убогих і потребуючих, калік, сліпих і кривих. І коли було зібрано тих, кого знайшли, а місце ще залишалося, господар наказав покликати на роздоріжжях всіх, кого зустрінуть, щоби приготована вечеря не пропала надаремно. Підсумовується ж притча словами господаря: «Кажу вам, що ніхто з тих запрошених не покуштує моєї вечері, бо багато званих, та мало обраних» (Лк. 14:24).

Як і всяка притча Спасителя, ця, яку ми нині чуємо з Писання, має багато значень, перше з яких – історичне і пророче, бо саме у зв’язку із цим значенням вона і подається нам саме у передріздвяний час для настанови.

Відтак велика вечеря, на яку кличе господар гостей – це сповнення обітниць Божих про прихід у світ Месії, Спасителя. Як ми знаємо зі священної історії Старого Завіту перша така обітниця була дана Богом ще прабатькам Адаму і Єві, які згрішили, а тому не могли залишитися в раю. І хоча вони були вигнані з раю, Бог не залишив їх без надії, сповістивши, що Той, Хто має народитися, зітре главу змія, тобто переможе владу гріха. Відтоді Бог через праведників з роду в рід поновлював ці обітниці, стверджуючи в нових поколіннях роду людського, що не навічно люди будуть в полоні зла, але прийде час і явиться Спаситель світу. Також Господь через пророків сповістив ознаки і обставини сповнення цієї обіцянки. І хоча більшість людства відпала від істинного богопізнання та блукала в темряві язичництва, ці пророцтва та сповіщення не зникли і не були зовсім забуті, зберігаючись серед народу Ізраїля.

Але коли прийшов час і пророцтва сповнились, коли прийшов обіцяний Месія і став кликати тих, кому віддавна було сповіщено волю Божу – то не схотіли ані почути цей заклик, ані виконати свого обов’язку. Ті, хто від початку був господарем запрошений на вечерю – відкинули це запрошення, поставивши свої тимчасові особисті потреби вище за обов’язок.

Тут звернімо увагу на образ, який Господь бере для того, щоби означити Своє Царство – це образ великої вечері, через який розкривається інша грань і глибина сенсів притчі. Адже не до важкої праці чи боротьби, не до надбання чогось, за що треба буде заплатити ціну, кличе господар, але до дружньої вечері. Все вже приготовлене, все зроблене, щоби порадувати запрошених, щоби втішити гостей, від яких потрібно лише одне – відкласти власні справи та прийти.

Отак і прихід у світ Месії, Спасителя, Який кличе всіх, хто слухає Його, увійти в Царство Боже – не заслуга людей, не винагорода їм за працю, але вияв безкінечного милосердя Отця Небесного. Завчасно, з роду в рід, від покоління до покоління через праведників та пророків Бог сповіщав, що прийде цей час. Але коли сталося це, то як знаємо, покликані не прийняли запрошення і зневажили своє покликання.

І тоді господар наказує слузі кликати на свято найбільш потребуючих – убогих і хворих. В цьому образі бачимо народи язичницькі, які втратили пізнання істинного Бога і блукали в темряві омани диявольської. Але Господь не залишив їх безпорадними, пославши до них Своїх апостолів, щоби покликати до Царства Божого, яке наблизилося.

І хоча від часів проповіді апостольської та до наших днів минуло багато століть – можливість увійти на вечерю Господню не була обмежена, бо ще не наповнилося число тих, хто має насолодитися нею. Тому й донині через проповідь слуг Своїх, через заклики на роздоріжжях світу цього, Бог кличе всіх прийти і розділити з Ним радість. Відтак історія з минулого входить у сьогодення і притча, яку ми чуємо, водночас і сповнилася в давнину, і продовжує сповнюватися.

Бо ті, до кого прийшов Месія, не прийняли Його, а хто почув Його і увірував в Нього – той доповнив число обраних замість тих, що зганьбили своє покликання. А повеління господаря слугам своїм скликати на роздоріжжях усіх, кого лише зустрінуть, щоби йшли вони на приготовану вечерю – триває, і буде тривати, доки не сповниться час історії.

Через Священне Писання і проповідь Церкви лунає цей заклик до всіх, і ніякими зовнішніми ознаками чи попередніми умовами не накладається обмеження на тих, хто може долучитися до вечері Господньої. Бо як увійти до господаря міг усякий, хто почув запрошення слуг і прийняв його, прийшовши до гостинного дому, так і до Царства Божого не обмежений вхід ані статтю, ані приналежністю до якогось народу, ані суспільним станом чи наявністю багатства, ані іншою якоюсь зовнішньою ознакою – Христос кличе прийти до Нього всіх.

Але як гостей не ведуть силою на святкову вечерю, так і до Царства Божого ніхто не входить з примусу – лише з доброї волі своєї. І як покликані мали вибір: чи залишитися при справах своїх, оглядати поля, випробовувати волів або ще чимось іншим перейматися, чи відклавши життєві піклування прийти на приготовану для них вечерю – так і кожен з нас має цей вибір.

Не від нас залежало наближення Царства Божого, приготування вечері Господньої, бо Сам Отець Небесний з любові до нас благоволив вчинити це. Але від нас залежить – чи не зганьбимо ми свого покликання, чи не відкинемо запрошення, чи не поцінуємо більше тимчасове і скороминуче. Бо покликаних багато – але обраними стають лише ті, хто почув покликання, пішов за ним, не зганьбив його.

Адже притча є для нас не лише алегорією історії, але й особистим застереженням, що звучить у слові господаря про тих, хто не побажав прийти на заклик: «Ніхто з тих запрошених не покуштує моєї вечері». Час земного життя промине, і як воно завершиться, то вже ніщо з турбот світу цього, його багатства й насолод, не матиме для нас значення. Але якщо ми зараз не прислухаємося до голосу, що кличе нас прийти до Бога і прийняти дар, приготовлений для нас, то потім, коли усвідомимо, що ми втратили, яку можливість змарнували, чий заклик відкинули, – буде пізно.

Тож дорогі брати і сестри, наближаючись до святкування Різдва Христового і розмірковуючи над почутою притчею про запрошених на вечерю, яка спеціально подається нам у ці дні для того, щоби застерегти і настановити нас, маємо усвідомити ту подію, яку будемо урочисто відзначати, як заклик, звернений до наших сердець. Бо Спаситель народився не для Себе, але для нас і заради нашого спасіння – як і господар не для себе приготував вечерю, але заради гостей, яких кличе до дому свого розділити з ним трапезу й радість спілкування. І якщо хтось із людей світу цього ще не чув покликання до Дому Небесного Отця, то ми, християни, чули це покликання. Воно сповіщене нам з Євангелія, воно проповідується нам Церквою. І нас, покликаних, є багато, але від того, як кожен особисто відповість на це покликання, залежить головне – чи будемо ми серед обраних, які не зганьбили покликання свого.

Амінь.

Джерело Пресслужба ПЦУ