РОЛЬ ЖІНОЦТВА В ЦЕРКОВНО-ХРИСТИЯНСЬКОМУ ЖИТТІ (Неділя Мироносиць)

ПРОПОВІДІ МИТРОПОЛИТА ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Сьогоднішня неділя, друга після Великодня, присвячена вславленню жінок мироносиць, які своєю любов’ю до Христа виявили велику і світлу ролю жіноцтва в житті християнської церкви. Бо перший і найбільш ясний мент світлого Христового воскресіння найближче зв’язаний з тими щирими жінками, що ходили за Христом, услугували Йому своїм майном і щирістю, прийшли за Ним і в Єрусалим, вистраждали, дивлячись на Ного всі муки-страждання й острах смерти. І от, як жінка — Пресвята Діва Марія, одержала від янгола благовістя про народження Христа, так жінки мироносиці перші одержали від янголів звістку про Його воскресіння.

Хто ж це примусив їх йти за Ним на Його страждання і на Його смерть, хто примусив їх не відходити від Христа, навіть в мент самих тяжких Його хрестиих мук самовіддано, більш ніж апостоли, бути присутними коло Христа Спасителя аж до смерти Його й взяти участь і в Його похороні? Хто примусив цих жінок раніш світанку бігти до гробу Христового з миром, щоб намастити Його Тіло, не зважаючи ні на страх, ні на темряву, ні на те, що коло гробу варта, а на гробі великий камінь і печатка синедріону? До цього всього примусила цих жінок їх жіноча врода, їх жіноча істота. Жінка живе й керується далеко більш почуттями серця, ніж вимогами розуму, вона далеко більш чула, ніж чоловік.

Самим Богом вже так створена жінка, що вона перша почуває в собі нове життя, перша своєю душею до нього лине, перша мучиться ного народженням, перша про нього сповіщає. Згодом, коли перший мент нового житія проходить, коли це життя розвивається, умови його ускладнюються — починається сумнів, зневіра, суперечки, жінка відступає на другий плян — на перший стає чоловік. Але початок життя, перше захоплення ним, перше благовісія про нього це місія жіноцтва. Це те нічим незаміниме її служіння людству, яке хоч згодом уступає місце чоловікам, але на завжди залишається, як той резерв, у ооротьоі за життя, який вступає у всю свою силу, коли чоловічий розум і рішучість відступає в розпуці…

От така була й є роля жіноцтва, як в історії всього християнського життя, так і зокрема і в подіях останніх ментів життя Христового і в Його преславному воскресінні. Тому й присвячення цього тижня жінкам мироносницям і пошана до них це є пошана наша до жіночої істоти, до жіночої природи в її найкращих виявленнях, осяяної світлом Христової любови й благовістя…

Ллє, любі брати і сестри! В цьому земному житті завжди буває так, що де світло, там і тінь, і часто чим ясніше, кажуть, світло, тим темніша буває тінь. Так буває й з жіноцтвом. Жінка найскоріше й більш чуло йде туди, де бачить світло, де почуває життя; от через що й ім’я першої жінки було Ева, що значить «життя». Але з другого боку жінку легше зрадити, легше обманути, зацікавити неправдою. Через те мабуть і діявол, щоб людей спокусити перш за все заходивсь коло Евп. Жінка далеко скоріше, ніж чоловік зацікавлюється життям, до нього прагне, але вона далеко більш, ніж чоловік привикає до старого, зживається з ним, жахається всяких змін у ньому. От через що, там де починається нове життя, ми бачимо з одного боку жіноцтво, яке серцем почуває його правду, сміливо йде вперед до нього, і чоловіків заохочує, але з другого боку бачимо жіноцтво, яке жахається, страшиться цього життя, жахливо від нього відмахується — стає для нього найбільшою гальмою.

Так і на світанку християнства ,в роки апостольського благовістя ми бачимо жінок, що щиро прихилялись до нього, невідступно ходили з апостолами, багато полегшували їх працю, про яких апостол Павло згадує в своїх посланнях з великою повагою (Рим. 16). Але з другого боку бачимо жіноцтво, від якого той же апостол нас застерігає — від женщин, що самі темні і других збивають через пусті бабські забобони (Тим. 5, 13).

Отже цікаво поглянути, браття, яку ролю відограло жіноцтво в нашому українському церковно-визвольному русі. Перш за все ми маємо велику радість і приємність зазначити, що й відродження нашої церкви пригорнуло до себе чуле до правди й світла наше жіноцтво, що серед нашого жіноцтва в кожній парафії є багато дійсних благовісниць нашої церкви. Ми чуємо милозвучні співи нашого жіноцтва в наших церковних хорах, ми бачимо щиру працю нашого жіноцтва на утворення нового рідного парафіяльного життя, бачимо щиру жіночу працю в рідній прикрасі наших храмів, в благодійности, в гостинносте. І от ця участь нашого жіноцтва в нашій загальній церковній праці надає нам чоловікам сили й охоти працювати й запевнення в успіху праці, бо куда прагне найкраще жіноцтво, там дійсне життя.

Але з другого боку… З другого боку ми бачимо дуже сумне явище, що наше жіноцтво, українське жіноцтво, дуже вороже ставиться до нашої Української Церкви й складає з себе той тяжкий грунт, на який найбільш опираються сучасні книжники й фарисеї в боротьбі з нашою церквою. І тут їх віддає на поталу фарисеям їх жіноча істота, їх легковірство, звичка до старого, жах перед змінами й легкість датися в облуду.

Як фарисеї в ділі присуду Христа на смерть намовили народ, щоб просили Христа розп’яте й всі засоби вживали, щоб стати на перешкоді воскресіння Христа, так і сучасне духовенство взяло на себе в боротьбі з нашою церквою ганебну ролю книжників і фарисеїв, всі заходи вживають, щоб стати на перешкоді нашому рухови и туї використовують наше жіноцтво, намовляють його, лякають пеклом, роблять з них тяжкий камінь, щоб привалити ним нашу церкву, припинити ним наніс відродження. Ці темні жінки беруть на себе навіть світле ім’я «мироносиць», прикрашають себе по містах окремими уборами, хрестиками чернечою одежою видають себе за щирих служниць Христа, а між тим намовлені сучасними фарисеями, засліплені довір’ям до них, вони ведуть чорну нехристиянську працю розпускають в народі всякі наклепи й небилиці про нашу церкву.

Мені самому нераз пришилось бачити, як це темне жіноцтво, не зважаючи ні на які докази не слухаючи їх, як гоп камінь, збилося в купу й кричало: «Нам нічого не треба, в нас є батюшка, як було так нехай буде; ми по українськії не розуміємо і т.п.» А старі священики на це темне жіноцтво, ним же намовлене, обмануте опираються, як на твердий камінь, як на волю народа, кажуть: «Народ з нами».

Любе братерство! Нашій церкві безумовно не страшно темного жіноцтва, зрадженого старим священством. Камінь на гробі Христа лежав і варта стояла й печатка була прибита, але прийшов час і Христос воскрес, ніщо Його не затримало. Так є й буде з нашою Церквою. Нам жалко цього бідного жіноцтва, що ще не відкрило своїх очей від чорної облуди, що й в цей радісний день жіноцтво ще стоїть осторонь, ще не бере участи в загальній радости свого свята. «Жінки Єрусалимські», сказав Христос до тих жінок, що тільки з жіночої цікавосте прийшли поглянути на Його страждання й свою жіночу істоту виявили сльозами, «жінки єрусалимські, не плачте по Мені, плачте по собі і по дітях ваших» (Лук. 23, 28). Не про Мене, не про віру Мою дбайте, це справа Моя, подумайте, що буде з вами та дітьми вашими, коли й ви надалі залишитесь і дітей своїх виховаєте в ворожнечі до свого рідного народу, до своєї рідної церкви…

Ми ж, любе братерство, наша парафія й вся наша церква в цю неділю жінок мироносиць щиро вітає наше дороге жіноцтво, що освітлює й звеселяє своєю працею наш церковно визвольний рух! Ідіть, дорогі, непохитно до правди, світла й волі, і нас підтримуйте на цьому тернистому, але радісному шляху, бо цим шляхом ішов Христос, по ньому й жінок мироносиць привів до невечірньої радости свого пресвітлого Воскресіння – Амінь!

ЗА ПРАВДУ ХРИСТОВУ, ПРОТИ НЕПРАВДИ СВІТУ

Зі святом Воскресіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа!

Возлюбленні брати та сестри!
 
В часі пандемії ми чуємо тривожні повідомлення, що багато людей у світі помирає, економічна ситуація несе також певні причини для тривоги. І ми собі ставимо запитання, як святкувати свято Воскресіння Христове?
 
Ми не лише можемо, а повинні святкувати цей світлий празник. Бо саме Великдень нам показує, що смерть немає останнього слова на світі, а Бог дарує людині життя і життя вічне.
 
Я щиросердечно вітаю усіх Вас, зі святом Воскресіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, яке незважаючи на обставини наступило. Це світле свято, яке наповнює нас сміливістю в Господі, надихає силою, відвагою і можливістю один одного підкріплювати та потішати, бажати один одному миру. І тому нехай Воскреслий Христос через Святого Духа обдаровує кожного своєю благодаттю у сяйві слави Воскресіння!
 
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

У храмі Гроба Господнього у Єрусалимі зійшов Благодатний вогонь

У храмі Гроба Господнього у Єрусалимі зійшов Благодатний вогонь. Її пряма трансляція здійснюється рядом українських телеканалів.
 
Чин сходження Благодатного вогню звершив у кувуклії (каплиці) Гроба Господнього Єрусалимський патріарх Феофіл. Церемонію щороку проводять у Велику Суботу перед Великоднем грецький Єрусалимський православний патріархат і Єрусалимський патріархат Вірменської апостольської церкви.
 
Для участі у церемонії до Єрусалиму прибули представники близько 20 церков. Винесення Благодатного вогню символізує воскресіння Ісуса Христа.
 

 

Відбулася хресна хода навколо храму Гроба Господнього. Патріарх Єрусалимський Феофіл наразі зайшов у храм, де має зійти Благодатний вогонь.

Як повідомлялося, цьогоріч через пандемію коронавірусу сходження Благодатного вогню в Єрусалимі відбудеться без присутності паломників та з обмеженою кількістю учасників.

Благодатний вогонь цього року буде за спеціальною процедурою доставлятися до всіх православних вірян у різних країнах, зокрема й України.

Джерело УКРІНФОРМ

ПАСХАЛЬНЕ ПОСЛАННЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХА ВАРФОЛОМІЯ 2020 РОКУ БОЖОГО

+ ВАРФОЛОМІЙ

МИЛІСТЮ БОЖОЮ АРХІЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ,

НОВОГО РИМА І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ

ВСІЙ ПОВНОТІ ЦЕРКВИ

БЛАГОДАТЬ, МИР ТА МИЛІСТЬ ВІД ХРИСТА, ЩО ВОСКРЕС У СЛАВІ

Дорогі брати ієрархі та улюблені діти в Господі,

Досягнувши Святої Пасхи і стаючи учасниками радості Воскресіння, ми прославляємо Господа слави, який розтоптав смерть смертю і воскресив з Собою всю расу Адама, відкриваючи для нас все ворота раю.

Чудове Воскресіння Христове є підтвердженням того, що в житті світу переважає не смерть, а Спаситель, який скасував панування смерті. Перш відомий нам як Слово без плоті, а потім як Слово, яке прийняло плоть за нас за любов до людства, який помер як людина і воскрес із силою як Бог, Він – Спаситель, який знову прийде у славі, щоб виконати Божественний Задум.

Таємниця і досвід Воскресіння складають ядро церковного життя. Сяюче поклоніння, священні таємниці, молитовне життя, піст і аскетизм, пастирське служіння і гарне свідчення в світі – все це випромінює аромат великодньої радості. Життя віруючих в Церкві – це щоденний Великдень, «радість згори», «радість спасіння», а також «спасіння як радість» [1].

Ось чому служби Святого і Великого Тижня не похмурі, а наповнені переможної силою Воскресіння. Там ми виявляємо, що у Хреста немає останнього слова в плані спасіння людства і світу. Це віщує вже в суботу Лазар. Воскресіння з мертвих близького друга Христа є прообразом «загального воскресіння». Гімн «Сьогодні висить на дереві [Хреста]» досягає кульмінації в заклику «Покажи нам і Твоє славне Воскресіння». Перед епітафіями ми повторюємо: «Я возвеличую Твої страждання, я хвалю Твоє поховання разом з Твоїм воскресінням». І під час пасхального служіння ми рішуче заявляємо про істоту Хреста: «Бо ось через Хрест усьому світу прийшла радість».

«Обраний і святий день» Пасхи є світанком «восьмого дня», першого плода «нового творіння». Досвід нашого власного воскресіння, велике «чудо мого спасіння» [2] Це живе твердження, що Господь постраждав і був приведений до смерті заради нас і що Він воскрес із мертвих для нас, «оголошуючи для нас воскресіння на віки віків» [3] Протягом усього періоду Пасхи ми з неповторною поезією оспівуємо антропологічне значення блискучого Воскресіння Христового, Вивід людства від рабства до справжньої свободи, «прогресування і вознесіння від низу до верху і до обітованої землі» [4]. Це рятівне оновлення у Христі усвідомлюється в Церкві як динамічне розширення євхаристичного етосу в світі, як «об’явлення істини в любові », як синергія з Богом для перетворення світу, щоб світ міг бути представленим в образі повноти останнього одкровення божественної любові в Царстві останніх часів. Жити у воскреслому Господі означає проголошувати Євангеліє «до країв землі» в манері апостолів; на практиці це свідчить про з’явлення благодаті та очікуванні «нового творіння», де «смерті більше не буде, більше не буде ні жалоби, ні плачу, ні болю». (Від. 21:4)

Віра у Воскресіння Христове і в нашу власну неділю не заперечує болісного присутності смерті, болю і хреста в житті світу. Ми не придушуємо сувору реальність і не застраховуємо для себе через віру психологічну впевненість перед смертю. Однак ми знаємо, що справжнє життя – це не життя в цілому, що ми тут «мандрівники», що ми належимо Христу і що ми подорожуємо в Його вічне Царство. Присутність болю і смерті, якими б матеріальними вони не були, не є остаточною реальністю. Це лежить в остаточному скасування смерті. У Царстві Божому немає ні болю, ні смерті, а нескінченна життя. «Перед твоїм дорогоцінним Хрестом, – повторюємо ми, – смерть жахлива для людей; але після Твоїх славетних страждань, людству не страшна смерть» [5]. Віра в Христа дарує нам силу, завзятість і терпіння, щоб винести випробування. Христос – це той, хто «зцілює нас від усіх хворіб і позбавляє нас від смерті». Він – той, хто постраждав за нас і відкрив нам, що Бог «завжди за нас» і що Божа любов до нас нерозривно пов’язана з Божою істиною. Цей обнадійливий голос божественної любові відбивається в словах Христа для паралітика «мужайся, дитино» (Мт. 9:2) і для жінки з питанням крові: «мужайся, дочка» (Мт. 9:22), в Його словах «Наберіться сміливості; Я переміг світ» (Ін 16:33) до Страстей, і кинутому в тюрму Апостолу язичників, якому загрожує смерть, «наберися мужності, Павло» (Дії. 23:11)

Нинішня пандемія нового коронавірусу продемонструвала, наскільки ми тендітні як людські істоти, як легко в нас домінують страх і зневіра, наскільки крихкі наші знання і впевненість в собі, як застаріло уявлення про те, що смерть є подія в кінці життя і того, що забування або придушення смерті є правильним способом боротьби з нею. Граничні ситуації доводять, що ми не здатні рішуче справлятися зі своїм існуванням, коли вважаємо, що смерть – це непереможна реальність і нездоланна межа. Важко залишатися людиною без надії на вічність. Ця надія живе в серцях усіх лікарів, медсестр, добровольців, донорів та всіх тих, хто щедро підтримує своїх страждають братів і сестер в дусі жертовності, підношення і любові. У цьому невимовному кризі вони випромінюють воскресіння і надію. Це «добрі самаритяни», які, ризикуючи власним життям, поливають рани олією і віном; вони є сучасними «кіренейцамі» на Голгофі тих, хто хворий.

Цими думками, самими почесними Ієрархами і найдорожчими в Господі дітьми, ми прославляємо ім’я Воскреслого Господа, який вище всіх імен, джерело життя від Його власного світла, який висвітлює всесвіт світлом Воскресіння. І ми молимося Йому, до лікаря наших душ і тіл, який дарує життя і воскресіння, щоб у Своїй невимовній люблячій доброті Він міг зійти до людського роду, щоб дати нам дорогоцінний дар здоров’я і направити наші кроки на прямі шляхи, щоб підтвердити божественний дар нашої свободи в світі, віщуючи його досконалість в небесному Царстві Отця і Сина і Святого Духа.

Христос Воскрес!

На Фанарі, Свята Пасха 2020

† Варфоломій Константинопольський

Палкий молитовник перед Богом за всіх вас.

1. «Журнали отця Олександра Шмемана», 1973-1983 роки (Крествуд, Нью-Йорк, Володимирська семінарська преса, 2000), 137.

2. Григорій Богослов. Про Святу Пасху, ст. 36.664.

3. Григорій Палама. Про Святе Вознесіння, ст. 151.277.

4. Григорій Богослов, сcit., 636.

5. Доксастікон Вечірні від 27 вересня.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Слово в день Воскресіння Христового: «Він воскрес, як і сказав»

Христос воскрес!

Можливості людини не безмежні, але вони значно більші, ніж ми це зазвичай собі уявляємо. У житті кожного з нас були випадки, коли ми занепадали тілом та духом, коли нам здавалося, що все втрачено, і раптом, після максимального напруження, в нас відкривалося, так би мовити, друге дихання. Втома й безсилля минали, натомість душу й тіло наповнювала дивна життєва енергія, існування якої в нас досі було непомітним…

Ми набагато сильніші, ніж здається. І в момент кризи, коли вирішується наша доля, ми несподівано виявляємо таку рішучість, таку жагу до перемоги, що може здатися, ніби наші сили безмежні, і ми можемо подолати все.

Життя, котре ми звикли вважати нормальним, — це ніби сон, в якому ми проводимо більший відтинок часу, що відведено нам на земний шлях небом. Момент кризи, момент, коли вся структура дійсності, до якої ми звикли, хитається, а нашому існуванню кидається виклик — один із найкращих моментів у нашому житті. Хоча криза й пов’язана з болем, хоча вона й загрожує самому існуванню, варто лише подолати себе, знайти останні сили, і з нами відбувається Щось неймовірне. Складається враження, що ми немов вирвалися з печери напівжиття до царства дійсного. Ми немов вдруге народжуємося в цей світ. Коло нашого буття розширюється, а серце ніби стає просторішим, глибшим усе в житті бачиться по-новому, усе та усі тепер разом із нами немов оживають, стають справжніми та цікавішими.

«Я можу все», — може подумати, а радше відчути людина в стані ейфорії, що охоплює її після подолання кризи. Це відоме почуття. Так відчували себе переможці Олімпійських ігор у Давній Греції, такі відчуття охоплювали переможців після успішно здійснених революцій, знайомі вони й багатьом нашим сучасникам, яким випав жереб успіху і які завдяки своїм здібностям та зусиллям мають значне становище в суспільстві.

Але чи дійсно все можливо людині? Чи дійсно її сили — безмежні? Ті, хто не лише зазнавав поразок, але й отримував перемоги, знають: пастка перемоги набагато глибша за всі інші. Життя не складається з одного епізоду, а кар’єра — з однієї битви. І якою масштабною та важливою не була б перемога, за нею обов’язково матиме місце поразка або момент, коли ми вважатимемо, що доля нам зрадила. Повернення до буденності глибоко нас розчаровує. Свідомість катують думки, що наші зусилля були марними. Відчуття справжнього, яскраве переживання дійсності нашого життя відходять. А нашу душу, яка ще вчора, здавалося, була сповнена енергії життя, огортає розчарування та безпорадність.

Але найдепресивніші переживання виникають тоді, коли ми зустрічаємося з явищем набагато небезпечнішим та страшнішим за тимчасове пониження, невдачу або хворобу. Йдеться про смерть — явище, котре наше суспільство настільки боїться, що намагається його не помічати.

Старіння та смерть природні, стверджують агностики або атеїсти, для яких просто не існує вищої за людину сили, що могла 6 її врятувати. Та запитайте стару жінку, тілесна неміч якої вже давно заважає їй жити, якою вона бачить себе уві сні? «У снах я часто бачу себе молодою, — ділилася зі мною якось одна бабуся. — Але що казати про сон, якщо, варто мені лише вимкнути світло вночі, коли нама гаюся заснути, я знову подумки, у своїй уяві, поверта до юних літ». Ви хочете сказати, що для цієї людини старіння та смерть норма? Біблія іноді вживає щодо праведників Старого Завіту вираз про «насичення днями», після якого людина помирає. Але там йдеться не про бажання смерті, а ймовірніше, про втому від земного життя та бажання життя, яке 6 дозволило більшою мірою наблизитися до Бога.

Сучасна цивілізація робить вигляд, що смерть відбувається десь на околиці буття людини. Для неї було 6 ідеально, аби з часом люди просто розчинялися в просторі. Але смерть є, і вона пов’язана зі стражданням, а тому більшість людей її панічно боїться.

Мешканці багатоповерхових будинків знають: час від часу на наших подвір’ях лунає жалобна похоронна музика, і ми, навіть коли не були знайомі з померлим, відчуваємо надзвичайну тугу. А що робиться в нашій душі, коли ми зустрічаємося зі смертю найближчих нам людей? Як пережити смерть батька, матері чи найліпшого друга? Варто лише смерті зазирнути нам у вічі, і всі наші попередні уявлення про життя докорінно змінюються. Між нами та життям вкрадається недовіра та виникає дистанція. Життя втрачає динаміку та барви й перетворюється на буденність… Ще вчора нам здавалося, що світ безмежний, що з нами ось-ось має трапитися щось абсолютно неймовірне та величне. І раптом вистачає лише однієї миті, аби ми відчули, що увесь наш попередній досвід поразок та перемог був лише ілюзією, а насправді ми перебуваємо в камері смертників…

Смерть ближніх суттєво змінює все наше життя. Усе, що викликало раніше радість, стає чужим та нецікавим. Оточуючі нас люди розчаровують. Людська душа дійсно приховує в собі набагато більше енергії, ніж їй потрібно за умов «нормального» життя. Але коли ми зустрічаємося зі справжнім викликом, яким є смерть, то відразу розуміємо: ця енергія, Ці сили, що приспані в нашій душі, далеко не безмежні і їх не вистачить на те, щоб перемогти…

Який сенс намагатися бути успішним, коли наше життя закінчиться поразкою та небуттям? Який сенс у витончених почуттях або точних думках, коли вони приречені на забуття? Який сенс у самому існуванні нашого «я», коли врешті-решт цей дивний, унікальний всесвіт чекає повне знищення?

«Дивна проповідь про Христове Воскресіння, — зауважи те ви. — Спочатку великоднє вітання, далі слова про силу людини у подоланні кризи… І ось тепер нам розповідають про такі сумні, непасхальні речі, як беззахисність людини перед смертю…» «Найбільшою істиною нашого життя є те, що ми всі помремо», — якось сказав у моїй присутності на проповіді один священик. Це було саме напередодні Пасхи, і я запитав його: «Батюшко, а ви розумієте, що саме насправді щойно сказали?». Священик замислився і зніяковів. Йому самому стало моторошно від фрази, яку він тільки що вимовив…

Про цей випадок можна було б і не згадувати, коли 6 він не ілюстрував одну з небезпек церковного життя. Сьогодні у храмах говориться так багато правильних речей, проте більшість із них лишаються тільки словами… Життя Вічне, Царство Небесне… Не приховуватимемо, часто-густо ці слова втрачають для нас свій смисл і перетворюються зі знаків, що вказують дорогу до реальності, на безсилі поняття, якими ми оперуємо в розмові.

Нове язичництво, сучасний гностицизм та атеїзм містять серйозні виклики для християнства. Та найбільшим викликом справжньому християнству є християнство спрофановане, безсиле, поверхневе. Якщо Христос не воскрес, то <…> марна і віра ваша, — писав апостол Павло (1 Кор. 15:14). Але в його час проблема здавалася дещо меншою. Якщо Христос не воскрес, — доречніше сказати сьогодні, коли християнство існує у світі впродовж двох тисячоліть, — то християнська віра марна, а християни — брехуни та неправдомовці. Віра не може бути переконанням, тобто упевненістю в системі цінностей, яких ти дотримуєшся. Обирати за принципом найменшого зла можна політичну партію на виборах. Але аж ніяк не релігію, не віру…

Хто такий Ісус Христос? Людина, яка ніколи не читала Євангеліє й знає про долю Христа з підручника або художньої літератури, має право на відповідь, де вживатимуться такі вирази, як «великий вчитель моралі» та «особистість, що унікальним чином вплинула на історію». Але ці слова абсолютно недоречні з уст людини, яка вдумливо та зосереджено, з чистим серцем читала Новий Завіт.

Мені рідко траплялося брати участь у громадянській панахиді. Але якось я випадково став свідком такої. Ховали робітника. Хижо зяяла свіжовикопана могила. Ледь стримували сльози рідні. А перед мерцем стояв вдягнутий у чорний костюм соціальний працівник і завчено, голосом імітуючи пошану й співчуття, читав з папірчика формальні дані про померлого: народився, навчався, працював, був гарним батьком та товаришем… Мене охопило обурення. Я не знав цієї людини. Не знав, ким був померлий: грішником чи праведником. Але я відчував: слова, що їх зараз читають, — це упаковані у форму поваги брехня та блюзнірство… Адже людина, яка читала біографічні дані померлого, насправді не вдумувалася в його життя ані хвилини…

Жив, проповідував, справив унікальний вплив на культурне та соціальне життя європейської цивілізації… Мертві слова, якими оперує підручник, брешуть про Христа так само, як описаний мною працівник цвинтаря. Жив, помер, але не воскрес?! Говорив про те, що Він та Отець — одне, називав Себе дверима до Царства, а потім капітулював перед смертю? Ні, ввічливі слова про вплив Христа, без віри в Нього як у Боголюдину, Яка померла та воскресла, — це неповага до всіх Його слів та вчинків, неповага до кожної хвилини Його земного життя. Ісуса Христа можна не приймати як Сина Божого та Божественне Слово, що спускається з Неба, аби вивести з підземелля смерті людський рід. Але неможливо ігнорувати все життя Людини, Яка свідомо, багатьма своїми словами та вчинками ставила нас перед вибором: або визнати Його Сином Божим, або записати Його ім’я до галереї образів лжемесій та релігійних самозванців, яких ніколи не бракувало в історії.

Минула Страсна седмиця. Беручи участь у довгих богослужіннях, ми чули євангельські тексти, що оповідали про страдницький шлях Ісуса до Голгофи. Ми були свідками приниження, яке зазнав Христос. Чули присуд релігійної та світської влади. Очима апостолів дивилися на жахливу картину розп’яття. Перед нами промайнули здивовані об личчя свідків, налякані очі учеників, неспокійне, сповнене тривоги лице Пілата, пожадливі та жорстокі очі стражників, жах та скорбота в очах апостола Іоанна та Пресвятої Богородиці…

І тепер ми бачимо пусту гробницю. Як минула субота, на світанку першого дня тижня прийшла Марія Магдали- на та інша Марія подивитись на гроб. І ось стався великий землетрус: бо Ангел Господній, який зійшов з неба, приступивши, відвалив камінь від дверей гробу і сів на ньому; вигляд його був, як блискавка, і одежа його біла, як сніг; зі страху перед ним, ті, що стерегли, затремтіли і стали, як мертві; Ангел же, звернувшись до жінок, сказав: не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розп’ятого. Його нема тут — Він во- скрес, як сказав. Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь (Мф. 28:1-6).

Євангеліє нічого не каже про сам момент Воскресіння. А тому існують лише два канонічні з погляду Православної Церкви зображення воскресіння — «Зішестя у пекло» і «Жони-мироносиці біля гробу». Писання не відкриває нам таємниць Великодня. Воно лише натякає на те, що відбувалося в пеклі, куди сходить після смерті Господь. І коли ми вдумаємося в деталі, якими рясніють літургічні та святоотецькі тексти Страсного тижня та Великодня, то побачимо, що яскраві образи не додають нам розуміння таємниці…

Гробниця лишилася пустою. Пекло намагається проковтнути смертного, але несподівано для себе впускає в державу скорботи Бога. Пекельна брама розчиняється і з полону смерті — на чолі з прабатьками Адамом та Євою — виходять бранці, яких утримував у шеолі диявол.

Богослов я шанує Божі тайни. А тому про головну битву Спасителя з дияволом та його державою нам Церква оповідає єдиною адекватною тайні мовою — мовою поезії.

«На землю зійшов єси, аби спасти Адама, і на землі Владико, не побачивши Його, навіть до пекла зійшов єси, шукаючи його» (утреня Великої Суботи, похвала 25).

«Аби зійти до дна падіння і стати осереддям творіння, —’ пише професор Павло Євдокимов, — Христос таємничо народжується в пеклі, де в повній безнадії причаїлося зло- На іконі Різдва Христового зображується суцільний морок вертепу, темне провалля, в якому, ніби в череві пекла, лежить Немовля Ісус.

Різдво прихиляє небеса до пекла, світоносна Плоть Господа під землею розсіює морок пекла. Те, що обіцяє Різдво, здійснюється в Богоявленні, на Хресті й у Сходжені до пекла; віднині світло у темряві світить (Ін. 1:5)».

У біблійній мові «мудрість» є синонімом «хитрості». Так, на думку отців, Бог «обманює» диявола та пекло. Впродовж усієї історії зло обманювало людину, подаючи їй замість справжнього підроблене. І ось настає момент, коли зло зазнає поразки, бо саме не здатне відрізнити в померлій людині — Ісусі — Божественне Слово, Другу Іпостась Пресвятої Трійці…

Пекло мало б чинити спротив. Воно би мало закрити перед Ісусом усі свої двері. Але диявол фатально помиляється. Щойно переживши тріумф, бачачи Христа розіп’ятим на Хресті, диявол переоцінює власні сили й відчиняє перед Божественним Бранцем двері. Відчиняє їх, аби дати можливість Богові увійти туди, де Його нібито не може бути за визначенням, тобто до богопокинутості пекла.

Перемога дається Ісусу через максимальне зусилля, завдяки повній самовіддачі: аж до Хресної смерті. Але ця перемога — абсолютна. Воскрешення Лазаря змінило долю лише однієї людини. А воскресіння Ісуса Христа — долю всього людства, для якого Він, за виразом Літургії Іоанна Златоуста, став «первенцем з померлих».

Доля людства змінюється. Відтепер, тобто після смерті і воскресіння Христа, жодне страждання вже не позбавлене сенсу, жодна самітність не остаточна. Смерть ще панує в історії. Ми ще можемо відчувати самітність. Але Пасха стала немов другим творінням. У нашому житті реально відтепер присутнє Воскресіння. Відтепер наше життя освітлюється й освячується животворчим Світлом, яке сяє від пустої гробниці.

Христос Воскрес! Радість, яку несе ця звістка, в тому, що кожен із нас, хто свідомо не відштовхне руку Спасителя, вже не залишиться в печері смерті.

Смерть, біль, сумніви, які охоплюють нас вдалині від Бога… Усе це переможене тепер величним рухом Воскреслого, усе преображене Його любов’ю. Він помер, а ми в Ньому воскресли. Він зійшов додолу, а ми в Ньому — через причастя Його Тіла та Крові — сходимо на Небо.

«Радійте!» — лунає перше слово Воскреслого до жон-мироносиць. Увійдемо ж і ми з вами до цієї радості Воскресіння.

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Олександр (Драбинко), митрополит  Переяславський і Вишневський

з видання «Бути вдячним Богові» – К.: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира

2014

Слово у день Входу Господнього у Єрусалим

Владність і смирення

Проповідь у день Входу Господнього у Єрусалим 13 квітня 2014 року

Христос посеред нас! І є, і буде!

Дорога з Єрихона до Єрусалима — тяжке випробування. Адже між двома містами значний перепад висот: Єрусалим міститься на кілометр вище рівня моря, а Єрихон — на 250 метрів нижче. Прочани постійно йдуть угору, дорога пролягає через задушливу пустелю… Так само прямували до Єрусалима Господь та Його учні. Однак, кожен крок давався їм значно важче, ніж звичайним прочанам. Адже Господь знав, що йде до святого міста прийняти смерть, а Його учні були нажахані пророцтвом Спасителя, в якому Він попередив їх про все, що там із Ним станеться.

Урочисто вступаючи до Єрусалима, Господь знав, що йде на хресну смерть… Його жертва була добровільною та усвідомленою. Ніщо не змушувало Господа страждати. Ніхто, навіть Його Небесний Отець, не міг змусити Єдинородного Сина стати Спасителем: урятувати людство ціною власного приниження, страждання та смерті.

Владність та смирення… Це парадоксальне поєднання якостей повністю проявилося в Христі Ісусі, Котрий як Цар входить сьогодні до Єрусалима, де Йому належить постраждати.

Наближається свято Пасхи, і Єрусалим повен прочан. Адже, як свідчать історики, на святкування до Єрусалима та околиць збиралося до двох з половиною мільйонів людей. Містами вирують чутки про Ісуса. Кажуть, що Він зцілює сліпих і навіть воскресив із мертвих Лазаря. Багато хто каже, що Він — пророк. Але після воскрешення Лазаря дедалі більше народу визнає Його Месією — Божим Помазаником або царем з роду Давидового, через якого Бог-Яхве спасе Ізраїль від язичників.

До цього часу Ісус Христос уникає відкритого сповідання Своєї месіанської гідності. Як Месію Господа визнавали лише учні, проте й їм бракувало віри та одностайності. Урочисто вступаючи до Єрусалима, Ісус входить до нього як Месія… Разом з Господом іде натовп Його учнів. Гурт учнів складається з декількох концентричних кіл. Найближче до Спасителя коло дванадцяти. Наступне коло — 70 апостолів. Нарешті, за ними — люди, які приєдналися до Спасителя згодом, на шляху до Єрусалима.

Вхід до святого міста — унікальна подія в житті Спасителя. «Від народження в печері, — каже протопресвітер Олександр Шмеман, — до ганебної смерті на хресті поруч із кримінальними злочинцями — все Його життя з нашої людського погляду було суцільною і трагічною невдачею». І лише Вхід до Єрусалима — це момент торжества, момент, коли Господь приймає від народу славу.

На іконі Входу Господнього до Єрусалима зображено два натовпи: ті, що супроводжували Ісуса під час Його подорожі до святого міста, та люди, що вийшли з міської брами назустріч… Сила-силенна людей… Звернутися до такої кількості народу було неможливо, й у Господа залишається єдиний спосіб порозуміння з юрмою: мова священних символів.

Радій від радості, дочко Сіону, — писав пророк Захарія, — торжествуй, дочко Єрусалима: ось Цар твій гряде до тебе, праведний, Який спасає, лагідний, Який сидить на ослиці і на молодому ослі, сині під’яремної (Зах. 9:9).

Як свідчить євангеліст Іоанн, другого дня багато народу, що прийшли на свято, почувши, що Ісус іде в Єрусалим, взяли пальмове віття, вийшли назустріч Йому і вигукували: осанна! благословен, Хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлів! Ісус же, знайшовши молодого осла, сів на нього, як написано: не бійся, дочко Сіонська! Ось Цар твій іде, сидячи на молодому ослі (див.: Ін. 12:12-15).

А євангеліст Марк додає ще одну характерну деталь: багато ж людей стелили свій одяг по дорозі; а інші різали гілки з дерев і встелали ними дорогу (Мк. 11:8).

Дороги Близького Сходу щільно вкриває пил. А кинути свій одяг на дорогу — це неординарний вчинок: так в ізраїльській традиції вшановують лише царський сан. До обряду зустрічі царя належить й привітання Ісуса пальмовим віттям. Цією ж царською семантикою сповнений і виголос, яким зустрічають Ісуса: «Осанна!» або «Спаси!».

Як і сьогодні серед християн, ці слова в Ізраїлі були знайомі майже всім. Адже це слова з відомого 117-го псалма, що разом з іншими псалмами щороку виконували під час святкування Пасхи:

Спаси, о Господи! Допоможи. Благословен, хто йде в ім’я Господнє. Благословляємо вас із дому Господнього. Бог Господь і явився нам (Пс. 117:25-27).

Пасху святкували в пам’ять про звільнення Богом Ізраїлю з єгипетського рабства. Тому о цій порі року очікування євреїв на звільнення від іноземного панування посилювалися, а римляни застосовували додаткові заходи безпеки. Поведінка єврейського народу, те, як люди зустрічають Ісуса, свідчить, що вони зараз поклали на Нього всі свої політичні очікування, сподіваючись, що Він поведе їх проти римлян. Складається враження, що ніщо вже не може завадити повстанню й заснуванню держави Месії. Здавалося б, шлях Ісуса вгору, до Єрусалима, тепер завершено, і єдине, Що Йому лишається, — зійти на царський трон. Утім, шлях Ісуса вгору лежить через інше піднесення. Ісуса піднесуть не на земний трон, а на ганебне в очах світу Древо Хреста, Де Він помре з розпростертими та простромленими руками, Що спливатимуть кров’ю…

Європейська традиція передбачає, що цар в їжджає до столиці на коні. Тому доволі поширена версія про те, що вибір осла є промовистим жестом смирення з боку Спасителя. Але таке твердження не до кінця коректне. Тут, найімовірніше, йдеться про культурну відмінність у межах двох різних традицій: Заходу та Сходу. Адже всі прочани, включно з багатіями, які мандрували на колісницях, входили до Єрусалима пішки. Крім того, ставлення до осла на Сході інше, ніж на Заході. Осел на Сході не вважався символом бідності та приниження. Адже в мирний, невійськовий час на ослі мандрували й східні царі…

Символіка Входу Господнього до Єрусалима справді містить у собі певний парадокс. Господь уходить до Єрусалима як Цар. Але натовп, що зараз кричить «Осанна!», через кілька днів кричатиме інші, страшні слова: «Розіпни! Розіпни Його!». Що це може означати? Як можна сприйняти цю метаморфозу в рамках земної логіки? Як зазначає один із найкращих православних богословів минулого століття протоієрей Олександр Шмеман, ми маємо визнати, що «в центрі, в серці християнської віри стоїть, дійсно, життєва невдача, трагедія, земний крах».

«Зійди з Хреста!» — глузуватимуть зі Спасителя, коли Він помиратиме на Голгофі. І ця репліка переслідуватиме й християнство. «Де ваш Бог?» — запитуватимуть християн упродовж історії. «Невже Він не може зупинити зло?» «Невже Він безсилий захистити Свою Церкву?» «Невже Христос, Який є Главою Свого Тіла-Церкви, не здатний звільнити її від тих, хто заплямовує її хітон владолюбством та гординею?»

Якщо молодість сподівається на тріумф, то старість знає: переможні моменти в нашому житті минуть — як мить Входу Господа до Єрусалима, коли Ізраїль віддає Йому царські почесті. Світ, в якому ми живемо, — світ гріха — почався зі зради Денниці. Тому зрада немов у крові цього світу… Вас приймають до того часу, доки Ви уособлюєте владу або асоціюєтесь із нею. Але варто лише віддалитися від неї, варто вам втратити владу — і люди у вас «щиросердно» розчаруються. Ви станете для них звичайною немічною людиною. І ті, хто ще вчора кричав «Осанна!», кричатимуть «Розіпни!».

Хіба не знав Господь, що натовп, який зараз кричить «Осанна», через деякий час пересвідчиться в Його царській «недієздатності» й вимагатиме позбавити Його життя? Хіба не знав Він хитку, нестійку в добрі природу людини?

Знаючи все, Господь входить до Єрусалима самотою. Довкола нього радісний натовп, але Ісус знає, що біля Голгофи, куди Він прямує, лишиться всього кілька людей. Самітність не заважає Господу радіти з іншими, радіти радості інших. Христова самітність не ізолює Його від інших людей. Адже в цій самітності — немає гріха, немає гордовитої величі романтизму… І знову нас вражає це дивне поєднання непоєднуваного: відчуття самітності та любові до інших, внутрішній біль та повна відкритість…

Господь хотів цього торжества напередодні Своїх страждань. «Він хотів, — каже отець Олександр Шмеман, — аби хоча б на якусь мить, хоча 6 в одному місті люди побачили й визнали й проголосили, що справжня влада і сила і слава не в тих, хто отримує її завдяки зовнішній силі та могутності, а в Того, Хто не навчав нічому, крім любові, справжньої внутрішньої свободи і підпорядкування лише вищому і Божественному закону сумління.

Цей вхід до Єрусалима означав розвінчання раз і назавжди влади сили та примусу, влади, що потребує для свого збереження безкінечного самовихваляння. І на декілька годин у Святому місті засяяло царство світла й любові».

Єрусалим було задумано і створено Богом саме для цієї миті. У його браму входили царі та священики, завойовники та прочани, але насправді Святе місто було створене, щоб у нього зайшов Сам Господь… Сум і радість охоплює нас, коли ми сьогодні бачимо Єрусалим… Радість від зустрічі з містом Христа та сум від того, що це місто та його мешканці не пізнали часу свого відвідання.

Однак чи не сумно Господу дивитися на наші душі, де також сяє, але згасає світло Божої присутності? Чи не плаче сьогодні Спаситель над нашою душею так, як колись робив її над Єрусалимом?

Аби пізнати час цього відвідання, привітати Господа пальмовим віттям та зберегти йому вірність у годину страждань, ми маємо ніколи не забувати, що зробив для нас Ісус та якою ціною Він спас нас від загибелі.

Події, описанні в Євангелії, можуть здатися нам далекими, адже нас відокремлює від них і час, і культурна традиція, і наша байдужість, що не хоче помічати страждання інших.

Наприкінці нашої бесіди сьогодні я хочу переповісти історію, що може нагадати нам конкретний зміст слова «спасіння».

Це було в дні громадянської війни, — оповідає митрополит Антоній (Блум). Молода жінка, років двадцяти п’яти, з двома дітьми опинилася в місті, яке зайняли комуністи. Її звали Зоя, і вона була жінкою білого офіцера. Коли б комуністи знайшли її, то неодмінно 6 розстріляли, а тому вона, нажахана усім, переховувалася з дітьми на околиці міста. Глухої ночі у двері постукали. Перелякана Зоя відчинила двері…

– Вас зрадили! — попередила сусідка. — Сьогодні вночі вас поведуть на розстріл. Негайно тікайте!

Зоя подивилася на своїх малих дітей і сказала:

– Але ж я не можу піти! Діти не здужають далеко йти, а, крім того, нас одразу впізнають!

І тоді Наталія (так звали сусідку) раптом виросла в міру того, що Євангеліє називає ближнім, найближчою людиною, готовою все віддати, все зробити для іншого. Вона сказала:

– Ні, вас ніхто шукати не буде, адже замість вас залишуся я, щоб представитися вашим ім’ям.

– Але вас розстріляють!

– Так, але в мене нема дітей.

І Зоя пішла разом зі своїми дітьми, а Наталія лишилася сама в пітьмі ночі. Вона могла щомиті вийти і знову стати собою, врятувати собі життя. Але вона не вийшла… Ми можемо собі уявити, які речі спадали їй на думку, які страшні спокуси її атакували.

«А раптом моя смерть буде даремною? А раптом мене розстріляють, а справжню Зою з дітьми все одно знайдуть і вб’ють?»

Вона не пішла. А коли вранці за Наталією, яка з любові стала Зоєю, прийшли комуністи і повели її на розстріл, мати й діти були врятовані.

Ця історія здається нам фантастичною, але вона цілком реальна. Адже Зою та її дітей добре знав владика Антоній. «Ми пам’ятаємо, якою ціною врятовані», — казала Зоя. И усе своє життя вона та її діти пам’ятали, що їм треба так прожити життя, аби смерть Наталії не була даремною.

Чи спасемо ми свою душу? Чи не заплаче Господь над нею на Страшному Суді? Це залежить від того, чи зможемо ми, подібно до цієї врятованої родини, прожити своє життя, пам’ятаючи, що нас спас Господь Ісус Христос, Який помер заради нас на Хресті ганьби та принижень.

Будьмо ж гідними Його любові, Його милосердя, Його страждань. Не впустимо до серця дух зради. Не забудьмо, що ми визволені від держави смерті ціною крові Боголюдини Ісуса.

Осанна! Гряди, гряди до Єрусалима нашої душі, Господи Ісусе!

Христос посеред нас! І є, і буде!

Олександр (Драбинко), митрополит Переяславський і Вишневський

з видання «Бути вдячним Богові» – К.: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира

Проповідь у Лазареву суботу “Вийти до світла життя”

Проповідь у Лазареву суботу

12 квітня 2014 року

Христос посеред нас! І є, і буде!

Лазарю! Вийди геть. І вийшов померлий, оповитий по руках і ногах поховальними пеленами, і обличчя його було обв’язано хустиною. Ісус говорить їм: розв’яжіть його, нехай іде! (Ін. 11:43-44).

Нам важко уявити собі цю картину, а свідкам воскрешення Лазаря було важко повірити в те, що бачили їхні очі. За словом Ісуса повернувся до життя друг Господа, провівши чотири дні у гробі.

Слова Ісуса часто викликали в сучасників подив, здивування, обурення. Але слова з епізоду воскрешення Лазаря — одні з найспокусливіших у всьому Новому Завіті. Я є воскресіння і життя, — каже Господь, — віруючий у Мене, коли і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре (Ін. 11:25-26).

Спаситель тут не лишає нам можливості зберегти нейтралітет. Його співбесідник має або прийняти ці начебто «безумні» слова як істину, або визнати, що перед ним божевільний, смертний, який плутає себе з Богом, людина, яка претендує на Божу гідність.

Біблійна традиція до Христа мала сумні й туманні уявлення про існування після смерті. Іудеї вірили, що душі померлих сходять до шеолу — місця, де все існує ніби частково, ілюзорно, як тінь…

Усе, ЩО може рука твоя робити, за силами роби, — каже премудрий Екклезіаст, — тому що у могилі, нудити підеш, немає ні праці, ні роздумів, ні знання, ні мудрості (Еккл. 9:10).

Смерть подібна до сну; неминучого сну, де наше життя стає несправжнім, напівіснуючим. Чи може сила любові Ісуса звільнити Лазаря з цього царства сну? Для свідків воскрешення Лазаря це було неможливо й помислити. Яке ж чудо над померлим можливе, якщо псалмоспівець Давид ясно каже:

Хіба для мертвих Ти твориш чудеса? А чи мертві воскреснуть і прославлятимуть Тебе? Хіба розповість хто у гробі про милість Твою і про істину Твою — в погибелі? Чи пізнані будуть у темряві чудеса Твої і правда Твоя — в землі забуття? (Пс. 87:11-13).

  • Господи, коли б Ти був тут, не помер би брат мій!
  • Воскресне брат твій.
  • Знаю, що воскресне у воскресення, в останній день.

Діалог між Марфою та Ісусом демонструє, яким нечуваним дивом, яким порушенням усіх канонів життя були слова Христа: Лазарю! вийди геть. Адже її дерзновення не сягає далі, ніж «воскресіння в останній день».

Що відчували у цей час свідки воскрешення Лазаря? Які думки промайнули у них, доки мрець не підвівся і не вийшов з гробу? Нам неможливо собі уявити, як важко далася їм ця мить — між словом Христа й чудом, що сталося…

У фіналі фільму «Слово» одного з найвизначніших митців європейського кінематографу Карла Теодора Дреєра міститься сцена воскрешення жінки. Померла повільно повертається до життя: розплющує очі, починає рухатися та нарешті підводиться з гробу. Це дуже давній, ще чорно-білий фільм, і його естетика вже мала би давно та безнадійно застаріти. Проте фінальна сцена воскрешення й досі справляє на глядача абсолютно магічне враження. Її просто неможливо забути…

Але яким же було враження тих, хто бачив справжнє воскрешення, де у відповідь на заклик Ісуса померлий Лазар підвівся та, оповитий у погребальну одежу, вийшов із печери?

Розв’яжіть його, нехай іде, — каже Спаситель. Але хіба не Він нещодавно оплакував смерть Лазаря? Хіба не про Господа, Який воскресив Лазаря, ми щойно читали в Євангелії, що Він:

Сам уболівав духом і зворушився… заплакав (Ін. 11:33,35).

За Свого земного життя Ісус часто дивував сучасників. Його слова та дії не вміщалися в жодні можливі для розуму межі. Він постійно порушував сталий релігійний канон. Він не вписувався в жоден створений людським розумом трафарет, у жодну вигадану людською уявою догму…

Цієї миті Він здається нам безсилим, бо плаче перед лицем смерті. А наступної Він владно вимовляє: вийди геть! — і мрець оживає.

Євангельська оповідь про воскресіння Лазаря розкриває перед нами тайну Боголюдини. Адже Ісус плаче над Лазарем як справжня Людина, але воскрешає її як справжній Бог! Утім, не обманюймося: від того, що ми знайшли для таїни Ісуса поняття Боголюдства, вона не стала нам до кінця зро- зумілішою, не перестала бути власне таїною.

Ми не знаємо, як поєднані в Христі сльози печалі та владна сила воскресіння. Не знаємо, як поєднується в Ньому людство та Божество. Однак, щоразу, коли ми приходимо до Церкви та беремо участь у дивній Трапезі Божої любові, ми здатні самостійно пересвідчитися: Боголюдство — це не поняття релігійної філософії, а життєва реальність Церкви. Боголюдство не можливо збагнути, але Його можна досвідом пізнати, до Нього можна долучитися через Таїнство Чесних Тіла і Крові Христових.

Господь залишається для нас таїною. Нам не зрозуміла до кінця Його психологія, логіка Його слів та вчинків. Але нам доступний Сам Христос, доступна повнота Його Бого- людського життя, доступна для співпереживання в Божественній літургії містерія Його страждань.

Воскрешення Лазаря — момент, коли у світ несподівано, немов вибух, вступає Божа сила Ісуса. Лазареве воскрешення ще не огортає інших людей силою безначального та безкінечного Життя. Адже це воскрешення, по-перше, стосується лише однієї людини, а по-друге, не звільняє остаточно від смерті й самого Лазаря: адже згодом йому треба буде померти, так би мовити, удруге.

Та цей дивний, незрозумілий нам до кінця вчинок Господа є відновлення Божої правди, акт реальної любові й справжньої дружби, яку не здатна подолати сила смерті.

Здійснивши чудо воскрешення з мертвих, Спаситель вступає в силу. Й вона лише розгортатиметься, лише зростатиме із сили в силу аж до урочистого, царського входу Господа до Єрусалима. Але далі у свої права тимчасово вступить космічна ніч. Господа зрадять. Його принижуватимуть. Його Тіло виявиться беззахисним перед стражданням та вселенським злом, яке оголосить Боголюдині війну.

Як відреагує наша душа на цю парадоксальну зміну владності на беззахисність? Чи збережемося ми серед друзів Господа, коли від Того, Хто воскресив Лазаря, глузливо вимагатимуть зійти з Хреста?

Історія з Лазарем свідчить про те, як розуміє, як переживає дружбу з людиною Боголюдина. Ця дружба не зраджує. Вона змушує Господа проливати сльози й викликає Лазаря з царства мертвих. Чи зможемо ми адекватно відповісти на цю дружбу? Чи не щезне наше дружнє почуття, коли наш Друг проливатиме не сльози, а кров, не воскрешатиме з мертвих, а помиратиме Сам? Чи збережемо ми вірність Божественному Месії, коли Він помиратиме в ганьбі, немов злочинець, беззахисний і безсилий?

Ви запитаєте: а хіба запропонована альтернатива не є плодом уяви? Хіба в нашому житті є реальна можливість дружби зі Спасителем та зради Його?

Пам’ятаймо, що ми зраджуємо Господа кожного разу, коли нам здається, що наш розум нарешті осягнув таїну Боголюдства. Пам’ятаймо, що ми зраджуємо Його кожного разу, коли відвертаємося від друзів, які лишилися сам на сам з бідою. Пам’ятаймо, що зрадою Христа також є наша нездатність до кінця повірити в силу добра, коли ми не віримо, що Господь має силу воскресити померлого, має силу перетворити цей світ, вивести його з печери самості та гріха у світло життя.

Лазарю! Вийди геть, — звертається до нашого серця Господь, закликаючи нас полишити звичне життя, забути про колишні звички, думки…

Господи! Дай нам сили підвестися! Дай нам сили відкрити очі! Дай сили вийти з гробу у світло Твого Життя! Христос посеред нас! І є, і буде!

Олександр (Драбинко), митрополит  Переяславський і Вишневський

з видання «Бути вдячним Богові» – К.: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира

 

 

Вітаємо зі святом Благовіщення Пресвятої Богородиці

Сьогодні, 7 квітня, наша Свята Православна Церква України відзначає свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, що є одним з найбільших дванадесятих свят.

Шановні віряни!

Наша парафія вітає кожного зі світлим святом Благовіщення Пресвятої Богородиці!

З першими променями теплого весняного сонця, пахощами зораної землі приходить в Україну свято Благовіщення. Саме цього дня вісник Божий, Архангел Гавриїл приніс чудову, благу звістку про майбутнє народження Сина Божого.

Вітаю Вас з величним і світлим святом Благовіщення та щиро бажаю, щоб щастя та добро ніколи не полишало Ваші оселі. Ми прагнемо, щоб кожна родина, кожна людина у цей день відчули радість, тепло та затишок, особливо у такий скрутний час для усього світу!

Нехай Пресвята Богородиця оберігає всіх нас!

Настоятель Парафії святих Жон-Мироносиць

митр. прот. Роман Будзинський

Щира подяка усім, хто долучився до будівельних робіт!

5 квітня 2020 року Божого, в 5-ту неділю Великого Посту та день пам’яті Преподобної Марії Єгипетської, настоятель митрофорний протоієрей Роман Будзинський звершив Божественну літургію з особливими молитвами за припинення пошесті згубної, за здоров’я хворих, медичних працівників та увесь Боголюбивий Український народ.
 
По завершенні Літургії  настоятель звернувся з проповіддю та словами вдячності: Возлюбленні во Христі, парафіяни та прихожани, нашої релігійної громади, в честь Святих Жон-Мироносиць Православної Церкви України.
 
Прийміть щиру подяку, усім хто прийняв участь в штукатурних роботах, за Ваші труди, жертвенність та щедрість на благо нашої Церкви. Дякую, що Ви зберігаєте Вашу твердість, Віри Православної та за Вашу постійність у підтримуванні нашої парафії, в такий важкий для кожного час.
 
Нехай Добрий і милостивий Господь, за заступництвом та покровом Пресвятої Богородиці, Благословить Вас, і Ваші родини і береже від усяких небезпек”.  
 
Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

ВРЦіРО оголошує 25 березня Днем загальної молитви і посту за Україну

ЗАКЛИК

Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій

до загальної молитви і посту за Україну

У доповнення до нашого попереднього Заклику щодо профілактики поширення коронавірусу та усвідомлюючи свою відповідальність за здорове майбутнє українського суспільства, збереження демократичних здобутків держави і поваги до гідності людини, її прав і свобод, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій звертається до всіх людей доброї волі з закликом приєднатися до загальної молитви і посту (для тих, кому дозволяє стан здоров’я) за Україну.

Історія свідчить, що єднання народу та взаємодопомога один одному під час складних життєвих випробувань є важливим і ефективним засобом перемоги епідемій, стихійних лих, економічних криз. Однак для усіх віруючих ще більш важливим є усвідомлення того, що лише з Божою допомогою та мудрістю людина може пройти ці складні часи гідно, зі спокоєм у серці, з тверезим розумом.

З цією метою Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій оголошує 25 березня 2020 року Днем загальної молитви і посту за Україну.

Ми закликаємо віруючих різних конфесій, а особливо тих в нашій державі, від кого зараз залежить ухвалення складних та відповідальних рішень, у цей день проявити смирення і покаяння перед Богом, залишаючись кожен у місці свого перебування. Закликаємо всіх віруючих звернутися до Всевишнього з молитвою про захист життя та здоров’я кожної людини, подання допомоги у боротьбі з пандемією, про лікарів та всіх, хто жертовно служить ближнім, про зцілення уражених хворобою, про мудрість і наснагу щодо вжиття практичних заходів для недопущення поширення коронавірусу в Україні та світі. Нехай Господь надихне кожного, особливо серед наділених владою, мудро і відповідально діяти щодо надання допомоги нужденним, хворим і особам літнього віку, розроблення плану підтримки самозайнятих осіб і тих сімей, які через карантин залишилися без засобів до існування.

Бережімо віру, мир і спокій у наших серцях. З Божою допомогою виклик, що постав перед усіма нами, буде подоланий, в тому числі завдяки особистій відповідальності кожного щодо дотримання гігієни та вимог карантину, злагодженим профілактичним діям, відважності наших лікарів, усього медперсоналу і працівників інших відповідальних галузей.

Прикликаємо Божий захист і благословення на кожного!