Зараз читаєте
7-ма річниця смерті Блаженнішого Митрополита Мефодія (Кудрякова)

7-ма річниця смерті Блаженнішого Митрополита Мефодія (Кудрякова)

Блаженніший МЕФОДІЙ, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви відійшов до Господа у вівторок 24 лютого 2015 року Божого на 66 році життя.

24 лютого 2022 р. Б. минає 7-ма річниця з дня смерті Блаженнішого Митрополита Мефодія. Цього дня на могилі Його Блаженства поруч з Церквою Різдва Христового м. Тернополя прот. Романом Будзинським було відслужено панахиду за приснопам’ятним Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви, Митрополитом Київським і всієї України, Блаженнішим Мефодієм.

На жаль, сьогоднішній день співпав з особливо трагічними подіями, що стрімко розгортаються на території України — путінська Росія здійснила напад на нашу державу. Цей день став початком братовбивчої війни…

Покладаючи квіти на могилі Його Блаженства Митрополита Мефодія, ми підносимо живу молитву промовляючи слова – «Вічна і Світла пам’ять», відчуваючи невимовний біль втрати особливої людини. Згадуючи Його Блаженство ми згадуємо про Його труди, мудрі настанови та щирі слова.

Із записів Блаженнішого Митрополита Мефодія

Про Україну та патріотизм

Батьківщину не обирають. У кожного з нас лише одне життя і одна Батьківщина. Наш світ грає тисячами барв, в ньому існує тисячі народів. Але Україна неповторна. «Нема на світі України, Немає другого Дніпра» — як геніально сформулював Тарас Шевченко. Любімо свою Батьківщину! Любімо Україну! Мине наше життя, минуть віки, а Україна з Божої ласки існуватиме! Вона існуватиме, бо така воля Божа.

Бути патріотом — це означає бути собою, бути українцем. Бути ним усупереч будь-яким обставинам. Бути ним не лише тоді, коли це почесно та вигідно, але за будь-яких обставин. Сьогодні, особливо у нас на Галичині, існує мода на патріотизм. За радянських часів бути українським патріотом означало вибрати для себе шлях Стуса, Чорновола або патріарха Володимира Романюка. Усі вони каралися за свої патріотичні погляди тюрмами та таборами. Ба більше, усі троє були у різний час та у різних обставинах вбиті. Сьогодні за українство не вбивають? Чи вбиватимуть у майбутньому? Не знаю. Але точно знаю, що галасливий, словесний «патріотизм» — це поза, а не позиція. Поза, яка дозволяє сьогодні обіймати посади та накопичувати капітали. А що буде потім? Лише Господь відає долі народів, але я гадаю, що у нас, українців, ще буде нагода засвідчити свою любов до Батьківщини не словами, не декларативно, а шляхетними вчинками.

Про генезис новітньої української держави

Новітня українська держава народилася завдяки парадоксальному союзу — союзу українських дисидентів та комуністів. Дисиденти сподівалися, що зможуть «обдурити» комуністів — скористатися історичною нагодою, проголосити державність, а потім здобути владу у цій державі. Але насправді дисидентів самих пошили у дурні. Перехопивши ідею створення Української держави, комуністи відсунули дисидентів та почали будувати цю державу за звичним радянським лекалом. Корупція, несправедлива та неправедна приватизація, «тіньова» економіка — все це стало можливим через те, що український національний рух на початку 90-х років віддав владу у руки комуністів.

Про українську культуру

З української культури зробили посміховище, незграбне шароварництво. Культура «Радянської України» спеціально формувалася як «допоміжна». «Базовою» культурою СРСР була культура російська (точніше якийсь радянський гібрид такої). Це була культура великих радянських міст та містян. А «українська радянська культура» була в Україні культурою локальною, розрахованою здебільшого на селян.

Культурою ніхто з «державників» насправді не цікавився. Її фінансували за залишковим принципом. Справжній інтерес до української культури мав Віктор Ющенко. Він закоханий в українську минувщину — у народну ікону, трипільську кераміку тощо. Мені це близько. Я теж люблю українську церковну архаїку, у мене є власна колекція давніх українських антимінсів. Але українці — сучасна європейська нація. І ця нація потребує на сучасну культуру — культуру, яка би була здатна об’єднати націю, допомогти їй отримати власне культурне лице у сучасному світі.

Про УАПЦ, мету її створення

«А скільки у вас парафій?» «А ваша Церква канонічна?» Ці питання я чув безліч разів. В очах представників влади УПЦ була «канонічною», а УПЦ КП владики Філарета — «чисельною». Що ж стосується УАПЦ, то її вважали «фракцією» в складі Київського Патріархату, таке собі історичне непорозуміння. Мені та іншим архієреям УАПЦ було потрібно докласти чимало зусиль, щоб наша логіка була почутою, щоб нас почали визнавати.

Нашою метою було відродження Православ’я у тій формі, в якій воно існувало до неканонічного приєднання Київської Митрополії до Російської Церкви (1686). Так, на початку 1990-х років ми, на жаль, зробили чимало помилок. Але наша мета була чіткою та прозорою. Ми прагнули відродити справжню Церкву, яка б спиралася на помісні традиції України.

Чи стала УАПЦ такою Церквою? На жаль, відповісти на це питання схвально я не можу — адже, коли ми починали відроджувати УАПЦ тема Українського Православ’я та його традицій була малодослідженою. Що таке «аутентичне Українське Православ’я» не знали навіть науковці.

Але якщо б УАПЦ не існувало, то таке завдання навіть і не ставилося б.

Про владику Філарета

Митрополит Філарет приєднався до автокефального руху 1992 року. Він прийшов до нас з іншого середовища і з дещо іншими пріоритетами. Ми були священиками в РПЦ вимушено (бо іншої Православної Церкви на теренах СРСР просто не існувало). Священик Василь Романюк — майбутній патріарх — проголосив себе членом УАПЦ ще 1976 року, перебуваючи на засланні. Ми — патріотичні священики Галичини — приєдналися до неї на початку 1990-х роках, коли в Україні з’явилася можливість легального існування УАПЦ. Що ж стосується владики Філарета, то він у РПЦ завжди почувався як вдома. Все його життя минуло саме у цій Церкві. І саме у цій Церкві він досяг найвищих щаблів влади, будучи певний час навіть формальним очільником РПЦ, патріаршим місцеблюстителем.

Мені кажуть, що зараз Філарет змінився, що він, мовляв, вже набагато демократичніший. Ми мало з ним спілкуємося. Тому я дійсно можу не помічати якихось змін. Але Філарета на початку 1990-х я пам’ятаю добре. Він приєднався до УАПЦ й одразу ж захотів усе в ній змінити, перебудувати на звичний для себе лад. На заваді стали ієрархи УАПЦ, патріарх Володимир. Але після смерті патріарха-страдника владика Філарет отримав карт-бланш.

Існує думка, що УАПЦ створили ієрархи, які не змогли знайти спільну мову з Філаретом, не змогли існувати з ним в одній Церкві. Це не так. У нас були особисті непорозуміння, але існування УАПЦ не зводиться до цього, бо у нас були різні погляди на те, якою має бути Автокефальна Церква.

Дивитися також
Роль духовної основи в побудові єдиної сильної Української держави

Минає час, щезають емоції та забуваються та образи. Згадуючи сьогодні події тих часів, я не відчуваю прикрих почуттів стосовно владики Філарета. Наш конфлікт з ним не був особистим. Філарет хотів будувати незалежну Церкву, але він звик до церковного життя РПЦ, у цих рамках йому було комфортно. Отож Філарет хотів унезалежнити від Москви РПЦ, а ми — священики та ієрархи, які вийшли з УАПЦ — хотіли відродження Українського православ’я.

Автокефалія не була єдиною метою нашого руху. Ми також хотіли, щоб в Україні було відроджено справжнє, автентичне Православ’я.

Про майбутнє Української Церкви і Митрополита Володимира

Яке майбутнє нас очікує? Гадаю, що в майбутньому Українське Православ’я, а Константинополь зрештою визнає автокефальний статус нашої Церкви. Чи це станеться за нашого життя? Не певний. Натомість я таки вірю в те, що це таки відбудеться. Можливо не за нашого життя, але відбудеться.

Чи визнають цю нову, вже канонічно беззаперечну автокефалію, церковні ієрархи з УПЦ? Певною мірою це залежить від здоров’я Блаженнішого Митрополита Володимира.

Блаженнішого Володимира я знаю дуже давно, ще з семінарських часів. Колись я сподівався, що Митрополит Володимир очолить рух за українську автокефалію. Тепер я бачу, що цього не буде. Митрополит Володимир не проти автокефалії, але боротися за неї так, як це робимо сьогодні ми, він не хоче. Чому? «Бо Москва зробить з мене другого Філарета» — сказав якось він. Але я сподіваюся, що якщо Константинополь визнає Українську автокефальну Церкву, то Митрополит Володимир до цієї Церкви приєднається. Або ж принаймні дозволить приєднатися до визнаної автокефалії іншим єпископам та священикам УПЦ.

Ми іноді спілкуємося з його секретарем — архієпископом Олександром. Владика Олександр не приховує своїх автокефальних симпатій. «Приєднуйтеся до Автокефальної Церкви» — сказав я колись Олександрові. А він натомість запропонував мені приєднатися до УПЦ. Мовляв, разом, маючи більшість в єпископаті нової Церкви, ми б могли проголосити незалежність від Москви.

З точки зору єпископів УПЦ, наша — Церква це нібито «канонічний вакуум». Не можу погодитися з таким формулюванням. Ми — Церква, Христова Церква. Так, нас наразі ще не визнає світове православ’я. Але ми сповідуємо ту ж саму православну віру, керуємося тими ж церковними канонами, маємо той самий устрій. Була б у мене можливість поговорити кілька годин зі своїм колишнім ректором, ми б посперечалися, і, можливо, мені би вдалося переконати Митрополита Володимира, що він помиляється на рахунок Автокефальної Церкви. Але є, як є.

Семінарська історія

«Не чув, не читав, не бачив» — ось головний принцип виживання в духовних школах радянських часів. В семінарській бібліотеці були книги, автори яких жили закордоном, в основному це були емігранти. Дістати такі книжки було дуже важко. Пригадую, мені до рук потрапила одна така книга, що просто рясніла антикомуністичними ідеями. Я вже не пам’ятаю точно, але, здається, це був Георгій Флоровський, його книга «Пути русского богословия». Читати треба було акуратно, так, щоб тебе не побачили «стукачі». І от мені «поталанило»! Мене з відкритою книгою побачив один «стукач-студент». А за кілька днів ми випадково побачилися з ректором — владикою Володимиром. Владика лукаво на мене подивився, і сказав: «бачу, Валерію, ви зацікавилися богослов’ям?».

Прес-служба Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Переглянути коментарі (0)

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

© 2015-2024 Всі права захищені. Політика конфіденційності файлів та Cookie

Прокрутіть до початку