Парафія жон-мироносиць ПЦУ

Сьогодні у нас велике свято — Народження Пресвятої Діви Марії Богородиці, а разом з тим і храмове свято цього св. храму — Св. Софії-Премудрости Божої. Сьогодні ж наша парафія святкує перше п’ятиріччя свого існування. От скільки великих свят сполучилось у нас сьогодні!

Любі браття і сестри! Коли народився Христос Спаситель, то старий Симеон сказав про Нього: «От лежить Цей на те, щоб багато падало й багато вставало через Нього, щоб бути предметом суперечок» (Лук. 2, 34). Ці слова натхненого старця у великій мірі можна сказати й про Пресв. Діву Марію і про цей святий храм і про нашу побожну парафію…

Здається, Пресв. Діва Марія має одну безперечну і ясну для всіх заслугу перед світом, відносно якої не повинно б бути ніяких суперечок, Вона породила Христа, Спасителя світу, від Неї засяяло Сонце Правди — Христос Бог наш. Але от і ця заслуга не позбавила Пресв. Діву того, щоб стати предметом суперечок. Представники чистого «духовного» євангелизму — всякого роду «духовні» християни, штундисти, баптисти, адвентисти та інші, що визнають Христа тільки, як великого Навчителя, що дав світові для просвіти свою євангелію — зневажають Пресв. Діву Марію, коли кажуть: «Яке має відношення до св. Євангелії Христової Його Матір? Що Вона дала свому Синові для тої великої євангельської науки, яка є для нас єдина вода життя? Вона така ж, як і всі інші матері, і ми повинні її шанувати, як і всяку матір — не більше. В свою чергу й кожну матір ми можемо назвати Богородицею, а себе синами Божими. Перед св. Євангелією Діва Марія не має ніякої переваги над нами, вона така ж, як і ми всі, і свята на її вславлення зайві»…

З другого боку — представники зовнішньої величности Христової Церкви, як дивного цілком закінченого будинку, — як католики, різних течій паписти — вони дуже шанують Богородицю, але не стільки через те, що Вона є Матір Життя, цебто Христа, скільки через те, що Вона й сама в своїй істоті має властивости надприродні, що й Сама також непорочно від Духа Святого зачалась, як і Христос в Ній, що Вона й сама така ж божественна істота, перед якою людина тільки з покорою і німим благоговінням повинна схилитись, як перед виявленням Божества.

Браття! (скажемо ми «євангеликам») Для нас Христос і Христова Євангелія не є тільки Божі слова, не є тільки та чиста вода життя, до якої ми повинні припадати зі спрагою раба, втомленого життєвою спекою, з рабським страхом нічим її не забруднити. Бо що, кажуть вони, можна придати до цієї чистої води? Все, що ви тільки додасте до неї, тільки забруднить її, хочби цим додатком була пошана до самої Матері Христової, каже сектант. А психологія сектанта є в цьому низька — психологія раба, рабського страху перед справжнім життям. На що ми п’ємо чисту воду? Хіба для того, щоб вона такою ж чистою і в тілі нашім залишилась? Хіба ж не для того навпаки, щоб вона в нас забруднювалась, змішувалась з життям нашого тіла, перетворюючись сама, і його перетворювала, змінювала й очищала?

Хіба не прийняв сам Христос образ раба на землі? Для чого? Чи для того, щоб Самому назавжди рабом землі залишитися і нас в такому стані залишити? Ні, для того, щоб зазнавши всіх тягарів рабства земного, ввесь світ визволити з цього рабства. Отже не слово Христове лише, а все життя Христове, всі Його спокуси від земного бруду і перемога над ними життям, а не словом, є найпевніший засіб спасіння світу, поєднання життя людського з вічним Божим життям. А коли так, то й Матір Христова, — як Матір життя Божого, небесного, найвищого, — заслуговує найвищої виключної пошани перед усіма матерями. І не даремно наша Церква шанує Її, як вищу і славнішу від янголів, бо й Її божественний Син не словом лише, а й життям своїм підніс нашу людську природу до стану Божого життя…

З другого боку для нас Христос і Його Матір, як і Його Церква, не є лише зовнішня, надприродна закінчена величність, як гадають католики, в якій все вже нам наперед дано, всьому, навіть Пречистій Матері Христа відведено в ній належне місце, відокремлене від землі, і в церкві, як в дивному небесному храмі нам залишається тільки з повною покорою й німим благоговінням припадати до цієї дивної божественної величности, і найперше до надприродньої істоти Божої Матері, і в цій величосности себе топити, перед нею мліти…

Але й психологія католицизму, це теж психологія раба, рабської покори, нікчемности власного життя для єднання з життям Божим. Для нас Христове життя це є те життя, що про нього Він сам сказав: «Я є шлях і істина й життя» — є те безмежне, всесвітнє, вічно діяльне, вічно активне море єднання з найвищим Божим життям, що ним, за словом апостола, ми жиємо і рухаємось, і існуємо (Діян. 17, 28). Це є те життя, що й останнього з вірних може піднести до престолу Божества. «Хто вірує в Мене, каже Христос, той теж творитиме діла, які Я творю, і більші від цих творитиме, бо Я до Отця йду» (Ів. 14, 12).

Найвищий мудрець євангельської науки, св. єв. Іоан Богослов, свою божественну Євангелію закінчує так: «Багато й іншого створив Ісус, що коли б усе записати одно за одним, то думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг». Невже ж ці книги не вмістились би на цілому світі? Отже ці слова євангелиста нам тоді будуть зрозумілі, коли ми приймемо, що св. Євангелія Христова, це не є лише книга, що написана чорнилом на папері, а це є та велична, безмежна книга нового життя, яку почав писати Христос своїми величними ділами, своїми стражданнями, своєю кров’ю, писати на серцях людських, на житті народів, — та книга життя, яка й після Нього продовжується писанням, працею і стражданнями апостолів, мучеників, св. Отців, життям працею всієї Церкви, цілих держав і народів. Ця книга Христової Євангелії і зараз пишеться, і кров’ю та сльозами тих, що страждають, і піснями хвали тих, що перемагають, і всі ми, всі церкви, всі народи світу, всі люди, беруть участь в писанні цієї книги, і будуть писати до кінця світу… Та й світ її не може вмістити, бо своїми подіями, своїми мріями, своїми працівниками, вона сягає далеко за межі світу, сягає в безмежні простори неба й вічности.

А коли так, коли книга Христової Євангелії, книга безмежної Христової премудрости, це є Христове життя всіх людей і народів, всього неба і землі в його найвищих виявленнях, то яка ж незбагнена премудрість, яка сила Божа є ця книга, яка вона є безмежна ширина, і глибина, і довжина, і висота (Єф. 3, 18), а над усім любов Божа, що перевищує всякий розум (19). І от перша сторінка цієї книги, найвища Божа Премудрість, «початок нашого спасіння» (Троп. Введен.), це є Матір Божа, Пресвята Діва Марія, що Нею починається ця безмежна книга Премудрости Божої, Христового життя. От чому і назва Софії, Премудрости Божої, найбільше личить Пресв. Діві Марії. От через що Вона найбільше подавала і подає натхнення мистцям, мудрости вченим, щирости будівничим, і саме в цьому використанні життя й імені Пр. Діви Марії до перетворення й підвищення життя світу й окремої людини, й полягає найбільша і вільна від психології рабства пошана до Пресв. Діви. От через що і наш св. храм, цей предковічний Собор, присвячено в ім’я Софії, Премудрости Божої, і як найвищий символ цієї премудрости є цей храмовий чудовий образ Божої Матері, цей «непорушний мур» (нерушима стіна), що виявив натхнення мистця захопленого силою молитви Божої Матері за життя нашого народу, виявив непорушність цього материного заступництва Її за наш нарід…

Але всю цю вагу для Христової Євангелії, як життя світу, Пресв. Діва Марія заховує для нас лише тоді, коли Вона була людина у всьому подібна до нас усіх, коли Вона також народилась, також померла, як і всі люди, коли Вона в своїй істоті не мала нічого надприроднього, і в межах звичайної людської природи досягла найвищого ступня на шляху до Божого життя. Пресв. Діва не дала нам спасіння, що його міг дати тільки Бог в людській природі, а дала нам Спасителя; Вона лише послужила найближчою, ближчою від янголів «Божою рабою» для спасіння нашого, як сама себе назвала, і цим виявила, що Вона така ж природою, як і всі ми. Але саме через те, що в звичайній людській природі Вона піднеслась вище янголів, Вона й заслужила найбільшої пошани від людей, — саме при цій думці Вона й давала найбільше натхнення мистцям, найбільшу надію на допомогу в людських бідах і пригодах, найближчою стала до тої Христової Євангелії і до Його Церкви, якою є життя у Христі на землі. Отже, відкидаючи однобічність католиків і «євангеликів», ми визнаємо Пресвяту Діву такою ж людиною по природі, як і ми всі, але вищою від усіх по своїй послузі для нашого спасіння, і тому найближчою до кожного народу, до кожної душі, що бажає спасіння, і в цій вірі більше від усіх людей Її шануємо і найбільше з молитвами про життя й спасіння до Неї звертаємось…

Любі браття і сестри! І цей єв. Собор є теж предметом суперечок. Кажуть: На що це українці вважають його за свій Собор? Це є «всеросійський» Собор. Його збудовано, кажуть, ще коли була єдина «Русь святая», ще за кн. Ярослава, сина Володимирового. Так, це безумовно так. Але при чому тут Росія? Ні російська держава, ні російська церква тоді ще не існували на світі, коли будувався цей Собор, а сам кн. Ярослав і народ, над яким він князював, і м. Київ, все це було наше —  українське. Цей Собор є творчістю тих, хто вклав у нього не тільки свої кошти, а й свої думи, свої ідеали, свої найкращі почуття і здібности. Дослідники цього Собору знаходять в його будівлі й оздобі багато грецького, візантійського, як це й природньо, бо звідти були головні будівничі і мистці св. Софії. Але є тут впливи й західні, яких не цурався український народ, є впливи й східні — Кавказу, навіть арабські. Всі ці впливи перетворив у собі український народ і утворив свою ориґінальну будівлю, але нічогісінько немає тут російського, крім того, що «по височайшему повеленію» в недавні часи, за царя Миколи 1-го, було в ньому малюнки безнадійно зіпсовано.

Уже через років 200 після збудовання цього Собору заснувалась Москва й московська держава, а перший, що пограбував цей Собор гірше від татарів, це був перший російський самодержець, Андрій Боголюбський; слідом за ним ішли й митрополити, що звались Київськими, а жили в Москві, — вони все, що в Софії було коштовного, вивозили до Москви. Отже Росія, коли й приклала свою руку до цього Собору, то лише для руйнації його, а не для збудовання. І тільки славетний, автокефальний, український митрополит, Петро Могила, ґрунтовно його поправив і впорядив. Але для чого ж руським звався Київський князь Ярослав? Тому, що взагалі народ український звався тоді «Русь». Але, коли татари зруйнували Київ і інші українські міста, багато нашого народу, що звався Русь, втікло на північ до Москви, (особливо боярів), то вони й свою назву Русь туди понесли, і цю назву присвоїли собі москвини, а за нашим народом, що залишався на Україні, залишилась назва Україна.

Але, хіба тільки назву «Русь» присвоїли від нас москвини? Не можна й збагнути скільки і чого вони від нас присвоїли… Та хіба все, що вони від нас забрали, все стало російським? В останній час вони присвоїли від нас і назву Української Автокефальної Церкви, і «неньку Україну», але хіба від цього стали вони вже українцями або ми росіянами? Отже і своїм місцем в осередку України — Києві, і своїм часом —  за 200 років до початку московської держави, і своєю творчістю в будівлі й оздобі, наш Собор — св. Софія — є суто українська церква.

Навіть пошана до Софії-Премудрости Божої це є риса українського народу, якою він сполучається з візантійським-грецьким. Наш народ завжди прагнув до мудрости, до вищої освіти, духовної величности; високо в свій час підніс свою освіту й цим значно різнився від московського народу, що захоплювався зовнішністю, пустою величністю, і в той час, коли українські братства утворювали вищі школи, наукові заклади, москвини витворили цар-пушку, що ніколи не стріляє та цар-колокол, що ніколи не дзвонить, а Софія-Премудрість Божа — це для нього було щось надто далеке; коли він і визнавав щось Боже, то хіба подвійне алилуя, чи хрест двома пальцями, чи якийсь «аз» в зіпсованій церковній книжці…

Але кажуть, що Софія є святиня не тільки українська і всеросійська, а й всесвітня. Ми проти цього нічого не маємо; нехай усі сюди йдуть, тут вчаться, тут моляться, любують і дивують з нашої святині. Нам це надає ще більше права єднатись в свою автокефальну церкву, коли ми маємо в себе всесвітню святиню св. Софії, маємо свій Єрусалим-Київ. Коли ми гуртуємось у свою Церкву, ми значить робимо і всесвітню справу, робимо послугу всьому світу…

Але й ця побожна парафія, що сьогодні святкує свій храм і своє п’ятиріччя, і взагалі вся наша Українська Автокефальна Церква, є теж предметом палких суперечок. Всякий раз, після кожної Служби, можна бачити тут на дворі коло Софії гуртки людей. Що це таке? Це суперечки росіян з українцями. Але про них ми не будемо вже балакати, а звернемо увагу на слова старця Симеона до Пресв. Діви Марії: «От лежить цей на те, щоб багато падало і вставало». Може багато падало через суперечки відносно Пресвятої Богородиці, але безмежно більше встає і вставало. Незлічені душі, гуртки і цілі народи, під Її покровою гуртувались, вважали своєю Матір’ю, Заступницею, знаходили в Ній утіху і підпору, і через Неї єднались і єднаються у Христі. За свою рідну, небесну Матір вважає Пресвяту Діву і наш рідний народ…

І цей св. Собор за своє майже тисяча літ існування пережив часи і піднесення і падіння, разом з українським народом він і вставав, разом з ним і падав, з ним разом зазнавав і руїн і відродження, і наше останнє відродження, — засновання нашої церкви, відновлення її єпископату — сталось в цій св. Софії перед цим святим образом Божої Матері, що з самого збудовання цього Собору непорушно стоїть, знявши руки до неба, благаючи Бога і покриваючи наш нарід, і в часи його занепаду, і в часи його піднесення.

І наша побожна парафія, може за ці п’ять років вона й послужила на падіння багатьох, що казали: Нізащо не піду в Софію, коли вона українська. Але для нас усіх, для нашого українського народу вона безумовно спричинилась до великого піднесення, наша парафія стала осередком всієї Української Церкви, на неї дивиться наш народ з усіх країн, з неї шириться світло Христової науки рідною мовою… Так вона лежить, (аби тільки не спала), щоб через неї багато встало з нашого народу.

Нехай же Господь Бог за молитви Пресвятої Богородиці зберігає, охороняє й підносить побожну нашу парафію, цей святий храм і всю нашу Церкву на визволення нашого народу. — Амінь!

З Ювілейного видання до 90-ї річниці утворення УАПЦ “

Проповіді Митрополита Василя Липківського до Українського Народу”

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у чотирнадцяту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Притча про покликаних на весільне свято, яку ми чуємо сьогодні під час читання на Божественній літургії, була виголошена Спасителем відразу після притчі про злих виноградарів, яку ми чули минулого недільного дня і над якою тоді міркували. Але якщо у попередній притчі Господь Ісус Христос вживає образ робітників у винограднику, то у цій ми бачимо цілком інший образ – образ весільного святкування та запрошених на нього.

Які ж думки бажає Господь донести до слухачів – як безпосередньо до тих, хто чув Його тоді, за кілька днів до осудження на хресну смерть, так і до всіх, хто з покоління в покоління читає і чує слова Його притчі, записані у Євангелії від Матфея?

Найперше значення цієї притчі – пророчо-історичне. Бо весільне свято, яке цар влаштував для сина свого і на яке запрошує визначених завчасно гостей, посилаючи до них своїх слуг з проханням прийти – це є те наближення Царства Небесного, про яке сповістив Іоан Хреститель, це є саме пришестя у світ Сина Божого, Який воплотився, ставши також і Сином Людським. А запрошені на свято є ті, кому було провіщено завчасно через пророків, що прийде Спаситель світу, кому було дано Закон і Писання, і до кого зараз Бог послав Свого пророка, Хрестителя і Предтечу Іоана, а також до кого Спасителем були послані апостоли.

Однак справдилося на них слово Боже, сказане на початку Євангелія від Іоана: «До своїх прийшов, і свої Його не прийняли. А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути, які не від крови, не від похоті плотської, не від хотіння чоловічого, а від Бога народилися» (Ін. 1:11-13). Спаситель прийшов до загиблих овець дому Ізраїлевого (Мф. 15:24), але ті, хто мав найперше впізнати час виконання пророцтв та прийняти Того, про Кого говорив Мойсей та пророки – не прийняли Його.

Отже, Господь Ісус Христос прямо провіщає мудрецям і старійшинам народу, бо саме до них звернені слова притч про двох синів, про злих виноградарів, і цієї, про покликаних на весілля: ви є ті, кого було завчасно запрошено на свято, але замість нього ви обрали суєту світу цього. Ви були покликані до царя, і покликані не на суд, чи на працю, чи на ще щось, про що могли би сказати: «це є тягар для нас і важко його нам понести», а покликані на святкування, на весілля, на бенкет! І не можете сказати, що не знали ви про свято, яке готується, адже були запрошені на нього завчасно, і тепер прийшли до вас слуги, щоби покликати, бо все вже приготовлене, над чим ви навіть не трудилися і про що не турбувалися.

Однак не лише не приймають запрошення ті, хто був завчасно сповіщений і хто знав, що наближається час святкування, проте обрав замість нього свої поля і торгівлю. Навіть до того доходять, що нападають на посланих слуг царських і вбивають їх.

Тому господар убивць тих справедливо карає, а слугам каже зібрати на свято усіх, кого тільки побачать. Тим самим Спаситель провіщає, що замість законовчителів і старійшин, які за своїм покликанням і наявними знаннями першими мали би впізнати Месію, до Царства Божого першими входять грішники, які розкаялися. «Ісус говорить їм: істинно кажу вам, що митарі і блудниці поперед вас йдуть у Царство Боже. Бо прийшов до вас Іоан Хреститель дорогою праведности, і ви не повірили йому, а митарі та блудниці повірили йому; ви ж, і бачивши це, не розкаялися і потім, щоб повірити йому» (Мф. 21:31-32) – промовив Спаситель якраз до слухачів цієї притчі. Отже, так безпосередньо справдилася вона, бо законовчителі та старійшини відкинули Месію, а багато грішників, коли почули звернене до них слово Євангелія, навернулися.

Однак цим одним не вичерпується пророчо-історичне тлумачення притчі, адже вона має і більш широкий контекст. Бо хоча Месія був обіцяний і найперше прийшов до синів дому Ізраїля, але Він через проповідь Євангелія покликав до Царства Свого усі народи, все людство. І якщо у старозавітній час істинне богопізнання, богослужіння та проповідь Закону були поширені лише серед одного народу, то від часу пришестя у світ Сина Божого істина викрита для прийняття усіма народами, кожною людиною.

Тому Спаситель і промовляє до учеників та до всіх: «Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; а сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 8:11-12). Бо не плотське походження, не приналежність до якогось роду, але виключно віра, прийняття євангельського заклику до покаяння і оновлення відкривають для кожної людини можливість увійти до Царства Божого, на весільне свято Христа-Жениха і Його Нареченої-Церкви.

На цьому образі також слід окремо зосередитися, адже не випадково весільне свято вживається, як метафора Царства Небесного. Бо Господь Ісус Христос є Той істинний Син Царя, Небесного Отця, Який приймає Церкву, спільноту вірних, як Свою Наречену. Про це особливо докладно говорить апостол Павло у 5-ій главі свого Послання до Ефесян, коли таїнство шлюбу, союз чоловіка і жінки, порівнює з таїнством єднання Христа і Його Церкви. Тому весільне свято, про яке говориться у притчі – це є новозавітна Церква, до якої послані Богом проповідники через слово Євангелія закликають усіх.

І тут ми вже бачимо настанову не лише пророчу й історичну, але те, що торкається також безпосередньо кожного з нас. Бо всі ми є ті запрошені на свято, яких зібрано звідусіль, як сказано: «І раби ті, вийшовши на дороги, зібрали всіх, кого тільки знайшли, і злих і добрих; і весілля наповнилося гостями» (Мф. 22:10). Зверніть увагу на це слово: «зібрали всіх, кого тільки знайшли, і злих і добрих». Воно означає, що хоча ми і перебуваємо в Церкві, як гості перебували на весільному святі, але не через те, що ми особливо достойні цього, а тому, що такою є милість Царя Небесного.

Церква, як спільнота вірних, є зібранням не лише одних добрих, не лише одних праведників, не лише самих достойних. Ми часто повторюємо, що двері нашої Церкви відкриті для всіх, і Церква приймає усіх такими, якими вони є – але не безумовно! Умова ж є – прагнення змінитися, відкинути нечистий одяг гріха і зодягнутися у весільну одежу праведності. І притча, яку ми сьогодні чуємо, нам пояснює, що відкритою Церква повинна бути для всякої людини, але залишитися в ній для вічності можуть лише ті, хто готові до переміни, хто, почувши заклик, не лише відгукнувся на нього, але й належно приготувався, перемінивши свій одяг на святковий.

Цей важливий момент маємо підкреслити і на ньому особливо зосередитися, адже у сучасному світі дуже часто ставлення до Церкви позначене двома однаково хибними крайнощами. Одні вважають її чимось ізольованим від світу, зібранням лише для особливо обраних. А інші прагнуть бачити Церкву лише як благодійну соціальну інституцію, різновид клубу за інтересами чи як кружок психологічної терапії. Останні часто вимагають, щоби Церква змінилася у самій своїй природі та дозволила грішникам залишатися такими, якими вони є.

Притча, яку ми сьогодні чуємо, дає нам підставу відкидати обидві ці крайнощі. Бо водночас Церква в жодному разі не може перетворюватися на своєрідний «елітний клуб», на зібрання тих, хто за будь-якою ознакою вважає себе кращими за інших. Бо коли вона ставатиме на такий шлях – вона йтиме засудженою дорогою фарисеїв, які вважали себе більш праведними, більш гідними, більш досконалими, ніж інші люди.

Усі ми – зібрані на роздоріжжях. Усі ми – ті «злі та добрі», яких слуги царські скликали на свято. Ми є членами Церкви не тому, що гідні цього, що заслуговуємо на таку честь чи винагородженні цим привілеєм за нашу мудрість, таланти чи добрі діла. Ми належимо до Церкви виключно з милості Божої, а тому маємо не стільки пишатися цим, скільки відчувати, яку велику відповідальність на нас накладає це покликання.

Разом з тим Церква не може бути тим місцем, де людина залишається такою ж, якою вона була і поза Церквою. Бо в чому тоді сенс Церкви? В тому, щоби бути відкритою для всіх, але спонукати тих, хто приходить до неї, перемінитися, зцілюватися від гріхів та успадкувати вічне блаженне життя. Якщо Церква справедливо іменується лікарнею, то вона очевидно повинна бути відкритою для будь-кого хворого. Але хіба доброю лікарнею назвуть таку, в якій хворі не лікуються, не стають здоровими, а зберігають свої хвороби і навіть набувають нових, та ще й пишаються цим?

Дорогі брати і сестри!

Спаситель через Євангеліє звертається до кожного з нас: «Ви – сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям» (Мф. 5:13); «Сіль – добра річ; але якщо сіль утратить силу, то чим осолиться? Ні в землю, ні на гній не придатна; геть висипають її. Хто має вуха слухати, нехай слухає!» (Лк. 14:34-35). Тож маймо вуха наші та серця відкриті до слухання! Нас покликано до Царя, і покликано не на рабську працю чи на осудження – а на свято, покликано не через нашу гідність чи заслуги, а з любові та милості Божої. Одне, що вимагається від нас – не зганьбити свого покликання, перемінити свій гріховний одяг на світлу одежу чеснот і праведності. І тоді, замість справедливого осудження за гріхи наші, ми успадкуємо радість вічного блаженного життя з Богом, Якому і слава навіки.

Амінь!

Про дуже сумну подію оповідає нам сьогоднішня св. Євангелія — про смертну кару над прор. Іваном Хрестителем від царя Ірода. На щож ми цю сумну подію, цю смертну кару святкуємо, як велике християнське свято?

Тому, що ця смертна кара є в дійсности велика перемога благодатного Царства Христового над земною державною владою, перемога не силою фізичної зброї, а зброєю моральної сили… Кара на горло Івана Предтечі, як і розп’яття Христа Спасителя — це є безповоротне й остаточне засудження всякої кари на смерть, всякого насильства, всякого «законного» державного душогубства…

В’язниця, катування, смертна кара!… Це дуже сумне явище, але яке воно звичайне, яке неодмінне в устрою земного державного життя! Де царі, де владики світу цього, там і тюрми, там і муки, кайдани, там і смертна кара. На версі в царських та панських покоях гремить музика, п’янство, забави, а під низом в підземних казематах бряжчать кайдани на тих, хто трівожить совість цих панів, перешкоджує їхньому пануванню…

Цар вкинув до в’язниці пророка… Яке це звичайне явище! Де, під якими царями, під якими владиками світу це інакше буває? Хто найбільше почуває в собі Божого вогню, хто найменше мириться з насильством, неправдою, закликає всіх до волі, до виправлення, до кращого життя, має вплив на людність, — тому в земних владик завжди одно місце — в тюрмі…

За що вкинув до свого каземату цар Ірод пророка Івана? Коли залунав голос Івана в пустині коло Йордану, коли народ став лавами валити до Івана слухати його науку, приймати від нього часто суворі, але правдиві докори, заклики до каяття, то, звичайно, і власник цієї країни — цар Ірод — поцікавився піти до пророка вислухати від нього науку.

Безумовно, вся діяльність нового пророка, порушення ним мертвого спокою в державі, зворушення ним народу, вплив його на народ — були для державця Ірода більмом на оці; припинити якось цей рух, так чи інакше «ізолювати» пророка від народу було потребою внутрішньої політики царя Ірода, він шукав для цього лише приводу, і от він вчепився до слова правди. Коли він запитав у Івана, як питали й інші: Що мені робити? (Лук. 3, 10), той сказав йому в очі, може й прилюдно, правду що до виправлення його життя. Цього було досить, щоб Ірод припинив пророцьку діяльність Івана, кинув його в каземат під своєю палатою… Цар для розваги своїх гостей звелів стяти голову прор. Івана і принести її.

Звичайно в культурних, як їх називають, державах, над смертниками і суд, і присуд, і все по закону, як слід. Але поза цим судом, де та царська, чи державна влада, перед якою не танцювала б Іродіяда, не мстилась би якась властителька менту, не вирішались би справи про життя і смерть людини за чаркою вина, за багатим обідом, в таємних застінках, з таємних міркувань?

І от св. Євангелія це звичайне й сумне явище кари на смерть пророка і її обставини малює перед нами так просто й спокійно, як наче так і повинно бути, без усяких, як кажуть, коментарів, без жадного докору насильникам. Але саме ця простота, ця, як кажуть, об’єктивність оповідання, найбільше вражає нас; вона наводить на нас той жах звичайности, що це, як наче на наших очах робиться, як наче над нами самими провадиться. Але, іменно цим своїм спокоєм оповідання св. Євангелії раз назавжди прибиває до «ганебного стовпа» ці звичайні вчинки пануючих. І коли ці вчинки роблять християнські царі — всякі Івани Грозні, Петри Великі, всякі «помазанці Божі», то цим вони цілком знищують і своє християнство і своє помазання. Бо що спільного між світлом і темрявою?

А коли нам антихристиянські керівники державного життя кажуть про земний рай, що ними ніби засновується, то нам хотілось би знати, чим встелений шлях до цього раю? І коли цей шлях встелений трупом скараних на смерть, то хто сумлінний захоче до цього раю йти і в ньому раювати? А чи будуть у цьому земному раю тюрми, кайдани, заслання, смертна кара? А коли це буде, то й раю земного не буде…

Історія подає нам ще й такі теж звичайні, надто звичайні приклади, що бувають тюрми не тільки для окремих людей, а й для цілих народів. Буває, і як звичайно буває, що дужі світу цього нищать не тільки пророків народних, а й нищать увесь народ, його душу, його волю, його найкращі здобутки, все його життя. І коли нам кажуть, що може бути рай на землі, а без цього нищення не можна обійтись, то й раю на землі не буде.

От через що кожен чоловік, поки він є чоловіком, не може задовольнитись державним земним раєм, прагне завжди до іншого, що поза межами держави, ладу, де вже не було б насильства, — до того устрою суспільства, що його утворив на землі Христос заснованням Церкви Своєї, до того небесного царства, яке виключає всі тюрми, кайдани, смертні кари, яке знає, лише моральні впливи, тільки любов, навіть до ворогів, яке робить зайвим всякі заколоти, революції, всяку боротьбу в братерстві за ті, чи інші права, бо ні насильства, ні нерівности в правах там не повинно бути, а братерство і любов. От через що особливо бідні підневольні стани людства, пїдневольні народи мусять прагнути до церкви, до церковного життя.

Християнство на початку було вірою рабів… Наш український народ майже все своє життя був підневольним, сидів під тим, чи іншим караулом. Майже ввесь час і його пророки і його життя нищилось іншими державами, — на свою державу він не спромігся, і тому церковне життя було завжди його осередком, в ньому шукав він і світла і волі… На великий жаль і в життя церкви дуже просякає державний вплив, земні інтереси; і ворота пекельні, що їх зачинив Христос від Своєї Церкви, як часто відчиняються і через них вривається тяжке повітря землі.

Хто ж відчиняє ці пекельні ворота для забрудження життя церкви? Відчиняють переважно ті «канонічні» керівники церкви, які рахують себе єдино благодатними, і кажуть, що благодать Св. Духа може передаватись тільки через їхні руки. Але, коли ці руки відчинили ворота пекельні для порушення церковного ладу державними впливами, то як-же вони можуть відчиняти і двері благодаті Христової? Що спільного між світлом і темрявою? Христос сказав, що ворота пекельні не здолають Його церкви, а історія — цей найпевніший свідок минулого життя — ясно свідчить, що ієрархія всіх церков, які досі існували, вже подолана воротами пекельними.

Римський папа, що визнає себе Петром — каменем, на якому Христос збудував церкву, хіба не відчинив він пекельних воріт у церкву, коли ввійшов у неї, як державний владика і ввів у ній всі прикмети державного ладу? Хіба не покриті були римською ієрархією всі краї її володіння, поки вони тримали в своїх руках ці володіння? — Хіба не вкриті вони були темними казематами, підземними льохами, всякими страхіттями, де мучились ті, хто непокоїв совість князів церкви, перешкоджав їх пануванню, де князі церкви поводились із своїми в’язниками з такою жорстокістю, перед якою блідло державне панування?! Хіба не лилась кров пророків за вироками князів церкви? Хіба не палились ними вогнища, на яких горіли найкращі може з Христових слуг, як Гус, і безліч Інших? І от ці князі церкви, з рук яких тече кров закатованих ними, кажуть, що через їх руки тече животворча благодать Св. Духа. Хіба може це бути?!

Але це, скажете, римсько-католицька ієрархія, ворота пекельні дійсно її подолали. А наша православна ієрархія? Перш за все, вони визнають ту благодать, що тече через заплямовані кров’ю людською руки папи римського та його ієрархії, але не хотять визнати церковної благодати, що сходить по вірі побожного народу українського. Та й сама православна ієрархія, принаймні московська, теж надто підбита пекельними ворітьми, коли впустила через ці ворота в свою церкву державну владу, як вищу керівницю церкви. Тому й в православній російській церкві життя церковне цілком просякло державними впливами. Хіба і в кожного з православних владик не було своїх тюрем та казематів по монастирях? І коли на версі в своїх панських покоях наші владики забавлялись, може й на танці Іродіяд задивлялись, під ними в казематах мучились у кайданах ті, хто непокоїв їх совість. Хіба і в Росії за присудом патріярхів не палились вогнища, не горіли прихильники т. зв. старовірства?!

А вже в наші часи, вже на наших очах, хіба не заплямували своїх рук і совісти всі російські єпископи , із своїм «найсвятішим» синодом на чолі, коли представник їхній митр. Київський Антоній, що його й досі поминають по церквах, безсоромно на підставі, нібито, Євангелії захищав смертну кару тих, хто йшов проти самодержавства? Хіба сам «найсвятіший» синод не позбавив сану священиків за те тільки, що в державній Думі (парляменті) вони висловились проти смертної кари, і цим обома руками благословив державну владу на розстріли й душогубства?!

І от вони нас запевняють, що ці самі руки, які благословляють смертну кару, які заплямовані кров’ю закатованих, що ці самі руки, і тільки вони, можуть звести Божественну благодать Св. Духа на церкву. Ті самі руки, що відчинили в церковне життя двері пекельні, й тільки вони можуть відчинити й двері райські до царства небесного. Але ж що спільного між світлом і темрявою? Яка згода Христа з Веліаром (2 Кор. б, 15)? Безумовно, ніхто з нас, як і ніхто з людей, не може себе рахувати чистим, праведним, достойним перед Богом. Лише церкву, як братерське у Христі сполучення, з’єднане вірою і любов’ю, Христос «поставив перед Собою славною церквою, що не має плями або пороку або чого такого, а щоб була свята і непорочна» (Єф. 5, 27). Лише церква є скарбниця всіх дарів св. Духа, і може передати їх, кому побажає. А коли сучасні московські єпископи, руки яких, а як не їхні безпосередньо, то їх попередників, заплямовані кров’ю, коли вони кажуть, що тільки їх руки — двох або трьох з них — можуть звести благодать Св. Духа на Церкву і її службовців, а без їхніх рук Церква залишиться безблагодатною, — то це велика хула на Церкву й на Духа Святого, за яку Христос загрожує вічною карою.

Це велика ласка милосердного Бога до нашої Церкви, це промінь Його небесного світла в темряві ночі, що ієрархія нашої Церкви одержала благодать Св. Духа від Христа через хиротонію (обрання) і покладення рук представників усієї нашої Церкви, а не через єпископів, представників державної благодати, подоланих пекельними ворітьми смерти… І от наша відповідь, і відповідь нашої Української Церкви тим, хто хотів би, щоб наша ієрархія була «досвячена» покладенням рук царських «канонічних» єпископів. Геть від нас ці руки! Вони заплямовані кров’ю. Вони потребують хиротонії від церкви, а не Церква — ця найвища й непереможна воротами пекельними скарбниця Св. Духа, хиротонії від них…

Нехай же ніхто не бентежить вас, браття, пустими балачками, ніби то нашій українській церковно-народній ієрархії чогось іще недостає без покладення на них рук єпископів царської благодати. Ніякої «досвяти» наша ієрархія ні від кого вже не потребує, бо має найповнішу хиротонію і висвяту від усієї нашої Української Автокефальної Православної Церкви, що є скарбницею благодати Св. Духа. Коли чого й не одержала від московських єпископів наша св. Церква, то тільки темних наслідків державного впливу на устрій і життя Церкви, — тих темних наслідків, які вже раз-на-завжди засуджені і смертною карою св. Івана і найсвятішою Кров’ю Христа, Спасителя нашого, і прехвальних апостолів. Але нам цих наслідків не треба, наша св. Церква поставила на своїм прапорі відновлення суто-церковного першо-християнського життя в згоді, любові і братерстві, всіх людей і всіх народів та піднесення волі, віри і дійсного церковного життя нашого народу.

Ти-ж, св. Предтече Христовий Іване, своїми молитвами і заступництвом допомагай нам! — Амінь!

З Ювілейного видання до 90-ї річниці утворення УАПЦ “

Проповіді Митрополита Василя Липківського до Українського Народу”

Предстоятель Православної Церкви України митрополит Епіфаній привітав усіх, хто навчається і навчає із Днем знань.

«Вчіться, щоби з Божою допомогою знати, як діяти і жити. Дай Бог, щоби зерна науки дали вам добрий врожай мудрості. Будьте здоровими, активними, освіченими, досягайте високих результатів у навчанні та безперервно розвивайтесь! Бажаю нових звершень із вірою та молитвою у серці!», – написав митрополит Київський і всієї України Епіфаній.

Він зауважив, що 1 вересня – початок осені, початок навчального року, день, який збирає у закладах освіти однокласників чи одногрупників, вчителів, вихователів. День знань відлунює в серці кожної людини – і не лише тих, хто тільки здобуває освіту, а й тих, хто вже проводжає до навчальних закладів своїх дітей, бажаючи їм добра, радості та легкої науки, всіх, хто навчає і навчається.

За словами предстоятеля ПЦУ, День знань відкриває дорогу в майбутнє, до нового досвіду, нових звершень, нових прагнень.

«Безперечно, особливим і визначальним цей день є для всіх першокласників, які сьогодні познайомляться зі своєю першою вчителькою, яка запам’ятається їм на все життя. Не менш важливим цей день є і для випускників, яким зовсім скоро доведеться обирати професію, спеціальність, місце роботи. Але для всіх, без виключення, сьогоднішнє свято є святом пізнання, розвитку, молодості, надії, дружби, завзяття, руху вперед…Тож – лише вперед, і впевнено!», – підсумував владика.

У ПЦУ підкреслюють, що сам Господь дарував нам можливість пізнавати життя, черпати відвічну мудрість та отримувати нові знання про цей Богом створений світ. Тому, у перший день осені, християни радіють й в молитві дякують Творцю за можливість збагачуватись вміннями та розкривати таланти, за наших учителів та підтримку батьків.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

День знань – справжне всенародне свято мудрості, доброти і людяності.

Цей день завжди особливо урочистий і хвилюючий, адже саме з нього починається незвіданий, цікавий і, водночас, нелегкий шлях до пізнання, до нових звершень, до самостійного життя у кожного школяра.

Цього святкового дня ми бажаємо педагогам та учням сил, допомоги Божої в майбутніх трудах, щоб завдяки здобутій якісній освіті досягалися правильні високоморальні цілі і щоб наступне покоління було не тільки освіченим, знаючим, підготовленим до дорослого життя, але і духовно сильнимю

Нехай всемилостивий Господь благословить Вас усіх – і тих, хто навчає, і тих, хто навчається, – на добрі діла. Хай Святий Дух просвічує ваш розум своїм світлом й укріплює ваші душі своїми ласками!

Настоятель Парафії святих Жон-Мироносиць

митр. прот. Роман Будзинський

Сьогодні свято Успіння Пресвятої Богородиці.

З апокрифів відомо, що за три дні до смерті Марії явився архангел Гавриїл і сповістив про близький перехід її до вічності.

Згідно з церковним переданням, в цей день апостоли полишили місця своєї проповіді та чудесним способом зібрались в Єрусалимі, щоб попрощатись з Пресвятою Богородицею та здійснити погребення її тіла. Перебуваючи навколо її ложа, вони були засліплені яскравим світлом, в якому явився сам Христос в оточенні ангелів та архангелів. У цей момент чиста душа Діви Марії без страждання, ніби уві сні, відійшла до Господа. Іконографічна традиція свята розповідає, що Богородиця віддала свою чисту душу в руки свого Сина і Господа Ісуса Христа, а в цей час з небес лунали звуки ангельських хорів.

Тіло Пречистої Богородиці апостоли перенесли в Гефсиманію, де була гробниця її батьків та чоловіка. У дорозі до гробу процесію апостолів супроводжувала чудесна світла хмара та сонм ангелів.

Церковний переказ розповідає, що апостол Фома, який прибув із запізненням, засмутився, що не зміг бути біля Богородиці в останні хвилини її земного життя. Щоб він міг попрощатись з її тілом, апостоли відкотили надгробний камінь. Але на подив усіх всередині були тільки ризи Діви Марії. Її тіло, як і душа, було взяте Господом на Небо (в латинській традиції це свято звідси носить назву Внебовзяття Пречистої Діви).

Літургійний культ Богородиці особливо розвинувся після Третього Вселенського собору в Ефесі (431 р.). Тоді свято Успення мало назву „Свято Марії-Богоматері”. Свою нинішню назву воно отримало у VІ ст. Імператор Маврикій (582-602) наказав святкувати Успення по всій візантійській імперії. На заході традицію святкування запровадив Папа Сергій І (687-701). А 1950 року Папа Пій ХІІ проголосив догму, що „Непорочна Божа Мати, Приснодіва Марія, сповнивши біг свого земного життя, була взята з тілом і душею до небесної слави”.

Отці Церкви, св. Андрій Критський та св. Іван Дамаскин, склали чудові проповіді до свята Успення. Останній також говорить про чудесне вознесіння Богородиці.

Вирізняється це свято з-поміж інших і в літургійному плані. Саме в цей день в храмах відправляється Єрусалимська Утреня – богослужіння, яке здійснюється тільки двічі в році: в страсну п’ятницю і на Успення.

Сьогодні, 28 серпня, у день Успіння Пресвятої Богородиці настоятель Церкви святих Жон-Мироносиць митрофорний протоієрей Роман Будзинський звершив святковий молебень, де були вознесені молитви за мир в Україні до Всемилостивого Господа.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць