АНОНС. 23 лютого –неділя м’ясопусна (про Страшний суд)

23 лютого 2020 року Божого в Храмі Святих Жінок-Мироносиць Православної Церкви України Тернопільсько-Бучацької Єпархії о 10 год. розпочнеться Божественна літургія Святителя Йоана Золотоустого.

По закінченні літургії: до п’ятої річниці упокоєння Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України МЕФОДІЯ Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви (2000-2015) відбудеться панахида.

О 12 год. настоятелем Романом Будзинським буде презентовано унікальне факсимільне видання Пересопницького Євангелія.

Запрошуємо усіх долучитись до спільної молитви

Стрітення Господнє

Кожна Євангельська подія, яка згадується Церквою, називається «священною», бо звершилась вона заради нашого з вами, дорогі браття та сестри, освячення і спасіння, через виховання в наших серцях, стремління до Бога, і через пізнання Його Істини.

Сьогодні ж Свята Церква згадує євангельську і, в той же час, історичну подію – Стрітення Господнє! Історія цього величного свята переносить нас в древній Єрусалим, більш як на дві тисячі років назад в минуле. Жив на той час в Єрусалимі праведний старець Симеон, він був дуже благочестивим, і разом з тогочасним людством очікував пришестя в світ Господа нашого Ісуса Христа.

Єгипетський цар Птоломей, який створив Олександрійську бібліотеку, задумав перевести на грецьку мову те, що ми називаємо Старим Завітом, тобто книги пророка Мойсея і пророчі книги юдейського народу. Але цар сумнівався, що переклад буде точним: чи захочуть юдеї відкрити свої потаємні знання для чужих їм людей, чи володіють вони повною мірою знанням грецької мови, чи не буде між ними спірних моментів з приводу того чи іншого місця у писанні? Серед ізраїльтян було обрано 70 мудрих та знаючих обидві мови мужів, “70 тлумачів”. Кожен з них отримав все необхідне для перекладу і трудився окремо від інших. І коли робота була завершена і отримані переклади порівняли, то із здивуванням побачили, що вони слово в слово співпали! Таким дивним і явним чином була показана істинність Богооткровення Старого Завіту, Мойсеєвих та пророчих книг!

Серед перекладачів був і Симеон. Перекладаючи книгу пр. Ісаї, він дійшов до слів: “Ось Діва в утробі зачне і народить Сина” (Іс. 7,14), і засумнівався, що діва, яка не знала чоловіка, може народити, і хотів переправити це місце в тексті, а натомість вписати “жінка”. Але раптом з’явився Ангел, який зупинив його і сказав: “Повір написаному, ти сам скоро переконаєшся, що це пророцтво виповниться, і ти не відчуєш смерті, поки не побачиш Господа, народженого від Чистої і Пренепорочної Діви”… З тих пір минуло майже 270 років. Весь цей період, тобто все своє довге і праведне життя, зігрітий вірою в грядущого Спасителя, очікував праведний Симеон звершення того, про що йому було предріщено Святим Духом через Ангела.

І ось, коли народжений Спаситель на сороковий день свого земного буття був принесений Своєю Пречистою Матір’ю і святим Йосифом Обручником до храму, то праведний Симеон зустрічаючи при храмі із поклику Святого Духа, що цей Младенець і є Той Месія, про Якого пророкував пророк Ісайя, що ця Матір то і є Пречиста Діва, виповнилася його надія: відбулася дивна і довгоочікувана зустріч! З благоговінням і радістю прийняв святий старець в свої обійми Господа і вигукнув: “Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо побачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем всіх людей. Світло на просвідчення язичників і славу людей Твоїх Ізраїля”. Промислом Божим судилось праведному Симеонові, не тільки побачити, але й осягнути старчеськими руками. Він зустрів, прийняв на руки Господа, Того, на кого очікував все земне життя, і Того, до кого з радістю перейшов у вічність.

“Стрітення” – слово старослов’янське, яке означає “зустріч”. Зустріч праведного Симеона – з Господом, людини – з Богом, Старого Завіту – з Новим. Це свято нашої зустрічі з Господом Ісусом Христом.

Ось і ми сьогодні зустрічаємо Господа з тією ж глибокою вдячністю та радістю, з якою зустрів Спасителя, Симеон Богоприємець. Тримав Його на своїх руках і бачив у Ньому звершення всіх давніх пророцтв про те, що настане день, коли ворожнеча між людиною і Богом прийде до кінця. Людина зустрічається з Богом у молитві, в радості, у стражданні і хворобах, особливо у Таїнстві Святого Причастя. Проте часто буває, що ми не помічаємо, не впізнаємо Бога, проходимо повз Нього.

Чистота серця – це перше і найнеобхідніше, що допомагає нам бачити Бога, наблизитися до Нього і жити з Ним і в Ньому. Ось чому так часто Свята Церква від імені всіх і за всіх нас повторює у своїх молитвах: “Серце чисте створи в мені, Боже, і духа праведного віднови в нутрі моєму”. Ми сказали, що нинішній день — це день нашої з вами зустрічі з Христом Спасителем.

Можливостей зустрітися з Богом безліч. Про цю неминучу зустріч треба пам’ятати, до неї треба готуватись. Остання зустріч не залежить від нашого бажання: можна в цьому світі свідомо чи несвідомо зневажати зустрічами з Богом, відкидати їх, але та, остання, зустріч не залежить ані від нашого бажання, ані від нашої готовності. Господи! Сподоби нас пройти земний шлях, з миром промовити своє “нині відпускаєш…” і, зустрівшись із Тобою, почути не грізне – “… ідіть від Мене, прокляті…”, а милостиве Твоє слово: “Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу”. Амінь.

Митр.прот. Роман Будзинський

 

Неділя про Митаря і Фарисея

9 лютого 2020 року Божого звершили Божественну літургію в Спасо-Преображенському соборі у Києві за участі настоятеля Церкви святих жон-мироносиць митрофорного протоієрея Романа Будзинського.

9 лютого. Неділя про Митаря і Фарисея. Трансляція я Божественної літургії зі Спасо-Преображенського собору.

Опубліковано Oleksandr Drabinko Субота, 8 лютого 2020 р.

Прес-служба Парафії святих жон-мироносиць

Всенічне бдіння у співслужінні з Високопреосвященнійшим Митрополитом Олександром

8 лютого 2020 року Божого, на запрошення Митрополита Переяславського та Вишневського Олександра (Драбинко), у стінах Свято-Преображенського Храму м. Києва митрофорний протоієрей о. Роман Будзинський в співслужінні з духовенством звершили всенічне бдіння.

Опубліковано Oleksandr Drabinko Субота, 8 лютого 2020 р.

Спаси Господи всіх за спільну молитву, всім Ангела Хоронителя!

29 січня – день пам’яті убитих студентів під Крутами

Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 16 (29) або 17 (30) січня 1918 року біля залізничної станції Крути поблизу селища Крути та села Пам’ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 18 км на схід від Ніжина. Одночасно з ним у Києві розпочалося третє більшовицьке повстання, яке змусило у вирішальний момент розвернути підкріплення, направлене на цей напрямок, на його придушення.

Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.

У бою під Крутами оборонці української державності виконали наказ командування і зупинили стрімкий наступ ворога. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Берестейський мирний договір, який врятував молоду українську державність.

Сучасників особливо вразило поховання 27 сильних в повному розквіті сил юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і були ними страчені. На похороні в Києві біля Аскольдової Могили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам’яті тридцяти».

* * *

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців.
Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

1918

Вітання з Днем Народження всечесного протоієрея Романа Будзинського!

Від братії, прихожан та парафіян храму, вітаємо сьогодні із днем народження всечесного протоієрея Романа, настоятеля храму святих Жінок Мироносиць.

Нехай Господь прийме Ваше служіння, обдаровує всіма благодатями, посилає довгих років життя та спасіння душі.

Великий дар Господь Вам зволив дати –
Пастерем поставив між людьми,
І владу дав, щоб нам гріхи прощати,
Нас всіх вчинити Божими дітьми.
На Ваше слово сам Спаситель з неба
Невидимо приходить на престіл
І Тілом-Кров’ю наші душі кормить
Із ваших рук в Літургії святій.
Із ваших уст Він нас навчає віри,
І Божих правд і правого життя
В трудних часах хоронить від зневіри,
Проводить всіх до вічного життя.
Тож хай Господь Вам щедро помагає,
Продовжить вік, примножить своїх ласк.
Нехай любові з неба посилає
Сьогодні, завтра і повсякчас!

Многая літа!

З Днем Соборності, Україно!

Соборність означає для нас надзвичайно багато. І не лише тому, що походження цього слова безпосередньо пов’язане з християнським вченням та походить від старослов’янського «съборъ», тобто збори, зібрання. Не лише тому, що Церква Христова є Вселенською (Καθολική) Церквою, а за слов’янським перекладом Символу віри, який дійшов до нас від святих Кирила і Мефодія, – Соборною. Не лише тому, що соборність – богословське поняття, яке означає єдність, цілісність Церкви, об’єднання всіх її членів під її Головою – Господом нашим Ісусом Христом. Для нас, українців, соборність означає й історичний факт державного єднання, коли 101 рік тому на площі перед Собором святої Софії – храмом, який уособлює духовну єдність та велич княжої Київської держави – урочисто проголосили Акт Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки в єдину державу.

Згадуючи ті події та ціну, яку було заплачено, і яку ми нині змушені платити за право жити у незалежній державі, маємо найперше зробити висновок: наша сила – в єдності! Не розділені, а об’єднані вірою, любов’ю і прагненням кращого майбутнього для України, з Божою допомогою ми здатні подолати багато труднощів і перепон, перемогти ворога і нарешті здобути справедливий мир. І лише в єдності ми здатні його зберегти.

Тож бажаю всім нам мудрості від Бога, зваженості у рішеннях, розсудливості та далекоглядності, щоби власними діями не похитнути наш спільний дім – Україну, а зміцнити його. Сьогодні помолімося разом за єдність нашого народу, держави та одного з її наріжних каменів – Української Православної Церкви!

 

Джерело Митрополит Епіфаній

СВЯТО БОГОЯВЛІННЯ або ЙОРДАН

Свято Богоявлення, відоме в нас під більш поширеною назвою Йордану, пригадує вірним момент хрещення Ісуса Христа в Йордані, підчас якого, по словам св. Письма, явився Бог в усіх видах св. Трійці – Бога Отця, Сина й Святого Духа. В старовину так навечеря Йордану, як і само свято було днем хрещення оглашених, що збиралися перед церквою. В міру поширення християнства, оглашених ставало чимраз менше, поки йорданське свято не обмежилося до самого, до нині практикованого водосвяття; водосвяття відбувається так в навечеря, як і в сам празник, при чому в навечеря освячується воду по церквах, а вдень свята під голим небом, на ріках, потоках і кирницях.

Богоявленську або йорданську воду бережуть вірні цілий рік, деколи навіть приписуючи її лічничу силу. Її пють, відбувши перед тим піст, миють обличча, очі, руки, залежно від звичаю даної околиці і пієтизму, з яким до неї відносяться.

Багато різних звичаїв та традицій повелось у час святкування Водохреща.

Опівночі перед Водохрищами вода в ріках, як вірили селяни, хвилюється. Були колись такі відважні любителі таємного, що ходили вночі на річку спостерігати це явище, але… ріки в цей час, звичайно, покриті льодом, і що там під кригою робиться — невідомо. Та все ж набрана з річки опівночі перед Водохрищами вода — цілюща; вона зберігалась у «знаючих» селян за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби.

Ще за тиждень перед Водохрищами колись парубоча громада, а пізніше окремі господарі — «спеціалісти» прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою і обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували — теж з льоду — престол. Все це оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата».

Ранком у церкві відбувається Богослуження. По Богослуженні весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев’яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Голос Господній…», за хором іде священик, приклавши золотий хрест до чола, а за священиком — народ. До річки на Водохрища йдуть усі: старі, молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду. Хлопці ще несуть з собою голубів, а мисливці — рушниці, заладовані клейтухом. На колишній Гетьманщині, де ще козацька традиція не згасла зовсім, парубки та молоді чоловіки їхали до річки на конях, заломивши по-козацькому сиві шапки.

На річці, біля хреста весь похід зупиняється і стає на льоду великим барвистим колом, що здалека яскраво вимальовується на тлі білого снігового покривала.

Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи…» У свою чергу мисливці стріляють із рушниць, а хлопці випускають з рук голубів, які хмарою літають над «Йорданню».

Коли вже воду освячено, люди підходять до ополонки і набирають у свій посуд води. Всі, хто приїхав на «Йордань» кіньми — чи то верхи, чи то саньми — набирають відрами з ополонки воду і напувають своїх коней — «щоб хвороби не боялися та міцніші були».

Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат…

Поки мати або старша дочка подасть на стіл обідати, батько бере з-за образу Божої Матері пучок сухих васильків, мочить їх у свяченій воді і кропить все в хаті та в господарстві; потім бере ще крейду і пише хрести на образах, сволоці, дверях і миснику. Управившися з цим, батько сідає за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею п’ють свячену воду.

По обіді дівчата бігають до річки вмиватися в «йорданській воді» — «щоб були рожеві лиця». На Гуцульщині хлопці водять своїх дівчат до ополонки — «щоб сі умила та красна була».

В місцевостях понад Дніпром було колись чимало вірувань та прикмет, пов’язаних з «Йорданню». Так, коли процесія йшла на річку, то «знаючі» люди придивлялися: якщо перед хоругвами пролетять горобці — нещасливий рік для дітей, «граки» — для молодих людей, а як пролетять гуси, то старі люди цього року будуть дуже хворіти, а то й — боронь, Боже — вмиратимуть.

Якщо на Водохрищах дерева вкриті інеєм, то на весні у відповідний день тижня — в п’ятницю, четвер і т. д. — треба сіяти ярову пшеницю: «вродить, як гай!»

Якщо на Водохрища день ясний, соняшний, то хліба в даному році будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите хмарами — у хлібі буде багато «сажки» (зони).

Попіл після Різдвяних Свят не можна зберігати — ні в хаті, ні в дворі, бо «буде пожежа»: ввечорі на Водохрища його треба винести на річку і висипати на лід.

В той момент, як священик занурює хрест у воду, всі чорти та всяка нечиста сила вистрибує з річки і залишається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею впірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. А тому побожні бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну на протязі цілого тижня після Водохрища — «щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів».

«Моя теща, — згадує Свирид Галушка, — цілий місяць, було, і сама на річку не йшла, і інших не пускала — така була завзята проти чортів!… Жінка не раз жартома сперечалася з нею: «Та що вони вам, мамо, зробили ті чорти — що ви на них так напосілися?» Де там!… і слухати не хотіла, а тепер, мабуть, у пеклі за все те одвіт держить.

— А, може, в раю?

— Мабуть, ні, бо таким, як вона, — царство їй небесне, — і в пеклі тісно, а про рай — говорити нічого. Така була!»

Дівчата, набравши з освяченої ополонки води, наливали у велику миску, на дно клали пучок калини або намисто і вмивалися — «щоб лиця красні були».

На Слобожанщині є повір’я, що в день Водохрищ буває така хвилина, коли вода перетворюється на вино. Розповідають: один купець їхав з ярмарку і заїхав на річку коні напувати; але замість води він знайшов вино. Тоді купець напився, набрав з собою в посудину і поїхав. Не від’їхав він і однієї верстви, як захотілося йому знову напитися вина; але не довелось, бо в посудині була вже вода: вино знову перетворилось на воду.

Якщо перед обідом на Водохрища господиня місить тісто на пироги, то, витягнувши руку з тіста, не обтирає її, а йде в сад і обв’язує яблуневе дерево соломою, примовляючи: «Щоби сь на той рік родили яблука такі добрі і м’які, як тісто».

На колишній Гетьманщині парубоцтво мало такий звичай: по обіді на Водохрища сходилися на льоду хлопці з двох сусідніх сіл або двох «кутків» того самого села і билися навкулачки — хто кого переможе! Переможці забирали собі «орден» — хрест, вирубаний на льоду.

На Полтавщині був колись звичай на Водохрища вчити коней і молодих волів. Молодими кіньми їздили доти, доки вони не вкривалися потом, а спітнілих кропили «йорданською» водою — «щоб здорові і слухняні були».

Якщо ввечорі зустрінеться в лісі вовк, то треба казати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані христили?» Вовк злякається, втече і більше на очі не з’явиться.

У Буковині довго зберігався звичай серед парубків — співати величальних пісень у хаті господаря:

Гей, ти, пане господарю,

В тебе в дворі, як у раю:

В тебе верби груші родять,

В тебе дочки в злоті ходять,

В тебе сини в царя служать,

Царевочку собі дружать,

В царя дочку заручили

Та й додому пригостили.

Гей, ти, пане господарю,

В тебе в дворі, як у раю:

В тебе воли половії,

В тебе плуги золотії,

В тебе двори все кедрові,

В тебе столи калинові,

На них скати все ллянії,

На них блюда циновії.

Гей, ти, пане господарю,

В тебе в полі, як у раю:

В тебе лани, як загаї,

В тебе хліби, як Дунаї,

На них жита, як жар, ситі,

А пшениця — як столиця,

В тебе вівси жубровії,

А ячмені золотиї.

Гей, ти, пане господарю,

В тебе в колі, як у раю:

В тебе коні все турецькі,

В тебе зброї все стрілецькі,

В тебе воли, як стодоли,

А корови, як бороги,

В тебе вівці гори вкрили,

В горах зруби без рахуби.

Гей, ти, пане господарю,

В тебе в скринях, як у раю:

В тебе скрині кованиї,

В них червоні небранії,

В тебе шуби соболеві,

Горностаї королеві,

А жупани — як у пана,

А контуші всі в кожусі.

Гей, ти, пане господарю,

Щасти, Боже, із Йорданом,

І з водицев, і з царицев,

З усім домом, з усім добром,

І з твоєю дружиною,

І з твоєю челядкою,

І з синами-соколами,

І з дочками, як чічками.

Господарю, як королю,

Щасти, Боже, з усім двором,

І з челядкою багатою,

І з ролями і з ланами,

І з сусідами, і з панами,

І з Господом Христом Богом,

На здоров’я, на літ много!

Дай, Боже!

За таке привітання господар обдаровував, бувало щедрівників грішми на церкву. Береза, дякуючи господареві, каже:

«Що ми казали, аби так воно і сталося — і вам, і нам, і сему щасливому двору, і всему миру посполу. Най у вас святиться, веселиться, святая йорданськая водиця, як нині, і в рік, і від року в рік, і на цілий вік. Дай, Боже!»

У деяких місцевостях Поділля та в Гуцульщині в цей день святять «трійцю» — три свічки, зв’язані квітчастою хусткою, намистом і барвистими стрічками. До цього ще додають пучки червоної калини та сухих квітів — безсмертників, або васильків. З «трійцею» йдуть на «Йордань» переважно жінки і дівчата. Під час Богослуження «трійця» запалюється від свічок, що горять на престолі. Коли вода вже посвячена, то перед тим, як іти додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічки в ополонку, де відбувалося свячення води.

Як бачимо, «Йордань» або Водохрища — це чисто християнський звичай, що прийшов до нас на Україну разом із християнством і зайняв одне з найповажніших місць серед традиційних свят нашого народу.

Нехай Йорданська вода дарує всім нам сил, міцне здоров’я, очищення душ та тіл і стане нашим очищенням перед Богом на дорозі до вічного життя.

ХРИСТОС ХРЕЩАЄТЬСЯ! В РІЧЦІ ЙОРДАН!

 

Добре бігати разом із гнаним Христом

Проповідь Олександра (Драбинко), митрополита  Переяславського і Вишневського 11 січня 2015 року в першу неділю після Різдва з видання «Бути вдячним Богові» – К.: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира

Христос рождається! Славімо Його!

Біжи в Єгипет (…) бо хоче Ірод шукати Немовля, щоб погубити Його, – читаємо ми в євангеліста Матфея слова, звернені до Іосифа Обручника (Мф. 2:13).

Добре бігти із гнаним Христом. Благим є ховатися з Ним у темряві ночі. Благим є бути разом із гнаним Христом безпритульним. Благим є блукати із гнаним Христом від міста до міста, від дому до дому. Той, хто біжить із Христом від земного царя, біжить у Царство Небесне. Той, хто ховається із Христом у темряві ночі, ховається з Ним від земних царів заради незгасаючого Світла. Той, хто блукає з Ним від земних царів заради незгасаючого Світла. Той, хто блукає з Ним від міста до міста, від дому до дому, прямує в Град Вишній, йде в Дім Отчий.

Бувають часи, коли християнам здається, що Христу, нарешті, є де прихилити голову на їхній землі. Вони вибодовують Христу величні храми. Вони присвячують Христу свої міста і країни. Вони пишуть про Христа безліч книг… Люди вважають, що гнаний Христос, нарешті, знайшов у їхньому середовищі й культурі прилисток. «Ми – дім Бога Живого», – гордо вторимо ми апостолу Павлу, вважаючи, що в наших державах і містах уже запанувала Божа Правда.

Проте, допускаючи у свої серця й міста неправду і брехню, ми перетворюємося з Божих друзів на Христових гонителів. Христос приходить, аби побачити присвячені Йому храми й міста. І помічає, що люди, які там зібралися, потребують не Його, а величі земної. Задовольняються зовнішнім і забувають про внутрішнє. Ігнорують головне і витрачають сили на другорядне. Не прагнуть справжнього, а спокушаються несправжнім, фальшивка.

Є й інші часи. Є часи, коли люди на собі відчувають тяжкі обставини, за яких жив Христос. Є часи, коли мільйони людей втрачають роботу, житло. майно… Втрачаючи житло й роботу, ми стаємо сприйнятливішими для Христової любові. Втрачаючи звичне почуття захищеності, ми стаємо більш відкритими Богу.

Нам із вами випала доля жити в країні, що зазнала неочікуваної агресії з боку сусідньої держави. Багатьом нашим співвітчизникам випала доля війни та поневірянь. Подібно до святого сімейства, яке тікало від царя Ірода, понад мільйон наших співгромадян торік залишили зону війни на Донбасі, охопленому хаосом, розрухою.

Якою є наша доля? Смуток чи радість, порятунок чи загибель несе нам те, свідками чого стали ми у XXI ст.?

Жити за часів, коли християни безтурботно вважають, що Христос більше не є гнаним в їхньому суспільстві, небезпечно. Такі – комфортні – часи спонукають нас до духовного сну.  Задовольнившись зовнішнім, формальним торжеством християнства, ми можемо забути про те, що Бог шукає серця, а не будівлі…

Жити в часи війни – справжня катастрофа. Вас можуть убити. Ваші діти можуть опинитися на лінії фронту. Ваш будинок можуть пограбувати і навіть спалити вщент. Ваші заощадження може знищити інфляція… Та ці часи мають і свої переваги. Війна ставить людину віч-на-віч із проблемою смерті. «Я смертна»,  – розуміє на війні людина. І починає мужньо шукати сенс свого життя. «Навіщо я народилася? Навіщо живу? У чому сенс страждань, які я бачу і відчуваю?» Переймаючись цими питаннями, людина наближається до Бога. Немає вже в ній вчорашньої самовпевненості. Немає вчорашньої легковажності. «Я можу скоро померти», – думає людина на війні. І, долаючи жах смерті, починає шукати Бога, починає шукати ту єдину Істоту, Яка може привнести в її життя справжній сенс.

Війна – це час відкритого гоніння людей на Христа. Вбивство, розбій, тортури, знущання над полоненими. Усе це ми робимо не нашим ворогам, а Христу… «Ми – православна армія Донбасу!» – кричать безумці. Ви православна армія? Та невже ви справді вірите, що Христос перебуває з вами, коли ви вбиваєте в Його ім’я? Хто навчив вас цьому? Які пророки та які старці? Христос перебуває з вами, коли ви ненавидете? Бог із вами, коли ви стріляєте в єдиновірних братів-християн?.. Можливо, цими людьми й не керують меркантильні інтереси. Я вірю і знаю, що серед них є люди, які цінують свій зв’язок із Церквою та Православ’ям. Однак не треба гнівити Бога. Не треба прикривати свій гріх ім’ям Христа. Чи, може, в нас різні Христи?..

Христос уникає товариства царя Ірода та його слуг. Він шукає не тих, хто гордо написав на своєму прапорі: « З нами Бог!». Христос схиляє Своє лице до того, хто Його по-справжньому потребує. Христос обирає не сторони, а чистоту серця. Він із тими, хто страждає. Христос перебуває з тим, кому сьогодні ніде прихилити голову, з тим, хто відчуває голод і шукає роботу…

Христос не з тим, кого ми вважаємо правим у конфлікті. Він із тими, хто береже себе від ненависті та гніву, з тими, хто утримується від насильства й беззаконь. Ми чуємо: «Ми – еліта нації. Ми захищаємо нашу країну. А отже, суспільство має заплющувати очі на деякі наші вчинки». На жаль, не всі, хто сьогодні захищає Україну, роблять це по-християнському. Не всі утримуються від невиправданого насильства…

Церква благословляє своїх чад зі зброєю в руках захищати свою країну та ближніх у разі зовнішньої агресії. Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх, – каже Христос (Ін. 15:13). Але згадаймо й інші слова Спасителя: питали його також і воїни: а що нам робити? І сказав їм: нікого не кривіть, не обмовляйте і задовольняйтеся платою вашою (Лк. 3:14).

Господь не сказав воїнам: залиште свою службу, бо вона стоїть на заваді вашому спасінню. Він лише висунув до них зрозумілі всім моральні вимоги. Нікого не кривіть, не обмовляйте і задовольняйтеся платою вашою. Спробуймо переадресувати ці слова Христа тим, хто сьогодні бере участь у військовому конфлікті на сході. Ось слова, які, на мою думку, сказав би сьогодні нашим воїнам Христос: не вдавайтеся до насильства там, де це не виправдано; не творіть неправдивих справ; збережіть руки чистими від крадіжок і грабежів.

Війна – це одне з найстрашніших випробувань у житті людини. Але й це важке випробування у житті людини. Але й це важке випробування душа християнина може подолати, зберігши свою єдність з Богом. «Ти за білих чи за червоних?» – запитували люди одне одного під час громадянської війни в Росії. «Ти з тими, хто захищає свою землю, чи з окупантами?» – стояв вибір перед воїнами за часів Другої світової. Але хоч би з ким ми воювали, хоч би яким аморальним здавався наш супротивник, ми ніколи не можемо сказати, що Бог із нами тільки тому, що наші вороги ще гірші, ніж ми. Гордовита самовпевненість про обраність є мерзенною в очах Божих. А ідеологи, що породжують її, – фарисеї, антихристи, боговбивці!

Із ким сьогодні Христос? Син Божий прийшов на землю, щоб розділити страждання та біль синів людських. Христос із тими, хто страждає. Христос таємничо супроводжує біженця. Христос невидимо плаче з матір’ю, яка оплакує свого загиблого на війні сина. Христос не залишає пораненого і вирушає в морок підвалу з полоненим.

Христос із тими, хто навіть у страшних умовах війни зберігає чистоту свого серця. Христос із тими, хто втримує свої руки від насильства. Христос із тими, кого привела на війну не жадоба насильства, а бажання душу свою покласти за ближніх.

«Біжи!» – сказав ангел Йосифу. І той узяв Немовля і вночі вирушив до Єгипту. «Біжи від насильства, біжи від гріха, біжи від ненависті!» – каже нашій душі сьогодні Господь…

Добре бігти із гнаним Христом. Благо є ховатися з Ним у темряві ночі. Благо є бути разом із гнаним Христом безпритульним. Господи, Ісусе Христе, не цурайся нашої примітивності. Прости наші гріхи. Благослови нам мандрувати з Тобою від міста до міста, від дому до дому, аби коли закінчиться це життя, увійти з тобою в Дім Отця Твого, вступити у Град Вишній!