Зараз читаєте
80 років архієрейської хіротонії Патріарха Київського і всієї Руси-України Мстислава І

80 років архієрейської хіротонії Патріарха Київського і всієї Руси-України Мстислава І

У день пам’яті священномученика Макарія Київського, 80 років тому — 14 травня 1942 року у Андріївському кафедральному соборі у Києві згідно з канонами Православної Церкви відбулася архієрейська хіротонія архімандрита Мстислава (Скрипника) на єпископа Переяслівського Української Автокефальної Православної Церкви.

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав (в миру Степан Іванович Скрипник) український державний, політичний, громадський і церковний діяч, Патріарх Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, Першоієрарх УАПЦ в США та Діаспорі, хорунжий Армії УНР. Племінник, тобто син сестри Симона Васильовича Петлюри, Головного отамана військ та флоту УНР, Голови Директорії Української Народної Республіки.Майбутній Святійший Патріарх Мстислав (Скрипник) народився 10 квітня 1898 року в Полтаві у козацькій родині Івана Скрипника. Навчався у Першій полтавській класичній гімназії, продовжував навчання в офіцерській школі в Оренбурзі. Служив у російській імператорській армії. У березні 1918 року вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти російсько-большевицьких окупантів у 1918–1919 роках. У 1920 році служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. За бойові заслуги одержав старшинське звання хорунжого. У 1920-1921 роках був особистим ад’ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри. У 1920-ті роки проживав у селі Борсуках (нині — Кременецький район). У міжвоєнний період працював у кооперативних установах Галичини і Волині, належав до провідних членів Волинського Українського об’єднання. З 1923 року перебував на еміграції у Варшаві. Закінчив Вищу школу політичних наук у Варшаві. 1930 року, будучи обраним послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. Уперше голосно проявив себе у лютому 1931 року, відколи під час засідання набив пику послу-комуністу Фердинандові Ткачову. Також виступав у сеймі проти укладення додаткової угоди 20 червня 1938 року до Конкордату 1925 між урядом Республіки Польщі та Ватиканом, внаслідок чого знищили понад 100 православних церков Підляшшя та Холмщини, ревіндиковано близько 2800 га землі, що належала Православній Церкві. Був великим оборонцем Православ’я та українців у Польщі. 1940 року працював повітовим інспектором у Холмі. Брав участь у церковному та громадському житті: представляв мирян у єпархіальних радах, став членом Митрополичої ради Польської Автокефальної Православної Церкви, а також ініціатором і головою товариства «Українська школа» в Рівному. У 1941 році очолював організацію допомоги та милосердя під назвою Український допоміжний комітет. 1 вересня 1941 року в Рівному відбулося перше засідання Української ради довір’я на Волині — громадського органу самоуправління на чолі зі Степаном Скрипником. До її складу увійшли відомий письменник Улас Самчук, провідні діячі ОУН(б) на ПЗУЗ Ростислав Волошин, Омелян Грабець, Сергій Качинський. Того дня на засіданні Української ради довір’я на Волині створено Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви, яку очолив митрополит Полікарп (Сікорський). У міжвоєнний період Степан Скрипник став основоположником і головним редактором рівненського часопису «Волинь». Обраний заступником голови Холмської єпархіальної ради. У квітні 1942 року був висвячений у ієреї. 14 травня, згідно з рішенням Архірейського Собору УАПЦ в Кафедральному Соборі Андрія Первозваного у Києві, хіротонізований на єпископа Переяславського. Хіротонію очолив архиєпископ Чигиринський Никанор (Абрамович) у співслужінні архиєпископа Уманського Ігоря (Губи), єпископа Чернігівського Фотія (Тимощука), єпископа Білоцерківського Мануїла (Тарнавського), єпископа Кіровоградського Михаїла (Хорошого). У майбутньому Святійший владика очевидно волів не згадувати про участь у його архієрейській хіротонії владик-зрадників: єпископа Фотія (Тимощука) і єпископа Мануїла (Тарнавського), тому ніколи не згадував, що вони брали участь у хіротонії. Вів дуже активну пастирську діяльність. Займав в УАПЦ надзвичайно проактивну і лідерську позицію. У Почаєві вів переговори з митрополитом Української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об’єднання двох церков, підписав 8 жовтня 1942 року «Акт поєднання». Заарештований гестапо на українських землях та ув’язнений у тюрмах Чернігова і Прилук. 1944 року з благословіння Митрополита Полікарпа (Сікорського) виїхав у евакуацію, щоб не потрапити у руки НКВД. Мешкав і служив у Варшаві, згодом — у Словаччині, пізніше — у Німеччині, де очолював єпархії УАПЦ в Гессені, Вюртенберзі. 1947 року на північноамериканському континенті обраний первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади. З 1949 очолив УПЦ в Америці та добився об’єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії. Збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку: тут знаходяться Консисторія, духовна семінарія Святої Софії, Свято-Андріївський собор — церква-пам’ятник мученикам за свободу України, редакція журналу «Українське Православне Слово», школа релігії й українознавства, Дім української культури, концертний зал на 1500 місць, Музей церковних старожитностей, бібліотека з 140 тисячами найменувань, архів і друкарня, готель для літніх людей, Цвинтар святого Андрія — найбільше за межами України меморіальне кладовище-пантеон — та пам’ятники Великій княгині Ользі і митрополитові Василю Липківському, скульптором якого був Петро Капшученко. По смерті митрополитів Іоана у 1971 році та Никанора в 1969 року очолив УАПЦ у Діаспорі. У 1963 і 1971 зустрічався з Константинопольським Патріархом, домагався повернення УПЦ прав, якими вона користувалась до 1686 року, а саме екзархат у складі Константинопольського патріархату. На початку 1976 року виступив на захист українського священика, радянського політичного в’язня, отця Василя Романюка (майбутнього патріарха Володимира), який демонстративно вийшов з-під ієрархії Російської православної церкви і оголосив про перехід до ієрархії УАПЦ. Підтримував рух в Україні за відродження Української Автокефальної Православної Церкви, який почався в 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України. 30 жовтня 1989 року проголошений Патріархом Української Автокефальної Православної Церкви в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському Православному Соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю понад 700 делегатів з усієї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків), Собором затверджено факт утворення УАПЦ і обрано його Патріархом Київським і всієї України. 20 жовтня 1990 після 49-річної розлуки прибув в Україну митрополит Мстислав (Скрипник) (Літературна Україна, 1990, 25 жовтня). Вже 27 жовтня відбув з душпастирським візитом до Львова. А вже 18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація і став першим Патріархом Київським і всієї Руси-України. Після створення 1992 року УПЦ КП, проголошений її Предстоятелем з титулом Патріарха, однак не визнав ліквідацію УАПЦ та не прийняв титул Предстоятеля новопроголошеної УПЦ КП. Вважав себе Предстоятелем відродженої Української Автокефальної Православної Церкви та боровся за відновлення державної реєстрації її Статуту. 1992 року, як останній хорунжий, — передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР у якій він служив — новоствореній Національній гвардії Збройних сил України. Бойовий прапор зберігається в музеї Збройних сил України. Помер 11 червня 1993 року у канадському місті Ґрімсбі. Похований у крипті Собору святого Андрія Первозванного в Саут-Баунд-Бруку, США.

Переглянути коментарі (0)

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

© 2015-2021 Всі права захищені. Політика конфіденційності файлів та Cookie

Developed by Novik.fun

Прокрутіть до початку