Слово в пам’ять про Блаженнішого Митрополита Володимира Сабодана Предстоятеля Української Православної Церкви зі спогадів секретаря Його Блаженства (1998-2014) митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Православної Церкви України Олександра Драбинко.
23 листопада 2019 р., Митрополиту Володимиру виповнилось би 84. Останніми роками він часто цитував псалмоспівця: дні віку нашого – сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ, і найкраща пора їх – труд і хвороби (Пс. 89:10). Слова ці він застосував до себе. І дійсно, в житті Блаженнішого було чимало трудів і хвороб. Та все ж йому майже вдалося досягти визначеної праведним Давидом межі: 80-ти років.
«Багато, що нам вдалося зробити, але дещо ми не встигли, а вже час…», – сказав мені Блаженніший близько року тому. Що мав на увазі Владика, говорячи, що ми не встигли щось зробити? Стан Митрополита на той час був уже тяжким, говорити йому було складно, і я не наважився розпитувати Владику про те, що саме ми не встигли. Та й не до того було.
Митрополит Володимир очолював Українську Православну Церкву в «осьовий» час її становлення. І поза сумнівом, що останній 20-ти річний період у житті нашої церкви з часом називатимуть золотою добою в новітній історії канонічного Українського Православ’я. Добою Блаженнішого Володимира, добою відродження, розвитку і зміцнення церковної України. Дай нам, Боже, ці здобутки зберегти і примножити!
Однак сьогодні, у день народження Митрополита Володимира, не хотілося б говорити ні про те, що, на жаль, лишилося тільки в думках та задумах. Сьогодні хочеться сказати про інше – про те, чим жив Блаженніший, і якою людиною він був.
***
Він умів знаходити спільну мову з усіма. І це пояснюється не лише природною дипломатичністю. Блаженніший умів побачити в людині її справжнє «я» та прийняти її такою, якою вона є насправді.
«Чого чекають від нас люди? І що ми можемо їм дати? – запитує власне сумління Блаженніший у своїх щоденникових записах. «Кожна людина хоче, аби її зрозуміли та прийняли. У нас нема можливостей нагодувати всіх голодних і надати притулок усім бездонним. Але ми можемо і маємо перейнятися тими людьми, яких посилає нам Господь.
Люди чекають від нас розуміння. І ми маємо навчитися по-справжньому вдумуватися в людей, яких зустрічаємо у своєму житті, намагатися зрозуміти їхні обставини, надати їм притулок у своєму серці». Двері серця Митрополита Володимира, як і двері його кабінету в Митрополії, ніколи не зачинялися.
***
У нашій мові є чимало слів, які втратили свою конкретику і стали церковними ідіомами. «Улюблені брати і сестри». Які прекрасні слова! Але як, на жаль, померхkо їхнє золото, як згасла їхня сила, через те що ми роками не вкладаємо в них належної любові.
«Дорогій людині», – надписав Блаженніший збірку, де містяться його власні поезії та вірші інших шанованих ним авторів. Слово «дорогий» з його уст завжди звучало щиро. Він дорожив усіма нами. Дорожив далекими і близькими. Дорожив давніми і новими друзями. Дорожив спілкуванням і самим життям… З-поміж усіх нас його виділяли високий сан та поважний вік. Але стосовно інших у Владики не було й натяку на зверхність. Блаженніший умів по-справжньому поважати інших. Поважати нас навіть не за наші таланти, а за той головний дар, яким Бог наділив кожного з нас, – дар особистості, дар особистого буття.
«Таємниця особи, її унікальності, – писав Блаженніший, – нікому незбагненна до кінця. Особа людська більш таємнича, ніж світ… Особа людини, як образ Божий, дорожча за всі цінності світу. Вона невичерпна у своїй динаміці, у своєму нескінченному розкритті та здійсненні. Вона, будучи єдино неповторною, закликана до богоуподібнення: без неї Царство слави не сяятиме сповна…».
«Митрополит надто м’який. Навіщо давати стільки свободи єпископату та духовенству?» – такі думки регулярно озвучували прибічники «жорсткого курсу» як з московського «центру», так і з керівної адміністрації Києва. Але Предстоятель стояв на своєму. «Те, що ви називаєте м якістю, – казав він, – це повага до свободи інших. Так, свобода – це завжди ризик. Але якщо на цей ризик іде Сам Бог, то хіба можемо уникнути його ми?»
***
«Церква – це я». Така абсолютистка логіка ніколи не була властива Митрополиту Володимиру. Якось за трапезою під час урочистостей один із нинішніх правлячих архієреїв виголосив заздравницю на честь Предстоятеля. У відповідь Блаженніший тихо вимовив кілька слів, які назавжди запам’яталися всім присутнім: «Що я без вас? За всіх нас!»
***
Терпіти і чекати. Цим двом речам, яких так часто бракує всім нам, Блаженніший навчив досконало. «Богові відомі всі наші потреби, – казав Владика. – Тому живи за принципом: нічого не проси і ні від чого не відмовляйся».
Ваше Блаженство! Віримо і знаємо, що милістю нашого Небесного Отця Ви знайшли притулок у Його всеохоплюючому Серці та Його Небесному Домі. Просимо вас, Блаженніший Владико, не залишайте у своїх молитвах ні нашої Церкви, ні нашої країни, ні нас, Ваших вірних чад!
Вічна Вам пам’ять, Ваше Блаженство!