Війна гостро поставила питання існування в Україні структур церкви московського патріархату, вищий очільник якого фактично благословляє вбивства українців та знущання над ними, варварські бомбардування та знищення цілих українських міст. «Справа не лише у предстоятелі, але й у тій ідеології, яку він та московська церква загалом роками розповсюджували в Україні, – зауважує відомий український релігієзнавець, завідувач відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, доктор філософських наук, професор Олександр Саган. – Йдеться передусім про «рускій мір», який нині засуджений більшістю провідних православних богословів як новітня етнофілетична єресь». Днями пан Олександр (до слова, наш краянин – уродженець Кременеччини) завітав до Тернополя. Пропонуємо вашій увазі його міркування на надзвичайно актуальну та болючу для всіх українців тему.
– 17 листопада Президент України Володимир Зеленський в етері національного телемарафону зазначив, що для вирішення ситуації з московським патріархатом потрібно створити справді справедливий та незалежний державний орган, який очолили б фахівці та який міг би розв’язати всі ці непрості питання. Олександре Назаровичу, ви теж так вважаєте?
– Гадаю, ми вже дозріли до того, щоб почати дискусії про те, що час відмовлятися від цієї сталінської практики створення якихось особливих держорганів з етнічних, релігійних чи ще якихось питань. Так, Раду у справах релігії, яка в радянські часи була фактично репресивним органом, залишили й реформували у 1990-их роках, адже тоді в цьому справді був певний сенс. Зараз, особливо на даному етапі, я сенсу в цьому не бачу. Тим більше, роблячи висновок зі слів Президента, теперішній держорган, що курує релігійні справи, не достатньо компетентний, не справедливий та залежний. Чи є гарантія, що наступний не буде таким же?
Тож, повторюся, настав час нарешті відмовлятися від сталінської спадщини плодити «органи» у справах релігій, які за своєю суттю дублюють інші органи влади. А відтак стають лобістськими структурами певних політичних сил чи церков. Є Мін’юст, прокуратура та СБУ. Може, їм час уже зрозуміти, що той промосковський шабаш, який 30 років нам влаштовує московський патріархат в Україні (за якою б назвою він не ховався) – це їхнє недопрацювання та їхня сфера відповідальності, а не якогось «органу», який Сталін свого часу вигадав лише для контролю й придушення активності вірян? Оптимальним варіантом, який відповідає нинішнім реаліям України, є реорганізація наявного держоргану у справах релігій в апарат омбудсмена з питань свободи совісті.
– Як гадаєте: за дев’ять місяців повномасштабного вторгнення росії в Україну шанувальники церкви московського патріархату трохи прозріли? Якою є ситуація нині в православ’ї України?
– Нещодавно один відомий богослов, не буду називати його імені, порівняв ситуацію, що існує нині в православ’ї України, з такою картинкою: є склянка чаю та мішок цукру. У його інтерпретації склянка чаю – це Православна церква України, а мішок цукру – УПЦ МП. І неможливо цей мішок засипати в чай. Якщо відверто, я був шокований таким недолугим порівнянням, адже це дуже шанований мною богослов.
Якщо говорити мовою цифр, то на початок 2022 року в Україні налічувалося майже 7200 громад ПЦУ і близько 11700 громад УПЦ МП (тут враховано й ті громади, які перейшли в ПЦУ). З початку війни вже понад тисячу громад розірвали (або на шляху до цього) свою залежність від московського центру та перейшли до Православної церкви України. УПЦ МП втратила 4 єпархії, які опинилися в прямому підпорядкуванні Москви, багато громад на окупованих територіях. Соціологи взагалі подають підтримку УПЦ МП на рівні 4%. Багато священників УПЦ МП штучно стримують переходи – заявляють прихожанам про бажання змінити юрисдикцію, але відкладають це «на після війни», а тому просять зараз не робити жодних практичних дій для цієї зміни. Очевидно, вони розраховують, що з часом «все вляжеться, люди заспокояться й буде все, як раніше».
Реальна ж ситуація, на мій погляд, нині виглядає десь 50 на 50: майже 8 тисяч громад ПЦУ та близько 8 тисяч громад УПЦ МП. Але важливе інше питання: ми повинні розуміти, чому в нас сформувався такий монстр у вигляді московського патріархату? Стало це можливим завдяки нехтуванню на початках незалежності України державною владою питаннями національної безпеки в релігійній сфері. Відтак фсб росії та інші її спецслужби в той час отримали значні можливості впливу на процеси, що відбувалися в православ’ї в Україні.
Важливим чинником посилення позиції московського патріархату в Україні стало також те, що в час президентства Леоніда Кучми проводили спеціалізовану політику розбудови саме УПЦ московського патріархату, на основі якого планували сформувати помісну церкву. І навіть штучно проводили її розбудову в тих областях, де підтримка московського патріархату була мінімальною, зокрема, на заході України. Я не готовий оперувати цифрами в західних областях, але якось мені впала в очі статистика щодо передачі культових споруд у Чернігівській області: в другій половині 90-их років минулого століття (і це при тому, що підтримка Київського та московського патріархатів там була 50 на 50) УПЦ МП було передано понад 154 культові приміщення, а УПЦ КП – 12… Промовисто, чи не так? Власне, ми повинні чітко усвідомити, що саме ця хибна тактика штучної розбудови УПЦ МП, надання їй суттєвого пріоритету в поверненні культових приміщень і сприяння в розвитку й призвели до такої ситуації, яку ми маємо тепер.
– 27 травня 2022 року в Києві відбувся собор УПЦ МП, на якому висловили обережну незгоду з позицією патріарха московського кіріла щодо війни в Україні. У рішенні собору начебто також йдеться, що УПЦ МП відтепер буде діяти як самостійна церква. Це щось змінило?
– Аж ніяк. Цей собор мав цілком інші завдання. Але спочатку про те, чому собор не міг не відбутися? Тому що станом на квітень 2022 року 51% православних віруючих в Україні висловилися за те, щоб заборонити московський патріархат, а ідею розриву зв’язків УПЦ МП з російською православною церквою підтримали 74 %. І по-третє: якщо в лютому, до початку широкомасштабної війни, 38% віднесли себе до Православної церкви України, то в березні таких було вже 52%, а от кількість тих, хто вважає, що належить до УПЦ МП, скоротилася з 15% у лютому до 4% у березні 2022 року. На тлі цих соціологічних даних собор не міг не відбутися. Але він відбувся дуже гібридно. Насправді він нелегітимний за своєю суттю, оскільки делегатів на цей собор ніхто не обирав. Делегати обиралися на «православну нараду», нестатутне зібрання, учасники якого протягом одного дня раптом стали делегатами собору. Статут його досі не оприлюднений. Чому? Та тому що УПЦ МП ні канонічно, ні фактично не є й ніколи не була самостійною церковною структурою. Вона завжди керується москвою й усе, що там діється, благословляється предстоятелем з москви. Саме тому статут не може бути оприлюднений офіційними джерелами, адже тоді кірілу доведеться проявляти реакцію на цей статут. Згідно ж із статутом московського патріархату, цей статут УПЦ МП має бути затверджений у москві. Тож зараз вони, як кажуть у народі, грають вар’ята: і кіріл, і Онуфрій роблять вигляд, що нічого не сталося. Зрештою, доки нема того статуту, то таки справді нічого не сталося. Але й не сталося ніякої «технічної» автокефалії, про яку так переможно мовили ще в травні, а потім заявляли про це все тихіше й тихіше. Чому? Бо нічого насправді не відбулося. Онуфрій, попри свої заяви про якесь відділення від москви, жодних рухів у цьому напрямку не робить. Навіть офіційно не оголосив про свій вихід із синоду (керівного органу) московського патріархату, де він й донині є постійним членом.
– Ви особисто, як ставитеся до думки про те, щоб заборонити в Україні УПЦ московського патріархату?
– Що означає – заборонити церкву, яка, до того ж, не є юридичною особою? Якщо лише не скочуємося до сталінських методів, коли енкаведисти виїжджали на «сигнали» своїх уповноважених і починали репресії проти священників… Я не прихильник радикальних способів вирішення питань, що стосуються свободи совісті. Проте маємо особливий випадок. Держава повинна реагувати й ця реакція має бути жорсткою, але в межах чинного законодавства. Нині українське законодавство не оперує такими поняттями, як заборона церкви, тим більше, що жодна з церков в Україні не має статусу юридичної особи. Можна лише позбавити статусу юридичної особи її складові – громади, монастирі та управління. Але згідно з чинним законодавством з 15 жовтня 2019 року всі громади УПЦ МП, які не виконали закон у внесення змін у свої статути, фактично зняли себе із статусу юридичної особи (їх статути не дійсні). Тому нині закон про заборону втрачає будь-яку логіку. А прийнявши такий закон, ми отримаємо своєрідну «катакомбну церкву»: не зможемо заборонити їм богослужіння (релігійна організація може діяти в Україні й без статусу юридичної особи), але дамо можливість бігати по всьому світу та волати про те, що в Україні знищена свобода совісті й вони є «гонимою» церквою.
– Чуємо також багато закликів до об’єднання ПЦУ і УПЦ МП. Це реально?
– Нині це виглядає приблизно так, якби хтось у 1990-их роках сказав: давайте об’єднаємо в одну партію Левка Лук’яненка та Петра Симоненка. УПЦ МП, як частина московського патріархату, свідомо чи не свідомо, але поширює продуковані московським патріархатом на чолі з кірілом єресі. Насамперед це єресь «руского міра», яку нещодавно визнали єрессю понад півтори тисячі видатних богословів з усього світу, засудили й чітко по пунктах розписали, чому саме це єресь. А цю ідеологію ще з 2000-их років московський патріархат проводить та успішно реалізовує саме на території пострадянських країн. Друга єресь – «царебожіє». Прикметно, що на самій росії немає такого вшанування культу Миколи ІІ, як є нині в Україні. У Києві, скажімо, вже з десяток років бігають на хресних ходах фанатики з портретами і царя, і царевича Алєксєя. Таким чином українцям нав’язується провина за смерть царської сім’ї. На жаль, ніхто з парафіян УПЦ МП не задумується над тим, як цар, який не був віруючою людиною, не мав у своїй бібліотеці Біблії, дружив з окультниками й узагалі сам займався окультизмом, раптом став святим. І третя єресь – зовсім «свіжий» витвір кіріла. Так звана «викупна жертва», коли солдати, які йдуть на війну, щоб вбивати українців, після своєї смерті на полі бою стають новомучениками, і ніби це новомученство змиває всі їхні гріхи. Просто сюр! Але цю божевільну ідею розкручують, і люди в росії в неї вірять.
Чи захоче хтось зі священників ПЦУ служити поруч з тими, хто, власне, й пропагує ці єресі? З тими, хто підтримує ідею, що Голодомор 1932-33-х років – покарання українців за якісь провини. Свою фразу щодо Голодомору «катюзі по заслузі», до речі, сам Онуфрій так і не спростував і не попросив пробачення за неї.
УПЦ МП – це церква, яка досі, починаючи з 2014-ого року, трактує війну росії проти України, як братовбивчу, адже там переконані, що росія та Україна – це одна держава. Отже, ми воюємо самі із собою. І всі ці випадки впродовж років не отримали жодної оцінки ні у суспільстві, ні у самій церкві. Про яке об’єднання можна говорити? Об’єднання кого з ким? Ми повинні чітко розуміти, що без очищення й переосмислення самою церквою своєї діяльності це об’єднання, якого нам дуже хочеться, не має сенсу. Після такого об’єднання ми будемо в храмах ПЦУ чути у куточках співи про «вєлікую русь». Кому це потрібно?
– Тож у нас наразі московський патріархат так і залишатиметься?
– Ми не повинні боятися, що в Україні залишиться московський патріархат. Принаймні на якийсь час у нас мусить бути єпархія чи митрополія – якась структура московського патріархату на теренах України. Чому? Знаєте, скільки людей в Україні станом на початок цього року вважали кіріла моральним авторитетом? 19%. Ще 21% не визначилися з цим питанням. Хтось з них нині переосмислив своє ставлення, а хтось поминає його й надалі (зараз є навіть такі, хто ходить лише в ті храми, де поминають кіріла). Тому ці люди, виховані цією церквою та які перебувають у своєрідній інформаційно-емоційній бульбашці на рівні паралельної реальності, нізащо не погодяться перейти в ПЦУ чи будь-яку іншу церкву. Є вже навіть випадки реєстрації якихось «незалежних» парафій. Тож певний час (не кажу, що завжди) ця структура буде в нас існувати.
– І надалі продукувати антиукраїнські ідеї?
– А ось тут надважливий нюанс. Державі потрібно цілковито позбавити цю структуру політичних моментів. Вона повинна бути суто релігійною організацією. Так, як це, наприклад, зробили в Естонії, де законом позбавили всі московські храми власності, а потім віддали в оренду за одне євро на рік. Але в договорі про оренду було чітко написано, що будь-яка політична заява чи участь священника в будь-яких політичних акціях призводить до того, що цей храм у громади забирають і громада розпускається. І з того часу все стало тихо-мирно. Ці громади перестали бути агентами російського політичного впливу та прихистком структур політичного православ’я.
Держава також давно би вже мала покінчити з таким поняттям, як закордонне спонсорство, а також перевірити джерела фінансування церкви, які мають сумнівний характер. Наприклад, зовсім нещодавно було оголошено про те, що народний депутат Андрій Деркач є резидентом російських спецслужб. Але Андрій Деркач не один десяток років був офіційним спонсором УПЦ МП. Де оцінка цієї його діяльності? Якщо це резидент, працював у церкві, де його агенти? Якщо сказали «а», треба казати й «б». І нині надалі триває фактично прямий підкуп церкви політиками. Вже доходить до того, що самі представники УПЦ МП говорять про те, що нині ця церковна структура «належить», скажімо, проросійському політику, «меценату» церкви та за сумісництвом диякону Вадимові Новинському. Адже хто платить гроші, той і замовляє музику.
– Як, на ваш погляд, можна дати з усім цим раду?
– Роботи дуже багато, але вона не дасть миттєвого ефекту. Ми повинні розуміти, що не буде так: сьогодні ми заснули, завтра прокинулися – московського патріархату в нас нема. Для цього потрібен тривалий період, упродовж якого, по-перше, повинна потужно працювати інформаційна складова всієї держави. Скажімо, в цих єдиних новинах не показувати постійно наших «великих і непересічних», а давати об’єктивну інформацію про діяльність московського патріархату в Україні, його роль у цій війні, в нав’язуванні ідеології «руского міра», інших антиукраїнських ідей. Адже саме завдяки цьому в нас, особливо на сході країни, так багато колаборантів.
По-друге, коли кажу, що не треба законодавчо забороняти московський патріархат, маю на увазі лише той факт, що чинного законодавства нам цілком достатньо для того, щоб зробити цю церкву релігійною інституцією, а не політичною, якою вона є нині. Я колись напівжартома, а вже зараз цілком серйозно, називаю УПЦ московського патріархату політичною інституцією з виразними релігійними рисами. Адже в тому, чим вони займаються, релігії – найменше.
Отож, я вже згадував на початку нашої розмови, що в компетенціях державного органу у справах релігії немає реальних механізмів впливу на виконання чинного законодавства у сфері свободи совісті. Вони – посередники. Порушниками законодавства займаються Міністерство юстиції, прокуратура та Служба безпеки України. І для виконання своїх безпосередніх функцій їм не потрібні особливі сигнали від якогось держоргану. Наведу приклад. Закон 2018 року про зміни у статуті (внесення у статути визначених релігійних організацій інформації щодо свого керівного центру). Виконали норми цього закону лише понад сто громад. Якщо ми визнаємо, що статути всіх інших громад не дійсні, то майже три тисячі договорів про оренду нерухомості повинні бути негайно скасовані. Автоматично зникає багато інших ланок, договорів про співпрацю тощо. І тоді не стоятиме питання лавр чи інших монастирів – зникне в договорі сторона, яка його підписувала з іншого боку. І крапка. Це буде демократично. І весь світ це визнає, адже Україна не порушила жодного закону. І підстав для заяв про «гоніння» на релігію немає.
Ми як громадянське суспільство повинні нині змусити відповідні органи виконувати чинне законодавство України. Якщо цього не буде, сенсу будь-якої іншої законодавчої роботи немає. Немає сенсу плодити закони, які не виконуються. Днями дізнався про випадок, який мене просто шокував. Громада перейшла з УПЦ МП в ПЦУ, два з половиною місяці тривала тяганина з документами. Врешті, отримали документи, йдуть до храму, а там священник забарикадувався й каже: «Я вас не пущу». Що робить влада? Приїжджає поліція та опечатує храм на невизначений термін, бо, мовляв, конфлікт. Абсурд, чи не так? Це аналогічно, якби ви купили квартиру, оформили документи, приходите, а там сидить попередній власник і каже, що передумав звільняти приміщення. Приїжджає поліція й заморожує ситуацію, бо є незгодні. Дурня ж цілковита! Водночас відчувається саботаж на рівні всіх чиновницьких ланок, у тому числі силових структур. Тож тут активно має долучатися громадянське суспільство.
Ще раз повторюся, що чинне законодавство України надає достатньо засобів для протидії використанню релігійного чинника в гібридній війні проти нашої держави. Проте для цього потрібна політична воля та злагоджена робота всіх структур, передусім тих, які дотичні до сфери державно-церковних відносин. Лише тоді ця ситуація зрушиться.
