Зараз читаєте
Пам’ять святителя Григорія Богослова, архієпископа Константинопольського

Пам’ять святителя Григорія Богослова, архієпископа Константинопольського

Святитель Григорій, чоловік з неземною душею та вустами, освяченими вогнем Святого Духа, так Глибоко проник у тайни Божі, що був названий Богословом. Серед усіх отців Церкви такого титулу вдостоїлися лише декілька святих, починаючи з ап. Іоана — возлюбленого учня Христового. Це ймення означає не просто професійного вчителя догматів, а людину, яка, досконало очистившись і поєднавшись із Богом благодаттю, згодом повернулася до людей, подібно до Мойсея, щоб просвіщати їх та передавати їм Божественні одкровення.

Внутрішнє життя як свт. Григорія, так само і світ. Василія та Іоана Золотоустого і багатьох інших, не може бути розкрите звичайною біографією. Для нас він є взірцем християнської святості, а його безсмертні праці, неперевершені за красою і глибиною, становлять одне з найпрекрасніших одіянь Цер Нареченої Слова Божого. Його батько, свт. Григорій Старший [14 січ.] , людина мудра і доброчесна, спершу належав до секти іпсистіаріїв. Згодом, та завдяки терпінню молитвам дружини, св. Нонни [18 серп.], він навернувся до православної віри і став єпископом Назіанза, маленького каппадокійського містечка неподалік від їхнього сімейного маєтку — Аріанза. У подружжя довго не було нащадків, але згодом Бог дарував їм, одного за одним, трьох дітей: св. Горгонію [8 бер.], свт. Григорія та св. Кесарія [10 бер.]. Після народження Горгонії св. Нонна наполегливо молила Бога дарувати сина, обіцяючи посвятити дитину Йому. Бог відповів на її молитву, показавши їй уві сні хлопчика, що мав народитися, і давши йому ім’я. 

329 р. на світ з’явився св. Григорій, і мати одразу почала плекати в ньому паростки святих чеснот. Невдовзі хлопчик почав дивувати дорослих старечою мудрістю, виявляти велике прагнення до навчання та непереборну жагу до молитви і споглядання. Однієї ночі він побачив уві сні двох чистих дів, одягнених у біле, із цнотливо затіненими покривалом обличчями. Вони ласкаво обійняли його і назвалися: одна — чистотою, друга – ціломудрієм, супутницями Господа Ісуса Христа і подругами тих, хто відмовляється від шлюбу задля небесного життя. «Але й ти, чадо, при йди, – закликали вони його, — поєднай і ум твій із нашими серцями, і світоч твій із нашими світочами, щоб тебе, цілком просвітленого, перенісши через ефірні висоти, могли ми поставити перед сяйвом безсмертної Трійці», – так згадував це видіння сам Григорій в автобіографічній поемі. Він узяв у них благословення присвятити своє життя Богові у цноті та віддалятися від усяких мирських розваг та насолод.

Спонукуваний любов’ю до науки, Григорій разом із братом Кесарієм вирушає вивчати риторику до Кесарії Каппадокійської, де знайомиться із Василієм Великим [14 січ.]. Звідти він іде до Кесарії Палестинської і до Александрії, де лишає свого брата, щоб самому вирушити морем до знаменитих Афін, які на той час іще зберігали свою славу столиці красномовства й філософії (бл. 350 р.).

Однак човен, на якому він подорожував, потрапив у страшний шторм, що не припинявся аж двадцять днів. Григорій, який, за звичаєм свого часу, досі не був охрещений, боявся загинути, так і не сподобившись спасенного таїнства, води якого омивають нас і роблять сприйнятливими для благодаті обоження. Стоячи на колінах на носі корабля, підставивши обличчя під удари вітру та хвиль, він простягав руки до небес, слізно благаючи Бога про порятунок. І саме тієї миті, коли він згадав свою обітницю служити Богу всім життям, буря раптом ущухла. Язичники, що підносили молитви разом із ним, всім серцем навернулися до Христа, і судно щасливо прибуло до Афін.

Там Григорій знову зустрівся зі свт. Василієм, і їх пов`язало непорушне товариство, яке досі вважається взірцем християнської дружби. Вони мали все спільне: любов до знань, хист до красномовства, глибину філософських розмислів і, понад усе, чистоту звичаїв, пошук духовного вдосконалення і щиросердний потяг до Бога. Завдяки цим чеснотам вони перевершили не лише співучнів, а й викладачів. Двоє друзів викликали спільну любов і нездоланно привертали до себе всіх, хто щиро шукав істину.

Щоправда, коли Василій вирішив повертатися на батьківщину, розсудивши, що здобув уже досить зовнішніх знань, Григорія товариші умовили залишитись із ними ще й бути їм наставником. Звільнившись нарешті від цієї недоречної прив’язаності, юнак повернувся до Каппадокії, де у віці 28 років прийняв святе хрещення (358).

Відтепер його перестала хвилювати зовнішня мудрість і тонкощі риторики. З усім запалом свого серця він прагнув жити лише для Бога, жадав уже в цьому житті споглядати славу Його Царства, від сторонюючи свій ум від усього мирського. До кінця своїх днів він підкорював своє тіло духові суворим подвижництвом, з радістю приймаючи часті хвороби, які час від часу перешкоджали його діяльності. Підносячи до Бога молитви чи заглиблюючись у Святе Письмо, щоб утамувати спрагу за словом Божим, він проливав рясні сльози. На службу Воплоченому Слову він приносив і своє неперевершене красномовство, здобуте протягом навчання.

Але найбільше він любив цілком віддаватися духовному спогляданню у тиші, подалі від мирських клопотів. Саме тому він поспішив приєднатися до свт. Василія, що тоді перебував в усамітненні у долині річки Грис. Там вони разом провадили життя, подібне до ангельського, здійснюючи те, про що вони мріяли ще в Афінах. Разом, як одна душа, вони проникали у таїни Божі, разом підносилися до небес них споглядань, заздалегідь переживаючи радощі й злагоду, що чекають на обраних у Царстві Божому. Господь наділив їх незрівнянним знанням таємниць людського устрою та вмінням лікувати людські душі від пристрастей. Саме тому, попри свій юний вік та невеликий час чернечого життя, вони змогли разом написати Правила чернечі, що лягли в основу статуту православного монашества.

Утім, це небесне життя тривало недовго. Відчуваючи наближення старості, батько Григорія покликав сина до себе для допомоги у керуванні Назіанзькою Церквою, що переживала розкол внаслідок єретичного собору в Ріміні 359 р. Прибувши на місце, Григорій узявся за пошуки миру з тими, хто відпав від молитовного спілкування з його батьком, але всі його спроби були марними. Також нелегко йому було поєднувати свій звичний споглядальний спосіб життя із цією активною церковною діяльністю.

Батько Григорія проти його волі та попри його благоговійний страх перед священством та схильність до споглядального життя, висвятив сина на пресвітера. Григорій Старший сподівався таким чином надати більше авторитетності його проповіді та забезпечити собі наступника. Сприйнявши це рукопокладення як певну «тиранію», Григорій втік у Понт, щоб втамувати свій сум у товаристві свого дорогого друга, Василія.

Було чимало доган на адресу святителя, якого й понині дехто звинувачує за цей вчинок у малодушності чи слабкості характеру. Але це несправедливо. Як можна сумніватися у психологічній врівноваженості й силі духу людини, яка з юних літ досягла блаженної безпристрасності та контролю над усіма силами своєї душі? 

У св. Григорії ми радше бачимо вражаючий приклад надзвичайної тонкості й чутливості, що їх здобувають святі у близькому спілкуванні з Богом. Як він сам пояснює у своїй Апологетичній промові, він тікав від священства не зі страху, а через загострене усві домлення пастирської відповідальності за душі, а надто тому, що хотів бути поєднаним із Богом, а відтак із усіма людьми не через просте спілкування, а радше через споглядання. 

«Мені здавалося, що краще за все, ніби замкнувши двері відчуттів, відсторонившись від плоті та світу, зібравшись у самому собі, без крайньої потреби не стикатися ні з чим людським, бесідувати із самим собою та з Богом, жити вище від усього видимого й носити в собі чисті божественні образи, не змішані зі скороминущими відбитками земних речей. Бути й постійно ставати дійсно незаплямованим дзеркалом Бога й Божественного, здобувати світло до світла, переходячи від менш ясного до осяйнішого, через сподівання пожинати вже тепер блага прийдеш нього життя, долучатися до ангельського хороводу та, перебуваючи ще на землі, залишати землю й підноситися духом вгору. Якщо хтось із вас охопле мий такою любов’ю, той зрозуміє, про що я кажу і пробачить мені те, що я тоді переживав».

Через три місяці, за порадою св. Василія, побоюючись чинити опір волі Божій, Григорій повертаєть Назіанз, де енергійно намагається встановити згоду поміж православними, а також підтримує своїх літніх батьків. Упродовж десяти років він лишався для Назіанза зразковим пастирем – смиренний учень Господній, служитель Його слів та розпорядник Його благодаті, правило віри та живий образ євангельської досконалості.

361 р. імператор Юліан, відступництво якого Григорій передрікав іще коли вони разом вчилися в Афінах, розпочав спроби відродити язичництво й заборонив дітям християн здобувати освіту. Свт. Григорій відповів на це низкою блискучих промов та піднесених поем, в яких він висловлював таїни віри такою філігранною і багатою мовою, у таких розкішних образах, що вони лишають позаду твори великих античних риторів. Трудами свт. Григорія та інших отців Церкви тієї доби елліністична культура була не просто християнізована, вона була далеко перевершена власне християнською, православною культурою, що всотала й преобразила найвищі здобутки античності.

370 р. свт. Григорій та його батько зробили чимало для того, щоб свт. Василій був обраний на Кесарійську кафедру і визнаний очільником партії православних. Почуваючись більш вільно, ніж Василій, що був у всіх на очах і мусив діяти стримано, Григорій відкрито проповідував божественність Святого Духа, яку ставили під сумнів єретики-македоніани, й сміливо викривав переслідування з боку імператора Валента. Двоє друзів здобули таку повагу народу, що імператор не насмілювався зачіпати їх, і вони лишилися єдиними православними, яких тоді обминули репресії.

372 р., попри бажання Григорія (схвалене Василієм) залишити пастирські обов’язки одразу після смерті батьків, він усе ж був висвячений своїм другом на єпископа маленького містечка Сасими, на кордоні двох Каппадокій Першої та Другої. Незважаючи на свою любов до Василія та турботу про благо Церкви, свт. Григорій не схотів прийняти на себе цей тягар і втік у гори, сподіваючись знайти у Бога розраду у своїх негараздах. Наполегливі прохання батька змусили Григорія повернутися у Назіанз, щоб керувати цією Церквою на посаді заступника єпископа.

Після смерті батька, який сягнув майже столітнього віку (374), та смерті св. Нонни невдовзі по тому, Григорій, приставши на невідступні благання вірних, погодився залишатися у місті до обрання нового єпископа, попри поганий стан здоров’я, до якого призвели хвороба, суворе подвижництво й постійні битви за віру. Але, збагнувши, що мешканці міста відтягують вибори, бажаючи, щоб він перебував на кафедрі довше, Григорій знову потай утік до Селевкії, столиці Ісаврії (375), де усамітнився в монастирі св. Фекли, сподіваючись нарешті віднайти мир. Але й тут йому довелося відстоювати істинну віру перед лицем аріан, що непримиренно сіяли скрізь чвари.

На початку 379 р. Церква вдягнулась у траурні шати по смерті стовпа Православія, свт. Василія, однак уже через кілька днів змінила їх на світлий одяг, коли єретика Валента замінив на троні Феодосій Великий, вірний захисник Нікейської віри. Очі всіх православних з надією звернулися до Григорія, найбільш гідного представника віри та її найбільш промови стого речника.

Віруючі Константинополя, чия Церква вже більше сорока років перебувала в руках єретиків, просили Назіанзького єпископа прийти до них на допомогу. Григорій мусив знову відірватися від радості божественного споглядання задля турбот про мир Церкви. Він прибув до Константинополя, озброєний нездоланною могутністю свого слова та силою своїх чудес. Він зупинився на віллі, що належала його батькам, і незабаром православний народ почав сходитися туди все більшим потоком, щоб мати змогу послухати його натхненні проповіді. Тож через короткий час будинок перетворився на церкву, звану Анастасія («Воскресіння»), адже права віра, яка фактично померла у столиці, була відроджена тут завдяки промовам святителя. 

Виступаючи проти численних єретиків та різних сект, святий полонив своїх слухачів своєю красномовністю, долаючи тонкі софізми та аргументи плотської мудрості гострим мечем Божого слова. У циклі з п’яти промов, який і приніс йому прозвання «Богослова». він спершу наголосив, щодо обговорення таїн Божих не можна підходити як до звичайних предметів, а лише в певний час і належним чином очистившись, Потому він остаточно довів непізнаваність Божого Єства, божественність Сина та Святого Духа.

Більше від усіх інших отців, свт. Григорій воло дів мистецтвом виражати у стислих парадоксальних висловах якнайглибші тайни віри. Його визначення настільки досконалі, що найвидатніші богослови прийдешніх століть присвячували цілі трактати тлумаченню їх. Водночас вони настільки прекрасні, що чимало з них було вжито поетами у літургійних піснеспівах на великі свята церковного року. Твори свт. Григорія, що їх читали та вчили напам’ять, наче Святе Письмо, є своєрідною словесною іконою: вони переносять на небо і посвячують у невимовні таїни. Його мова настільки довершена, що поряд нею вмовкає будь-яке інше слово, і душа, закохана із Слово Боже, природним чином поринає у мовчазну молитву.

Суворий та непохитний в усьому, що стосується віросповідання, свт. Григорій був м’яким та співчутливим до всіх людей, грішних чи введених в оману. Він виправляв звичаї, являючи взірець християнської поведінки власним життям, вільним від усіх мирських спокус, суворістю подвигів, терпінням випробувань та хвороб. Чимало з його слухачів радикальним чином змінювали своє життя, побачивши, як живе він сам.

Цей очевидний успіх проповіді Григорія швидко викликав жваве протистояння з боку сектантів, чия заздрість спричинила безглузді наклепи на нього. Утім, ці підступи не змусили його втратити терпіння, лагідність і любов до ворогів. Пасхальної ночі 379 р. єретики – учні Аполінарія, вчення якого він блискуче спростував, – увірвалися до церкви Анастасії та, сіючи паніку серед присутніх, почали закидати святого камінням. Їм не вдалося завдати Григорію смертельного удару, хоч сам він прагнув завершити перегони земного життя, здобувши мученицький вінець.

Дивитися також

Після цього випробування його притягнули до суду, наче злочинця, але він вийшов переможцем і спонукав своїх друзів пробачити наклепників. Стриманість, милосердя та справедливість цього досконалого учня Христового врешті-решт викликали ворожість обох партій: як єретиків, сповнених ненависті до Православія, так і надто ревних православних.

Хоча, завдяки сміливій боротьбі Григорія, єресь начебто відступила, диявол не забарився посла ти Григорію нові випробування, в особі філософа з Александрії на ім’я Максим. Той, спершу приховуючи свій підступний задум, заручився пова гою Григорія, але згодом виявив справжнє обличчя, домігшись незаконного обрання єпископом Константинополя й почавши сіяти у Церкві чвари та скандали. Свт. Григорій, лагідний та стриманий, був готовий залишити свою кафедру, не бажаючи від повідати самозванцю запеклістю та ненавистю. Але народ, стихійно повставши проти Максима, благав пастиря не лишати його в лапах вовків, що накинулися на Христове стадо. Вони казали: «Якщо ти нас покинеш, отець, знай, що забереш із собою і Святу Трійцю».

Нарешті святителя вмовили, і він звернувся по допомогу до імператора Феодосія, який перебував тоді у своїй резиденції у Фессалоніках. Той вигнав самозванця і невдовзі з тріумфом повернувся до столиці після перемоги над варварами 24 листопада 380 р. Наступного ж дня імператор звелів повідбирати в аріан захоплені ними храми та призначив обрання свт. Григорія єпископом столиці імперії. Останній, досі мріючи лише про спокій та усамітнення, спробував було відмовитися, але мусив підкоритися га рячим наполяганням народу. Однак, оскільки він уже був єпископом іншого міста, його перехід на Константинопольску кафедру мав бути затверджений собором. Наступного, 381-го, року Феодосій зібрав Другий Вселенський Собор, що одностайно визнав обрання Григорія та засудив єресь пневматомахів (македоніан). На цьому Соборі було остаточно подолано аріанство в усіх його різновидах.

Утім, радість, принесена цією перемогою, невдовзі була захмарена смертю знаменитого Антіохійського єпископа Мелетія [25 лют.], що головував на Соборі. Григорія запросили очолювати наступні за сідання, на яких вирішувалося питання про голову Антіохійської кафедри, впродовж багатьох років роз діленої розколом поміж православними – прибічни ками Мелетія та прибічниками Павліна. Упевнений, що єпископа, який залишився в живих, визнають усі, Григорій підтримав Павліна, але несподівано стикнувся із запеклим протистоянням опозиції та інтригами між східними єпископами. Вони навіть підіслали молодого єретика, щоб той убив святителя. Проте тієї миті, коли злочинець хотів накинутись на Григорія, його раптом щось спинило, і він упав у сльозах до ніг святого, сповідаючись у своєму задумі. Григорій підняв його із землі, ласкаво обійняв і закликав, зрікшись єресі, присвятити себе Богові. Інші єпископи, прибічники Павліна, закидали святителю, буцімто він був переведений з однієї кафедри на іншу всупереч церковним канонам. Григорій був виснажений цими таємними підступами, а його серце розривало видовище розділень у Церкві Христовій. Чужий усякому марнославству та пошукам влади, він проголосив у зібранні, що його найбільше бажання посприяти миру, якщо його перебування на Константинопольській кафедрі спричиняє чвари, то хай його кинуть у море, неначе Іону, щоб утихомирити цю бурю, аби лише православна віра залишалася непорушною. З цими словами він покинув Собор, а згодом пішов благати імператора, щоб той дозволив йому піти, а сам, своєю владою, відновив єдність і злагоду в Церкві. 

В останній і найбільш зворушливій зі своїх промов він прощається з церквою Анастасії – своєю славою та своїм вінцем, із собором св. Софії та іншими храмами столиці, в якій він відновив праву віру й добрі звичаї, вготовляючи їй тисячолітню славу. Він вітає свій клір, монахів, дів, убогих і навіть єретиків, яких він привів до істинної віри, потому прощається зі Сходом та Заходом, між якими відтепер запанував мир, із Ангелами-Хранителями своєї Церкви та з усією своєю паствою, яку він доручає Пресвятій Трійці.

Після цього святитель залишив Константинополь, передавши кафедру свт. Нектарію [24 жовт.]. Він повернувся на деякий час у Назіанз, щоб підшукати на це місце номінального єпископа. Коли таким був обраний його двоюрідний брат Євлавій (383), Григорій остаточно віддалився у сімейний маєток в Аріанз. Там, виснажений хворобою та численними обов’язками, яких він ніколи не бажав, святий нарешті зміг провести кілька останніх років у безмовності та в усамітненні. Але, як відданий вартовий, він все ж не перестав пильнувати за чистотою віри. Святитель продовжував писати догматичні послання, в яких спростовував нові єресі, закликав Нектарія та інших православних єпископів до більшої справедливості, надавав духовним чадам мудрі поради щодо духовного вдосконалення, а також писав дивовижні поеми давньогрецькою мовою. Так, зі скрушеним, смиренним серцем та умом, постійно зосередженим на спогляданні неосяжних таїн Святої Трійці, цей вірний слуга Божий, якому мимоволі довелося стати борцем, 390 р. віддав Господу свою душу.

Молитвами святих Твоїх

Господи Ісусе Христе

помилуй нас!

Амінь

Джерело “Житія святих укладені на Святій Горі Афон. Синаксар. Т.2. Лютий”

Видання здійснена за підтримки Фонду пам`яті Блаженнішого Митрополита Володимира

Переглянути коментар (1)

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

© 2015-2021 Всі права захищені. Політика конфіденційності файлів та Cookie

Developed by Novik.fun

Прокрутіть до початку