Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Два недільних дні відділяють нас від святкування Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. У церковній традиції ці дні носять назву неділі святих праотців, яку відзначаємо нині, та неділі святих отців, яка буде за тиждень. Обидва вони присвячені як спогаду загалом про старозавітних праведників, які з покоління в покоління звершували своє життя у вірі та надії на виконання Божих обітниць про прихід Спасителя світу, так і безпосередньо спогаду про родичів Господа Ісуса Христа по плоті – від праотця Адама і до Обручника Діви Марії праведного Йосифа. Цим богослужбовим вшануванням підкреслюється тривала історія приготування людства до пришестя у світ Месії і Спасителя, а також зв’язок по плоті Сина Божого з родом людським.
Цього недільного дня ми чуємо читання притчі про велику вечерю, на яку було запрошено завчасно гостей. Але коли настав час вечері, запрошені гості стали один по одному відмовлятися, виправдовуючи себе життєвими обставинами та потребами: той купив поле і має оглянути його, інший купив волів та йде випробувати їх, третій святкує, одружившись. Отже ті, хто був запрошений, не схотіли прийти, і щоби вечеря не залишилася без гостей, господар наказав слузі вийти до міста і кликати на неї людей убогих і потребуючих, калік, сліпих і кривих. І коли було зібрано тих, кого знайшли, а місце ще залишалося, господар наказав покликати на роздоріжжях всіх, кого зустрінуть, щоби приготована вечеря не пропала надаремно. Підсумовується ж притча словами господаря: «Кажу вам, що ніхто з тих запрошених не покуштує моєї вечері, бо багато званих, та мало обраних» (Лк. 14:24).
Як і всяка притча Спасителя, ця, яку ми нині чуємо з Писання, має багато значень, перше з яких – історичне і пророче, бо саме у зв’язку із цим значенням вона і подається нам саме у передріздвяний час для настанови.
Відтак велика вечеря, на яку кличе господар гостей – це сповнення обітниць Божих про прихід у світ Месії, Спасителя. Як ми знаємо зі священної історії Старого Завіту перша така обітниця була дана Богом ще прабатькам Адаму і Єві, які згрішили, а тому не могли залишитися в раю. І хоча вони були вигнані з раю, Бог не залишив їх без надії, сповістивши, що Той, Хто має народитися, зітре главу змія, тобто переможе владу гріха. Відтоді Бог через праведників з роду в рід поновлював ці обітниці, стверджуючи в нових поколіннях роду людського, що не навічно люди будуть в полоні зла, але прийде час і явиться Спаситель світу. Також Господь через пророків сповістив ознаки і обставини сповнення цієї обіцянки. І хоча більшість людства відпала від істинного богопізнання та блукала в темряві язичництва, ці пророцтва та сповіщення не зникли і не були зовсім забуті, зберігаючись серед народу Ізраїля.
Але коли прийшов час і пророцтва сповнились, коли прийшов обіцяний Месія і став кликати тих, кому віддавна було сповіщено волю Божу – то не схотіли ані почути цей заклик, ані виконати свого обов’язку. Ті, хто від початку був господарем запрошений на вечерю – відкинули це запрошення, поставивши свої тимчасові особисті потреби вище за обов’язок.
Тут звернімо увагу на образ, який Господь бере для того, щоби означити Своє Царство – це образ великої вечері, через який розкривається інша грань і глибина сенсів притчі. Адже не до важкої праці чи боротьби, не до надбання чогось, за що треба буде заплатити ціну, кличе господар, але до дружньої вечері. Все вже приготовлене, все зроблене, щоби порадувати запрошених, щоби втішити гостей, від яких потрібно лише одне – відкласти власні справи та прийти.
Отак і прихід у світ Месії, Спасителя, Який кличе всіх, хто слухає Його, увійти в Царство Боже – не заслуга людей, не винагорода їм за працю, але вияв безкінечного милосердя Отця Небесного. Завчасно, з роду в рід, від покоління до покоління через праведників та пророків Бог сповіщав, що прийде цей час. Але коли сталося це, то як знаємо, покликані не прийняли запрошення і зневажили своє покликання.
І тоді господар наказує слузі кликати на свято найбільш потребуючих – убогих і хворих. В цьому образі бачимо народи язичницькі, які втратили пізнання істинного Бога і блукали в темряві омани диявольської. Але Господь не залишив їх безпорадними, пославши до них Своїх апостолів, щоби покликати до Царства Божого, яке наблизилося.
І хоча від часів проповіді апостольської та до наших днів минуло багато століть – можливість увійти на вечерю Господню не була обмежена, бо ще не наповнилося число тих, хто має насолодитися нею. Тому й донині через проповідь слуг Своїх, через заклики на роздоріжжях світу цього, Бог кличе всіх прийти і розділити з Ним радість. Відтак історія з минулого входить у сьогодення і притча, яку ми чуємо, водночас і сповнилася в давнину, і продовжує сповнюватися.
Бо ті, до кого прийшов Месія, не прийняли Його, а хто почув Його і увірував в Нього – той доповнив число обраних замість тих, що зганьбили своє покликання. А повеління господаря слугам своїм скликати на роздоріжжях усіх, кого лише зустрінуть, щоби йшли вони на приготовану вечерю – триває, і буде тривати, доки не сповниться час історії.
Через Священне Писання і проповідь Церкви лунає цей заклик до всіх, і ніякими зовнішніми ознаками чи попередніми умовами не накладається обмеження на тих, хто може долучитися до вечері Господньої. Бо як увійти до господаря міг усякий, хто почув запрошення слуг і прийняв його, прийшовши до гостинного дому, так і до Царства Божого не обмежений вхід ані статтю, ані приналежністю до якогось народу, ані суспільним станом чи наявністю багатства, ані іншою якоюсь зовнішньою ознакою – Христос кличе прийти до Нього всіх.
Але як гостей не ведуть силою на святкову вечерю, так і до Царства Божого ніхто не входить з примусу – лише з доброї волі своєї. І як покликані мали вибір: чи залишитися при справах своїх, оглядати поля, випробовувати волів або ще чимось іншим перейматися, чи відклавши життєві піклування прийти на приготовану для них вечерю – так і кожен з нас має цей вибір.
Не від нас залежало наближення Царства Божого, приготування вечері Господньої, бо Сам Отець Небесний з любові до нас благоволив вчинити це. Але від нас залежить – чи не зганьбимо ми свого покликання, чи не відкинемо запрошення, чи не поцінуємо більше тимчасове і скороминуче. Бо покликаних багато – але обраними стають лише ті, хто почув покликання, пішов за ним, не зганьбив його.
Адже притча є для нас не лише алегорією історії, але й особистим застереженням, що звучить у слові господаря про тих, хто не побажав прийти на заклик: «Ніхто з тих запрошених не покуштує моєї вечері». Час земного життя промине, і як воно завершиться, то вже ніщо з турбот світу цього, його багатства й насолод, не матиме для нас значення. Але якщо ми зараз не прислухаємося до голосу, що кличе нас прийти до Бога і прийняти дар, приготовлений для нас, то потім, коли усвідомимо, що ми втратили, яку можливість змарнували, чий заклик відкинули, – буде пізно.
Тож дорогі брати і сестри, наближаючись до святкування Різдва Христового і розмірковуючи над почутою притчею про запрошених на вечерю, яка спеціально подається нам у ці дні для того, щоби застерегти і настановити нас, маємо усвідомити ту подію, яку будемо урочисто відзначати, як заклик, звернений до наших сердець. Бо Спаситель народився не для Себе, але для нас і заради нашого спасіння – як і господар не для себе приготував вечерю, але заради гостей, яких кличе до дому свого розділити з ним трапезу й радість спілкування. І якщо хтось із людей світу цього ще не чув покликання до Дому Небесного Отця, то ми, християни, чули це покликання. Воно сповіщене нам з Євангелія, воно проповідується нам Церквою. І нас, покликаних, є багато, але від того, як кожен особисто відповість на це покликання, залежить головне – чи будемо ми серед обраних, які не зганьбили покликання свого.
Амінь.
Джерело Пресслужба ПЦУ
