Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Сьогодні для роздумів та настанови Церква подає нам апостольське повчання з 12-го розділу Послання до Римлян. В цьому розділі, частину якого ми нині почули, вміщено важливу думку про багатогранність та багатоманітність дарів і видів служіння у єдиному тілі Церкви.
Апостол Павло застерігає християн від спокуси розділень між собою через різноманітність покликань, видів служіння та дарів Духа Святого, які вони мають. «За даною мені благодаттю, кожному з вас кажу: не думайте про себе більше, ніж треба думати; але думайте скромно, в міру віри, яку Бог приділив кожному. Бо, як в одному тілі маємо багато членів, але не всі члени виконують однакові дії, так багато нас становимо одне тіло у Христi, а окремо один одному є члени» (Рим. 12:3-5).
Образ Церкви Христової як тіла є одним з центральних у Павлових настановах. Він дає можливість через наш особистий досвід наблизитися до розуміння таїнства буття Церкви як боголюдської спільноти покликаних до святості й вічного життя. Всяка людина має одну голову і одне тіло, яке складається з багатьох частин, з численних органів, кожен з яких має певне призначення і виконує належну йому функцію. Є ті, яким більше приділяється уваги і є мало відомі, більші й менші. Однак немає в тілі людини нічого зовсім непотрібного, зайвого. Так само немає нічого, що існувало би саме собою, без зв’язку з цілістю тіла.
Так і спільнота християн. Кожна віруюча людина є особистістю зі своїм унікальним покликанням від Господа, з власним виявом віри, зі своїм досвідом духовного зростання. Однак ця унікальність та індивідуальність є справді живими не самі собою, а лише в цілості тіла Церкви – так само, як частини тіла людини, хоча і мають окремо визначені завдання, все ж існують не нарізно, а тільки разом, як єдине тіло. У ноги і ока, у серця і волосся, у шкіри й кісток – різні призначення, різний вигляд, різний спосіб діяння. Однак лише разом вони складають тіло, а окремо одне від одного – будуть мертвими.
Так і ми, християни – маємо від Бога в тілі Церкви різні покликання та служіння, Господь за Своїм промислом подає нам різні дари для кращого досягнення нами спасіння та в міру того, що ми можемо осягнути. Однак різноманітність дарів та служінь не може і не повинна для нас мати наслідком розділення між собою чи бажання виокремити щось одне на шкоду іншому. Бо всі вони мають правдиве значення не самі собою, але лише коли з’єднані з Главою тіла – зі Спасителем, Господом нашим Ісусом Христом.
Отже, думка Писання полягає в тому, щоби ані різноманітність не шкодила єдності, не приводила до розділення, ані єдність не сприймалася лише як зовнішня однаковість чи підпорядкування, але найперше – як єдність у взаємній любові та служінні одне одному.
Цим духом любові та взаємної підтримки між християнами пронизані і слова настанов апостольських. Святий Павло підкреслює, що всякий дар і всяке служіння в Церкві мають значення не самі в собі, але в тому, як вони допомагають іншим. Пророк звіщає істину Божу, вчитель – навчає, керівник – спрямовує, спонукає і застерігає не сам собою і не для себе, а заради блага інших.
В тілі нашому хіба серце не є одним з найважливіших органів? Але коли забрати його з тіла, коли воно не зможе виконувати своє завдання, не працюватиме для підтримання току крові – то і значення його втратиться. Тому яким би не було покликання і служіння в спільноті Церкви кожного з нас окремо – правдиве значення такого служіння, значення з точки зору вічності, та винагорода за нього, яку дає Бог, є лише в єдності всього тіла Церкви.
Не за те, ким ми є, дає Господь нагороду, а за те, як ми від свого дару, від свого покликання служимо іншим. Бо те, ким ми є, в основі своїй залежить не від нас самих, а від Бога, Який дав нам певні дари, Який покликав до того чи іншого служіння. Від нас же залежить, як ми вживаємо дар Божий, як спрямовуємо те, що отримали від Господа – чи марнуємо, як блудний син марнував спадок батьківський, чи закопуємо в землю таланти, як лукавий раб закопав срібло свого господаря замість того, щоби примножити його. Чи навпаки – плекаємо отримане нами та примножуємо його на благо.
Сам апостол Павло каже: «Благодаттю Божою я є те, що є; […] потрудився я більше за них усіх: тільки не я, а благодать Божа, яка зі мною» (1 Кор. 15:10). Тож ким ми є в Церкві – це плід благодаті, але як ми використовуємо те, що дане нам – це плід нашої власної праці.
Тому всякому, кого Господь покликав до більшого служіння, потрібно не пишатися цим, не звеличуватися над іншими, але твердо пам’ятати про більшу відповідальність перед Богом. Про це сказав і Сам Спаситель: «Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й спитають» (Лк. 12:48).
Сьогодні ми чуємо з євангельського читання про чудо зцілення паралізованої людини, якій Господь прощає гріхи та через це відновлює її тілесні сили. Це чудо у зв’язку з нинішніми роздумами над словами апостола Павла повинне нагадати нам, що наявність дарів та служіння в Церкві ще не є гарантією спасіння – так само, як наявність ніг та рук сама собою не запевняє у їхній працездатності.
Параліч за своєю природою є хвороба, причиною якої є втрата належного зв’язку між мозком, що дає наказ, і частиною тіла, яка має його виконати. І це нагадує нам, що втрачаючи через гріх зв’язок з Христом ми самі стаємо розслабленими, паралізованими, подібними до тіла, яке хоча і продовжує існувати, але не здатне рухатися та приносити його господарю очікуваної користі.
Тому нам життєво необхідно дбати не тільки і не стільки про те, яке саме служіння чи положення ми маємо серед інших людей, скільки про те, щоби завжди зберігати живий зв’язок з Главою Церкви – нашим Спасителем, щоби не давати гріху сили відділити нас від Христа і від тіла церковного, від наших братів і сестер у вірі.
Прикладом такого жертовного і смиренного служіння для нас, серед інших святих, є рівноапостольна княгиня Київська Ольга, пам’ять якої нині прославляється. Бувши правителькою нашої давньої держави вона не собі служила і догоджала, але дбала про довірений їй народ. Бувши обдарована мудрістю більше за інших, вона спрямувала цей дар на пізнання істини, завдяки чому зрозуміла нікчемність ідолопоклонства та спасительність християнської віри.
Пізнавши істину, вона на її засадах стала будувати довірену їй державу і в міру можливого поширювала правдиву віру, ставши, як кажуть слова святкового богослужіння на її честь, подібною до вранішньої зірки, що випереджає схід сонця. Завдяки її праці, особистому прикладу мудрості та благочестя стала можливою подія, яку ми будемо вшановувати наступного тижня – Хрещення України-Руси за правління її онука, князя Володимира Великого, утвердження нашої Київської держави як християнської, долучення її до європейської родини християнських народів.
Хоча понад тисячоліття відділяє нас від часу земного життя святої Ольги, але й нині ми користуємося з добрих плодів її праці та служіння. І віримо, що в час нинішньої навали чужинців вона, як і тоді, служить рідному народу, серед сонму українських святих молячись Богу за перемогу правди, за звільнення всіх куточків нашої Батьківщини від неволі ворожої.
Тому в день її прославлення ми з особливим почуттям звертаємося до княгині нашої, до матері української державності та до святої нашої заступниці: рівноапостольна Ольго, моли Бога за Київ – столицю твою, за Україну-Русь, державу твою, і за народ наш, який нині тяжко страждає, щоби визволитися нам від нашестя чужинців і за заповіддю Господньою в мирі та любові будувати дім свій! Амінь.
