Зараз читаєте
Проповідь Митрополита ЕПІФАНІЯ в четверту неділю після П’ятидесятниці 2022 Р.Б.

Проповідь Митрополита ЕПІФАНІЯ в четверту неділю після П’ятидесятниці 2022 Р.Б.

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні для настанови нам подається читання про віру сотника, завдяки якій звершується чудо зцілення його хворого слуги. Сотник цей був римлянин, отже він не належав до народу Ізраїля. Але з Євангелія від Луки ми знаємо, що юдейські старійшини описували його Спасителю, як побожного, приязно налаштованого до їхнього народу і віри. Він навіть допоміг збудувати місцеву синагогу. І тому за нього просили юдеї, щоби Христос був уважний до його потреби.

Але прохання самого сотника було не за себе, а за важко хворого слугу. Почувши, очевидно, що неподалік є Людина Божа, Чудотворець і Пророк, Який зцілив багатьох хворих – сотник просить через старійшин юдейських зцілити слугу від недуги.

Нам, людям XXI століття, мабуть, важко повною мірою усвідомити контекст події. А він є важливий для того, щоби мати більшу духовну користь для нас самих, коли читаємо і чуємо про чудо зцілення.

Як вже було сказано, сотник був римлянином, а отже – язичником. Більше того, він був представником завойовників, представником держави, яка полонила юдеїв. Тобто і з релігійної, і з національно-суспільної точки зору він був чужинцем. Однак в особі сотника ми бачимо вияв глибоких духовних почуттів, які закладені Творцем в саму природу людини і які кожен здатен плекати в собі, коли бажає і прагне цього.

До цього справді здатна кожна людина, незалежно від наявних чи відсутніх знань про писаний Божий закон. Бо Господь, турбуючись про можливість для всіх досягнути вічного блаженного життя, дав людині, як Своєму Творінню, такі засоби, які досяжні всякому.

Першими з цих засобів є усвідомлення іншого, вічного, вищого за земне, буття, а також любов до ближніх і совість.

Немає людини, яка не була би здатна усвідомити, що окрім тимчасового сьогодення, окрім задоволення матеріальних потреб, є життєві речі вищого порядку, пов’язані з духовною складовою нашої природи. Так чи інакше це усвідомлюють всі, навіть ті, хто не вірять в Бога.

Також і любов до ближніх є природною для людини. Є природним бажати іншим добра, виявляти до них турботу й піклування. Спаситель каже, що і грішники люблять грішників, тобто навіть гріх не здатен в людині остаточно зруйнувати природне спонукання виявляти любов до інших, хоча це спонукання і спотворюється та обмежується.

Ще одним засобом, через який Господь спонукає всіх людей до добра, є совість. Вона є голосом Божим в нашій душі.

Не лише писаний Божий закон, не лише заповіді, відкриті у Священному Писанні, дають нам пізнання волі Божої. Господь премудро попіклувався про кожну людину, зокрема і про неписьменних, і про тих, хто живе в таких диких та віддалених місцях, що до них навіть і тепер не прийшло ще слово проповіді Євангелія. Для всіх і кожного Бог дав совість, як природну якість душі, яку справедливо називають голосом Божим в нас самих.

Коли ми чинимо зло, то цей голос звинувачує нас, а коли чинимо добро – схвалює і заохочує. Так про це каже і апостол Павло в Посланні до Римлян: «Язичники, що не мають закону, з природи законне чинять, вони, не маючи закону, самі собі закон: вони показують, що справа закону написана у них в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну» (Рим. 2:14-15). Тож, коли слухаємо голос совісті – це на благо нам, а коли заглушаємо і відкидаємо її, то чинимо противне Божій волі.

Знаючи все це ми краще можемо усвідомити ті уроки, які подає нам почуте сьогодні слово з Євангелія.

Один з них полягає в тому, що дія Божого закону не обмежується лише тими, хто знає Писання, хто належить до зібрання вірних, тобто до Церкви. Господь, як люблячий Небесний Отець, поширює здатність пізнання про Нього і про Його волю, яку слід виконувати, серед всіх людей. Бог заклав можливість цього пізнання в саму нашу природу.

Тому і сотник, хоча був римлянином, виявив таку силу віри, про яку Спаситель сказав, що її не побачив навіть серед синів Ізраїля. Прислухаючись до голосу совісті та до природного спонукання любити ближніх, сотник відчуває потребу попіклуватися про свого хворого слугу. Він також відчуває, що Чудотворець і Пророк, про Якого він почув очевидно від юдеїв – є справді Людина Божа, є Той, Хто наділений силою і владою не лише особисто дати лікування, як лікують і вчені лікарі через різні засоби, але хто може зцілити навіть одним словом.

Гріх, зло, ненависть, жорстокість – протиприродні для людини. Коли вона не віддається всьому цьому – то сама її природа спонукає людину до вчинків добрих, наближає її до пізнання істини. Тому і вчить апостол Петро: «Істинно пізнаю, що Бог не дивиться на особу, але в усякому народі той, хто боїться Його і робить по правді, угодний Йому» (Діян. 10:34-35).

Отже, здатність творити добро, здатність до віри не обмежується лише тими, хто знає Писання, хто належить до Церкви Христової. Римський сотник не належав до старозавітної Церкви, але, маючи відкрите серце, він прагнув діяти за правдою Божою, втілюючи спонукання своєї совісті у конкретні добрі справи.

Цей приклад спонукає і нас самих підтримувати спілкування та працювати спільно для поширення добра не лише з тими, хто сповідує православну християнську віру, але і з усіма іншими християнами, з усіма, хто вірить в Бога, і з усіма людьми доброї волі. Як Господь не обмежив Свої благодіяння лише тими, хто знав Його заповіді та належав до зібрання Його вірних, але поширював їх і на іновірців, так і ми повинні бути доброзичливими і благодійними не лише до однодумних з нами, але до всіх.

Дивитися також

Звернімо увагу і ще на один аспект того, про що сьогодні чуємо з Писання. Сотник просить не про свої потреби, але про свого слугу. В цей же час юдеї, яким сотник виявив благодіяння та до яких ставився з пошаною, також просять не про себе, але про римлянина-язичника. Ці звернення є насправді тим самим, що і молитва: сотник просить старійшин юдейських помолитися за його прохання Христу, а сам просить Спасителя не про себе, а про зцілення слуги.

І Господь, коли виконує прохання сотника, показує цим самим, що йому угодними є щирі молитви навіть іновірців. Більше того – Спаситель хвалить глибоку віру сотника в те, що Він здатен зцілити слугу навіть одним словом.

Тож коли ми зараз просимо молитися за Україну, молитися про перемогу і мир, не лише наших одновірців, але і всіх – ми не суперечимо настанові Писання, але навпаки, діємо за тим прикладом, який бачимо в Євангелії.

Багато ще уроків ми можемо взяти з того, що нині почули у євангельському читанні, але коли ми, дорогі брати і сестри, засвоїмо хоча би декілька істин, то і це вже буде мати для нас велику духовну користь.

Перша істина є та, що прагнення добра, любов і благодійність є природними для людини. І коли гріх, зло, ненависть не перешкоджають, то в силу самої нашої природи ми будемо спонукані робити добрі діла.

Друга істина полягає в тому, що здатність вірити в Бога та пізнавати Його волю також закладена в саму нашу природу. Хто слухає голос совісті, ким рухає любов і бажання блага для інших – той йде шляхом, який веде до пізнання повноти істини і через це наближається до спасіння.

З цього походить ще одна істина: нам, як православним християнам, слід співпрацювати з усіма людьми доброї волі, а не лише з одновірцями. Так само і молитися нам слід не лише про себе самих чи тих, хто належить до однієї з нами Церкви, але за всіх, хто потребує Божої милості, бо така молитва – угодна Господу.

Бажаю всім нам, дорогі брати і сестри, через втілення цих істин у власному житті досягати зростання у вірі, щоби і нашу віру Господь похвалив так, як похвалив віру сотника.

Амінь.

Переглянути коментарі (0)

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

© 2015-2024 Всі права захищені. Політика конфіденційності файлів та Cookie

Прокрутіть до початку