Роман Журавель, головний сержант другої роти батальйону «Ахіллес», поєднує військову службу з духовним наставництвом, проводячи неформальні ритуали під час роздачі зброї рекрутам.
Як сержант Роман Журавель зумів поєднати військову службу з духовним служінням
Особливе солдатське таїнство – це момент отримання зброї. До цього в різних військових частинах ставляться по-різному. Доволі часто це просто робочий процес: черга – підпис – «Наступний!». Офіційна посвята у воїни, тобто присяга, буде потім, наприкінці курсу базового військового вишколу. А поки – рутина. Але так буває не завжди.
Коли автомати рекрутам роздає головний сержант другої роти батальйону ударних безпілотників «Ахіллес» 92-ї ОШБр Роман Журавель (позивний – Дяк), це схоже на неформальний, але ритуал. Спочатку офіційна частина: привітання та інструктаж. Потім неофіційна – чи то лекція, чи то проповідь про службу у підрозділі. Бійці, розмістившись зручніше, слухають командира – чоловіка середнього віку з добре поставленим професорським голосом.
«Запам’ятайте, – говорить головний сержант роти, – якщо у вас виникають будь-які труднощі по службі, чи у взаємовідносинах з побратимами, або сімейні проблеми, які часто обтяжують і так нелегку службу військового, в жодному разі не приховуйте цього. Наполегливо прошу з усіма проблемними питаннями звертатися до мене».
Після відповідей на запитання, головний сержант кожному тисне руку – прощається. Рекрути діляться враженнями: «Офігенний у нас командир, професіонал». Хтось додає: «На священика схожий…» – ця репліка недалека від істини.
Харків, восьма сорок ранку, невеличкий храм. Вірян поки що мало: служба починається о дев’ятій. На внутрішньому балконі (на хорах) ось-ось мають зібратися півчі. Але поки там стоїть один чоловік – у вишиванці. І співає назустріч ранішньому променю: «На колінах до Бога я молюся в тиші і Його я благаю, даруй мир на землі…» Це головний сержант Дяк. У підрозділі не всі знають, що «Дяк» – не просто позивний. Якщо спитати, чи в курсі хлопці про те, хто він у цивільному житті, скажуть, інженер. І це правда, за основною професією Роман Журавель – інженер-механік.
Він не нав’язує свою релігійність бійцям. Спитають про церкву – відповість, запросить на богослужіння. Часу на інтерв’ю у нього обмаль, тому спілкуємось дорогою. За межами батальйону у Дяка є дві важливі справи: церква і донорство крові.
«Донором я став давно, ще під час строкової служби, але системно цим займатися почав у 2014 році, коли на сході йшли активні бойові дії», – розповідає Роман Журавель.
Пан Роман веде машину впевнено, так само впевнено промовляє кожне слово, кілька разів підкреслює, що церковна служба не повинна заважати службі військовій.
«Коли прийшов у батальйон, прямо командиру сказав: «Для мене важливо хоча б раз на тиждень сходити до церкви». Командир відповів: «Жодних проблем».
Знайти на новому місці служби справжньому дяку справжню, в його розумінні, церкву вдалося не одразу.
«Це було в Костянтинівці. Я там бачив храми, заходив, але виявлялося, що це УПЦ – залишки московського патріархату. Тоді в інтернеті почав шукати найближчу Православну Церкву України – знайшов. Добре той день пам’ятаю – була заупокійна субота (9 березня, день поминання батьків. – прим. авт.). Я прийшов у Свято-Стрітенський храм – і одразу на хори, співати. Особливий момент для мене був, коли я пізніше в цьому храмі співав службу Божу з владикою Донецьким і Маріупольським Сергієм. Тоді в храмі було багато священників».
Час від часу Дяк нагадує командиру батальйону Юрію Федоренку (позивний Ахіллес), що підрозділу потрібен капелан. Такої посади у батальйоні поки немає, але розуміння проблеми, за словами головного сержанта роти, у командира є. Сам Дяк на цю роль не претендує.
«Капелан – це священик, а я не священик. Хочу, щоб ви зрозуміли: дяк – це звичайна людина, яка вірить у Бога, яка допомагає священику під час богослужіння, співає в церкві. От і все».
Але насправді, не все. Головний сержант згадує, як став дяком. Це дуже довга історія, що почалася ще до народження самого Романа Журавля. Його прадід «дякував». Його бабуся і мати були людьми, які вірили в Бога.
Бабуся мученицькі пронесла свої переконання крізь XX століття. Десять років провела в радянських таборах – за допомогу партизанам УПА в рівненських лісах. Мати пана Романа народилася в тих таборах.
«Моя бабуся, Царство Небесне, знала ціну життя. Завжди турбувалася, щоб у хаті була їжа, щоб було на городі і в полі все посаджено і впорядковано. Навіть працюючи у колгоспі, встигала тримати немале домашнє господарство».
Пан Роман продовжує: «У церкву ходив із бабцею з раннього дитинства. З восьми років я прислуговував священику під час служби – у стихарі, зі свічкою. Одного разу, в 10-річному віці, священик мене запитав: чи не хотів би я в майбутньому стати священиком? А я, довго не думаючи, відповів: «Отче, я не відчуваю, що я зможу стати справжнім добросовісним священиком». Для цього має бути якесь внутрішнє покликання, чи що. З того часу минуло більше як тридцять років, і я готовий повторити ті слова: «Щоб стати священиком, треба бути ідеальним, у повному розумінні цього слова, а я себе таким не відчуваю», – каже він і ненадовго замислюється.
«Як став дяком? Це вже у зрілому віці. У 2009 році, коли ми з дружиною чекали на первістка, у мене наче нізвідки виникла думка: народиться дитина – піду співати у церкву на хори. Дочка Анна-Марія народилася на Різдво. А на наступне після Різдва велике свято – на Марію, я пішов у храм і почав співати. Можна сказати, що це був прояв вдячності Господу Богу. З того часу я співаю у церковному хорі. А приблизно через 10 років, набравшись досвіду, я відчув, що спроможний самостійно співати в церкві як дяк».
Після народження первістка, подружжя львівських інженерів (дружина пана Романа інженер-зв’язківець) здійснило ще одну давню мрію – перебралися на його малу батьківщину – у село Тучапи (Львівська область). Оселилися в будинку, де народився і виріс Роман, й активно почали займатися господарством.
Це був щасливий період у житті родини – у 2012 році, вже в Тучапах, народилася друга донька – Вікторія. Взірцевого господаря з вищою освітою односельці обрали селищним головою. В цій ролі Роман Журавель пробув 4,5 роки – до 2015 року.
Далі Дяк довго розповідає, як він добув відношення на переведення, написав рапорт, який був відразу підписаний, і як його документи, пройшовши погодження в Києві у «сухопутці», розчинилися в структурі обласного ТЦК: «Десь у глибині душі мені було приємно, що мене не відпускають, що я потрібний військовослужбовець, але…»
У серпні 2023 року один з колишніх співслужбовців Дяка опинився в роті ударних безпілотних систем «Ахіллес» 92 ОШБр і написав про це пост у соцмережі. Дяк одразу відгукнувся: «Друже, хочу до вас». І довгий час жив тією надією.
«Вересень, жовтень, листопад… У якийсь момент почав втрачати свої сподівання і навіть заповнив заявку в полк «Азов». Але на початку 2024 року рота «Ахіллес» перетворилася на батальйон і на моє прохання відгукнулися…
