Собор Владичиці нашої Пресвятої Богородиці

У сьогоднішній день з подякою у серці молімося до Небесної Матері перед Її Образом:

«Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою.

Благословенна Ти в жонах, і благословен плід утроби Твоєї, бо Ти породила Спаса душ наших».

Після того, як вчора ми разом із ангелами, волхва­ми й пастухами поклонилися Богові, Який задля нашого спасіння воплотився і прийшов у цей світ Немовлям, належить вшанувати і Його Матір, Пречисту Діву Марію. Зображаючи її у різдвяному вертепі поруч із Дитям, Церква вшановує Її водночас як знаряддя, обране Богом і підготоване всіма поко­ліннями для звершення великої таїни Його Воплочення, і як нову Єву, першу і найвидатнішу Представницю оновленого людського роду.

Як людський розум може збагнути нечуване таїн­ство, яким Бог благоволив опинитися поміж людей? Єдинородний Син Божий, вічно народжуваний От­цем без розлучення чи Відділення від Його єства, за­чався у лоні Діви, не від хотіння чоловічого (Ін. 1:13), дією Святого Духа, і добровільно підкорився законам народження та зростання, надаючи їм нового смис­лу. Не змінюючи Своєї Божественної природи, не припиняючи перебувати у лоні Отця, Ісус прийняв людську природу і зробився сином Діви, зіткавши в Її пречистій утробі багряницю Свого тіла.

Отож два народження: одне – божественне і віч­не, друге – людське і підкорене часові. Але один Син, Слово Боже, Яке стало людиною. Від Діви народжу­ється єдина Особа, Боголюдина: без матері за Боже­ственним єством, і без батька за єством людським.

Христос так тісно з’єднав ці два начала, доти розділені нездоланною прірвою, що в Ньому властивості Боже­ственної та людської природ, аж ніяк не змішуючись, невимовним чином вступають у взаємодію (перихорезис). Подібно до того, як залізо, занурене у вогонь, набуває його жару і світла, водночас надаючи полум`ю своєї міцності, так і Божество добровільно приймає неміч плоті – і людство одягається у Божу славу.

Тож цілком справедливо вшановувати Пречисту Діву як істинну Богородицю . «Це ім`я підсумовує усю тайну Ікономії, – пише преп. Іоан Дамаскін, – бо якщо Мати – Богородиця, то Народжений від Неї – неодмінно Бог, але неодмінно й людина».  Немовля, Яке лежить у яслах, – не проста людина, поклика­на коли-небудь отримати божественну благодать у винагороду за свої чесноти, подібно до святих чи пророків. Воно — не просто Божий обранець чи богоносець. Ні. Воно воістину Слово Боже, Друга Іпо­стась Святої Трійці, Яка прийняла людську природу, щоб її обновити, відтворити та відновити у Собі об­раз Божий, пошкоджений та викривлений гріхами людства.

Рай духовний другого Адама, Храм Божества, Міст від землі на Небо, Ліствиця, якою Бог зійшов на землю і людина підвелася на Небо, Божа Матір стала чеснішою від Херувимів, Серафимів і всіх небесних сил. Вона стала «ширшою небес», бо носила в ут­робі Христа. Завдяки Пресвятій Богородиці, людина піднеслася вище від ангелів, і слава Божа осяяла люд­ську плоть.

Перед такою таїною людський ум, немов сп’яні­лий, з вірою та благоговінням схиляється у мовчанні, бо ж «якщо Бог забажає, перемагає Він єства чин».  Разом із Іосифом Безмовним, просвітленим див­ним світлом, що сяє у мороку печери, він споглядає Пречисту, Яка, умиротворена і світла, сидить поруч із Немовлям, Якого Вона сповила та поклала в ясла. На Її обличчі нема й сліду болю, якого зазнають усі жінки під час пологів: бо Невинній душею й тілом, Яка зачинала не в насолоді, не належало народжува­ти у стражданні. Діва у зачатті, Діва у народженні й Діва після народження Спасителя, Вона сповістила жінкам радість та звільнення від прокляття, накладе­ного на праматір Єву в день переступу (Бут. 3:16).

Отож, сьогодні людському роду відкрито новий спосіб буття: як Бог обрав дівоцтво, аби народитися тілесно у цей світ, так через дівоцтво Він воліє духов­но оселятися і зростати в душі кожного християнина, який усім своїм життям наслідує Божу Матір.

ПАМ’ЯТЬ ВТЕЧІ В ЄГИПЕТ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Після відходу волхвів ангел знову з’явився пра­ведному Іосифу і відкрив йому, що цар Ірод уже від­рядив солдатів у їхню землю, аби розшукати Дитя й умертвити Його. Божий вісник звелів Іосифові: Уста­вай, візьми Дитятко та Матір Його, і втікай до Єгип­ту (Мф. 2:ІЗ)5. Довго не роздумуючи, Іосиф зібрав їхні вбогі пожитки, посадив Діву Марію з Немовлям на віслюка, і Святе Сімейство вирушило вночі у довгу та виснажливу путь до Єгипту, де здавна знаходили притулок гнані юдеї.   

Звісно, як Богові Спасителю не були страшні ані Іродові солдати, ані жодна інша сила світу цього. Але взявши на Себе у Воплоченні наше людське єство в усій його немічності та слабкості, Він хотів до пори приховати від очей людських свою можновладну силу й утримувався від звершення чудес аж до початку Свого земного служіння – до дня Його Хрещення від Іоана. Ось образ смирення і самозречення: Той Хто створив небо і землю, Кому служать усі небес­ні воїнства, нині втікає від небезпеки, що загрожує Йому, захищений від усіх злигоднів шляху лише обій­мами Пресвятої Матері. Тим самим Господь показав, що Він став людиною істинно, а не уявно, як тверди­тимуть згодом декотрі єретики. Від самого початку Свого земного життя Христос не лише страждав від голоду, спраги, холоду, спеки, втоми та інших слабкостей нашого смертного єства, а й потерпав від ви­гнання й переслідування, аби дати Своїм майбутнім учням зразок, навчаючи їх з радістю зустрічати нега­разди, що трапляються на їхньому шляху.

Господь не випадково обирає для втечі Єгипет, символ пристрастей та гріха, землю фараона, що у старозавітній традиції означає диявола, батьківщину усілякого марновірства та ідолопоклонства. Цим самим Він сповнює пророцтво, яке проголошувало:

Із Єгипту покликав Я Сина Свого (Ос. 11:1), таємно вказуючи, що Він прийшов у цей світ, аби покласти край ідоловірству і привести людей до пізнання Істини.

 Згідно з переданням, на шляху Немовляти до Єгипту нерозумна природа впізнавала Того, Кого не змогли розгледіти люди, засліплені пристрастями, і вклонялася Богові під покровом людського образу. Оповідають, що Святе Сімейство супроводжували леви, які стали лагідними, немов ягнята, й пустували довкола них, граючись із віслюками та іншою худобою, що її вели із собою Іосиф та Діва Марія, виконуючи пророцтво: Вовк і ягня будуть пастися вкупі, і лев наче ягня, буде їсти солому (Іс. 65:25). Одного дня Богонемовля звелів пальмі нахилитися, аби Матір Божа могла зібрати її плоди. Коли ж, за словом Криє­те дерево розпрямилося знову, з-під йою коріння враз заструменіло джерело свіжої і прозорої води, аби втамувати їхню спрагу. Усе довкола них поверта­лося до стану земного Раю, наче у новому створінні.

Прибувши до Гермополя, у місто, зване Сатина, Ісус та Його батьки, за переказом, увійшли до ве­личезного язичницького храму, де було 365 ідолів: по одному на кожен день року. Коли туди увійшла Діва, тримаючи на Своїх руках Бога – Путь, Істину і Життя, – усі ідоли впали на землю й розбилися. Так здійснилося пророцтво Ісаї: Ось на хмарі легенькій несеться Господь і прибуде в Єгипет, і затремтять пе­ред лицем Його ідоли Єгипту, і серце Єгипту розтане посеред нього (Іс. 19:1).

Вони прожили в Єгипті певний час, до смерті Ірода, і коли небезпека минула, ангел Божий зно­ву з’явився Іосифу, наказавши йому повертатися до Палестини (Мф. 2:19). Святе Сімейство обминуло Віфлеєм, який був на небезпечно близькій відстані від Ієрусалима, де тепер керував жорстокий та під­ступний син Ірода Архелай. За велінням ангела, вони повернули до Галілеї, де оселилися у скромному мі­стечку Назарет, щоб збулося пророками сказане, що Він Назарянином буде званий (Мф. 2:23).

Пам’ять святого священномученика ЄВФИМІЯ САРДІЙСЬКОГО, сповідника

Святий Євфимій народився у VIII ст. в м. Узари біля кордону Лікаонії. Батьки відрядили його на нав­чання до Алсксандрії. По кількох роках юнак повер­нувся на батьківщину і прийняв чернечий постриг у місцевому монастирі. Новопострижений інок виріз­нявся винятковим смиренням, послухом та іншими чеснотами, тож невдовзі його висвятили на диякона, а згодом і на священика.

Слава про його вченість та чесноти настільки по­ширилася, що віруючі Сардійської Церкви запро­сили його заступити місце їхнього єпископа, який щойно помер. Попри своє небажання преподобний підкорився волі Божій і став, за образом Христа, доб­рим пастирем, сповненим турботи про спасіння сво­єї отари. Намагаючись бути всім радше слугою, аніж господином, він водночас навчав слову істини як можновладний (пор. Мф. 7:29) і особливо відзначався своїм піклуванням про нужденних.

787 року імператриця Ірина та її син Константин зібрали Сьомий святий і великий Вселенський Собор у Нікеї, аби засудити ворогів святих ікон [24-31 жовт.]. Св. Євфимій засідав разом з 367 отця­ми Собору і вразив присутніх своїм глибоким знан­ням церковної традиції. Під час четвертого засідання саме він проголосив офіційне визначення шанування святих ікон. Визначальна роль, яку святий відіграв на цьому Соборі, здобула йому прихильність і довіру імператора Константина VI (780 797), який зг0д0м неодноразово давав йому важливі офіційні доручення.

Під час правління Никифора І (802-811) Сардійський митрополит одного разу надав притулок дівчині, яка втікала від примусового шлюбу з висо­копоставленим сановником імператора, й огородив її непорушним захистом святим покровом черне­чого сану. Розлютований та несамовитий від гніву претендент вирішив звести наклеп на святого перед імператором і добився його зміщення з єпископської кафедри та вигнання на острів Пантеллерія.

Там Євфимій прожив декілька років, переносячи грубощі варварів, поки 814 р. його не запросили до Константинополя, де на Євфимія очікували нові ви­пробування. Імператор Лев V Вірменин (813-820) вчинив нове гоніння на святі ікони і запросив його, аби змусити приєднатися до своєї партії. Але коли ім­ператор отримав від святого рішучу відсіч і побачив, як той безстрашно відстоює істинну віру, цар відпра­вив його у заслання до міста Ассос.

Але святий Євфимій і це випробування сприйняв із радістю, з якою він звик переносити страждання за ім я Христове, на Котрого він покладав усю свою надію. По смерті Лева новий імператор Михаїл II (820-829) знову покликав його до Константинопо­ля разом зі св. Мефодієм [14 черв.], іншим видатним сповідником святих ікон. Без жодних побоювань перед загрозливою могутністю монарха, охопле­ний божественною ревністю, подібно до одного із древніх пророків, Євфимій вигукнув в обличчя імператору-іконоборцю: «Коли хтось не вшановує Гос­пода нашого Ісуса Христа, описаного за людською природою на іконі, анафема хай буде!». Розлютова­ний такою образою імператор одразу наказав заслати святителя на мис Акрит, що на східному узбережжі Чорного моря, де він три роки просидів у жахливих умовах тісної в’язниці.

Після звільнення сповідника знову викликали до Візантії, де він постав перед імператором Феофілом (829-842), останнім, але жахливим ворогом ікон. І тут Євфимій проявив таку ж непохитну рішучість і спокійно переніс чотириста ударів батогом. На пов­торному допиті він не менш суворо викривав нечестя імператора. За це його так жорстоко побили волови­ми жилами, що його тіло, вкрите ранами, набрякло, мов бурдюк. Закинутий, наче звір, у темну катівню, блаженний прожив ще вісім днів у жахливих страж­даннях і 26 грудня (8 січня) 831 р. віддав душу Богові як мужній боєць, що змагався до кінця.

Від дорогоцінних мощей св. Євфимія одразу поча­ли творитися численні чудеса та дивовижні зцілення. Протягом кількох століть мощі перебували у Кон­стантинополі. Під час захоплення столиці турками (1453) їх вивезли до Херсонеса (Крим), а потім таєм­но перенесли до Хілеї, що біля Халкідона. Коли 1922 року грецьке населення вигнали з Малої Азії, меш­канці Хілеї забрали із собою до Греції як найбільший скарб чесну главу святого і згодом збудували у Піреї церкву на його честь, де Євфимія ревно вшановують і досі.

Пам’ять преподобного отця нашого КОНСТАНТИНА, наверненого юдея

Святий Константин народився у IX ст. в Сінаді (Фрігія). Він походив з юдейської родини. Одного дня мати взяла його на базар. Там увагу 9-літнього хлопчика привернув християнський купець, який часто позіхав та, за звичаєм, щораз осіняв рот знаком хреста. Хлопчик став робити так само, анітрохи не розуміючи смисл хресного знамення. Утім, він пов­торював цей жест постійно, і мало-помалу звичка осіняти себе хрестом сповнювала його життя Хри­стовою благодаттю.

Хлопець з дедалі більшою ревністю та вірою наслідував й інші дії християн, які мешкали поруч. Згодом він почав чути в собі таємничий голос, який нашіптував йому смисл святих таїн християнства та розпалював у його серці гарячу любов до Господа, Якого Константин часто закликав на ім’я. Впокорю­ючи своє тіло суворою аскезою, він дійшов до того, що міг протягом кількох днів обходитися без їжі.

Коли померла його мати, йому з’явився святий му­ченик Трофим [2 жовт.], покровитель міста Сінада. Втішаючи юнака, святий сказав: «Дитя моє, не опла­куй свою матір, не будь рабом цього смертного єства, ти, що вже досягнув задатків благодаті!». Оскільки відтепер Константина вже не зв’язували узи сімейної любові, юнак сповнився рішучості йти шляхом, який йому вказав Бог, і таємно покинув рідне місто, аби уникнути шлюбу, що на нього очікував.

Він попрямував на гору Олімп у Віфінії, що у IX ст. була визначним осередком чернецтва. Шлях Константинові вказував стовп світла, який зупинився поблизу Нікеї, у Флувутійському монастирі, де дос­відчені у чесноті монахи практикували аскетичне життя. Вислухавши його історію, ігумен велів йому поцілувати хрест і присягнутися, аби переконатися в його щирості. Коли святий підвів голову, у нього на чолі був викарбуваний незгладимий знак хреста.

Його було охрещено Константином – іменем свя­того, який також прийшов до пізнання Істини завдя­ки славному явленню Чесного Хреста [3 черв.]. Коли преподобний виходив з купелі, його ступні залиши­ли глибокі сліди на мармуровій підлозі хрестильні. Відтоді, попри свій юний вік, Константин палко по­ривався у бій на арені чесноти. Невдовзі він перевер­шив у чеснотах і передусім у смиренні навіть більш загартованих в аскезі монахів. Де б він не зупинявся Для молитви, повітря одразу сповнювалося приємними пахощами, двері церкви самі відчинялися, щойно він підходив до них, а за чистоту серця він здобув дар бачити таємницю людських сердець. Діставши благословення продовжувати подвиги в усамітненні , св. Константин пішов на схили гори Олімп. Утім для обрання нового ігумена його повернули монастиря як утікача і суворо покарали.

Якось під час молитви Константанові з’явився святий Спиридон Триміфунтський [25 груд.] і на­казав йому здійснити прощу на острів Кіпр, батьків­щину святителя. Дорогою подвижник відвідав Міри Лікійські та Атталію, здобувши там велику користь для душі, і зрештою дістався до Кіпру. Тут йому з’явився св. мч. Паламон і звелів взяти чудотворну реліквію – його руку – та принести її у монастир Іакинфа, що поблизу Нікеї.

У провінції Віфінія св. Константин зустрів багато юдеїв. Пробувши там певний час, він намагався при­вести і їх до пізнання Христа. Але навернення кількох із них збудило ненависть його колишніх одновірців, які навіть спробували його вбити. Врятований чудес­ним втручанням Пресвятої Богородиці, він облишив ці місіонерські зусилля та вирушив в усамітнене місце на горі Олімп. Там святому довелося пережити такі випробування від бісів, що йому здавалося, наче він приніс туди із собою ціле пекло. Проте він не втрачав наснаги й невтомно відбивав атаки ворогів знаком Хреста. Константин зморював свою плоть суворими подвигами: одного разу він провів сорок днів без їжі, занурений по пояс у болото.

Провівши рік у таких подвигах, він облишив цю пустелю і перейшов у місцевість Атрої, де оселився у келії поблизу монастиря св. Андрія, куди він прихо­див на великі свята. Там на нього теж безперестанку нападали біси, але єдиним результатом цього було те, що святий здобував усе нові й нові трофеї перемо­ги і зрештою виборов собі вінець безстрастя. Відте­пер з’єднаний із Богом непохитною любов’ю, святий Константан залишався байдужим до спокус і вже не настільки потребував усамітнення для ведення неви­димої брані.

На певний час він приєднався до маленької грома­ди подвижників, які мешкали біля Валійської обителі, а потім знов оселився на самоті, в місці, куди його Привів вогняний стовп. Гам увесь його прожиток становила скибочка хліба й трохи води. Попри своє бажання до усамітнення, він приймав відвідувачів та щедро і з великою турботою ділився з ними спасен­ними порадами. Змушений поступово прийняти кіль­кох учнів, він опікувався своєю маленькою громадою, докладаючись в усьому на божественне Провидіння. Бог часто виявляв через нього Своє благовоління численними дивами, що відбувалися у повсякденному житті громади.

У своєму усамітненні чоловік Божий інколи от­римував одкровення, що комусь загрожує небезпека впасти у тяжкий гріх. Тоді він, не вагаючись, вирушав у путь і долав пішки великі відстані, аби врятувати брата від вічної смерті. Так, 884 року він прийшов у Константинополь, аби заспокоїти збентежених вчин­ками імператора Василія Македонського (862-886). Правитель мав слабкість дослухатися до наклепів. Тож прийняв він і наклеп на свого улюбленого сина Лева, звелів ув’язнити його та загрожував смертю. Народ же прагнув бачити Лева спадкоємцем, тож по­ведінка імператора спричинила обурення. Св. Кон­стантан передвістив спокуту імператора та його близьку смерть. До кінця своїх днів св. Константан не переставав дивувати своє оточення чудесами та пророцтвами. Передбачивши свою смерть за вісім років, він спочив у мирі з Богом на свято Різдва, сказавши своїм учням: «Ось Господь запрошує мене увійти в радість свята Його». Під час кончини преподобного його келія сповнилася чудовими пахощами.

Згодом від його святих мощей точилося миро, що мало властивість зцілювати численні хвороби.

Пам’ять преподобного отця нашого
ЄВАРЕСТА, константинопольського
монаха, який спочив у мирі

Святий Єварест, у миру Сергій, народився у Галатії у день Пасхи 819 р. Коли йому сповнилося 23 роки, батько взяв його до Константинополя і там доручив далекому родичу Феоктистові Врієннію, який мав високу посаду при дворі, сподіваючись таким чином забезпечити синові кар’єру державного службовця. Невдовзі Феоктист оцінив здібності юнака і взяв його із собою у посольство до болгар, куди його від­рядила імператриця Феодора [24 лют.].

Під час подорожі, коли вони зупинилися у містеч­ку Проваті у Фракії, Єварестові потрапило до рук «Слово про Страшний Суд» преп. Єфрема Сиріна. Неусувна перспектива звіту за свої справи, що його кожен матиме представити Богові, розбудила в ньо­му давнє бажання чернечого життя, знайоме йому ще з першої юності. Таємно залишивши супутників,

він вирушив до святого подвижника скіфського по­ходження Іоана, який мешкав з одним учнем непо­далік, на горі Скопел. Через шість місяців, 843 року, духовний отець відправив Євареста у Константино­поль, спорядивши рекомендаційним листом до ігумена уславленого Студійського монастиря. Перша людина, на яку юнак натрапив біля брами обителі, був преп. Навкратій [і трав.], наступник преп. Феодора [24 лист.]. Навкратій за зовнішнім виглядом прихожого одразу осягнув його надзвичайне душев­не налаштування, прийняв Євареста до численного воїнства студійських ченців і без жодних узвичаєних випробувань зодягнув його в ангельський образ.

Новому монахові було доручено ведення госпо­дарства й служба у трапезі. Він служив братії, цілко­вито зрікаючись своєї волі, дивлячись на кожного як на Самого Христа. Безупинно розмірковуючи над Божим словом, Єварест так ревно боровся з бажан­нями плоті, що невдовзі перевершив інших. Вкупі з іншим мужнім подвижником, Єввіотом, вони прово­дили усі ночі в молитві, потай від інших братів, а на ранок першими приходили до церкви співати службу разом з усією спільнотою. Найбільшою насолодою Для обох подвижників було постійне славослов я Богові, а харчувалися вони самим лише ячмінним хлі­бом і маленькою кількістю овочевого соку.

За благословенням преп. Навкратія, двоє друзів усамітнилися на острові Пропонтида, аби продовжувати вправляння в безмовності (ісихії). Але невдовзі їх попросили повернутися до монастиря, аби решта братії не була позбавлена потужного сти­мулу до подвижництва, яким був для всіх їхній спосіб життя. Після смерті Навкратія 8 квітня (1 травня) 848 р. його наступник преп. Миколай [17 лют.] дору­чив Єварестові важливий послух помічника економа Студійської обителі.

Коли минуло десять літ, 858 року, під час хвилювань, що сколихнули Церкву внаслідок обрання на патрі­арший престол святителя Фотія [19 лют.], преп. Ми­колай з частиною монахів, серед яких був і Єварест, були змушені залишити Студіон. Аби уникнути пере­слідувань від імператора, вони розійшлися маленьки­ми групами, як то бувало за часів іконоборства. Після численних перипетій Єварест та його сподвижник Пафнутій знайшли пристановище у милостивого та монахолюбивого чоловіка на ім’я Самуїл. Вони пе­ребували в нього доти, поки тяжко хворий Миколай не покликав Євареста до свого одра в Ексамілій, що у Фракії, де опальний ігумен перебував у вигнанні.

Повернувшись у Константинополь зі своїм ігуме­ном, вони знову скористалися гостинністю Самуїла, який запропонував їм щойно придбаний ним маєток поблизу міста Кокоровії як тимчасову обитель для великої кількості студитів, що нарешті змогли зібра­тися тут разом.

866 року Миколай за наказом імператора був зму­шений повернутися у монастир із більшістю братії, а прибувши до столиці, був ув’язнений. Але за два роки, коли на престол зійшов Василій І (867-886), а на патріаршу кафедру повернувся святитель Ігнатій [5 лист.], Миколай був відновлений у званні ігумена. Він залишив Євареста із кількома ченцями у Кокоровії, але не забував регулярно відвідувати цю пустинь, дорогу його серцю. Саме там Миколая спостигла остання хвороба. Після його смерті обитель набу­ла повної самостійності, а ігуменом її став Єварест, найближчим помічником якого – його вірний другПафнутій.

Дбайливо облаштовуючи свій монастир та при­крашаючи його новими будівлями, Єварест водночас був цілком байдужим до усього мирського. Його єдиним бажанням було перебувати в усамітненні й прикрашати образ Божий, накреслений у його душі. Саме для цього Єварест оселився у крихітній келійці, де приборкував свою плоть важкими залізними кай­данами, аби перебувати тілом із розіп’ятим Христом. Він стояв перед Богом вдень і вночі, освячуючи небо піднесенням рук, а землю потоками сліз, що невпин­но текли з його очей. Не залишаючи нічого про за­пас, він роздавав бідним та роздарював нужденним усі надлишки спільноти.

Як променистий образ божественного світла, він приймав із радістю усіх грішників, які приходили до нього, примиряючи їх з Богом благодаттю своїх слів, солодких, наче мед.

Сяючи численними чудесами та різноманітними пророцтвами, він віддав свою душу Богові 897 року, У віці 78 років, при великому зібранні народу, що зійшовся попрощатися з ним, і народився для життя небесного у святу ніч Різдва Спасителя.

Пам’ять преподобного
НИКОДИМА ТИСМАНСЬКОГО

Св. Никодим є засновником ісихазму в румунській землі. Він народився близько 1320 року в м. Прилепі, що в Македонії. Його батько був греком з Касторії, а мати походила зі шляхетної сербської родини, пов’язаної із сербським князем Лазарем (1371-1389) та з волоською родиною Басарабів. Здобувши ґрунтовну освіту в церковних науках та слов’янській мові, Нико­дим направився на Святу Гору Афон та вступив до од­ного з монастирів, де подвизалися сербські монахи.

Після трьох років послуху він прийняв чернечий постриг з іменем Никодим і згодом був висвячений на диякона і на священика. З плином якогось часу він віддалився в усамітнення, аби примножити подвиги й плекати в безмовності внутрішню молитву. Подвиж­ник доблесно відбивав атаки бісів і здобув таким чи­ном благодать безпристрасності й дар прозорливості. До нього почали звідусіль приходити монахи, шукаю­чи у нього духовних порад. Згодом Никодима обрали ігуменом монастиря і коло нього зібралося багато мо­нахів, не лише сербів, а й греків, румунів та болгар, які знайшли тут щедре пасовище для своїх душ.

За якимсь часом святий пішов у Саїну, в районі Кладова, на південь від Дунаю разом із кількома учнями-сербами, аби проводити там життя у безмовності. Там преп. Никодим заснував церкву в ім’я Свя­тої Трійці. Близько 1362 року він оселився у долині р. Водиці в Олтенії (на північ від Дунаю). Зібравши самітників, які жили неподалік, преподобний засну­вав монастир із церквою в ім’я преп. Антонія Велико­го, за благословенням патріарха Філофея [24 жовт.] і митрополита Угро-Валахії Іакинфа та на пожертви воєводи Владислава Влаїку (1364-1377), який надав ш земельний маєток і щорічне утримання.

Преп. Никодим здобув такий духовний авторитет, Що 1375 р. його друг монах Ісая [3 вер.] запросив його взяти участь у місії афонських ісихастів, яких князь Лазар послав у Константинополь, аби зцілити розкол поміж Сербською Церквою та Константи­нопольським Патріархатом15. їхня місія увінчалась успіхом і накладену раніше анафему було знято. Піс­ля цього патріарх Філофей надав Никодимові титул архімандрита та подарував йому святі реліквії для його монастирів.

Прибувши в Сербію, Никодим повернувся до сво­єї спільноти у Водиці. Але за кілька місяців, напри­кінці 1375 року, угорці заволоділи місцевістю Банат, і преп. Никодиму з дюжиною учнів довелося шука­ти пристановища на гірському масиві Горж. Вони зупинилися у долині Тисмана. Мешкаючи в печері, преподобний заходився розбудовувати монастир з афонським статутом. За підтримки князів Раду І (1377-1383) та Дана І (1384-1386) преп. Никодим збудував у Тисмані монастир, що здобув, так само, як і Водиця, привілей автономії. Князь Лазар відвів йому низку угідь у Сербії.

Тисманський монастир одразу став духовним осередком, що поширював по всіх Балканах вчення та практику умної молитви. Тут також переписува­ли чимало богослужбових та богословських книг. Преп. Никодим підтримував листування з такими видатними церковними діячами свого часу, як Євфимій Тирновський [2 лют.] та Анфім Критопулос, митрополит Волоський. Преподобний також мав художнє обдарування і сам прикрашав фресками збу­довані ним церкви.

Дійшовши порогу старості, Никодим довірив керування своїми двома монастирями – у Водиці та Тисмані – одному з учнів, а сам усамітнився в печері. Там він проводив цілі тижні у пості та безперестанній молитві, повертаючись до монастиря лише по неділях, аби служити з братією Божественну Літургію та зцілювати своєю молитвою хворих, які приходили просити його заступництва. Декотрі з них одужува­ли тільки-но увійшовши в Тисманський монастир, ін­шим достатньо було торкнутися його мантії. Кажуть, він зцілив племінника угорського короля Сигізмунда.

Преподобний Никодим спочив у мирі з Богом 26 грудня (8 січня) 1406 року, благословивши перед смертю своїх учнів.

Монастир у Тисмані досі вшановують як колиску румунського чернецтва. Св. Никодиму також при­писують заснування деяких інших монастирів , які плекали традиції ісихазму. Наче фортеці молитви та віри, вони захищали православне населення румун­ської землі від католицького прозелітизму, що насу­вався з Угорщини.

Пам’ять святого новомученика
КОНСТАНТІЯ РУСЬКОГО

Св. Константій, імовірно, походив з України. 1730 року він був висвячений на священика і протягом певного часу служив у соборі Святої Софії в Києві. Давши чернечі обітниці у Печерській Лаврі, він був відряджений до Константинополя як священик ро­сійського посольства (1733). Співвітчизники і міс­цеві греки дивувалися з його великого пастирського таланту. Після проголошення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. посольство закрили, а його чле­ни повернулися додому. Але Константій не поїхав на батьківщину, а подався на Святу Гору Афон, де осе­лився у Великій Лаврі. По завершенні війни 1740 р. він повернувся до Константинополя, аби знову ста­ти до своїх обов’язків. Але внаслідок чвари з новим послом він був викликаний до султана і, за напучен­ням диявола, погодився зректися батьківської віри (1742).

За кілька днів Константій, наче протверезівши, раптом збагнув свою помилку. Він скинув турецькі шати, знову вдягнув вбрання ієромонаха і, повернув­шись на місце свого відступництва, сповідав Христа перед султаном та всім містом. Його одразу ж схопи­ли і обезголовили перед палацом.