Уперше я побачив Владику Мефодія, коли він приїхав на архієрейську візитацію до мого рідного села. Я – тоді ще юнак – прислуговував у храмі Святої Тройці. Послідування архієрейського богослужіння я тоді не знав, все було незвичним. Але головним враженням стала молитва архієрей.
Владика Мефодій щиро любив богослужіння, це був його світ, його життя. Молився він зосереджено, вкладаючи у слова, які вимовляв, серце і душу. Урочистий візантійський літургічний стиль, якого дехто сьогодні цурається (бо він нібито суперечить простоті Євангелія), владика Мефодій відчував і любив…
Ближче мені пощастило познайомитися з Владикою, коли я вступив до Тернопільської православної семінарії. Мене рекомендували Владиці на іподияконський послух, ми познайомилися ближче. Для мене це був великий виклик, бо я боявся цієї служби.
Мої страхи зникли, коли відбулася моя перша дуже проста розмова з Владикою. Він зміг добрати слова, які мене одночасно заспокоїли і надихнули. Але головне, чим вразила мене ця розмова, – це властиві владиці відкритість і людяність. Він не пишався своїм положенням, владою, а спілкувався з тобою як з особистістю, поєднуючи вимогливість з людяністю.
Час йшов, і мені пощастило краще пізнати владику, виконуючи біля нього той чи інший послух – від іподияконського до послуху особистого секретаря. Але щоденна співпраця не призвела до певного розчарування у владиці Мефодії. Йому не було властиве акторство, він не намагався здаватися кращим, ніж був насправді, скоріше навпаки – намагався сховатися за маскою «жорсткого керівника».
Щиро хотів би побажати всім мати таких духовних наставників. Як особистий секретар я мав велику відповідальність щодо організації офіційних зустрічей і супроводу Його Блаженства під час цих зустрічей, був відповідальним і за канцелярію.
Життя біля Предстоятеля було завжди радісним і цікавим, а також різноманітним, переповненим духовним багатством. Також мені бракує його оточення та друзів. Владика мав дар дружби, вірив у дружбу і вірив друзям. Це була Людина з великої літери.
Владика вмів знайти спільну мову з різними людьми, вмів підтримати, надихнути, розділити з іншими біль і радість. І все це було не випадковою мозаїкою якостей, а плодами християнської віри. Це проявлялося в тому, що він усе довіряв Богові: своє життя і служіння. Тому владика завжди старався бути спокійним, зі свого боку роблячи все, що від нього залежало, а решту залишаючи Богові.
Його віра ніколи не була публічним жестом, чимось декоративним, показним. Це було особисте, вистраждане, а тому й достеменне. Довіра до Бога породжувала й довіру до ближнього.
Владика з парадоксальною повагою ставився до кожного, не розділяючи ближніх на успішних і невдах, соціально затребуваних, впливових і простих людей. Та й сам вираз «проста людина» йому не подобався.
«Там до вас прийшов якийсь чоловік, ну… проста людина», – якось доповів я владиці. Й одразу ж почув у відповідь: «А ти вважаєш, що ми з тобою вже непрості?»
Інша риса, яка мене постійно дивувала у Владиці: він виділяв час, щоб терпеливо й уважно вислухати кожного. Владика ніколи не показував, що поспішає чи має якісь важливіші справи.
Він також жодної справи не залишав без своєї уваги і конкретного рішення. Митрополит був дуже відповідальним, серйозно підходив до свого життя і покликання. Він був дуже вимогливою людиною, багато вимагав від себе і від людей зі свого оточення. Ніколи себе не шкодував. І саме тому так рано від нас пішов…
Його смерть, стала відкритою раною на тілі Української Автокефальної Православного Церкви, кафедра Тернопільської Єпархії осиротіла і досі не оговталась від важкої втрати. Втім така людина – і велике надбання, адже я маю тверду віру, що в лиці спочилого Владики Мефодія ми отримали заступника та молитвеника за нашу святу Церкву і єпархію перед Престолом Господнім.
Час – дивна річ, Він летить, стирає, розлучає, з’єднує, поспішає, йде… Але тільки не зупиняється… Ні перед ким і ні перед чим. Цінуйте його! Кожну мить проживайте життя, адже воно не повториться.
Нехай Господь упокоїть Його Блаженство в Царстві Небесному!
