10 вересня за новим стилем православні віряни святкують знайдення мощей преподобного Іова Почаївського.
Отрок-чернець
Преподобний Іов народився у 1551 році на Галичині, поблизу міста Коломиї, на території сучасного села Угорники. Батьки його, побожні та христолюбиві люди, Іоанн та Агафія на прізвище Залізо при Хрещенні дали хлопчикові ім’я Іоанн, на честь Пророка й Предтечі Господнього Іоанна.
Майбутній святий з дитинства увібрав у себе дух батьківської побожності, щирості й любові до Бога. «Малий літами, але досконалий розумом», як пише його біограф Досифей, хлопчик вже тоді відрізнявся від звичайних дітей своїми високими духовними прагненнями. Ніколи слово й діло, знання та вчинки не йшли в нього всупереч, але завжди була між ними повна відповідність.
Досить рано отрок Іоанн став виявляти прагнення до чернечого життя. Йому не виповнилося і десяти років, як він залишив свій дім, і, ухилившись від очей улюблених батьків», таємно відійшов до найближчого Угорницького монастиря, де й попросив ігумена дозволити йому служити братії. Вже тоді прозорливий настоятель пробачив у ньому Божого обранця. Юний послушник, намагаючись догодити кожному з найменших монастирських трударів, заслужив до себе загальну любов іноків.
Ігумен, бачачи його добре налаштування, труди, глибоке смирення, прийняв його до числа ченців, і незабаром, на 12-му році життя, постриг його в чернецтво з ім’ям Іов.
Священство та ігуменство
У 30 років (у 1581 році) Іов прийняв сан священника, хоча довгий час через смирення своє відмовлявся від цього, а невдовзі був пострижений в схиму.
Слава про великі чесноти Угорницького подвижника незабаром поширилася по всій Галичині та Волині. Дійшла вона і до князя Костянтина Костянтиновича Острозького, який збирав на той час сили для зміцнення Церкви Православної. На прохання князя Острозького Іова з Угорницької обителі було переведено до Дубенської (м. Дубно на Волині), «задля свідчення, – як сказав князь, – образу чернечих подвигів братії цього монастиря». Незабаром після цього дубенські ченці обрали Іова ігуменом, і в цьому сані трудився він близько двадцяти років.
За сприяння князя дубенський ігумен відразу піднявся на захист Православ’я, яке притіснялося зі сторони католиків, – передусім словом, усним і письмовим. Особливе значення він надавав освіті, розповсюдженню книг серед православного народу. З цією метою він завів у своєму монастирі майстерних перекладачів і переписувачів, і навіть сам, за свідченням його біографа, «писанням таких книг вправлявся».
Через свої труди подвижник заслужив неабиякий авторитет, і його почали «стужати» честю та похвалами. І тоді у 1604 році, після двадцяти років ігуменства, преподобний таємно віддаляється на гору Почаївську, щоб, убезпечивши себе від мирських похвал, стати тут простим ченцем.
Однак Божий промисел судив інакше. Ледве преподобний Іов встиг облаштуватися на горі, як почаївські ченці, відчувши в ньому велику духовну силу, одностайно знову поставили його ігуменом і начальником братії.
На захисті віри
У ті роки, коли католики утискували повсюдно православних, потрібно було мати надзвичайну розсудливість і стійкість у Православ’ї не тільки для того, щоб керувати обителлю, але і для того, щоб зберегти свою віру. Однак преподобний Іов після двадцятирічного управління Дубенським монастирем мав уже достатній досвід і навик до цього. І ось досвідчений чернець ревно береться за це Богом послане служіння, покладаючи на себе і тяготи, пов’язані з матеріальним устроєм обителі.
Особливо складною була боротьба з Анджеєм Фірлеєм — небожем благодійниці монастиря Анни Гойської. За сповіданням Анджей був протестантом. Ще за життя Анни Фірлей з ненавистю ставився до Почаївського монастиря за ті жертви, які дарувала обителі Гойська.
Ставши власником спадщини, він задумав вижити ченців з Почаївської гори. У 1623 році Фірлей наслав на монастир своїх слуг, і вони, пограбувавши обитель, побили багатьох ченців та забрали чудотворний образ Божої Матері. Чверть сторіччя преподобному довелося вести судові процеси із захисту монастиря в судових установах Кременця та Луцька.
Одного разу, скликавши гостей та добряче їх пригостивши, Фірлей, «від радості диявольскої», зодягнув свою дружину в церковне облачення та дав їй у руки потир, а для більшого знущання приніс ще й чудотворну Почаївську ікону Божої Матері, збираючись, напевне, потішитися на людях яким-небудь безбожним спектаклем. Але Пречиста не допустила такого знущання над Своєю святинею, і ледве розпочалось це біснування, як на Фірлеєву жінку напав біс, від якого тяжко страждала вона довгий час. Ця подія справила враження навіть на самого Фірлея, і він змушений був повернути ікону обителі.
Подібну боротьбу, разом із судовими процесами щодо захисту майна, заповіданого монастирю різними благодійниками, Іову доводилося вести й з іншими сановитими особами, які виявляли вороже ставлення до обителі.
У 1628 році ігумена Іов брав участь у православному Соборі в Києві. Представники Собору заявили, що вони «твердо стоять у Православній східній вірі, не мислять про відступ в унію, під клятвою обіцяються не поступатися і до того ж умовляють весь православний народ». Під цим рішенням стоїть і підпис преподобного.
Молитва і труд
Багато праці вклав преподобний в устрій і процвітання дорученої йому Богом обителі. Він брав участь в усіх монастирських роботах, мав про все постійне піклування, подаючи братії приклад працьовитості та подвигу. Своїми руками копав городи, садки, насаджував, прищеплював, чистив, обкопував плодові дерева, копав та чистив монастирські ставки, брав участь у будівництві гребель, і ніхто ніколи не бачив його бездіяльним. Турботи його були великими, і, за словами оповідача його житія, тільки «Самому Богу можливо їх перечислити».
Про твердість характеру, глибоке смирення, велику любов до людей та повну незлобивість свідчить така історія про преподобного Іова. Одного разу, заставши чоловіка, який крав монастирську пшеницю, преподобний сам допоміг йому перекинути на плечі наповненого краденим зерном мішка, тільки нагадавши йому про заповіді Божі та Страшний суд, коли кожен повинен буде дати відповідь за вчинене. Розкаявшись, злодій впав до ніг святого. Був же він людиною відомою в окрузі й тому більше за все боявся розголошення свого вчинку. Але Почаївський ігумен зберіг його таємницю; житіє, що згадує цей епізод, так і не розкриває імʼя тієї людини.
На цілі дні й навіть тижні залишав святий ігумен свою братію, щоб проводити їх у безперервній молитві. Від довгочасного молитовного стояння ноги преподобного так набрякали, що вкривалися ранами, сліди від яких дотепер залишилися на нетлінних мощах його. Одного разу бачив один із учнів святого, як незвичайне світло під час молитви осяяло печеру преподобного.
Блаженна кончина та прославлення святого
Преподобний прожив рівно сто років. 28 жовтня 1651 року, передрікши за тиждень годину своєї кончини, преподобний відслужив Літургію і, попрощавшись із братією, безболісно та мирно відійшов до Господа.
Іноки зі щирими сльозами погребли виснаженеподвигами тіло свого великого наставника й отця, але воно перебувало в землі лише сім років і дев’ять місяців. За переданням, в цей час люди іноді бачили незвичайне сяйво над його могилою. Одного разу преподобний явився у сонному видінні тодішньому Київському митрополиту Діонісію Балабану з такими словами: «Через тебе хоче Бог відкрити кості мої». Митрополит не поспішав одразу повірити сну та виконати наказ. Видіння повторилось ще раз і ще. Втретє преподобний вже попередив владику про можливу біду, і тоді той зрозумів, що сни ці були від волі Божої.
28 серпня 1659 року митрополит Київський Діоні сій Балабан з архімандритом Феофаном та братією обителі відкрили гроб преподобного Іова: святі мощі Божого угодника було знайдено нетлінними.
З належними почестями перенесли їх до нещодавно спорудженої церкви в імʼя Живоначальної Трійці й там поставили для всенародного вшанування.
На свято знайдення мощей преподобного Іова — 28 серпня (10 вересня за новим стилеи) до Почаївської лаври щороку звідусіль прибуває велика кількість людей, щоб молитвою вшанувати пам’ять великого подвижника Христового. Тепер мощі угодника Божого спочивають у храмі, присвяченому його імені, поряд із тією печерою, де він ніс молитовні подвиги.
