29 вересня 2026 року минає 85 років відтоді, як Бабин Яр став місцем масових розстрілів. До роковин звертається зі словом наш настоятель, митрофорний протоієрей Роман Будзинський.
Отець Роман — духівник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія. Його слова до парафіян ми збираємо на нашому сайті.
Дорогі браття і сестри!
Є місця, де земля не мовчить. Бабин Яр — одне з таких місць. Минуло 85 років, а ця земля досі говорить. Вона говорить до Бога і до нас.
На перших сторінках Святого Письма Господь питає Каїна: «Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі». Людина може замовчати злочин. Може стерти імена, засипати яр, звести на ньому будинки. Але перед Богом кров невинного не мовчить ніколи.
Бабин Яр: два дні, які змінили Київ
29 і 30 вересня 1941 року окупанти розстріляли в Бабиному Яру понад 33 тисячі київських євреїв. Людей вели сюди родинами. Старих, матерів із немовлятами, дітей. Їх убивали лише за те, що вони народилися євреями.
Потім Бабин Яр став місцем страти для багатьох. Тут загинули роми і військовополонені. Тут убили українських патріотів, серед них поетесу Олену Телігу. Тут загинули пацієнти психіатричної лікарні, беззахисні перед катами.
Бабин Яр — це не тільки єврейська трагедія. Це рана всього Києва і всієї України. Але біль єврейського народу тут найглибший, і ми схиляємо голову перед ним.
Пам’ятаймо і ще одне. Господь наш Ісус Христос за тілом походив із цього народу. З нього Пречиста Діва Марія, з нього апостоли. Той, хто підносить руку на людину через її народження, підносить руку на образ Божий у ній.
Рахиль плаче за дітьми своїми
Пророк Єремія і євангеліст Матвій свідчать: «Рахиль плаче за дітьми своїми, і не дається розважити себе, бо нема їх».
Церква не поспішає втішати тих, хто в горі. Бо є біль, який не можна загоїти словами. Мати, що втратила дитину, не шукає пояснень. Вона шукає, щоб хтось став поруч і заплакав разом із нею.
Тому першим ділом християнина біля Бабиного Яру є не проповідь, а мовчання і сльоза. Господь сказав: «Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені». Це не обіцянка забуття. Це обіцянка, що жодна сльоза не пропаде даремно перед Богом.
Чи оживуть оці кості?
Пророк Єзекіїль бачив долину, повну сухих костей. І Господь спитав його: «Сину людський, чи оживуть оці кості?» Пророк відповів: «Господи Боже, — Ти знаєш!»
Коли стоїш над Бабиним Яром, це питання звучить знову. Чи має сенс пам’ять про тих, кого вже немає? Чи чує Бог?
Наша віра відповідає: чує. Бо Бог «не є Богом мертвих, а живих, бо всі в Нього живуть». Кати хотіли, щоб від цих людей не лишилося навіть імен. Але в Бога кожне ім’я записане. Кожна дитина. Кожна мати. Кожен старий, що йшов до яру, тримаючись за руку онука.
Ми віддаємо їхні душі милосердю Божому. І віримо, що настане день, коли Бог «кожну сльозу з очей їхніх зітре».
Питання Каїна
Коли Бог спитав Каїна про брата, той відповів: «Чи я сторож брата свого?» Це питання страшніше за саме вбивство. Бо в ньому байдужість.
Бабин Яр почався не з кулеметів. Він почався з байдужості. З думки, що чужий біль мене не стосується. З мовчання сусідів, які бачили, як людей ведуть вулицями Києва.
Відповідь християнина Каїну проста: так, я сторож брата свого. Я відповідаю за його життя. За його ім’я. За пам’ять про нього.
Пам’ять — це теж молитва. А молитва — це вже дія.
Київ знову під вогнем
Ми говоримо «ніколи знову». Але сьогодні ці слова звучать не як урочиста формула. Вони звучать як крик.
Бо на українську землю знову прийшли ті, хто вбиває людей за те, ким вони народилися. За те, що вони українці. За те, що хочуть бути вільними на своїй землі.
1 березня 2022 року російська ракета влучила в київську телевежу поруч із Бабиним Яром. Загинули люди. Навіть ця земля, просякнута кров’ю, не стала для окупанта святинею.
У березні того ж року в Харкові загинув 96-річний Борис Романченко. Він пережив Бухенвальд та інші нацистські табори. А загинув у власній квартирі від російського снаряда. Ця одна доля пояснює все.
Український народ — багатонаціональний. Поруч гинуть українці, кримські татари, євреї, росіяни, які обрали Україну своєю батьківщиною. Гинуть на фронті і в тилу. Гинуть діти в Маріуполі, у Бучі, в Харкові, в Києві. Їх убивають так само, як убивали тоді: за право жити.
Зло не змінюється. Змінюються тільки прапори, під якими воно приходить.
Світло в темряві
І все ж ми не лишаємося з темрявою. Святий апостол Іван свідчить: «А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його».
Навіть у Бабиному Яру це світло світило. Були кияни, які ховали єврейські родини, ризикуючи власним життям і життям своїх дітей. Серед них були і православні священники. Вони не питали, якої віри і якого роду ця людина. Вони бачили в ній ближнього.
Апостол Павло пише: «Нема юдея, ні грека… бо всі ви один у Христі Ісусі!» Це не заклик стерти народи. Це правда про те, що перед Богом кожна людина безцінна.
Ось наш обов’язок сьогодні. Пам’ятати. Молитися. Не бути байдужими. Стояти за життя кожної людини, як за життя брата.
Молитва
Прошу вас сьогодні засвітити свічку і помолитися. За всіх безневинно убієнних у Бабиному Яру. За всіх, хто віддав життя, рятуючи ближніх. За наших воїнів, які сьогодні захищають Україну від нового зла. За всіх, хто загинув у цій війні.
І за нас, живих. Щоб серце не зачерствіло. Щоб ми не звикли до смерті. Щоб наша пам’ять стала захистом для тих, хто ще живе.
Господи, Ти знаєш імена всіх, кого ми не знаємо. Прийми їх у Своє милосердя. Утіш тих, хто плаче. І дай Україні мир, що від Тебе.
Вічная пам’ять безневинно убієнним у Бабиному Яру.
Імена загиблих рідних можна передати на молитву запискою за упокій. До молитви Церкви за Україну можна долучитися й онлайн.
Митрофорний протоієрей Роман Будзинський, духівник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія, настоятель ставропігійного храму святих Жон-Мироносиць
