На державних урочистостях з нагоди 975-ліття Києво-Печерської Лаври сталася річ, про яку варто розповісти окремо. Наприкінці заходу всі учасники долучилися до святкового передзвону, дзвонячи в маленькі дзвоники – дзвони Лаври.
Дзвонили разом
Президент, урядовці, дипломати, іноземні гості, військові, архієреї та Предстоятель Церкви — усі разом.
У храмі дзвонар зазвичай один. А тут дзвонили всі до одного. І в цьому є щось дуже правильне, бо дзвін ніколи не був справою однієї людини.
Голос, який кличе всіх
Дзвін у нашій традиції — це не музика і не прикраса свята. Це голос, яким храм говорить до села чи міста.
Ним кликали до служби. Ним сповіщали про пожежу й про ворога. Ним проводжали покійного і вітали новонародженого. Людина в полі чула дзвін і знала, що робиться в її громаді.
Тому коли на ювілеї обителі дзвонять усі присутні, це не церемонія. Це визнання, що святиня належить не одному стану й не одній установі, а цілому народові.
Наші дзвони
У нас на парафії дзвін теж чути далеко. І кожен знає його на голос.
Цього року він не раз кликав нас на заупокійні служби. Так буває, і від цього нікуди не дітися.
Але той самий дзвін кличе і на свято. Він не змінюється залежно від приводу — змінюємося ми, коли його чуємо.
Помолімося
Просімо Пресвяту Богородицю за наших воїнів, за поранених і полонених, за родини, які чекають. І за впокій душ тих, кого ми поминали цього року.
Нехай наші дзвони частіше кличуть нас на радість, ніж на прощання.
Пресвята Богородице, спаси нас.
