Зараз читаєте
Митрополит Олександр (Драбинко): «Процес формування та становлення ПЦУ – цікавий, але доволі складний»

Митрополит Олександр (Драбинко): «Процес формування та становлення ПЦУ – цікавий, але доволі складний»

Митрополит Переяславський і Вишневський Олександр (Драбинко) розповів про стан і діяльність Православної Церкви України перед обличчям сьогоднішніх подій, про процес переходу парафій, священиків, ієрархів до ПЦУ та про мету свого візиту до ПольщіАУДІО 1.

24 січня Його Високопреосвященство Митрополит Переяславський і Вишневський Православної церкви України Олександр (Драбинко) розпочав свій візит до Польщі. Владика люб’язно погодився поспілкуватися з нашою редакцією. Про стан та діяльність Православної Церкви України перед обличчям сьогоднішніх подій, процес переходу парафій, священиків, ієрархів до ПЦУ та про мету свого візиту до Польщі ви дізнаєтесь із першої частини нашої розмови. Отже, говорить Його Високопреосвященство Митрополит Олександр:

– Мій візит носить абсолютно приватний характер. Я представляю навіть не ПЦУ, навіть не свою єпархію, а Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира, яким здійснено декілька факсимільних видань раритетів і предметів давньої літературної спадщини України. Йдеться про Пересопницьке Євангеліє, якому вже понад 450 років. Останнє (факсимільне – ред.) видання, яке ми завершили разом із Посольством України в Лівані та його керівником – паном послом Ігорем Осташем – це видання арабською мовою, яке було надруковане в 1708 році в Алеппо коштом гетьмана Івана Мазепи для Антіохійської церкви. Іван Мазепа був великим дипломатом і меценатом свого часу, а християнство на Сході (Близькому Сході), багато чим зобов’язано цьому великому синові українського народу, який 300 років тому зробив такий внесок у розвиток україно-східних взаємовідносин. Метою нашого візиту є подарувати, передати примірники Євангелія до королівського замку Вавель, до Національної бібліотеки Польщі, навчальним закладам і людям, кому це цікаво, хто цим займається, і показати, що Україна все-таки – це цивілізована та культурна держава.

Владика Олександр розповідає, що Томос засвідчив статусність Православної церкви України як автокефальної та рівноправної Церкви в сім’ї помісних православних церков, а також вважає процес по формуванню та становленню Православної церкви України доволі цікавим, але й водночас дуже складним:

– На всьому історичному шляху формування як держави Україна, так і ПЦУ – вона стикається із відповідними негараздами, котрі не влаштовують наших певних сусідів, які також кажуть, що вони походять із київської Церкви, походять від хрещення в Новому Йордані, яке ми називаємо Дніпро. Однак, ми маємо чітко розуміти, що це дві різні Церкви та два народи, які на сьогодні несуть свою історичну місію пліч-о-пліч. Звісно, краще в нашому домі було б жити дружно та по-братерськи, однак події останніх років, тижнів, місяців – вони суперечливі. Ми усвідомлюємо, що хоча церква й відділена від держави, вона не є чимось над мирним. Ми живемо в цьому світі в конкретний час, у конкретному місці, так само й церква – вона є віддзеркаленням соціальних процесів політичного і громадянського життя. Це відкладає свій відбиток і на церковно-державні, і на внутрішньоцерковні відносини. Ми дуже чітко усвідомлюємо й бачимо, які процеси відбуваються в сьогоднішні дні. Ми бачимо, що шантажем Росія намагається дестабілізувати політичну ситуацію у світі загалом. Так само через російську церкву вона намагається дестабілізувати церковне життя. Ми усвідомлюємо, що завдяки цьому впливу певні церкви, які на сьогодні не визнали статус автокефальної помісної Православної церкви України, залежні від цього процесу. Будемо сподіватися, що політика залишиться колись у минулому, а ми будемо жити в хресті. Якщо говорити про загальні перспективи, про середовище і становище ПЦУ – це бурхливе море, а релігійний чинник розглядається як один із факторів загального політичного життя.

Митрополит Переяславський і Вишневський нагадує, що Україна багато років знаходилася під політичним впливом Росії:

– Україна 300 років знаходилася під політичним впливом і в залежності від Росії. Починаючи із 1686 року, пізніше, після того, як Петро в 1709 році, поборовши Мазепу й українську державність, приєднав до єдиної Російської імперії території України, вона була вихолощена й той процес, який відбувався, знівелював самоідентичність українців та української Церкви як такої. Коли мене журналісти запитують про те, чому припинилися процеси, як відбувається становлення церкви, то я їм завжди відповідаю, що «так само як і держави». Поки ми не виживемо із себе цю імперсько-російську пропаганду, доти ми не зможемо стати ні повноцінною державою Україна, ні повноцінною українською Церквою, яка має бути в нашій державі.

Владика Олександр відповів на питання, як змінився процес формування ПЦУ разом зі зміною влади:

– Питання достатньо цікаве. Я б не сказав, що щось мало б змінитися чи щось змінилось. Я думаю, що поки в нас не відбудеться зміна поколінь, то в нас не відбудеться зміна свідомості, у нас не відбудеться повноцінної держави й повноцінної церкви. Ми не можемо говорити про владу теперішню та минулу, а тільки про персоналії, котрі уособлюють цю владу, тому що влада в нас є одна. Вона є державною, конституційною, оскільки народ проявив своє волевиявлення й обрав цю владу. Ми можемо говорити тільки про відносини певних керівників держави до того чи іншого церковного процесу або до церковно-державних відносин, як вони вибудовуються. Так, звісно, я знаю кожного президента України, при кожному з них були специфічні взаємовідносини, але врешті-решт кожен із них (що б там не говорили) завжди усвідомлював, що релігійний чинник незалежної української Церкви є невіддільною частиною становлення України як незалежної української держави.

Наш співрозмовник відповідає на питання, як виглядає процес переходу парафій, священиків та ієрархів, з одного боку УПЦ Київського Патріархату, та, з іншого боку, УПЦ МП до ПЦУ:

Дивитися також

– Процес доволі суперечливий. Ті парафії, які прийняли рішення приєднатися до Православної церкви України, – вони це зробили зі своїми священниками відразу у 2018–2019 роках, а у 2020 вже трішки повільніше. Дехто каже, що цей процес загальмувався, але це не так – у нас просто немає на сьогодні нормального законодавчого, юридичного забезпечення волевиявлення наших громадян у церкві. Часто буває так, що священик не бажає по тих чи інших причинах переходити з громадою до ПЦУ. Часто такі причини обумовлені фінансовими проблемами, часто – страхом втратити парафію, оскільки єпископ може звільнити цього священика, призначити нового, а в того сім’я. Це також неосвіченість наших парафіян, юридична, канонічна безграмотність, я б сказав. Кажуть, що «от ми в церкві МП народилися, цей батюшка нас похрестив, то як він хоче, так і буде», – це одна частина таки індиферентних, тобто як буде, так буде. Є ще друга частина людей, котрі дійсно з «промитими мізками», за «рускій мір, єдіную Русь святую» й не вбачають у канонічній Українській помісній Церкві свого місцеперебування. Вони живуть ідеологемами совковими та імперськими настільки, що інколи ми жартуємо в церковному середовищі, що, мабуть, треба поміняти символ віри. Ці люди вважають, що спасіння тільки в російській церкві. Як ми бачимо сьогодні, Патріарх Кирило разом із Синодом вдерлися на територію Александрійської церкви, інших церков, як-от у Грузії, Абхазія була окупована, і там без благословення Патріарха Католикоса Іллі II звершують богослужіння представники МП. Так само й у, нас на території України на сьогодні згідно з канонічним правом є єпископи, котрі з ласки Патріарха Варфоломія (на відновленій ним Київській митрополії Константинопольського патріархату, якій він дав статус автокефальної) виконують свої місії, ідентифікуючи себе єпископами російської церкви, але не називаючи себе такими. Тобто є дуже багато парадоксів, які на сьогодні існують у нашому церковному житті української Церкви, які, я сподіваюся, будуть згодом подолані. Основна, звісно ж, причина – це канонічно-релігійна неосвіченість духовенства і єпископату. Хоча єпископат знає, що він поступає неправильно, але на сьогодні працює (як серед священиків, так і серед єпископів УПЦ МП) принцип, про який мені сказав один благочинний на Київщині: «Ми діємо за принципом холодильника: де годують – туди і йдемо».

Владика Олександр каже, що важко відповісти на питання про те, як виглядає діяльність ПЦУ перед обличчям військової загрози:

– Звісно, Православна Церква України патріотично налаштована, капелани годують наших військових на сході, Владика Климент як може справляється зі своїми єпископськими обов’язками в окупованому Криму. Говорити про загрозу – це сіяти паніку. Це те, чого хоче агресор. Відбудеться те, про що ми говоримо з вами, чи ні – я не знаю. Не знаю, як себе вести в такій ситуації, оскільки ми досить молоде, нове покоління, яке не брало участь у військових конфліктах. На 7 році війни вже фактично виростає нове покоління. Якщо будуть якісь конкретні дії – ми будемо на них реагувати, оскільки ми є Церквою України, українського народу, нашої армії, наших людей, яких ми будемо захищати в протистоянні ворогу, коли він зніме маску й буде говорити про це відкрито. На сьогодні ми поки що не можемо цього робити, оскільки ворог хоче посіяти паніку та в процесі гібридної війни ослабити психіку наших громадян і віруючих у тому числі.

Джерело: ПольщаАУДІО 1

Переглянути коментарі (0)

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

© 2015-2024 Всі права захищені. Політика конфіденційності файлів та Cookie

Прокрутіть до початку