Пам’ять. Це не просто частина історії. Пам’ять – це наша совість, біль, наша гордість. У ці водночас радісні і трагічні дні ми схиляємо голови і молимося за наших дідів, батьків і старших братів, вічно молодих солдатів і офіцерів, що мужньо боролися з ворогом і перемогли, тих, хто поліг смертю хоробрих, всіх, чиї серця обпалила Друга світова війна.
Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі імперські інтереси і навіть вбивати інших українців.Поруч із тим, слід наголосити на внеску саме українців у розгром нацизму і згадати як про солдат Радянської армії (понад 6 млн) та вояків УПА (понад 100 тис.), так і про тих українців і вихідців з України, які перебували у військових з’єднаннях інших держав: Польщі, США, Канади, Франції. З різних причин українці воювали і по інший бік: у військах Німеччини, Румунії, Угорщини, Словаччини, Хорватії.
Війна нагадує про себе тисячами обелісків і братських могил. Вони – святиня нашої пам’яті. І скільки б не минуло років і десятиліть від того недільного ранку, коли пролунало страшне слово „війна”, вони ніколи не принесуть спокою матерям, діти яких віддали найдорожче – життя у боротьбі з фашистськими загарбниками.
Вічна пам’ять нашим співвітчизникам, прадідам, дідам, батькам та братам, що полягли за віру і Батьківщину, прокладаючи дорогу до Перемоги. Нехай Господь зарахує їм їхній подвиг страждання в вічних обителях Отця Небесного, щоб вони, стоячи перед Богом помолились за своїх дітей, внуків та правнуків, всіх хто сьогодні вшановує цей величний день.