Коли на вершині свого царювання Цезар Август (ЗО р. до Р.Х. – 14 р. по Р.Х.), перший римський імператор, підкоривши єдиній владі майже всі народи відомого світу, вирішив провести великий перепис своїх підвладних, він невільно став слухняним знаряддям втілення Божого задуму. Адже збираючи у межах своєї величезної імперії в єдності та згоді безліч народів розмаїтих звичаїв та мов, він підготував їх до сприйняття одкровення про Єдиного Бога у трьох Особах, відкривши шлях усесвітній проповіді Євангелія згідно з Божою обітницею: Дам Тобі народи у спадщину Твою (Пс. 2:8); отже, цей перший перепис виявився пророчим передвістям вписування оораних до Книги життя (пор. Флп. 4:3; Одк. 21:2 ) та зникнення багатобожжя.
Декрет імператора сягнув Палестини (у той ча провінцією Сирія керував намісник Квірин). Таким чином здійснилось пророцтво, за яким Месія мав народитися у коліні Юдиному, у Віфлеемі, місті царя Давида (Мих. 5: 1). Бо Іосиф, який мешкав із Марією У Назареті Галілейському, мусив вирушити в дорогу, аби записатися у батьківській землі, Віфлеемі, незважаючи на вагітність Тої, Яку всі вважали його дружиною.
Коли вони дісталися до місця призначення, то побачили силу-силенну прибульців, які гак само, як вони, посходилися звідусіль на перепис. Не знайшовши собі місця у гостиииці, Іосиф та Марія змушені були зупинитися на ночівлю за містом, у печері, яка слугувала стайнею для худоби. Марія відчула, що їй настав час народжувати. Іосиф, як міг, влаштував їй місце на соломі, поруч із віслюком та волом, які там стояли, і хутко пішов шукати повитуху. Дорогою він помітив, що вся природа раптом зупинилася, наче у заціпенінні: птахи зависли у польоті, люди й звірі застигли у своєму русі, навіть вода спинила свій плин. Той нескінченний рух, що тягне усе створене від народження до смерті, підкорюючи усе марноті (Пс. 38:6-7; 102:15; Екл. 1 і далі; Іс. 40:6), враз зупинився, бо тієї миті всередину часу увійшов Вічний; Бог, Який був до всіх віків, став Немовлям;нова ера історії розпочалася і відкрився новий вимір часу. Після цієї миттєвої зупинки часу, усе повернулося у звичне русло.
Іосиф знайшов повитуху, що спускалася з гір, і привів її до печери, де була Породілля. Проте увійти всередину вони не змогли, бо печеру вкрила хмара, забороняючи їм наближатися, як це було на горі Сипай, коли Бог з’явився там Мойсееві (Вих. 19:16). Жінка впала на землю, волаючи: «Звеличилася душа моя у день цей, адже очі мої бачили чудо; Спаситель народився Ізраїлеві!». Тим часом хмара здійнялася, поступившись осяйному світлу, яке, поступово зменшуючись, врешті-решт дало їм змогу ввійти, аби у трепеті побачити Пресвяту Діву. Вона сиділа окрай ясел, куди перед цим поклала Немовля, власноруч повивши Його. Навчений ангелом, що Діва зачала Спасителя дією Святого Духа (Мф. 1:21), Іосиф захоплено дивився на маленьке Дитятко, Яке лежало на соломі. Він благоговійно вклонився Йому як Месії, прихід Якого очікували й передвіщали його отці з роду в рід.
Що може бути більш дивовижним, ніж це видовище, і як можна передати його словами? Всемогутній Бог і Творець світу Сам увійшов у світ смиренним і тендітним створінням, маленьким хлопчиком, чужинцем і безпритульним, при цьому не переставши буїи безкінечним Богом. Слово Боже покрилося дебелістю плоті й одяглося у людське єство, наче у царську багряницю Свого Божества. Той, Кого не вміщає цілий всесвіт, Хто безстрасно спочиває на небесному Престолі та Кого безперестанно оспівує незліченний хор ангельських сил, народжується нині у тісній і темній печері, зневажуваний усіма. Будучи образом Божим, Він упокорився, умалив Самого Себе прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини (Флп. 2:6-7), аби своїм смиренням підвести тих що впали. Нін зубожів заради вас, щоб ви збагатились Його убозтвом (2Кор. 8:9). Недоторканний дозволив повити Себе пелюшками, аби звільнити нас від наших гріхів і вкрити небесною славою тих, хто були одягнені у сором. Єдинородний Син Божий, Який одвічно перебуває на лоні Отця, зробився сином людським і сином Діви, не перестаючи бути Богом, шоб стати первородним поміж багатьма братами (Рим. 8:29), закликаючи людей до гідності названих дітей Божих (Ін. 1:11; Лк. 6:35; Гал. 4:4-7 тощо). Він ліг у ясла, де Його споглядали віл та віслюк, сповнюючи таким чином пророцтво: Посредь свою животну познань будеши (Ав. 3:2 Lхх), Позна воль стяжавшаго его, и осель ясли господина своего (1с. 1:3 Lхх). Той, Хто живить усіляке створіння Своїм провидінням, покладений у ясла нерозумних тварин, що символі зують два народи: юдеїв та язичників, аби позбавити людей від безумства та примирити розділених ненавистю (Еф. 2:16), пропонуючи усім як поживу правдивий Хліб живий (Ін. 6:51).
На думку святих отців, у цін сцені можна споглядати образ Церкви. Ясла – то Чаша, яка вміщує Того, Хто нині став плоттю і дав Себе у поживу задля життя світу. Діва – то водночас Його престол і вівтар жертвопринесення. Вертеп – то храм. Ангели, Іосиф та пастирі – ного диякони та прислужники. А Сам Господь – великий Священик, Який править цю Божественну Літургію.
Тим часом поблизу проходила місцева жінка на ім’я Саломія. Коли повитуха розповіла їй про ці події, вона не поставилася до цього з належною вірою. Неможливо, гадала вона, щоб діва народила і, більше того, залишилася дівою після пологів. У своїй невірі, як згодом апостол Фома (Ін. 20:27), вона наблизилася й дерзновенно обстежила нетлінне тіло Пречистої. Але її рука одразу була паралізована, і вона скрикнула: «Горе моєму нечестю і моїй невірі! Я випробовувала Бога живого! І ось рука моя, наче від вогню, висохла і віднялася!». Впавши навколішки, вона зі сльозами благала Господа змилуватися над нею. Після явлення ангела, жінка, охоплена жахом, взяла на руки Богонемовля і промовила зі щирою ві рою: «Я вклоняюся Тобі, бо великий Цар народився Ізраїлеві!». Вона одразу була зцілена, але ангел наказав їй тримати в таємниці усі ці чудеса аж до явлення Господа народу.