Сьогодні, 29 червня, ми разом стоїмо перед іконою первоверховних апостолів і молимося. Дозвольте поділитися з вами тим, що лежить на серці цього дня.
Слово настоятеля митрофорного протоієрея Романа Будзинського на день святих апостолів Петра і Павла
Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри, улюблена паство нашої ставропігійної парафії Святих Жон-Мироносиць!
Сьогодні — особливий день. 29 червня Православна Церква України вшановує пам’ять святих первоверховних апостолів Петра і Павла. Завершився Петрів піст. Відчиняється радість свята. І я хочу поговорити з вами — не як богослов, а як ваш пастир — про те, що ці два великих імені означають для кожного з нас особисто.
Апостольське читання цього дня
На Літургії в день святих Петра і Павла читається уривок із Другого послання до Тимофія святого апостола Павла — його духовний заповіт, написаний у римській темниці, за кілька тижнів до страти: «Я вже стаю жертвою, і час мого відходу настав. Я добре змагався, дорогу скінчив, віру зберіг. А тепер чекає мене вінець праведності» (2 Тим. 4:6–8, переклад Огієнка).
Вдумайтеся в ці слова. Людина знає, що її вб’ють. Можливо, завтра. Можливо, цього тижня. І вона пише — спокійно, ясно, без жодної скарги: «Я добре змагався».
Не «я переміг усіх». Не «я зробив більше за інших». Просто — добре змагався. Зробив, що міг. Ніс, що поклав Господь.
«Дорогу скінчив».
Не зупинився на половині. Не злякався. Не повернувся.
«Віру зберіг».
Не про славу. Не становище. Не майно. Тільки віру. І цього — вистачило.
Дорогі мої, коли я читаю ці слова, думаю про наших вояків. Про тих, хто зараз на передовій. Про тих, кого ми вже проводили в останню путь із наших Почапинців та сусідніх сіл. Вони теж, кожен по-своєму, «добре змагалися». І ми молимося, щоб Господь зарахував їм це як той самий «вінець праведності».
Євангельське читання: «Ти — Петро»
На Літургії також читається уривок із Євангелія від Матвія — той момент, коли Христос запитує учнів: «За кого люди вважають Мене?» Учні відповідають по-різному. А потім Господь запитує їх особисто: «А ви за кого вважаєте Мене?».
І тоді Симон, рибалка, без вагань, каже: «Ти — Христос, Син Бога Живого» (Мт. 16:16, переклад Огієнка).
І Христос відповідає: «Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров відкрили тобі це, а Отець Мій, що на небесах. Я кажу тобі: ти — Петро, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і сили пекла не здоліють її» (Мт. 16:17–18, переклад Огієнка).
Зверніть увагу: Господь не запитав у Петра диплом. Не запитав, скільки він знає Писання. Петро — простий рибалка, без книжної освіти. Але він сказав правду — те, що відчув серцем. І цього виявилося достатньо, щоб Христос назвав його каменем.
Ось перший урок цього свята: Бог будує Свою Церкву не на вчених, а на тих, хто щиро вірить.
Наша парафія Святих Жон-Мироносиць теж будувалася не на великих ресурсах. Будувалася — буквально — своїми руками, на пожертви наших людей, камінь за каменем. Так само, як Господь будував Свою Церкву — людина за людиною.
Петро: впав і встав
Але я хочу сказати вам про те, що для мене в образі Петра — найважливіше.
Цей чоловік, якого Христос назвав «каменем» — впав. Тричі зрікся. У найважчу ніч, коли треба було стояти — злякався і сказав: «Не знаю Цього Чоловіка» (Мт. 26:72).
І «вийшовши надвір, плакав гірко» (Мт. 26:75).
Я часто думаю про ці сльози. Не про зречення — про сльози. Бо в них — вже початок повернення. Людина, якій байдуже, не плаче.
А потім — берег Тиверіадського озера. Воскреслий Христос розкладає вогонь, смажить рибу. І запитує Петра тричі — рівно стільки разів, скільки той зрікся: «Симоне Йонин, чи любиш ти Мене?» (Ів. 21:15, переклад Огієнка).
Кожного разу — «Паси вівців Моїх». Три зречення — три відновлення. Господь не тільки простив. Він повернув Петра на служіння.
Дорогі мої, у кожного з нас є своя «ніч зречення». Момент, коли злякалися. Промовчали, коли треба було сказати. Відійшли від Бога — на рік, на кілька років. Думали, що вже не повернутися.
Петро каже нам: повертатися можна. І Господь зустрічає тебе вогнем на березі — і знову дає служіння.
Павло: ворог, якого Бог не відпустив
Павло ніколи не бачив Христа за Його земного життя. Більше того — він переслідував перших учнів. Бачив, як вбивають Стефана. І «вдоволений був убивством його» (Дії 8:1).
А потім — дорога в Дамаск. Світло. Голос: «Савле, Савле, чому ти переслідуєш Мене?» (Дії 9:4, переклад Огієнка).
Три дні — сліпий. Не їв. Не пив. Молився.
І в ці три дні — перевернувся весь його світ. Людина, яка думала, що служить Богу, переслідуючи християн, зрозуміла: вона воювала з Богом.
Та сама енергія, та сама рішучість — але тепер у зворотній бік. Він став проповідувати Христа так само безкомпромісно, як раніше переслідував Його учнів. П’ять разів по 39 ударів різками. Тричі — побиття ціпками. Тричі — корабельна аварія. Роки в темницях. І — чотирнадцять послань, які стали частиною Святого Письма.
Ось другий урок свята: Господь не відпускає людину, навіть якщо вона сама від Нього втікає.
Я це знаю не тільки з богослов’я. Я знаю це з розповідей людей, які приходять на сповідь. Які кажуть: «Отче, я стільки років не молився. Не ходив до церкви. Думав — навіщо». А потім — щось сталося. Хвороба. Смерть близького. Війна. І вони прийшли.
Бо Господь не відпускає.
Жони-Мироносиці і апостоли: одна Церква
Дозвольте мені сказати ще одне — те, що стосується саме нашої парафії.
Наш храм — на честь Святих Жон-Мироносиць. Це жінки, які прийшли до гробу Христового першими — ще до апостолів. Вони не втекли в Гетсиманії, як учні. Вони стояли під хрестом. Вони несли миро на світанку.
Петро і Павло — первоверховні апостоли. Жони-Мироносиці — першовістниці Воскресіння. Вони не суперники. Вони — одна Церква, яку Господь будував різними людьми, з різних точок, різними шляхами.
Наша ставропігійна парафія — це місце, де ці два служіння поєднуються: вірність жінок, які несуть миро щоразу, як приходять до храму, і апостольська мужність — утримати віру, не відступити, «дорогу скінчити».
Блаженніший Митрополит Мефодій, пам’ять якого ми зберігаємо в нашому Фонді, любив повторювати: «Церква — це не стіни. Це люди, які вірять». Ці слова — про нас.
МОЛИТВА ДО СВЯТИХ ПЕТРА І ПАВЛА
Дорогі мої, завершу словом молитви — тієї, яку ми разом звершуємо сьогодні:
О святі первоверховні апостоли Петре і Павле!
Ви знаєте, що таке падати і вставати. Знаєте, що таке боятися — і все одно йти. Знаєте, що таке нести Христа у світ, коли світ цього не хоче.
Молимо вас: будьте нашими заступниками. Не дайте нам відчаятися у важку хвилину. Не дайте нам зупинитися на півдорозі.
Моліться за наших воїнів — щоб вони теж могли сказати: «Я добре змагався, дорогу скінчив, віру зберіг».
Моліться за нашу парафію Святих Жон-Мироносиць — щоб ми були гідні імен тих, на честь кого збудований наш храм.
Моліться за Україну — щоб над нею засяяло те саме небо миру, яке бачили ви, стоячи перед Господом у вічності. Амінь.
З любов’ю та молитвою —
Ваш настоятель,
митрофорний протоієрей Роман Будзинський
Ставропігійна парафія Святих Жон-Мироносиць ПЦУ
с. Почапинці, Тернопільська єпархія
29 червня 2026 року від Різдва Христового
