Стаття досліджує відношення Православної Церкви до насильства та підкреслює значення моральності та можливості самооборони в християнському контексті.
Погляд Православної Церкви на Етику та Обов’язок Захисту
Ні, Церква не толерує будь-яке насильство над людиною, творінням Божим. Церква Христова категорично засуджує насильство – навмисне застосування фізичної, психологічної, фінансової або соціальної сили проти інших або проти себе, що заподіює шкоду, страждання або смерть. Війна, злочини на ґрунті ненависті, терористичні акти тощо – це жорстокі прояви насилля, яке навмисне чинять людські істоти. А коли це насилля організоване в масовому масштабі й набуває вигляду війни між народами або країнами, то є найжахливішим проявом панування гріха та смерті.
Ніщо так не суперечить волі Бога щодо істот, створених за Його образом, як насильство людини над людиною, і немає більшого блюзнірства, ніж організована практика масових убивств. Будь-який вияв людського насильства в певному сенсі є повстанням проти Бога і створеного Ним порядку. Тож як Церква має реагувати на це зло?
Церква усвідомлює, що вона не може передбачити всіх неочікуваних обставин, на які людям або народам доводиться реагувати в той чи інший момент, і що в занепалому і роздробленому світі бувають періоди, коли не існує виключно мирних засобів плекати мир для всіх. Беззастережно засуджуючи всілякого роду насильство, вона, однак, ВИЗНАЄ трагічну НЕОБХІДНІСТЬ того, щоб окремі особи, спільноти або держави використовували силу для ЗАХИСТУ себе та інших від безпосередньої загрози насильства.
Так, дитина, що зазнає насильства від члена сім’ї, жінка, яка потерпає від брутального поводження чоловіка, законослухняний громадянин, на якого жорстоко напали, перехожий, який став свідком домагання, спільнота або народ, що зазнали агресії з боку безжального завойовника, можуть, у міру власної віри і любові, вирішити захистити себе та ближнього від насильників. Самооборона без злоби може бути виправданою, і захист пригноблених від гнобителів часто є моральним обов’язком; але іноді, як це не трагічно, ні одне, ні інше неможливе без розумного застосування сили.
Зауважимо також, що доктрина Православної Церкви визнає й підтверджує обов’язок законної влади захищати вразливих, запобігати насильству й обмежувати його, а також сприяти миру між людьми і між народами. Одним із головних завдань будь-якої влади є збереження життя й добробуту тих, хто перебуває під її захистом. Застосування сили завжди має бути останнім засобом справедливої влади й ніколи не повинно бути надмірним.
Історично Православна Церква ніколи НЕ НАПОЛЯГАЛА на суворо пацифістській відповіді на війну, насильство чи гноблення; вона також НЕ ЗАБОРОНЯЛА вірянам служити в армії чи поліції. Прикладом цього є святі з числа воїнів, безліч яких були прославлені Церквою як мученики.
Водночас Православна Церква ніколи не розробляла жодної «теорії справедливої війни», що прагнула б заздалегідь, на основі певних абстрактних принципів, виправдати й морально схвалити застосування державою насильства в разі дотримання низки загальних критеріїв. Справді, вона НІКОЛИ не вважала війну «священною» чи «справедливою». Натомість, Церква просто визнала неминучу трагічну реальність того, що гріх іноді вимагає болісного вибору поміж потуранням насильству та застосуванням сили з метою покласти йому край, – навіть якщо Церква не перестає молитися за мир, і навіть коли знає, що силовий примус завжди є морально недосконалою відповіддю на будь-яку ситуацію.
Господь наш Ісус Христос навчає: «Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15: 13), нагадуючи про те, що, коли доводиться захищати невинних від насильників, єдиною істинною християнською мотивацією може бути любов, а не помста, егоїзм чи ненависть. Потреба захисту себе чи іншої людини від нападу та насильства випливає з цінності людського життя та людської гідності. Захищаючи себе чи інших, ми не дозволяємо гріху насильства чи вбивства поширюватися у світі, а нападникові – безкарно порушувати Божу заповідь: «Не вбивай!».
Саме тому ми благословляємо наших воїнів. Бо, на відміну від окупантів, наші воїни – захисники. Вони не зазіхають на чуже, вони не прийшли з мечем в чужу країну, вони не звершують акту агресії, умисно не кривдять інших, не жертвують чужими життями. Навпаки, вони звершують подвиг самопожертви, підставляючи себе під удар заради інших, виявляючи найвищу міру любові.
Бог – завжди на боці тих, хто захищається. Про це чітко сказано ще у Старому Завіті: «Коли ти вийдеш на війну проти ворога твого і побачиш коней і колісниці і народу більше, ніж у тебе, то не бійся їх, бо з тобою Господь Бог твій… Коли ж приступаєте до бою, тоді нехай підійде священник, і говорить народу, і скаже йому: … ви сьогодні вступаєте в бій з ворогами вашими, нехай не ослабне серце ваше, не бійтеся, не бентежтеся і не жахайтеся їх, бо Господь Бог ваш іде з вами, щоб воювати за вас з ворогами вашими і спасти вас» (Втор. 20: 1 – 4).
Церква Христова – проти насилля, але завжди – на захисті правди, миру і ближніх.
