Митрополит Епіфаній говорить про приклад увірування апостола Фоми в Христове воскресіння з мертвих, який доводить істинність цієї події. Він зазначає, що серед навіть найближчих учеників Спасителя не було тих, хто справді вірив у Його воскресіння з гробу на третій день. Апостоли та жінки-мироносиці перебували у жалобі та не сподівалися на воскресіння. Новина про воскресіння змусила їх трепетати та навіть не здатні поділитися почутим ні з ким, крім апостолів. Тільки коли Петро та Іоан побачили гроб пустим, вони повірили в воскресіння Христа. Головний урок полягає в тому, що через сумніви Фоми стверджується істинність смерті та воскресіння Господа Ісуса Христа.
Уроки віри зі сумнівів: проповідь Митрополита Епіфанія про важливість уникаєння крайнощів.
Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія
у другу неділю після Пасхи
Дорогі брати і сестри! Христос воскрес!
Сьогодні, за тиждень після Великодня, через читання з Євангелія ми згадуємо про приклад увірування апостола Фоми у Христове воскресіння з мертвих. Чому ця подія є важливою і які уроки ми можемо отримати з неї? Головний урок полягає в тому, що через сумніви Фоми стверджується істинність смерті та воскресіння Господа Ісуса Христа
З описів подій у чотирьох євангелістів ми переконуємося в тому, що серед навіть найближчих учеників Спасителя не було тих, хто справді чекав би Його воскресіння з гробу на третій день, був би твердо переконаний в тому, що воно станеться і тим більше спонукав би до подібної впевненості інших. З усіх учасників євангельських подій ми бачимо лише начальників народу Ізраїля, членів Синедріону, які у сам день пасхального святкування не лінуються прийти до Пилата, бо вони згадали: «той обманщик, коли ще був живий, сказав: через три дні воскресну» (Мф. 27:63). І тому саме ці противники Христа побоюються, що Його ученики викрадуть Його тіло, щоби так через обман здійснити справдження пророцтва.
Натомість і апостоли, і жінки-мироносиці, бувши свідками смерті їхнього Учителя, перебували у жалобі. Мироносиці поспішають до гробу не заради воскресіння, а для того, щоби виконати поховальні ритуали, які зазвичай здійснювалися для померлого. Навіть коли вони бачать, що великий камінь, який прикривав вхід у гробницю, був відвалений, а сама вона – пуста, то думають не про воскресіння, а як Марія Магдалина, – що хтось вкрав тіло Христове.
Новина про воскресіння з мертвих змушує їх трепетати. Від жаху вони навіть не здатні поділитися почутим ні з ким, крім апостолів. З яких двоє, Петро та Іоан, біжать до гробу і бачать його пустим, через що лиш тоді вірять, що воскресіння дійсно сталося.
Деякі критики Євангелія намагалися пояснити поширення віри у воскресіння Ісуса в дусі такому, як це робили члени Синедріону перед Пилатом. Нібито серед учеників Христових було настільки поширене очікування Його воскресіння, що вони в екзальтації почали бачити видіння, нібито Він живий і говорить до них. Або що Його тіло справді було кимось з учеників вкрадене, щоби пуста гробниця дала їм привід розповідати про воскресіння.
Реальні події подають нам цілком іншу картину – якраз апостолами і найближчими учениками лише з певними внутрішніми зусиллями сприймається новина про воскресіння. Навіть коли вони чують її від інших свідків, то самі не можуть повірити, аж доки не отримують додаткових доказів.
Марія Магдалина плаче біля пустого гробу і в розпачі навіть не впізнає воскреслого Христа, сприйнявши Його за садівника. Петро та Іоан переконуються у воскресінні не тоді, коли їм про це сповіщають жінки-мироносиці, але коли самі вони бачать гробницю порожньою. Лука і Клеопа навіть після свідчення жінок-мироносиць та Петра з Іоаном продовжують сумніватися і цей сумнів висловлюють у розмові зі Спасителем дорогою до Емаусу.
Отже, сумнів Фоми, якого народна традиція через це прозвала «невіруючим» – не поодинокий серед учеників Христових прояв якогось впертого заперечення. Навпаки – цей сумнів є в різній мірі характерний для всіх Спасителевих послідовників.
Чому він виник? Бо на підставі пророцтв Старого Завіту загальним переконанням юдеїв було те, що істинний Месія є безсмертним. Коли Господь Ісус Христос, проповідуючи перед народом, свідчить про Своє майбутнє розп’яття, то «народ відповів Йому: ми чули із закону, що Христос перебуває повік; як же Ти говориш, що належить піднестися Синові Людському? Хто є Цей Син Людський?» (Ін. 12:34).
Тому ученики Христові були розгублені та охоплені розпачем. Вони вірили, що їхній Учитель є Месією, вони були свідками того, як Він Сам воскрешав померлих, в тому числі чотириденного мерця Лазаря. Але смерть і поховання Спасителя у гробі страшенно вразили їх, бо суперечили їхнім очікуванням. Якщо Ісус дійсно є Месія – то чому Він допустив Свою смерть? Адже, на їхню думку, як Син Божий Він справді міг навіть зійти з хреста чи іншим чудесним чином не допустити Своєї смерті. Але Христос помирає – і це настільки вражає свідомість Його послідовників, що навіть явні докази воскресіння і свідчення інших не відразу ними сприймаються.
Бо те, чого вони очікували, бувши навчені в юдейській традиції тлумачення пророцтв про Месію, сильно відрізнялося від того, що відбувалося перед їхніми очима. Вони чекали царя земного, який відновить незалежність народу Ізраїля – а явив Себе Цар не від світу цього. Вони очікували якогось чудесного знамення чи визволення, яке спонукає увірувати навіть начальників народу. Як, зраджуючи Христа, очевидно думав Іуда. Бо якби Іуда не сподівався на якесь чудо – він би не був охоплений таким сильним розпачем після осудження Христа на страту, що навіть наклав на себе руки.
Тож лише коли звершилося все – ученики Спасителя поступово стали розуміти, наскільки їхні думки та очікування не відповідали тому, про що було насправді сказано в пророцтвах. Відтак не могло бути ані екзальтованого очікування ними воскресіння, яке би спричинило якість видіння. Тим більше не могло бути викрадення тіла похованого у гробі Христа.
Через все це Господь беззаперечно утверджує істину Свого воскресіння. Він знову і знову являє Себе ученикам, при чому доводить їм реальність Свого повернення до життя через споживання їжі, через демонстрацію ран від цвяхів на руках та ногах, а також рани від списа, яким було проколото Йому ребра.
Сумнів Фоми стає приводом для ще більшого утвердження істинності воскресіння померлого Спасителя, реальності цього воскресіння та тотожності Того, Хто був розп’ятий, і Того, Хто воскрес.
Бо ця істина воскресіння Христового в тілі, а не духовно чи примарно, воскресіння в тому самому тілі, яке зазнало страждань і смерті, а не в якомусь іншому – стає наріжним каменем подальшої апостольської проповіді. Господь, як всемогутній, міг воскреснути, зціливши Свої рани так, що не залишилося би ніякого видимого знаку від них. Натомість Він залишає ці рани і знаки, щоби вони слугували додатковим доказом правдивості того, що Він був розп’ятий, правдиво помер – але на третій день воскрес, перемігши смерть.
Історія увірування учеників Христових в Його воскресіння, і особливо сьогодні згадуване навернення Фоми, показує нам, що Господь не чекає від нас віри бездумної, сліпої. Водночас Він спонукає нас вірити в істини, Ним проповідані та здійснені, даючи для цього необхідні докази через чудеса, через знамення, через розповідь свідків.
Але тих, хто вірить в Його воскресіння, не вимагаючи багатьох і явних доказів, а задовольняючись одним свідченням, Спаситель називає блаженними, як Він сказав про це Фомі: «ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20:29).
Все це, дорогі брати і сестри, показує нам найкращий, досконалий шлях віри – той, який уникає крайнощів. Свідома і переконана віра захищає нас від облещення дияволом, від визнання ложних знамень і неправдивих пророцтв.
Немає гріха в тому, щоби в питаннях нашого духовного життя ми не задовольнялися лише чиєюсь настановою або вказівкою, але перевіряли і досліджували, чи це узгоджується з Божественним Одкровенням та з вченням Церкви. Бо, на жаль, багато є тих, хто як в часи земного життя Спасителя, так і нині, нерозумно захоплювалися і захоплюються неправдивими вченнями, обманливими видіннями, ложними пророцтвами, якщо всі ці пророцтва та видіння догоджають їхнім очікуванням.
Водночас підлягають осудженню ті, хто, маючи свідчення та докази, залишаються впертими у своєму невірстві. Бог відкрив і явив усе необхідне для того, щоби всяка людина увірувала в Його Сина, в Месію-Христа. І ті, хто відмовляються вірити, роблять це не тому, що недостатнього доказів, але тому, що не хочуть визнавати істинність вчення Христового і виконувати обов’язки, які, заради спасіння, накладаються на людину Божими заповідями.
Тому, дорогі брати і сестри, згадуючи сьогодні навернення Фоми, маємо взяти для себе за правило дотримуватися саме такого, серединного, царського шляху віри. Не ухиляючись від нього ні праворуч, ні ліворуч, тобто ані до невиправданої довірливості, ані до впертого скептицизму.
Щоби і нам, як тим, хто хоча і не бачили воскреслого Господа тілесними очима, як бачив Фома, – щоб і нам осягнути обіцяне блаженство. Бо ми за свідченням Євангелія і Церкви істинно віримо – Христос воскрес!
Амінь.
