Зараз читаєте
Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в день свята Входу Господнього в Єрусалим

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в день свята Входу Господнього в Єрусалим

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сердечно вітаю всіх зі святом Входу Господнього в Єрусалим, яке ми також називаємо Вербною неділею. Таку назву це свято має тому, що за прикладом людей, які урочисто зустрічали Месію, взявши віття дерев і віття пальм, ми також цього дня носимо віття верби, таємничо долучаючись до всіх, хто протягом двох тисячоліть проголошує: «Осанна Синові Давидовому! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє! Осанна у вишніх!» (Мф. 21:9).

Зовнішньо цей звичай можна розглядати як одну з традицій, але сутність його значно глибша, ніж може видаватися нам на перший погляд. З нагоди свята беручи віття дерев, що після сну і омертвіння зими відновлюються до життя, ми нагадуємо собі про оновлення нашого власного життя. І це оновлення ми пов’язуємо не просто з плином часу чи законами природи, але з Господом Ісусом Христом – з Тим, Хто урочисто входить у Єрусалим, виконуючи провіщену про Нього волю Божу. У словах молитви на благословення віття, яку підносимо цього дня, наголошується, що у такий спосіб ми долучаємося до людей, які прославляли Христа, визнаючи Його Царем і Спасителем. І хоча нас розділяє відстань простору й часу, сила віри долає її, роблячи всіх нас долученими до тієї давньої урочистості.

Протягом людської історії було чимало тріумфальних процесій та урочистих зібрань для прославлення царів, героїв і переможців у битвах. Але всі ці події залишилися у минулому. Ми ж нині вшановуємо подію, яка має значення не лише для того часу, в якому вона безпосередньо відбулася. Бо Вхід Господній у Єрусалим – це урочистість, яка має зв’язок із сьогоденням та з вічністю. Святкуючи зараз, ми виявляємо свою віру в те, що Ісус з Назарету, який в давнину урочисто увійшов до Єрусалима – є істинний Месія, обіцяний через пророків Цар Ізраїля і Спаситель світу. І хоча Він являє Себе у смиренні, а не у всій повноті Божественної слави, як це має статися під час Другого пришестя, однак і з того, що було Ним явлене та засвідчене Отцем і стверджене Святим Духом, ми знаємо і усвідомлюємо, що Він – істинний Цар наш.

«Не бійся, дочко Сионська! Ось Цар твій гряде, сидячи на молодому ослі» (Ін. 12:15) – ці пророчі слова, про які нагадує нам сьогоднішнє читання з Євангелія, підкреслюють особливість того царського достоїнства, яке Господь Ісус Христос має не за людським звичаєм, як інші земні царі, але від Бога Отця, і не на деякий час, а навічно. Бо земне царство і влада пов’язані із зовнішніми почестями, а Спаситель являє Себе як Царя смиренного, символічно сідаючи для урочистого входу не на коня, як було звично для тогочасних володарів, а на осла – тварину не почесну. Тим самим Господь підкреслює, що хоча Він і є істинним Царем, однак Царство Його – «не від світу цього» (Ін. 18:36).

В час, коли більшість країн обрали для себе устрій республіканський, не маючи на чолі держави царя, а в багатьох краях, де монархії збереглися, вони часто мають символічний характер, – слова про царське достоїнство Господа Ісуса Христа можуть теж здаватися чимось давнім, віджилим, художнім образом і метафорою. Насправді ж це не так, і нам, як християнам, необхідно глибше усвідомлювати цю істину, щоби більш повно втілювати її у власному повсякденному житті.

Кожен з нас має громадянство та, живучи в державі, підкоряється її законам. Коли ми подорожуємо в іншу країну, то виконуємо ті правила, які в ній визначені, однак залишаємося громадянами власної країни, несучи перед своєю Батьківщиною відповідальність за громадянськими обов’язками та користуючись встановленими правами. З цього прикладу ми маємо навчитися, що як християни ми є громадянами Царства Божого, і як нагадує нам апостол Павло у Посланні до Євреїв, ми «не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього» (Євр. 13:14). Ми усвідомлюємо тимчасовість нашого життя у світі цьому. Наш дім не тут, а в Оселях Отця нашого Небесного. Тут ми лише подорожні. Через цей тимчасовий світ ми подорожуємо до вічності, яку Бог приготував для нас.

Кожному з нас доводилося бути подорожнім. У справах чи для відпочинку ми мандруємо, залишаючи свою оселю на короткий чи довгий час. Однак раніше чи пізніше ми все ж повертаємося до місця, яке для нас є домом. А яким є дім для всього людства? Цим домом є Рай, як місце близького спілкування людини з Богом, нашим Творцем.

Саме у Раю Господь оселив людину, сотворивши її. Але подібно до блудного сина з притчі, перші люди побажали знайти задоволення поза батьківським домом, хоча у Раю мали все необхідне. Відтак, згрішивши, вони втратили дім свій і стали вигнанцями, бо носії зла не могли більше бути в місці святості.

Повертаючись до наших міркувань про Царство Боже і Христа як істинного Царя, ми маємо підкреслити, що перший Рай був таким Царством. Бо сутність царства полягає в тому, що воля монарха, правителя, втілюється підвладними.

Згадаймо, як про це сказав римський сотник, вірою визнавши божественну владу Христа творити чудеса: «І я – людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби це, і зробить» (Мф. 8:9). Тобто якщо він є хоча і не головним, але начальником, і його волю виконують підвладні йому, то хіба щось або хтось може перешкодити здійсненню волі Божої?

Отже, Рай був місцем, де людина визнавала Бога як свого Царя і, добровільно підкоряючись Його волі, мала задоволення власних потреб, блаженство і можливість для постійного зростання у досконалості. Але, як ми знаємо, Адам і Єва побажали нібито більшого, схотіли стати «богами без Бога», відкинули волю свого Творця, зрадили свого Царя і підкорилися змієві-дияволу.

Дивитися також

Тому, як підвладні злу і раби лукавого духа, люди не змогли далі жити в домі, від початку сотвореному для них Богом. Але Господь, як люблячий Отець, не полишив дітей своїх напризволяще, без допомоги і надії. Він обіцяв, що прийде Спаситель, який відкриє двері Раю для тих, хто зречеться підвладності дияволу, хто відкине гріх і підкорить себе благій волі Божій.

І цей Спаситель прийшов. Христос приймає царські почесті не заради слави від людей, – бо яку славу можуть додати люди до слави божественної? – але заради засвідчення виконання того, що віддавна пообіцяв Творець. Він урочисто входить в місто Єрусалим, як столицю царів і місце старозавітного єдиного Божого храму, являючи Себе як особливого Царя – не тимчасового володаря, правління якого зупиняє смерть, але Царя навіки, Який смиренням і хресною жертвою Своєю знову відкриває для людства двері до Раю. Якщо земні царі, помираючи, втрачають владу, то Христос через страждання, смерть і воскресіння входить у славу Свою. Перший Адам не виконав волю Отця Небесного – і тому не зміг залишитися в Раю. Новий Адам, Христос, через жертовне смирення перед Отцем отримує всю владу на небесах і на землі (Мф. 28:18), і цією владою відновлює людину для можливості знову бути в Раю та повернутися до втраченого віддавна дому.

Тому коли ми сьогодні святкуємо Вхід Господній у Єрусалим, коли ми через символічне віття в наших руках долучаємося до тих, хто безпосередньо був учасниками цієї події, разом з ними прославляючи Христа і визнаючи Його своїм Царем і Господом – у такий спосіб ми засвідчуємо своє бажання повернутися до миру з Богом, повернутися до нашого істинного дому – до Раю. Це не означає, що ми маємо відкинути наше земне життя та пов’язані з ним обов’язки. Як подорожні підкоряються законам країни, до якої прибувають, і в чужому домі поводяться згідно з волею господарів, які гостинно прийняли їх, так і ми, живучи у світі цьому, виконуємо обов’язки, з цим пов’язані. Водночас ми не повинні ніколи забувати, що все це – лише шлях до вічності, що дім наш – Царство Небесне, і мета наша – повернутися до Раю.

Тому, дорогі брати і сестри, вітаючи всіх вас з цим великим святом, хочу побажати усім нам твердо пам’ятати ці істини. Не лише словами і зовнішньо, але самим життям і від серця визнавати, що Господь Ісус Христос – наш єдиний істинний Цар і Спаситель. Бо виключно завдяки Його смиренню і жертві на Хресті, особливому вшануванню яких ми присвячуємо наступні дні, Страсну седмицю, стало можливим наше відновлення для життя вічного. І щоби увійти у блаженну вічність, нам слід взяти хрест свій та пройти власний шлях скорботи. Але якщо пройдемо за Христом через страждання – то разом із Ним і будемо прославлені, як про це свідчить апостол Павло в Посланні до Римлян, кажучи, що ми – діти Божі, «А якщо діти, то і спадкоємці, спадкоємці Божі, співспадкоємці ж Христу, коли тільки з Ним страждаємо, щоб з Ним i прославитися. Бо гадаю, що нинішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в нас» (Рим. 8:17-18).

Амінь.

Джерело Пресслужба ПЦУ

Переглянути коментарі (0)

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

© 2015-2021 Всі права захищені. Політика конфіденційності файлів та Cookie

Developed by Novik.fun

Прокрутіть до початку