Стаття присвячена історії Почаївської Свято-Успенської Лаври, яка є важливим осередком збереження української конфесійної, культурної та національної ідентичності. Заснований у ХІІІ ст. на українських землях монастир, пройшов складний шлях своєї історії, зберігаючи свою православну спрямованість та вірність українському народу. Стаття розглядає походження назви монастиря, традиції чернечого життя та періоди його історії, зокрема уніатський період.
Історія монастиря та його значення для українського народу
Протоієрей Микола Щербань,
кандидат богословських наук, кандидат історичних наук,
доцент кафедри філософії та культурології
Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
УСПЕНСЬКА ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА:
СВЯТА, ПРАВОСЛАВНА, УКРАЇНСЬКА
(СПРОБА ІСТОРІОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ)
Історичні долі Почаївської Свято-Успенської Лаври, насправді своєрідно, проте вельми вдало, віддзеркалюють ті складні історичні процеси, що відбувалися на теренах Західної України у різні періоди. Заснований на українських землях монастир (початки його зародження губляться у ХІІІ ст. [7, с.3] є органічною часткою духовного життя українського народу впродовж тривалого періоду його складної та багатостраждальної історії [1, с.1].
Справді, у тяжкі історичні періоди вагомими осередками збереження власної конфесійної, культурної та національної ідентичності були саме монастирі.
Найдавніші документальні згадки про Почаївський монастир датуються ХVІ століттям, хоча достеменно відомо про православне чернече життя на цих теренах вже після перших нападів татар на Київську державу, коли ченці почали шукати в лісах і горах, на захід від широких степів, спокійніші місця для подвигу та молитви [11, с.395]. Заснували монастир на місці, де з’явилася Пресвята Богородиця (на камені, де вона стояла, відбився слід її стопи, з якого утворилося чудодійне джерело), а щодо самої назви – «почаїв», – як вказують дослідники, існує кілька основних версій її походження: це і назва на честь річки Почайни (яку, як припускають, принесли київські ченці), і найменування болотистої місцевості [10, с.58].
Типовий для Православної Церкви уклад чернечого життя тривав аж до часу Берестейської унії 1596 року, втім, не зважаючи на значний тиск, обитель залишалася вірною Православ’ю ще понад 120 років. Лише у 1720 році монастир стане уніатським і перебуватиме у такому статусі до 1831 року. Втім, про все по порядку.
У першій половині ХVІІ століття, у добу митрополита Петра Могили, коли відбувалося протистояння між православними та уніатами, Почаївський монастир прославив своїми подвигами його ігумен і чудотворець Іов Почаївський. Його управління Почаївською обителлю було зразком не лише мудрого духовного керівництва, але й прикладом скромного подвижницького життя істинного християнина. Суспільне життя теж було у полі зору святого. Так, наприклад, у 1628 році преподобний був присутнім на соборі у Києві, скликаному проти унії [5, с.319].
Втім, найбільшого поширення отримала розповідь про те, як грецький митрополит Неофіт, який подорожував теренами історичної Волині, благословив вдову земського судді Анну Гойську іконою Пресвятої Богородиці, а доволі скоро почали відбуватися численні чудеса. На знак подяки Гойська у 1597 році перенесла цю чудотворну ікону до храму, що знаходився на Почаївській горі й наділила монастир численними землями, подарувавши майбутній обителі 6 родин підданих, угіддя та кошти. Першим храмом обителі стала невеличка мурована Успенська церква, що існувала вже у 1527 році. Цей факт існування храму поза населеним пунктом – це, насправді, головний аргумент на користь припущення, що на місці, де згодом постане Лавра, колись вже існував монастир, про який станом на кінець ХVІ століття вже не пам’ятали [3, с.468].
Зрештою, нащадки й спадкоємці Гойської ще тривалий час висували майнові претензії монастирю, а один з них – Андрій Фірлей – у 1623 році розграбував обитель, викрав чудотворну ікону й переніс її до містечка Козин. Тільки у 1644 році, відповідно до рішення трибуналу, ікона була повернена монастирю [12, с.378].
Поза всяким сумнівом, видатну роль у становленні та розвитку монастиря відіграв ігумен преп. Іов Почаївський. Ось як його постать характеризує видатний архієрей та науковець – митрополит Іларіон (Огієнко): «Під час страшної загрози самому існуванню українського народу, як окремої нації, під час жорстокої унії, загорівся в Україні ще один блискучий світильник невгасимий, який тоді ясно горів і світив на всю Західну Україну, – це був Преподобний Іов Залізо. Жив і працював він у страшний і жорстокий час гонінь на український народ від католиків та їхніх помічників уніатів, і він твердо і безбоязно боронив Православну Віру проти всяких наскоків уніатів, і цим прославився на всю Україну, а особливо на всю Волинь і Галичину» [4, с.3].
За час його служіння обитель стала відомою. Монастирський комплекс був оточений мурами з 5-ма баштами, а 1649 року на місці, де відбилася стопа Божої Матері, коштом Федора та Єви (Євдокії) Домашевських було збудовано великий мурований Троїцький храм [3, с.468].
Вельми показовим фактом, що сприяє правильному розумінню масштабу впливу та значення Почаївського монастиря на релігійне життя, є те, що вже на початку ХVІІ століття тут функціонувала типографія. Саме тут у 1618 році було видано “Зерцало богословія”, авторства Кирила Транквіліона [12, с.378].
Якщо вникнути в наукову й богословську традицію монастиря, то можна сміливо стверджувати, що почаївські ченці, без сумніву, знали твори Іова Княгиницького, Івана Вишенського та інших вітчизняних виразників неоплатонічної традиції. Остання, опиралася або безпосередньо на твори Псевдо-Діонисія Ареопагіта (V cт.), або ж на їх ісихастську редакцію. Більше того, певні дані дозволяють зробити висновок про те, що в Почаївському монастирі була власна ісихастська практика. Так, у «Житії» Іова Почаївського підкреслюється, що в період затворництва ігумен поєднував «смиренність» і «мовчання», іноді при цьому виголошуючи лише молитовну формулу. А під час молитви «небесне світло» осяювало всю печеру. Все це навіює асоціації з «розумним діянням» та «спогляданням» фаворського світла послідовниками афонського вчення [6, с.57].
Зрештою, саме ця неоплатоністична богословська традиція чітко простежується й у «Зерцалі богословія» К. Т. Ставровецького, одному з перших оригінальних філософських творів в Україні, доля якого, однак, доволі сумна. Вже на церковному соборі в Москві ця праця була осуджена, як єретична. Проте, аналіз цього твору свідчить, що його джерелами були «Богослов’я» Іоана Дамаскіна, «Ареопагітики», «Фізіолог» тощо. На антропологічне вчення вплинула також «Палея». Крім того, автор часто посилається на твори Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Золотоустого, Блаженного Августина, Феодорита Кіпрського, ознайомлений з ученнями античних філософів [6, с.57].
У липні 1675 року під час польсько-турецької війни 1672-1676 років загін османських військових безуспішно намагався захопити монастир, у доволі короткому часі цю подію було витлумачено як чудо, здійснене Богородицею. Згодом ця подія буде зображена на гравюрі Н. Зубровського (1704 р.) і оспівана в народному канті «Ой, зійшла зоря вечоровая» (пізніше цей твір поклав на ноти М. Леонтович) [3, с.468].
Очевидно, що монастир мав тісні контакти з Острозькою, Києво-Печерською, Львівськими та іншими друкарнями, звідки надходили необхідні книги. Зрештою, перебуваючи у «вірі святих отців», діячі монастиря прагнули «нічого нового не вводити, нічого не зменшувати, нічого не змінювати», а отже, як стверджують церковні джерела, не входити у «мудрування». Як ідейний центр Православ’я, монастир мав оберігати своїх насельників і паству від впливу схоластики та проникаючої з Заходу світської культури. [6, с.56].
Наприкінці ХVI – на початку XVII століття Почаївський монастир виступає як важливий оплот Православ’я в Західній Україні за умов драматичного міжконфесійного протистояння, підґрунтям якого стала боротьба за збереження культурної самобутності нашого народу. Про визначну роль монастиря свідчать як грамоти польських королів, так і меценатство та ідейна підтримка православних магнатів і відомих діячів вітчизняної культури (Ганна Гойська, Костянтин Острозький, Іоаникій Галятовський, Феофан Прокопович та ін.). Зрештою, вся культурно-просвітницька робота монастиря проводилася під прапором ідейної боротьби. Тож найважливіший його внеску розвиток української культури був здійснений завдяки літературно-публіцистичній діяльності насельників. Безпосередньо торкнулася монастиря та десятків тисяч паломників до його святинь і небачена злива полемічних писань, яку породили суперечки довкола Берестейської унії [6, с.55].
Вже 1712 року (більш поширеною є вказівка на 1721 р.) Почаївський монастир перейшов до уніатської Церкви, а саме чину отців-василіан. «Спочатку монастир, – як стверджує митрополит Іларіон (Огієнко) – ішов загальною уніатською дорогою – нічого не міняв, щоб не лякати хоч тих небагатьох, хто ходив до монастиря. Але по Замойському соборі все помалу стало мінятися на латинське та польське. «Ігумен» переробився на «суперіора» а «васильянин» на «базильянина», бо так їх звав польський суд, ксьондзі й пани…» [9, с.203].
Варто зазначити, що процес латинізації монастиря був тривалим, особливо це стосувалося освіченого і досвідченого духовенства. Підтвердженням цього є те, що, наприклад, Феодосій Рудницький (перший настоятель-уніат в монастирі) був доволі освіченою людиною, вірною православній традиції і віровченню. Він ретельно слідкував за дотриманням богослужбового уставу і навіть не прийняв титулу «суперіор», який носили всі настоятелі греко-католицьких монастирів, а документи підписував, як і раніше: «архімандрит Канівський і ігумен Почаївський». Однак, цей поступовий і «м’який» перехід з Православ’я до Греко-католицизму жодним чином не змінює суті цього переходу. Братія монастиря долучилася до ордену «базиліян», прийнявши всі особливості цієї чернечої спільноти, що вже сформувалися у середовищі Католицької церкви. Ключовою з них було те, що відповідно до конституції цього ордену, все уніатське чернецтво, яке належало до чину базиліян (чи то «василіян») вивільнялося з-під влади єпархіального архієрея і складало спільноту, що підпорядковувалася владі «генерала» (або «проархімандрита»), якого обирала чернеча спільнота на генеральних конгрегаціях у присутності папського уповноваженого. Повноваження цього проархімандрита були доволі великими [8, с.97].
У цей період у монастирі діяла васильянське загальноосвітнє училище. Починаючи з середини ХVІІІ ст. меценатом монастиря став Миколай Потоцький (1712 – 1772) і саме його коштом на території обителі було зроблено масштабні роботи і радикальної перебудови. Зокрема, цілком розібрано було старі Успенську і Троїцьку церкви, а на їх місці було побудовано новий Успенський собор з прилеглими келіями і трапезною.
Значною подією для цього періоду в житті монастиря варто назвати коронування Почаївської ікони Богородиці (1773 р.). Ця подія відбулася цілком у дусі того часу, з притаманним йому «бароковим стилем» католицького благочестя. Особливою буллою від 23 квітня 1773 року папа оголошує «повну індульгенцію всіх гріхів – усім, всякого роду вірним Христовим, що істинно каються, сповідаються та причащаються Святих Христових Таїн, які впродовж восьми днів, призначених місцевою владою (для торжества коронації) благоговійно відвідають Почаївську церкву монахів св. Василія Великого» [8, с.118].
8 вересня 1773 відбулися урочистості, що включали в себе зачитування папського «бреве» (декрету) про дарування індульгенцій і декрету про коронування почаївської ікони [8, с.120].
У цей період в Почаєві функціонувала й друкарня, де видавалися різні книги, переважно богослужбові. Втім, така видавнича діяльність уніатського періоду історія монастиря не позбавлена, фактично, діаметрально протилежних оцінок. До прикладу, уніатські історики підкреслюють, що почаївські василіани здійснювали українську культурно-просвітницьку діяльність, видаючи книги «руською» мовою. Справді, така «руськомовна» література виходила друком, проте ці праці містили усі елементи вже католицького віровчення, як вказує митрополит Іларіон (Огієнко): «Усе це старанно повиправлюване на латинський копил, усе це переповнене чужим українському народові латинським духом, усе це ламало й нищило багатовікову українську церковну й культурно-освітню традицію» [9, с.218].
У процесі ліквідації Української Греко-католицької церкви на теренах Правобережної України (1830-1831 рр.) монастир був переданий Російській православній церкві. Вже у скорому часі, – 1833 року – обитель отримує новий статус – Лавра. З цього часу, аж до 1841 року тут знаходилася кафедра Волинських архієреїв, яким з цього часу, до титулу додалося іменування «архімандрит Почаївської Свято-Успенської Лаври».
У другій половині ХІХ на початку ХХ століття Лавра активно розбудовується і реконструюється, зокрема: надбрамний корпус (1835 р.), дзвіниця (1871 р.), друкарня (1895-1896 рр.), Троїцький собор (1912 р.).
Активну і різнопланову діяльність Лаври, у цей період, якнайкраще підтверджує той факт, що тут функціонували церковно-вчительська школа, шпиталь та, вже згадана вище, друкарня. Монастир суттєво впливав на прилеглі терени, що у 1910 році відобразилося у відкриті Свято-Георгіївського Скита під Берестечком, який став філією Лаври, де аж до 1952 року безперервно підтримувалася традиція вшанування Берестейської битви 1651 року [3, с.468].
Утім, не можна оминути увагою й той факт, що царське самодержавство і державна РПЦ намагалися зробити Почаївську лавру своєрідним центром русифікаторської політики не лише Волині, а й усієї Західної України. Саме це, скоріш за все, було причиною того, що час Першої світової війни монастир був частково евакуйований, а згодом – у 1915-1916 роках – окупований австро-угорськими військами. У період окупації Успенський собор було перетворено на костел, проте вже після Брусилівського прориву 1916 року в обитель повернулися православні.
Не менш трагічними для Лаври були роки після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 року, коли монастир пограбували більшовики.
Після укладення Ризького мирного договору між РСФРР УСРР та Польщею 1921 року терени Почаєва опинилися під владою Польщі, а сама Лавра перейшла під юрисдикцію Польської православної церкви. У цей період Лавра стає справжнім осередком життя прилеглих територій, адже в монастирі починають функціонувати окрім, властивих монастирю лікарні, друкарні ще й світська школа, пошта і навіть суд [3, с.469].
Вельми цікавим фактом є те, що 1921 року на т.з. «Почаївському з’їзді духовенства та мирян», не зважаючи на очевидну радикальність і нетерпимість переважної більшості тогочасного духовенства у національному питанні, було ухвалено рішення про перехід на українську мову за богослужінням та у церковному діловодстві.
На початку Другої світової війни Лавра (як і усі території Західної України) опинилася під радянською владою і в юрисдикції РПЦ. Саме у Почаївській Лаврі відбулися собори по створенню Автономної Православної Церкви.
У повоєнний період відновлення і ремонт лаврських споруд так і не було виконано у повному обсязі через новий етап антирелігійних гонінь. Значна частина приміщень монастиря була конфісковано і в них розміщено музей (звісно ж – атеїзму) та психіатрична лікарня. Природньо, що чисельність насельників монастиря у цей час різко скоротилася.
Згодом тиск владних структур зменшився, проте налагоджуватися життя обителі почало тільки в час перебудови. Так, у 1987 році Почаївську лавру відвідав з офіційним візитом Константинопольський патріарх Димитрій І (Пападопулос). Починаючи з 1988 року монастирю повернуто частину майна (споруди, землі тощо), а у 1991 році відкрито Духовне училище (1994 року – Семінарія) [3, с.469].
У цей період не припинялося бажання утверджувати в Лаврі українську православну традицію. Так, до прикладу, намісник Лаври Яків (Панчук) – згодом митрополит Луцький і Волинський УПЦ КП, – підтримав ідею національної Церкви, однак ця ініціатива не була підтримана більшістю насельників. Зрештою, не ставши осередком української національної духовної традиції Почаївська Лавра аж до сьогодні передуває в орбіті російських імперіалістичних наративів.
Звісно, історія Почаївської обителі є величною і її значущість для українського народу неможливо заперечити. Однак, станом на зараз, кожен задається одним і тим же питанням, що цілком відповідає тематиці нашого дослідження: чим саме історія монастиря є повчальною для нас і які історичні висновки варто зробити нам, аналізуючи цю історію. У цьому аналітичному аспекті цікавими і такими, що жодним чином не втратили своєї актуальності є висновки проф. А. Гудими, які автор пропонує у визначеній послідовності. Наведемо та проаналізуємо деякі з них:
Історія України періоду бездержав’я – це історія, насамперед, трагедії українського народу, усіх і кожного, без винятку й усіх суспільних іституцій, а в періоди найскадніших історичних випробувань, чи не єдиною структурою, що постійно перебувала зі людьми, надаючи йому моральну підтримку – була Церква, що міцно стояла на засадах Київської християнської традиції [2, с.20].
Саме у цьому контексті, варто розглядати й історію Свято-Успенської Почаївської Лаври, яка впродовж століть була й залишається однієї з головних українських святинь українського народу. Відтак, складні процеси національного державного й церковного відродження неможливі без глибинного й усебічного аналізу й переосмислення історичних подій і фактів минувшини, що допоможе в майбутьому не лише уникнути міжконфесійних конфліктів, але й сприятиме консолідації нашого суспільства навколо ідеї української незалежної Держави і Церкви.
