Зараз читаєте
Землі вкраїнської святиня златоверха

Землі вкраїнської святиня златоверха

Михайлівський Золотоверхий монастир і однойменний храм існують понад дев’ять століть та стали свідками занепаду та розквіту цього чудового місця.

Історія зведення Михайлівського собору, як і більшості стародавніх храмів, досі не розкрита повністю

Михайлівський Золотоверхий монастир й однойменний храм існують понад дев”ять століть і були свідками занепаду та розквіту славного міста на Дніпрових кручах. 

У середні віки місцевість Михайлівської гори була відокремлена від «міста Володимира» й забудовувалася монастирями князів Ізяславичів. Так, спочатку було засновано Димитриївський монастир, фундаменти якого були досліджені археологами й знаходяться на території Михайлівського Золотоверхого монастиря. З XIV ст. весь район займав Михайлівський Золотоверхий монастир, життя в якому не припинялося до ХХ ст.

Історія зведення Михайлівського собору, як і більшості стародавніх храмів, досі не розкрита. Багато дослідників вважають, що його засновником був грек Михайло, який разом з князем Володимиром хрестив Київську Русь. Таку інформацію можна знайти в І. Гізеля, який у «Синопсисі Київському» датує створення монастиря 989 р., зазначаючи: «Переказують, що перший при Володимирі митрополит Михаїл, який посадив іноків на горі, в своє ім”я і церкву св. Архистратига Михаїла збудував» [9, с. 4]. Саме ця перша дерев”яна церква й вважається початком заснування Михайлівської обителі.

На думку Є. Голубинського, «Михайлівська обитель існувала спочатку у вигляді…монастирської слобідки» [9, с. 5].

Перша літописна згадка про храм датується 1108 р. У «Повісті минулих літ» зазначено, що «Закладена була церква Святого Михаїла Золотоверха Святополком» [7, с. 162].

Первісний вигляд храму достеменно невідомий. За Никонівським літописом, «церква св. Михаїла Золотоверха мала п”ятнадцять позолочених куполів» [9, с. 8]. Пізніше це твердження схвалювали багато істориків. Проте деякі дослідники вважали, що храм був п”ятикупольним. Лаврський чернець А. Кальнофойський, художник А. ван Вестерфельд і мандрівник М. Груневег зафіксували храм «з однією шоломоподібною банею та невеликим верхом на осі нартекса» [9, с. 8].

Михайлівський Золотоверхий собор, за результатами досліджень і відкриттів сучасних вчених, був шестистовпним, хрещатим, триапсидним, двоярусним храмом з нартексом, розміром 28,8х18,86 м. Для спорудження храму у ХІІ ст. навколишня територія була заново спланована, зокрема ліквідовано існуючу житлову забудову, здійснено підсипку ґрунту. Стіни шириною 1,3 м (в апсидній частині 1,2 м) збудовані в техніці змішаного мурування з плінфи й бутового каменю. Підлога церкви вимощена великим овруцьким шифером з мозаїчною інкрустацією, полив”яними плитками різного формату й кольору, фасади декоровані пілястрами, зверху розміщено меандровий фриз, барабан купола окантований стрічкою невеликих ніш, з півдня прибудована триапсидна хрещальня в подібній техніці мурування. Інтер”єр собору прикрашали капітелі, шиферні плити, мозаїки й фрески.

За своєю побудовою і внутрішнім оздобленням собор нагадував Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври, тому дослідники вважають, що в спорудженні собору брав участь чернець Києво-Печерської лаври Алімпій.

Споруди Михайлівського Золотоверхого монастиря, крім головного храму, були дерев”яними, тому вони легко знищувалися пожежами, які, за літописними даними, часто спустошували Київ. Проте кам”яний храм витримав і навали половців, і татарські погроми, біля нього прибудовувалися нові келії – і монастир відновлювався. До кінця XIV ст. монастир був остаточно відновлений, у XV–XVII ст., у роки запровадження унії, монастир залишався твердинею православ”я. Починаючи з XVII ст. монастир перетворився на центр відродження українського православ”я, відіграючи значну роль у духовному, церковному й національному житті українців. (Ф_1)

У XVIII–ХІХ ст. монастир, а отже й Михайлівський Золотоверхий собор, був центром паломництва разом з Києво-Печерською лаврою. Найбільшою святинею монастиря здавна були мощі св. великомучениці Варвари, які нині знаходяться у Володимирському соборі в Києві, а в монастирі зберігається їхня частка. 1835 р. вийшло друком «Краткое описание Киево-Златоверхо-Михайловского монастыря», в 1880-х рр. надруковано ще два видання, присвячених Михайлівському Золотоверхому монастиреві, в яких відображено новий етап історико-археологічного вивчення пам”ятки, що розпочалося ще 1811 р., проте його результати не було оприлюднено.

Особливо багато нових видань, присвячених монастиреві, вийшло друком 1908 р., до 800-річчя з дня заснування монастиря. З останнім описом монастиря й собору можна ознайомитися в академічному виданні «Київ. Провідник» за редакцією Ф. Ернста, який надруковано 1930 р.

У монастирі була чимала бібліотека, що складалася переважно з богословських й історичних творів і розміщувалася на хорах собору. Наприкінці ХІХ ст. відкрито безкоштовну читальню, в якій можна було ознайомитися з літературою релігійного змісту.

Йшли роки, монастир розвивався, архітектура, зовнішнє й внутрішнє оздоблення храму осипалося під впливом погодних умов і надзвичайних подій. Тому, починаючи з XVIII ст., храм і монастир змінювалися. Великі зміни в архітектурі собору відбулися на початку XVIII ст. З півночі було прибудовано Варваринський приділ, з півдня – Катерининський. Після проведеної в середині XVIII ст. реконструкції храм набув барокового вигляду. На головному фасаді було влаштовано два прямокутні ризаліти з фронтонами, пишно оздобленими ліпленням.

На центральному фронтоні між бічними банями влаштовано мідний позолочений горельєф Архістратига Михаїла. Перебудовано й вкрито золотом нові грушовидні бані, храм став семикупольним. У 1712–1715 рр. перебудовано Варваринський приділ, зокрема, піднято стіни, влаштовано іконостас вівтаря й дерев”яний різьблений балдахін над ракою св. Варвари. Загальна композиція храму набула рис характерних для української архітектури того часу. Інтер”єр храму було вирішено в стилістиці українського бароко.

У 1718 р. в Михайлівському соборі встановлено п”ятиярусний іконостас, горішні яруси якого розібрано 1888 р., решту знищено разом із собором.

Через осідання приділів, появу глибокої тріщини й розкол головної бані в 1746–1754 рр. здійснено реконструкцію Михайлівського собору, під час якої стіни храму укріплено контрфорсами з аркбутанами, прибудовано два прямокутні ризаліти, в одному з яких влаштували сходи на хори. Проміжки між аркбутанами й ризалітами пізніше заповнили тамбурами та новими приміщеннями ззовні собору. Також замінили бічні бані, собор став семиверхим з пірамідальною композицією.

У ХІХ ст. тривала реконструкція монастиря. У 1800–1807 рр. собор, зокрема вівтарну частину, заново розписано. У 1820 р. коштом монастиря створено срібні царські врата головного іконостасу й розписано Катерининський приділ.

Ще одна реконструкція храму відбулася 1888 р., під час якої прокладено канали калориферного опалення під підлогою, до всіх входів прибудовано нові тамбури, чавунну підлогу замінено на паркетну. У південному тамбурі на стіну було вмонтовано давньоруські шиферні плити, на яких зображено святих вершників. Демонтовано горішні яруси іконостаса 1718 р. для того, щоб мати можливість огляду мозаїчної композиції «Євхаристія». Відреставровано давні фрески, розкриті на передвівтарних стовпах (керівник А. Прахов).

На початок ХХ ст. склався остаточний вигляд ансамблю монастиря з чітким функціональним розмежуванням. Територію було поділено на головне й господарське подвір”я та Гостиний двір.

Під час подій 1917–1920 рр. відбулися руйнування Золотоверхого монастиря. Зокрема, у січні 1918 р. в храм влучило декілька снарядів під час обстрілу міста військами Муравйова.

З 1917 р. монастирський комплекс був у використанні різних установ, зокрема в кількох спорудах функціонувала гімназія Товариства педагогів, стояли різні військові частини, діяли Інститут червоної професури й редакції кількох періодичних видань, у житлових приміщеннях облаштовано гуртожитки.

Після ухвалення рішення про перенесення столиці з Харкова до Києва в квітні 1934 р. оголошено конкурс проєктів на побудову Урядового центру. Поки тривало обговорення конкурсних проєктів Урядової площі, українські науковці боролися за збереження Золотоверхого храму. Незважаючи на протести Ф. Ернста, М. Макаренка, І. Моргилевського, С. Таранушенка було підготовлено висновок про те, що Михайлівський собор не являє історичної цінності.

Дивитися також

У 1934–1936 рр. розібрано мозаїки й фрески Михайлівського Золотоверхого собору, частина яких зберігається в Софійському соборі в Києві, декілька – за кордоном; знято позолочену покрівлю бань собору, переплавлено срібну раку мощей св. Варвари, знищено іконостас й інші церковні святині. У цей час істориком архітектури, професором І. Моргилевським було здійснено фотофіксацію споруд і їхні архітектурні обміри.

14.08.1937 р. собор висаджено в повітря. Після знищення собору на території були облаштовані спортивні майданчики.

У 1966 р. архітектором-реставратором П. Барановським вперше запропоновано ідею відбудови Михайлівського собору, що була підтримана науковцями й громадськістю. 

Наприкінці 1960-х рр. територія Михайлівської гори ввійшла в охоронну зону Києва, а 1979 р. стародавнє «місто Ізяслава-Святополка» проголошено заповідником.

З 1991 р. відбудова пам”ятки стала державним пріоритетом. У 1992 р. замовлено проєкт відбудови ансамблю монастиря, науковим консультантом якого був учень І. Моргилевського Ю. Асєєв.

Впродовж 1992–1999 рр. проведено широкомасштабні архітектурно-археологічні дослідження на території монастиря, виконані експедицією Інституту археології НАН України (керівник В. Харламов, від 1996 р. – Г. Івакін), повністю розкрито план собору; виявлено автентичні рештки храму ХІІ ст., законсервовані під потужною бетонною плитою, окремі ділянки кладки ХІІ ст. музеєфіковано. У 1997–1999 рр. тривали будівельні роботи з відновлення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору у формах українського бароко ХVIII ст. 

В інтер”єрі за допомогою відповідної стилістики монументальних розписів виділено давньоруське ядро.

У 1999 р. комплекс Київського Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря включено до Державного реєстру національно-культурного надбання. У дзвіниці й Варваринських келіях відкрито музей, присвячений історії обителі. У 2001 р. з м. Санкт-Петербурга до музею монастиря передано частину фресок собору. Частину приміщень монастиря використовують різні установи, зокрема кілька інститутів НАН України. Територія Київського Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря входить до історико-культурного заповідника «Стародавній Київ».

З Престольним Днем – Святине Київської Церкви!

Джерело: Державна наукова архiтектурно-будiвельна бiблiотека iмені В.Г. Заболотного

© 2015-2024 Всі права захищені. Політика конфіденційності файлів та Cookie

Прокрутіть до початку