Слово «акафіст» перекладається дуже просто: неседальний. Спів, під час якого не сідають.
Сам гімн Пресвятій Богородиці, з якого пішла ця форма, церковна традиція відносить щонайменше до VI століття й пов’язує з колом преподобного Романа Солодкоспівця. А от вступний кондак, з якого акафіст тепер починається, народився з конкретної ночі. Улітку 626 року Константинополь був в облозі: місто оточили з суші й з моря, сил для оборони бракувало, і людям залишалося те, що залишається і нам, — стояти й молитися. Коли облогу було знято, вдячний народ усю ніч простояв у храмі, співаючи Богородиці подяку. Ніхто не сів. Звідси й назва форми.
Отже, зачин найвідомішого акафіста — це подяка міста, яке вціліло під навалою. Про це варто пам’ятати, коли акафіст звучить у Києві 2026 року.
Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній 27 серпня звершив у Володимирському патріаршому кафедральному соборі столиці акафіст святому священномученику Макарію, Митрополиту Київському і всієї Руси, перед його нетлінними мощами. Разом із Предстоятелем Православної Церкви України молилися настоятель собору протоієрей Борис Табачек, клірики храму та запрошене духовенство. Після акафісту на могилі приснопам’ятного Святійшого Патріарха Філарета було відслужено заупокійну літію.
Що таке акафіст і чому його читають стоячи
За будовою це тринадцять кондаків і дванадцять ікосів, які чергуються між собою, а серцевина кожного ікоса — низка звертань, що починаються словом «Радуйся». Це не житіє в римованій формі й не оповідь про святого. Це пряме звернення до нього, повторюване десятки разів, доки молитва не перестає бути текстом і не стає розмовою.
Спочатку акафіст був один-єдиний — Богородичний. Пізніше за його взірцем почали складати акафісти Христові, святим, святиням. Але правило залишилося: стоячи. Бо це молитва людини, яка просить дуже конкретно і не має права розслабитися.
Тому акафіст ніколи не був вечірньою вправою для благочестивих. Це молитва напруги.
Хто такий святий Макарій
Наприкінці XV століття Київська митрополія лежала в руїнах після ординських набігів. Митрополит Макарій вирушив із Вільна до Києва, щоб на місці відновлювати церковне життя. Дорогою, 1 травня 1497 року, у селі Скригалові на Прип’яті, його наздогнав татарський загін.
Він у той час звершував Божественну літургію.
Житіє передає, що святитель не перервав служби й не побіг. Він наказав людям рятуватися, а сам залишився перед престолом і там прийняв смерть.
В Одкровенні є слова, які Церква поклала в основу пам’яті мучеників: будь вірний до смерти, і дам тобі вінця життя. Макарій зробив саме те, що ці слова означають буквально. Він не дозволив, щоб чужа сила визначила, коли йому припинити молитися.
Його мощі спочивають у Володимирському соборі Києва. І в 2026 році, коли українці щодня стоять перед вибором, який завтра доведеться пояснювати дітям, цей святий говорить дуже зрозуміло. Не героїзмом. Вірністю місцю, на якому стоїш.
Собор, якому цього року 130
Володимирський кафедральний собор освятили 1896 року. Сто тридцять років — це чотири покоління киян, дві світові війни, роки, коли храм стояв зачинений і в ньому діяв антирелігійний музей, і знову служби.
Тут звершували Літургію тоді, коли за це можна було втратити свободу. Тут молилися за Україну в часи, коли саму цю фразу вимовляли пошепки. Тут щодня звучать прохання за наших воїнів і за спокій душ полеглих.
І тут, у стінах собору, від березня цього року спочиває Святійший Патріарх Філарет. Поховання в межах храму — давня церковна традиція, знак того, що людина залишається частиною громади й після смерті. Він служив у цьому соборі понад шістдесят років. Тепер ті, хто приходить до мощей святого Макарія, за кілька кроків потрапляють і до його могили.
Дві історії, розділені п’ятьма століттями, стоять під одним дахом. Митрополит, який не зійшов з місця перед татарами. І Патріарх, який не зійшов з місця перед Москвою.
Чому важливо, що акафіст підносить сам Предстоятель
У Церкві є речі, яких не можна делегувати.
Єпископ не зобов’язаний особисто читати кожен акафіст — для цього є духовенство. Але коли Предстоятель стає перед мощами й вимовляє ці слова сам, він робить те, що в богослов’ї називається предстоянням: стоїть попереду свого народу перед Богом і несе на собі його прохання.
У воєнний час це не церемонія. Це утримування.
Хтось має щодня, без вихідних і без утоми, вголос називати те, що люди носять у собі мовчки: полеглих, полонених, зниклих, дітей, вивезених до Росії. Хтось має стояти, коли інші вже не мають сили стояти. Саме це й означає слово «неседальний», якщо перекладати його не з грецької, а з життя.
Завтра — 29 серпня
Церква вшановує Усікновення чесної глави святого пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоана. Це день строгого посту й тиші.
Того самого дня Україна відзначає День пам’яті захисників, які загинули за незалежність.
Дві пам’яті зійшлися в одну дату не випадково. Івана Хрестителя стратили за те, що він сказав правителеві правду й не забрав своїх слів назад. Наших убили за те саме.
Запрошуємо всіх на богослужіння. Приходьте, подайте імена, помоліться за своїх — за живих і за тих, кого вже немає.
А тим, хто цього дня фізично не може бути в храмі — воїнам на позиціях, пораненим, нашим людям за кордоном і на тимчасово окупованих територіях, — нагадуємо: долучитися до спільної молитви можна через онлайн-трансляцію на офіційних ресурсах нашої автокефальної Української Православної Церкви.
Стояти можна й на відстані. Головне — стояти.
Святий священномучениче Макарію, Митрополите Київський, моли Бога за нас. Святий пророче, Предтече і Хрестителю Господній Іоане, моли Бога за нас і за Україну.
