ЄДИНА ПОМІСНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В АНОНСІ ЕФІРУ UA:ПЕРШИЙ

  Про створення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні говорять від початків набуття Незалежності. Та досі питання розділення українського православ’я — без відповіді. Останнім найбільш ймовірним шансом був офіційний візит Вселенського Патріарха Варфоломія у 2008му році. Чи матиме результат сучасна ініціатива Президента Петра Порошенка, підтримана Парламентом, єпископатом та мільйонами віруючих? 
Про сподівання і застороги в очікуванні Помісної Православної Церкви в Україні — програма «СВІТЛО» 22 травня о 17:00, учасниками якої від Української Автокефальної Православної Церкви стали : Єпископ Вишгородський і Подільський, вікарій Київської Єпархії Володимир (Черпак) та Голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія — Наталія Шевчук.

ПОМІСНА ЦЕРКВА

UA:Перший анонс ефіру 22.05.18 о 17:00ПОМІСНА ЦЕРКВАПро створення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні говорять від початків набуття Незалежності. Та досі питання розділення українського православ’я – без відповіді. Останнім найбільш ймовірним шансом був офіційний візит Вселенського Патріарха Варфоломія у 2008му році. Чи матиме результат сучасна ініціатива Президента Петра Порошенка, підтримана Парламентом, єпископатом та мільйонами віруючих? Про сподівання і застороги в очікуванні Помісної Православної Церкви в Україні – програма «СВІТЛО» 22 травня о 17:00

Опубліковано Програма "Світло" 17 травня 2018 р.

ВІТАЛЬНЕ СЛОВО О.РОМАНА БУДЗИНСЬКОГО ЗА КРУГЛИМ СТОЛОМ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ

 З вітальним словом до присутніх на засіданні Комітету Верховної Ради України з нагоди Дня матері звернувся представник Української Автокефальної Православної Церкви митрофорний протоієрей — о.Роман Будзинський, духівник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія.

 

КРУГЛИЙ СТІЛ ДО ДНЯ МАТЕРІ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ

  У заході взяли участь народні депутати, видатні жінки України, матері-героїні з усіх регіонів України, представники української та міжнародної жіночої громадськості, представники Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства соціальної політики, Міністерства молоді та спорту, Національної академії медичних наук, представники посольств іноземних держав в Україні та релігійних організацій.

З вітальним словом до присутніх звернувся представник Української Автокефальної Православної Церкви митрофорний протоієрей — о.Роман Будзинський, духівник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія.
 

Голова Комітету з питань охорони здоров’я Ольга Богомолець, відкриваючи засідання, привітала учасників з Днем матері та Днем родини, які нещодавно відзначалися в Україні та закликала взяти участь в обговоренні надважливих питань збереження українського роду. «Лише за минулий рік нас, українців, стало на 200 тисяч менше. Віртуальний Тернопіль або віртуальний Івано-Франківськ зник з карти України. Навіть не будемо рахувати скільки зникло маленьких сіл та міст, якщо говорити про цифру 200 тисяч. І саме матері, і жінки, продовжують рід і які дивляться в майбутнє України», – наголосила голова Комітету.

О.Богомолець також зазначила: «коли у нас з вами вистачить сил і потужності об’єднати наші зусилля для досягнення спільної мети, вона буде досягнута». За її словами, «сила материнства і сила українських жінок саме та сила, яка зможе нашу державу очистити і зробити наше майбутнє реальним і досяжним».

О.Богомолець повідомила про те, що минулої неділі було проведено Міжнародну асамблею матерів і висловила сподівання, що учасники цього круглого столу наступного року стануть співорганізаторами цієї Міжнародної асамблеї. 

Учасники круглого столу обговорилинагальні проблеми українського жіноцтва,  укріплення ролі сучасної жінки у суспільно-політичному та економічному житті країни, зміцненні сім’ї, поширенні культури миру, побудові соціально-справедливого суспільства, заснованого на християнських цінностях, відродженні духовності та культури нашого народу.

Під час заходу також обговорено питання, що стосуються охорони здоров’я жіночого населення, соціального захисту матерів, сімей з дітьми та багатодітними дітьми, попередження насильства в сім`ї, соціальної підтримки учасників АТО та членів їх сімей.

У виступах прозвучали пропозиції щодо внесення змін та доповнень до законодавства з метою зміцнення інституту захисту материнства і дитинства та прав жінок в Україні.

У круглому столі також взяли участь представники іноземних громадських організацій з Туреччини, Сирії, Боснії та Герцеговини, Нідерландів, Португалії, Японії, які втратили своїх дітей на війні, та жінки з інших країн, які зіткнулися з проблемами, аналогічними тим, які доводиться розв’язувати українським матерям та жінкам. Вони поділилися власним досвідом про миротворчу діяльність жінок, про поширення культури миру та про роль жіноцтва у громадському просторі.

За матеріалами офіційного веб-порталу

«Верховна Рада України»

АВТОКЕФАЛІЯ. НЕ ЗАБУВАТИ ПРО ГОЛОВНЕ

  Працюючи на результат, я не мав наміру до прийняття Константинопольським патріархатом рішення щодо єдиної автокефальної помісної Української Православної Церкви виступати в мас-медіа й включатися в бурхливі дискусії, які йдуть у нашому суспільстві.

Здавалося б, обидві сторони вже сказали й не раз повторили все, що можна було сказати. У сотнях публікацій і виступів детально розібрані теологічні аргументи щодо канонічності й викладені історичні перипетії. І, звичайно ж, наріжним каменем дискусій є її величність політика.

Нема сумніву, політикою тут просякнуто практично все, адже протистояння Київського й Московського патріархатів відбувається на тлі російсько-української війни.

Звісно, і теологія, і історія, і політика – все це надзвичайно важливо. І все ж таки мене постійно бентежило відчуття, що щось надзвичайно важливе лишається несказаним. Саме це й спонукало мене взяти слово.  

Мені здається, в запалі дискусій ми забули про головне: про людей, про мільйони віруючих обох патріархатів, про весь український народ, тобто про самих себе. А саме заради них, тобто заради нас і йде змагання за створення єдиної помісної церкви.

Навряд чи хтось заперечуватиме, що ситуація в православ’ї України, яку спостерігаємо протягом останніх чверть століття, є відверто ненормальною, протиприродною. Власне кажучи, вона й до того була такою, просто сприймалася як логічний компонент ще більшої ненормальності – колоніальної залежності України від Росії.  

Створення в 1992 році УПЦ Київського патріархату стало кроком тих українських священнослужителів і вірян, які прагнули привести ситуацію до нормального стану: незалежній Українській державі – незалежну Українську церкву.

Проте наївно було б сподіватися, що Москва відразу ж погодиться відпустити церкву новоствореної держави у самостійне плавання. Виникнення розколу в українському православ’ї, очевидно, було неминучим, але ця неминучість аж ніяк не зменшила його драматичності й травматичності для всього нашого народу.

Розкол пройшов не тільки між церковними структурами, він пройшов через родини й роди, через громади, села й міста, через усю Україну.

Він спричинив глибоку фрустрацію й душевний біль у мільйонів вірних, які раптом були проголошені неканонічними відступниками й єретиками.

Страждань, власних сумнівів і чужих звинувачень зазнають і мільйони тих українців, які ходять у канонічну, але «московську» церкву.

Зайве казати, що після початку російської агресії проти України церковний розкол став ще болючішим і небезпечнішим.

Це надзвичайно глибока травма і величезна несправедливість. Адже усі вірні православної церкви хочуть одного – жити в мирі і злагоді зі своїми ближніми і власною совістю, служити Богові й мати Божу благодать, не зазнаючи образ, принижень і звинувачень.

І вони мають на це право, вони цього заслуговують. Примирити й об’єднати всіх українських православних, припинити їхні душевні терзання якраз і покликана єдина автокефальна канонічна Українська православна церква.

Переконаний, що людський вимір, має стояти вище, ніж політичний. Саме з цього ми повинні виходити, саме про це дбати, ведучи дискусії й диспути, і саме про це на повний голос маємо говорити з людьми, якщо хочемо здобути їхню підтримку, подолати розкол й об’єднати націю.

Про те, що саме релігія  є для українців основоположною цінністю, свідчить, зокрема, проведене в квітні цього року соціальне опитування про найважливіші свята. На перших двох місцях у нас стоять Великдень і Різдво. Натомість аналогічне російське дослідження показало, що головним для мешканців РФ є Новий рік, а другим за популярністю – День Перемоги.  

Боюся, це досить тривожний симптом руйнування християнських цінностей та загальної духовної деформації суспільства. У путінській Росії Православна церква фактично забула про свою сакральну місію й перетворилася на потужну державну структуру, яка поряд з ФСБ агресивно просуває ідею «русского міра», тобто ідею відродження Російської імперії.

Не секрет, що Москва намагається використати церкву й релігію у своїй гібридній війні проти України. Це особливо проявляється в окупованих Криму й Донбасі, але й на вільних територіях деякі священики УПЦ МП заражені «русскомірскім» вірусом й ведуть з амвона антиукраїнську агітацію.

Крайніми проявами українофобської нетерпимості є відмови священнослужителів Московського патріархату відспівувати полеглих за Україну воїнів. Справжнім шоком для всієї країни стало небажання священика УПЦ МП в Запоріжжі помолитися за упокій душі маленького хлопчика, бо той, мовляв, був хрещений «не в канонічній церкві».

Але ці дикі випадки не мають нічого спільного ні з канонічністю, ні з християнством, ні з людяністю взагалі. Ідеться знову ж таки про глибоку моральну деформацію тих, хто й Богове віддає своєму кесареві, хто ставить віру на службу імперським амбіціям Росії.

Зрештою, мабуть, є раціональне зерно у твердженнях тих, хто називає Російську православну церкву єдиним міністерством РФ, яке діє в незалежній Україні як на своїй території.

Проте величезною помилкою було б уважати, що церковний розкол поділив нас на патріотів і непатріотів, вірян проукраїнських і промосковських, етнічних українців і росіян, на «своїх» і «чужих».

На жаль чи, можливо, на щастя, усе набагато складніше, а свої у нас – і там, і там.

У Московському патріархаті переважна більшість і священиків, і вірних є щирими, відданими Богові людьми, гідними громадянами й справжніми патріотами України.

У запалі політичних баталій ми часто забуваємо, що головна місія Церкви – пов’язувати людину з Богом. А здійснювати такий зв’язок може тільки церковнослужитель, який пройшов таїнство висвячення. УПЦ МП, наголошуючи на тому, що Київський патріархат не є канонічним, заперечує й чинність таїнства для його священиків.

Опоненти твердять, що Московський патріархат банально переплутав питання сакральних таїнств з питаннями адміністративного церковного підпорядкування, але не підлягає сумнівові, що для вірних УПЦ МП саме питання канонічності й чинність святих таїнств  є вирішальним. І я особисто знаю не одну людину, яку саме це стримує від переходу в незалежну від Москви церкву.

Не стану втручатися в софістиковані теологічні дискусії, але твердо знаю одне: богословські диспути можуть безрезультатно тривати століттями, розрубати ж гордіїв вузол суперечок навколо канонічності здатне рішення Вселенського Патріарха Варфоломія про єдину автокефальну помісну Українську православну церкву. Тоді всі чвари й сумніви відпадуть самі собою, причому раз і назавжди.

Отже, на кону сьогодні надзвичайно багато.

Це не тільки здобуття нацією того, що належить їй по праву й земному, й небесному, не тільки відновлення історичної справедливості щодо народу, який 1030 років тому прийняв християнство від материнської Константинопольської церкви.

Це ще й подолання внутрішніх поділів, суперечностей і взаємної недовіри.

Це духовна єдність нації, довгождане церковне примирення, звільнення мільйонів людей від терзань, сумнівів і принизливого почуття дискримінованості.

Це, зрештою, питання національної безпеки в час, коли ми ведемо боротьбу з могутнім і надзвичайно підлим агресором.

Саме тому ідею єдиної помісної Церкви повинні підтримувати й за неї боротися без винятку всі, кому дорога Україна й український народ. Саме тому зараз нам, як ніколи, потрібна єдність. Політизація й підбурення протистояння між Київським і Московським патріархатом, а тим більше трактування автокефалії як протидії УПЦ МП є хибним і небезпечним шляхом.

Іти цим шляхом – значить грати на руку Кремлю, який з задоволенням використає будь-яку можливість для дестабілізації України. Навпаки, священики й вірні УПЦ МП повинні бути певні, що єдина помісна Українська православна церква – це не проти когось, а заради всіх нас.

Вона створюється для них так само, як і для інших гілок нашого православ’я, вона відкрита для них і прийме їх у своє лоно як рідних дітей.

Ми надзвичайно близькі до здійснення великої національної мрії, до якої йшли всі роки незалежності й заради якої усі ці роки докладали величезних зусиль.

Я дуже сподіваюся, що ця мрія справдиться саме зараз. І я не сумніваюся, що врешті-решт ми досягнемо своєї мети.

Нехай допоможе нам Бог!

Павло Клімкін, міністр закордонних справ України

За матеріалами «Українська правда»

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛІЯ ЯК МОРАЛЬНИЙ ВИКЛИК

   Початок цьогорічної «автокефальної» кампанії застав мене за письмовим столом. А саме за фінальною редакцією моєї книги «Українська Церква на шляху до автокефалії». Тексти, що увійшли до цієї книги, готувалися не один рік, а наприкінці розміщено документи, які стосуються історії самопроголошення автокефалії у 1919–1925 роках. Декрети Української Народної Республіки, постанови зборів і соборів, які проголошували автокефалію або висловлювалися за неї тощо. Книга, швидше за все, вийде раніше, ніж стане ясно, чим саме закінчиться ще не написана мною глава «2018: в очікуванні Томоса». Наданням Українській Церкві канонічної автокефалії від Константинополя?? Або черговою історичною паузою в рішенні українського церковного питання? Проте незалежно від результатів рішення Вселенського Патріарха я хочу сьогодні публічно підтримати ідею автокефалії Української Церкви.

Причому роблю це свідомо, добре розуміючи всі ризики, які накликає на мене ця позиція. Справа в тому, що, проаналізувавши майже столітню історію боротьби українських православних християн за автокефалію, я зрозумів: альтернативи канонічній самостійності нашої Церкви просто не існує.

 

З погляду канонічного права, автокефалія — це питання, так би мовити, технічне. Однією з головних ознак тут з древніх часів є спосіб обрання глави місцевої Церкви. Автокефальна (самоочолювальна) церква самостійно обирає главу на своєму Соборі. У Церкві автономній її глава обирається місцевим єпископатом і благословляється Предстоятелем материнської (кіріархальної) автокефальної Церкви. Нарешті, якщо місцева Церква не послуговується ні правами автокефалії, ні правом самоврядування, то її голова призначається на посаду указом вищої церковної влади. Таке положення мало місце в Українській РСР до липня 1990 року. Коли Екзарх України Митрополит Київський і Галицький призначався рішенням Синоду РПЦ, про що йому вручався відповідний Указ Патріарха Московського. Здавалося б, вибір між тим чи іншим статусом — автокефалія, автономія або, наприклад, екзархат — питання суто внутрішньоцерковне. Однак насправді це питання завжди мало і має сьогодні не стільки церковний, скільки церковно-політичний характер. Причини цього такі. Перша: в сучасній церковній практиці процедура обрання глави Церкви — це далеко не все, що відрізняє автокефальну (або автономну) Церкву від Церкви залежної. Яскравим прикладом тут може бути УПЦ, яка формально є Церквою «незалежною і самостійною у своєму управлінні», причому з «правами широкої автономії». Єпископат УПЦ самостійно обирає свого Предстоятеля, який потім лише благословляється Патріархом Московським і всієї Русі. Але досить поглянути на главу Х Статуту Руської Православної Церкви, в якій прописано канонічні права і обов’язки УПЦ, і ми переконаємося, що 9 (з 13!) пунктів цієї глави в тій чи іншій формі говорять не про незалежність УПЦ, а, навпаки, про її залежне становище від Московського Патріархату. До речі, більшість цих, присутніх нині в Статуті РПЦ, пунктів нав’язувалися УПЦ давно. Їх пропонували внести до Статуту УПЦ ще на Помісному Соборі 8 червня 2011 року. Але тоді суверенітет УПЦ вдалося захистити своїм авторитетом Блаженнішому Митрополиту Володимиру. І тільки після його смерті на Архієрейському Соборі в Москві (29 листопада — 2 грудня 2017 р.) у Статут РПЦ було внесено зміни, яким стільки років протистояла наша Церква.

Архієрейський Собор Російської Православної Церкви, 2011

Фото: patriarchia.ru

Архієрейський Собор Російської Православної Церкви, 2011

Причина друга: свідченням церковно-політичного характеру питання автокефалії є історія становлення майже всіх новітніх помісних православних Церков. Не секрет, що Болгарія, Сербія і Московія боролися за статус автокефальної Церкви, намагаючись таким чином стати «рівновеликими» Римській імперії, історичним продовженням якої вони себе мислили. «Ми маємо усвідомлювати, що автокефалія Руської Церкви була маніфестацією національної і навіть націоналістичної свідомості. Третій Рим повинен був не просто наслідувати Другий, а його замінити», — відзначав свого часу Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан). Значно пізніше, в ХІХ столітті, в автокефалії стали вбачати один з головних інструментів сакралізації національної держави. Прикладом чого можуть бути новітні автокефалії Церков балканського регіону, що виникли слідом за появою там національних держав.

Не є винятком і Україна, де перебування Православної Церкви в юрисдикції Москви призвело до того, що остання почала використовувати церковні структури як інструменти свого політичного впливу. Зіткнувшись з викликом політизації церковного життя, 50 єпископів нашої УПЦ на своєму соборі в Києві 21 грудня 2007 року осудили «так зване політичне православ’я, яке передбачає внесення в церковну огорожу політичних гасел, оскільки це не відповідає духу Христової проповіді». На жаль, після соборного осуду «політичне православ’я» нікуди не ділося. Не ділося, оскільки його існування, з одного боку, було затребуваним імперськими інтересами «Третього Риму», а з другого, проросійськими політиками, такими як В. Янукович у минулому або народний депутат В. Новинський сьогодні.

Мета справжнього православ\’я – порятунок душі людини, вдосконалення її для Царства Небесного. А ось мета «політичного православ\’я» в Україні – порятунок імперії, відновлення колишньої державної могутності Росії.

Проблема, втім, навіть не в самих зачумлених псевдоправославною риторикою і страшилками «про останні часи» навколоцерковних маргіналів, які час від часу марширують Києвом під виглядом хресної ходї і під гаслами «руського миру». А в тому, що подібні явища системно культивує, підтримувала і підтримує Москва. У тому числі Москва церковна, що підтримує таких діячів, як В. Лукіяник чи В. Анісімов.

Останній вельми зручний сьогодні для Патріархії як спікер УПЦ. Зручний, оскільки озвучував й озвучує нині вигідні сусідній країні церковно-політичні меседжі. Все це ми бачили на власні очі й випробували особисто. Покійний нині Митрополит Володимир чудово розумів небезпеку від подібного типу «релігійності», докладаючи всіх можливих зусиль задля того, аби убезпечити українську паству від цих явищ. На жаль, сьогодні Блаженнішого з нами немає. А проблем, пов’язаних з «політичними православними», досі вистачає.

Безумовно, більшість віруючих УПЦ — це не «п’ята колона», а добросовісні громадяни України, які стали членами нашої Церкви через віросповідні, канонічні, а не політичні чинники. Але ще з початку 1990-х УПЦ була церковною спільнотою з подвійною ідентичністю. З одного боку, клірики та віряни УПЦ були і залишаються лояльними громадянами України. А з другого — лояльними членами церковної структури, адміністративний і духовний центр якої досі, попри всі казуїстичні «уточнення», знаходиться у Москві.

Святішого Патріарха Алексія II іноді називали «збирачем». Патріарх не був прихильником ідеї автокефалії Української Церкви. Не виключаючи подібного розвитку подій у майбутньому, Патріарх Алексій не бажав, щоб у підручнику історії було записано, що Українська Церква «відокремилася» від Московського патріаршого престолу в епоху його першосвятительства. Тому Патріарх, з одного боку, не хотів надавати Україні автокефалію, а з другого — особливо не заважав відомому своїм особистим смиренням Митрополиту Володимиру нарощувати масштаб канонічних прав Українській Церкві.

 

Патріарх Олексій II

Фото: sputnik-georgia.ru

Патріарх Олексій II

Все змінилося того дня, коли Кремль прийняв рішення про підготовку до анексії України (або, як альтернативний сценарій, до анексії Криму та створення «Новоросії»). Нам достеменно невідомо, коли саме було прийнято це рішення. Але всі ми стали свідками активізації проросійських сил в УПЦ в останні роки життя Митрополита Володимира.

Блаженнішому і мені тоді було складно зрозуміти, щó саме відбувається. Чому, власне, російська сторона настільки жорстко і явно порушує «суверенітет» УПЦ? Намагаючись домогтися внесення змін до Статуту УПЦ, які би нівелювали її статус як «незалежної і самостійної в своєму управлінні». Чому погрозами і шантажем буквально «виштовхували» на спочинок чинного главу Церкви? нав’язували УПЦ нового, уже абсолютно лояльного Москві кандидата в Предстоятелі – митрополита Антонія (Паканича)? Чому мовчали, бачачи все беззаконня, яке чиниться опричниками Януковича, багато хто з тих, хто ще вчора присягався у вірності Митрополиту Володимиру?

Відповіді прийшли пізніше і відразу. Їх озвучила війна…

Гібридна війна Москви проти незалежності Києва розпочалася задовго до подій 2014 року. Досить згадати методи, якими Москва, починаючи з 1991 року, боролася проти ієрархів Української Церкви, позиція яких у питанні автокефалії її не влаштовувала. Накладаючи все, що ми знаємо сьогодні про методи гібридної війни, на події багаторічної давнини, можна стверджувати: прологом гібридної війни Росії проти України була війна Москви проти рішень собору УПЦ 1991 року, який ухвалив історичне визначення про необхідність автокефального буття Української Церкви… Проте лише після анексії Криму 2014 року та початку відкритої російської агресії на Донбасі стало остаточно зрозуміло, що «жить не по лжи», поєднуючи лояльність до своєї країни з лояльністю до ідеології «руського миру», що пропагує Московська церковна структура, вже неможливо.

Фото: EPA/UPG

2. ЧОМУ САМЕ ЗАРАЗ?

«З ким ти? Зі своїм народом чи з Церквою держави-агресора?» Подобається нам, ієрархам УПЦ, це чи ні, але саме таке питання іноді подумки, а іноді вголос ставлять нам мільйони наших співвітчизників, яким очевидні сучасні церковні проблеми. Церква створена не для того, щоб забезпечити комфортне життя її ієрархам. Сенс існування Церкви в тому, щоб спасати людські душі. Але спасіння душ неможливе без взаємної довіри між пастирем і паствою, Церквою та суспільством. На жаль, Московський Патріархат в Україні сьогодні переживає глибоку кризу довіри з боку суспільства. І ця криза довіри, на жаль, має не ситуативний, а системний характер.

Зокрема, починає падати довіра громадян України до ієрархів Московського Патріархату і до УПЦ як інституту. Так, згідно з даними опитування, проведеного нещодавно Центром Разумкова, у 2010 році Патріарху Кирилу довіряло 44,4% опитаних, а сьогодні — лише 15%. Падає, на жаль, і ступінь довіри до УПЦ: якщо в 2010 році з нашої церквою себе ідентифікували 24% громадян, то сьогодні ця цифра фактично знизилася вдвічі.

Чим пояснюються ці сумні цифри? Ми живемо в інформаційному суспільстві, де завдяки телебаченню й інтернету слово ієрарха стає вмить відомим далеко за межами місця, де воно вимовлено. Ієрархи Російської Церкви сьогодні збирають «російські собори», багато говорять про «русский мир» і «російську ідею». І набагато менше — про Христа, Його Воскресіння з мертвих і про універсальний, вселенський характер Його Церкви.

За словами ідеологічних доктрин стає важко почути головне Слово Церкви — Євангеліє. В якому, до речі, немає й слова про «русский мир». Але є слова про «спокій» (мир) Христовий, який Він залишив Своїм учням (пор. Ів. 14:27). Але невже інтереси земних царств можуть виявитися для нас дорожчими за Царство Небесне?.. «Російська Православна Церква сьогодні передусім «Російська» і вже потім «Православна» й «Церква», — висловився нещодавно один київський священик. Боляче чути такі узагальнення. Але слід визнати, що певні тенденції в російському церковному житті цей вислів, на превеликий жаль, дійсно відображають… Церковна свідомість у сучасній Росії дійсно демонструє феноменальне звуження горизонту мислення. Спокусившись ідеологією етнофілетизму, російське православ’я, на жаль, на наших очах перестає бути «тільки християнством». Починаючи сприйматися суспільством як синонім російської національної релігії — релігії, яка замість того, щоб проголошувати людині спосіб життя в єдності, стає інструментом психологічного і культурного роз’єднання. Наявна криза універсалізму в російській церковній свідомості. І ця криза робить історично незворотною автокефалію Української Православної Церкви з її неповторною ідентичністю і вільною українською, часом наївною, душею.

Фото: Сергій Нужненко

Так, через історичні обставини питання автокефалії Української Церкви з питання церковного або, якщо завгодно, церковно-політичного перетворюється на питання моралі.

З одного боку, сьогодні цілком ясно, що автокефалія — це єдиний і безальтернативний спосіб подолати існуючу в нашій країні в Православній Церкві схизму. Українському автокефальному рухові вже близько 100 років. А новітнє церковне роз’єднання почалося ще в серпні 1989 року, коли з юрисдикції Російської Церкви вийшла перша православна парафія на території України… Відтоді минуло майже три десятиліття. Але за всі ці роки Російська Церква, на превеликий жаль, і на крок не просунулася у справі реального подолання розділення, іноді взагалі стаючи чинником розколу суспільства. Віднесемо сюди і невдалу спробу вирішити українську проблему на останньому Архієрейському Соборі в Москві (грудень 2017 року.) «Після гірких двадцяти п’яти років чвар, насильства, взаємної неприязні, образ і негараздів, які виникли в українському Православ’ї й українському суспільстві внаслідок розколу, з’являється, нарешті, можливість стати на шлях відновлення єдності», — постановили тоді отці Собору. Втім далі слів справа, на жаль, не пішла… Важко сказати, які саме рішення спочатку планували ухвалити на останньому Архієрейському Соборі в Москві. Але очевидно, що, врешті-решт, керівництво РПЦ вирішило не виносити на соборний розгляд єпископату рішень, які б дійсно могли стати історичними. Наприклад, скориставшись миролюбним, примирливим тоном листа глави УПЦ КП, соборно «вменить яко не бывшую», накладену на Філарета анафему (і тим самим розблокувати переговорний процес з Київським Патріархатом). Або, що, без сумніву, також було б мудрим християнським вчинком, — перестати опиратися ідеї незалежного канонічного буття давньої Київської Церкви. І спільно з Константинополем взяти участь у процесі надання Православній Церкві в Україні законної, канонічної, визнаної світовим православ’ям автокефалії.

На жаль, жодних подібних рішень соборно прийнято не було. Понад те, скориставшись зверненням до собору глави Київського Патріархату, в російські медіа «вірусним» методом було запущено міф про «капітуляцію Філарета». Який нібито був готовий відмовитися від автокефалії Української Церкви в обмін на зняття анафеми. Російські медіа тріумфували. Але переконавшись у тому, що питання автокефалії винесено за дужки переговорів, Київський Патріархат вийшов з переговорного процесу. І навіть відмовився сформувати необхідну для переговорів з РПЦ комісію. Так, придумана політтехнологами операція з дискредитації патріарха Філарета насправді призвела до масштабної втрати авторитету Російської Церкви в Україні. Де чергового разу переконались: у сучасній Росії Православна Церква не володіє належною мірою свободи та суб’єктності, щоб самостійно, без узгодження своїх рішень зі світською владою, вести переговори з українського питання…

Фото: Макс Требухов

«Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ — це духовна колиска святої Русі, як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії», — заявив у листопаді 2016 року Патріарх Московський і всієї Русі Кирило. І тим самим ніби виніс остаточний вердикт з питання можливого автокефального статусу Київської Церкви. Але, як показало саме життя, альтернативи автокефальному буттю Української Церкви немає. Російська Церква заперечувала й нині відкидає можливість автокефалії Української Церкви. Вдаючи, що близько 6,5 тисячі українських православних парафій відокремилися від Московського Патріархату, так би мовити, випадково, не розібравшись, якими широкими правами насправді користується в складі Російської Церкви Київська Митрополія. І пропонуючи тим, хто відділився, єдиний шлях — повернутися до складу Московського Патріархату. Але вважати, що церковне розділення в Україні можна подолати на основі актуального статусу УПЦ, — не що інше, як утопія.

По-перше, з такою моделлю набуття єдності категорично не згодні Київський Патріархат і Українська Автокефальна Православна Церква. І це не прояв гордині або впертості. Позиція двох згаданих церковних структур повністю суголосна загальній позиції щодо церковного питання українського суспільства. Як показало останнє (2018 р.) соціологічне опитування Центра Разумкова, за те, щоб УПЦ і надалі залишалася у складі Російської Церкви, виступає менше 10% опитаних (9,2). І це при тому, що 26,9% опитаних вважають, що православні України мають згуртуватися навколо Київського Патріархату, а 23,4% вважають, що православні мають об’єднатися в одну Церкву, яка домагатиметься незалежності. Досить підбити дві останні цифри, і ми отримаємо загальну кількість прихильників церковної незалежності: 50,3%. До речі, про Центр, на опитування якого ми спираємося. Я пам’ятаю жовтневий день далекого 1999 року, коли помер його засновник Олександр Разумков. Особисто я з Разумковим знайомий не був. Але добре пам’ятаю реакцію на його смерть Блаженнішого Владики: «шкода… це була прекрасна, розумна людина».

50% і 10% — так сьогодні, по суті, виглядає співвідношення між прихильниками автокефалії та прихильниками нинішнього канонічного статусу УПЦ. На що ж надіється священноначалля Руської Церкви? На те, що незабаром українська держава припинить своє існування і «розкольники» будуть змушені приєднатися до Московського Патріархату? На російські танки в Києві? Не секрет, що у деяких моїх колег короваї для зустрічі «визволителів» уже перетворилися на сухарі… Але як син і патріот України я навіть теоретично не хочу розглядати такі історичні «альтернативи» автокефалії.

Фото: Макс Требухов

З другого боку, безальтернативність автокефального сценарію пояснюється і нинішньою історичною ситуацією. Напавши на Україну й анексувавши частину її території, колись «старший брат» порушив не тільки земні, а й вічні божі закони. Його душа — Російська Церква, здавалося б, не помічає цього злочину. Понад те, на кліриків Руської Церкви, на жаль, також лежить частина відповідальності за цей злочин.

Сучасна російська ідеологія вражена вірусом імперського націоналізму. Розбагатіла до безумства політична еліта марить відродженням радянської імперії. У цій ситуації завдання християнського пастирства полягало у заклику до духовної тверезості. Російська Церква повинна була застерегти свою паству (у тому числі керівництво) від спокуси імперської ідеї. Церква мала заявити державі, совістю якої вона претендує бути: велич Росії не в російських танках, не в тому, щоб загрожувати Заходу й окупувати чужі території, а в російській культурній традиції. І разом з тим нагадати російській політичній еліті, що езотеричне євразійство О. Дугіна і псевдохристиянська доктрина російського націоналізму І. Ільїна — це шлях, що веде Росію в смисловий та історичний глухий кут… На жаль, опинившись занадто близько до державної влади, Церква не змогла виконати цього морального зобов’язання. Понад те, вона сама стала провідником подібних ідей. Адже ні для кого не секрет, що «російська весна» була б неможлива без етнофілетичної ідеології «руського миру». Тієї самої ідеології, яка сьогодні проповідується в Російській Церкві з найвищої церковної кафедри.

Чому від Вселенського Патріархату?

Президент і парламент звернулися по надання автокефалії не до Москви, а до Константинополя. Це неприйнятно для Російської Церкви, але цілком логічно з історичної точки зору. Україна бореться за автокефалію вже біля 100 років. Але реальний шанс отримати канонічну (визнану світовим православ’ям) автокефалію у нас з’явився лише зараз. Українську автокефалію самопроголошували і прохали. Уперше повна церковна незалежність Української Церкви була проголошена «Законом про вище управління Української автокефальної православної соборної церкви» (1919). Пізніше автокефалію (на жаль, з грубим порушенням канонів) самопроголосили на першому Всеукраїнському соборі УАПЦ (1921). А всього через рік — на так званій Київській нараді (1922) за автокефалію висловився вже канонічний український єпископат, який таким чином намагався подолати розкол. На жаль, святитель Тихон, який вийшов з-під домашнього арешту та не володів об’єктивною інформацією, виявився не готовим до такого рішення. «Некорисно і з церковної точки зору шкідливо, єдність Руської Православної Церкви дробити на окремі, самостійні, автокефальні частини…», — напише Патріарх Тихон у своїй «Постанові» 1 січня 1924 року. Й у цьому самому документі вкаже, що не благословляє вводити в життя «автокефальні» рішення Собору православних єпископів всієї України від 7 вересня 1922 року… Розкол так і залишився невиліковним. А діяльність УАПЦ (вже за допомогою канонічного єпископату Польської Церкви) буде відроджено в 1942 році, щоб потім перенестися «у екзиль», а звідтам знову повернутися в Україну в особі митрополита Мстислава (Скрипника) — довголітнього першоієрарха УПЦ в США, який 5 червня 1990 року обраний «Українським Патріархом» на соборі УАПЦ у Києві.

Фото: president.gov.ua

Зростання УАПЦ відбувалося лавиноподібно. У серпні 1989 року про свій вихід з підпорядкування Московському Патріарху заявив Петропавлівська парафія у Львові. А станом на 1 січня 1991 року, тобто через рік з гаком після відродження автокефального руху, УАПЦ вже налічувала 940 громад по всій Україні. Цифра чимала, враховуючи, що очолювана Митрополитом Філаретом УПЦ на той час об’єднувала близько 5 тисяч парафій… УАПЦ зростала. І це впливало на позицію УПЦ та її Предстоятеля. 1–3 листопада 1991 року в Києві був скликаний законний помісний Собор УПЦ, який прийняв рішення про доцільність автокефального статусу для Української Церкви. Але Москва знову, як і 1924 року, відповість на прохання про автокефалію відмовою. А церковне життя України знову, як і в 1920–1930-ті роки, затьмарить масштабне церковне розділення.

І ще один історичний факт на користь звернення про дарування автокефалії саме до Константинопольського, а не Московського патріаршого Престолу. За останні 168 років Константинополь проголосив автокефальний статус семи місцевих Церков: Елладської (1850), Сербської (1879), Румунської (1885), Польської (1924), Албанської (1937), Болгарської (1945), Чеських земель і Словаччини (1998). І всі ці Церкви сьогодні користуються визнанням повноти світового православ’я.

Існує і прецедент дарування автокефалії в силу одностороннього рішення Москви. 10 квітня 1970 року Томосом Патріарха Московського і всієї Русі була дарована автокефалія Російській Православній Греко-Кафолічній Церкві в Америці (сучасна назва Церкви — Orthodox Church in America). Але ця, дарована 48 років тому Московським Патріархатом автокефалія, досі не визнається більшістю Помісних Церков (Константинопольською, Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською, Румунською, Кіпрською, Елладською та Албанською).

Варті уваги і мотиви радянського режиму, який дозволив Московському Патріархату дарувати автокефалію Американській Митрополії. Велику роль у справі надання автокефалії Православної Церкви в Америці зіграли провідні православні богослови того часу — о. Олександр Шмеман і о. Іоанн Мейєндорф. Але якщо обидва богослова, що живуть в Америці, виступали за автокефалію, вбачаючи в ній інструмент православної місії в західному світі, то Москвою рухали дещо інші мотиви. Ключову роль у наданні автокефалії з боку Московського Патріархату тоді зіграв митрополит Ленінградський і Новгородський Никодим (Ротов) — ієрарх особливих обдарувань і долі. Який, зокрема, був відомий близькістю до структур, які контролюють у СРСР релігійне життя. Але чому відповідні органи дозволили Московському Патріархату дарувати автокефалію колишній частині Руської Церкви в Америці? Справа в тому, що, з точки зору КДБ така автокефалія могла суттєво зменшити вплив на Заході Руської Зарубіжної Церкви — структури, яку в СРСР вважали рупором антикомунізму… Таким чином, автокефалія, яка бачилася американськими богословами як засіб місії, з точки зору КДБ була спецоперацією проти Зарубіжної Церкви…

Фото: 112.ua

«А чому б Московському патріархату не проголосити автокефалію Української Церкви самостійно, без Константинополя?» — запитують сьогодні деякі православні клірики. Але справа в тому, що українське питання не можна вирішити у форматі спецоперації, узгодженої з органами держбезпеки сусіднього народу. Не можна насамперед тому, що люди інтуїтивно відчують всю моральну неправоту та нещирість такого рішення. Для України важливо створити канонічну базу для подолання розколу. Чим, власне, і може стати Томос про автокефалію. Але для нас не менш важливо, щоб ця автокефалія була визнана повнотою вселенського православ’я, була законною і канонічною. А тут автокефалія «від Москви» — це абсолютно тупиковий шлях. По-перше, в сучасних історичних умовах (коли Російська Церква перебуває в полоні у російської держави) прохання про автокефалію, швидше за все, буде в черговий раз проігноровано. По-друге, навіть якщо Москва і зважиться таку автокефалію дарувати, то вона прогнозовано не буде визнана світовим православ’ям. А формально Українська Церква, що отримала незалежність, виявиться у фактичній ізоляції від світового православ’я (а, отже, ще в більшій залежності від Москви).

Остання ніколи не хотіла «відпускати» Українську Церкву. Понад те, вона неодноразово попереджала Константинополь, що розірве з ним молитовне і канонічне спілкування, якщо той спробує вирішити «українське питання» в односторонньому порядку. Самопроголошена автокефалія Руської Церкви (1448) не була визнана Константинополем і Давніми Патріархатами Сходу впродовж 141 року. Така сама доля могла чекати і на ту частину українського православ’я, яка самопроголосила свою повну канонічну незалежність на соборах 1990–1992 років…

Усе змінилося буквально кілька місяців тому, коли в результаті нового охолодження відносин між Росією і Заходом вплив Руської Церкви і російської держави на Помісні Православні Церкви став помітно слабшати. Петру Порошенку дорікають тим, що він нібито зробив питання автокефалії частиною своєї передвиборчої кампанії. Але насправді йдеться про рідкісний в історії збіг двох чинників, важливих для вирішення української церковної проблеми — сприятливих зовнішніх умов та внутрішньої політичної волі, тобто бажання глави держави зрештою поставити крапку в справі столітньої боротьби України за свою автокефалію.

«Вчора було рано, а завтра буде пізно», — кажуть у таких випадках. Українська держава намагалася просунути «автокефальне» питання вже давно. «Незалежній Україні — незалежну Церкву», — заявляв ще Леонід Кравчук. До цієї ж ідеї дійшов під час свого другого президентського терміну і Леонід Кучма. «Про єдину помісну Церкву» постійно говорив і третій президент України Віктор Ющенко. Але тільки сьогодні склалася історична ситуація, коли про надання автокефалії Українській Церкві заговорили всерйоз у Константинополі й іншому православному світі. І, до честі Петра Олексійовича, слід відзначити, що він (попри величезні політичні ризики цього проекту для себе особисто) робить сьогодні все від нього залежне, щоб у нових історичних умовах автокефалія Української Церкви таки була Константинополем дарована.

Прекрасний задум, який, вірю, впише ім’я нинішнього глави держави до підручника історії. Але реалізувати такий масштабний і значущий для України проект можна тільки спільно, спираючись на політичну волю глави держави та широку підтримку з боку Українського Православ’я, яке наразі розділене, але прагне єдності. 

Не сумніваюся — автокефальну ініціативу глави держави варто і потрібно підтримати. Але підтримати не тому, що це обіцяє якісь вигоди ієрархам, які братимуть участь у цьому процесі. І не для того, щоби Православна Церква в цьому випадку отримала низку преференцій від держави (адже, як бачимо з досвіду Церкви Російської, занадто тісний союз між державою і Церквою шкідливий передусім для самої Церкви, яка таким чином втрачає незалежність). Ініціативу глави держави варто підтримати тому, що з моральної точки зору альтернативи автокефалії немає. Адже тільки автокефалія може сьогодні стати інструментом відновлення єдності. Дозволивши, по-перше, подолати наслідки трагічного розколу в Українському православ’ї, а по-друге, відновити довірчі відносини між Церквою та українським суспільством.

Олександр (Драбинко), митрополит Переяслав-Хмельницкий и Вишневский
За матеріалами «LB.ua»

АВТОКЕФАЛІЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ: ЕКС-ПРЕЗИДЕНТИ ПІДТРИМАЛИ ЗВЕРНЕННЯ ПОРОШЕНКА

  Надання автокефалії православній церкві України відіграє важливу роль у розвитку держави.Як зазначив на прес-конференції в Укрінформі перший президент України Леонід Кравчук, таку позицію три президенти — Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор  Ющенко — виклали у підписаному спільно зверненні до українського народу, повідомляє кореспондент агентства.

 

«Ми вважаємо, що надання автокефалії Константинопольскою матір’ю-церквою відіграє важливу роль у зміцненні незалежності України, духовної та національної єдності нашого народу, розвитку релігійної свободи, сприятиме зміцненню міжконфесійного діалогу в нашій країні», — сказав Кравчук.

 За його словами, саме єдність українського народу є великою силою, зміцнювати яку буде автокефальна православна помісна церква, і це стане непереборною духовною перемогою у боротьбі з російською церквою в Україні. «Тому ми підтримуємо зусилля Президента України Петра Порошенка з цього надзвичайно важливого для України питання та звертаємося до всіх громадян, до всіх відповідальних політиків, громадських діячів із закликом об’єднатися навколо цієї великої мети та активно працювати», — наголосив перший президент України.

Як повідомляв Укрінформ, Президент Петро Порошенко 17 квітня заявив, що підготував звернення до Вселенського патріарха із проханням видати томос щодо автокефалії православної церкви в Україні.

18 квітня глава держави також офіційно прийняв від ієрархів УПЦ КП та УАПЦ звернення для передачі Вселенському патріарху Варфоломію про надання українській церкві томосу про автокефалію з підписами усіх архієреїв, які підтримали це рішення.

Крім того, Верховна Рада 19 квітня ухвалила постанову про підтримку звернення Президента України до Вселенського патріарха Варфоломія щодо створення Єдиної помісної української православної церкви.

22 квітня Порошенко повідомив про передачу відповідних звернень Вселенському патріархату і початок процедур, необхідних для надання автокефалії Українській православній церкві.

За матеріалами «Укрінформ»

 

СВІТОВИЙ КОНГРЕС УКРАЇНЦІВ ВИСТУПИВ НА ПІДТРИМКУ НАДАННЯ АВТОКЕФАЛІЇ УПЦ В УКРАЇНІ

 Світовий конгрес українців (СКУ) закликав Вселенського патріарха надати Томос про автокефалію православної церкви в Україні.

СКУ зазначає, що організація звертається із таким закликом згідно з бажанням Української православної церкви Київського патріархату і Української православної автокефальної церкви та у відповідь на звернення президента України, яке підтримала Верховна Рада України.

Ще у листопаді 2016 року та в січні 2018 року президент СКУ Євген Чолій зустрічався з Вселенським патріархом Варфоломієм І, архиєпископом Константинополя-Нового Риму, якому тоді передав резолюції річних загальних зборів СКУ з закликом надати Томос про автокефалію Української православної церкви Київського патріархату.

Як зазначається в листі-зверненні СКУ, у рамках цих зустрічей Євген Чолій також наголошував на ролі Української церкви для духовного єднання народу України.

«СКУ від імени 20-мільйонної української діяспори закликає Вселенського патріярха надати Томос про автокефалію Української православної церкви в Україні». 

За матеріалами «Голос Америки»

ОТРИМАВШИ АВТОКЕФАЛІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ, МИ ПОВЕРНЕМОСЯ ДО ВИТОКІВ СВОЄЇ ІСТОРІЇ – ПРЕЗИДЕНТ

  Президент Петро Порошенко наголошує, що порушивши питання про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви, Україна в першу чергу прагне відстояти право на власну, незалежну церкву.

«Ми не проти когось. Візьміть церкву – кожна країна повинна мати свою власну. Виявляється, лише Україна, Білорусь і Молдова не мають такого права. Перед початком війни з Росією внутрішні сутички всередині православної церкви може й були б прийнятними. Але внаслідок російської агресії – більше ні. Російська православна церква діє за дорученням Росії», – сказав Глава держави в інтерв’ю виданню «Фокус».

«Я сподіваюся, що моє звернення до Варфоломія, константинопольського Патріарха, принесе позитивний результат і надасть нам право на власну автокефальну церкву. Українську церкву було утворено 1000 років тому у Константинополі. Ми просто повертаємось до витоків», – підкреслив Петро Порошенко.

Президент наголосив, що це має важливе значення для незалежності України, адже нарешті українці отримають право власноруч визначати церковну ієрархію і те, за якого Патріарха молитися.

«Ми ненавидимо стереотип, нібито ми – частина радянської чи російської імперії. Наше минуле у Європі. Ми намагаємось саме зараз повернутися до європейської родини. Це стосується не лише західної, а й центральної України. У 2013 році лише 35 % респондентів тут підтримували Європу, 16 % – ідею членства в НАТО. Зараз 70 % за ЄС, 56 % – за НАТО», – також акцентував Глава держави.

За матеріалами

офіційного інтернет-представництва Президента України

 

ЗВЕРНЕННЯ ПОСТІЙНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ПРАВОСЛАВНИХ ЄПИСКОПІВ ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ

Возлюбленому Духовенству, Монашеству та Вірним Української Православної Церкви в Діаспорі:

 ХРИСТОС ВОСКРЕС!     ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

Ми звертаємось до Вас усіх беручи до уваги останні події в Україні, як стосуються життя Української Православної Церкви. Якщо Ви ще не чули або не читали про ці події, що заповнили соціальні мережі та засоби масової інформації в Україні та за її межами, цим листом ми інформуємо Вас про те, що Президент України з одноденним візитом відбув до Стамбула і зустрівся з Його Всесвятістю, Вселенським Патріархом Константинопольським Варфоломієм I, у Світлий Понеділок – 9 квітня 2018 р. Результатом цієї зустрічі став початок довгоочікуваного розгляду надання Автокефалії Українській Православній Церкві в Україні.

Після повернення в Україну, Президент Порошенко відразу розпочав процес спілкування з ієрархами Українських Православних юрисдикцій в Україні та з Верховною Радою України. Всі ієрархи двох із трьох юрисдикцій та переважна більшість Верховної Ради відреагували на емоційний заклик Президента підтримати процес звернення із проханням до Його Всесвятості Патріарха Варфоломія та Священного Синоду Константинополя щодо просування вперед процесу надання Томосу Автокефалії для Церкви в Україні, яка протягом 1030 років була канонічною територією Константинопольського Патріархату, з 988 року, коли наша нація була охрещена та прийняла Святу Православну Віру.

Навіть протягом 332 роки не канонічного, а часто заплутаного підпорядкування іншому Православному патріархату, вірних України невдалося переконати, що вони не належать до влади Вселенського Патріархату. А це є проста історія, задокументована поколіннями Патріархів та Константинопольських Синодів, які ніколи не відмовлялися від своїх канонічних прав та привілеїв в Україні.

Вселенський Патріархат, через висвітлення у своїх соціальних мережах та через засоби масової інформації підтвердив, що розпочався процес розгляду Автокефального статусу Церкви в Україні, який буде продовжуватись і на наступному засіданні Священного Синоду, який відбудеться в травні.

Президент Порошенко у всіх своїх публічних виступах та заявах про ці поточні події був неймовірно захопленим про можливість отримання Автокефалії Українською Православною Церквою в Україні ще до святкування 1030-річчя (яке відзначатиметься в липні 2018 р.) Хрещення України в Православну Віру у 988 р., Рівноапостольним Великим Князям Володимиром.

Постійна Конференція Українських Православних Єпископів Поза Межами України написали відповідного листа про підтримку дій, проведених Його Всесвятістю та Константинопольським Священним Синодом щодо можливого надання Томосу Автокефалії Українській Православній Церкві. Ми запевнили Його Всесвятість у безустанних молитвах за нього у цьому процесі, і не тільки ієрархів, але й мільйонів українців, духовенства та вірних в Україні та поза її межами. 

Запрошуємо Вас усіх приєднатися до нашого звернення цією молитвою:

Молитва за об’єднання Української Православної Церкви

«Господи Боже наш, Ти бачиш, як невидимі й видимі вороги розділили Українську Православну Церкву, а разом з нею і ввесь український народ. Допоможи нам сприяти об’єднанню українського православ’я в єдину помісну Церкву, поклавши наріжним каменем апостольське правило, яке велить нам знати, що кожен народ, а серед них і український народ, повинен мати свого першого єпископа. 

Напоум, Господи, наших розділених братів, щоб вони об’єдналися навколо Престолу Київського в єдину Церкву і щоб між усіма ними панувала християнська любов, бо Ти сказав: «По тому будуть пізнавати, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою».

Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи, і не карай нас за наші провини вільні і не вільні, свідомі й несвідомі. Дай нам мати правдиву любов між собою, прости нам провини наші і не пам’ятай беззаконь наших.

Владико Многомилостивий, охорони й збережи Українську державу від тих, хто зазіхає на її незалежність і хоче розділити її, як Ти завжди оберігав християнські держави. Нехай єдина помісна Українська Православна Церква буде міцною духовною основою для неподільності Української держави та єдності народу нашого, нехай розвіються вороги його і нехай запанують в нас мир, злагода і єдність.

Ти, Господи, сказав: «Без мене не можете робити нічого». Вислухай, Боже, благання вірних Твоїх і благослови розпочату справу єднання православних у Помісній Церкві Українській до успішного завершення привести. Святійшому Патріарху Варфоломію, Українському Православному Єпископату, Президенту, Верховній Раді та всім, хто для цього трудиться, мудрість та натхнення Духа Твого Святого пошли, і у добрій справі визнання Церкви Української до скорого завершення всіх приведи. Бо Ти милуєш і спасаєш нас, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків.   Амінь».

З архипастирським благословенням,

 ЮРІЙ, Митрополит Української Православної Церкви Канади

† АНТОНІЙ, Митрополит Української Православної Церкви США і в Діаспорі

† ЄРЕМІЯ, Архиєпископ Української Православної Єпархії Бразилії та Південної Америки

 ДАНИЇЛ, Архиєпископ Української Православної Церкви США та Західної Європи

† ІЛАРІОН, Єпископ Української Православної Церкви Канади

† АНДРІЙ, Єпископ Української Православної Церкви Канади

 

За матеріалами  «Ukrainian Orthodox Church of the USA»

СОБОР ЄПИСКОПІВ УПЦ В США ВИДАВ ЗАЯВУ В СПРАВІ РОЗГЛЯДУ НАДАННЯ АВТОКЕФАЛІЇ УПЦ В УКРАЇНІ

  Собор єпископів Української Православної Церкви США 25-го квітня оприлюднив звернення до духовенства, монашества та вірних УПЦ в Сполучених Штатах Америки, беручи до уваги, як йдеться в документі, останні події в Україні, які стосуються життя Української Православної Церкви.

У зверненні повідомляється, що 9 квітня 2018 року президент України Петро Порошенко зустрівся в Стамбулі з Вселенським Патріархом Константинопольський Варфоломієм І. Результатом цієї зустрічі став початок довгоочікуваного розгляду питання надання автокефалії Українській Православній Церкві в Україні.

«Вселенський Патріархат, через висвітлення у своїх соціальних мережах та через засоби масової інформації підтвердив, що розпочався процес розгляду автокефального статусу Церкви в Україні, який буде продовжуватись і на наступному засіданні Священного синоду, який відбудеться в травні», – йдеться у зверненні.

Як зазначають єпископи УПЦ в США, президент Порошенко у всіх своїх публічних виступах та заявах про ці поточні події був неймовірно захопленим про можливість отримання Автокефалії Українською Православною Церквою в Україні ще до святкування 1030-річчя (яке відзначатиметься в липні 2018 р.) Хрещення України.

Постійна Конференція українських православних єпископів поза межами України написала відповідного листа про підтримку дій, проведених «Його Всесвятістю та Константинопольським Священним синодом щодо можливого надання Томосу Автокефалії Українській Православній Церкві».

«Ми запевнили Його Всесвятість у безустанних молитвах за нього у цьому процесі, і не тільки ієрархів, але й мільйонів українців, духовенства та вірних в Україні та поза її межами», – йдеться у заяві Собору єпископів Української православної церкви в США.

За матеріалами «Голос Америки»

ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ РОЗПОЧИНАЄ ПРОЦЕДУРИ, НЕОБХІДНІ ДЛЯ НАДАННЯ АВТОКЕФАЛІЇ УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ

  Святий і Священний Синод Вселенського Патріархату прийняв до розгляду Звернення від Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні, Постанову ВР на його (Звернення) підтримку, а також відповідні звернення ієрархів українських православних церков. Також Синодом Вселенського Патріархату прийнято рішення про початок процедур, необхідних для надання автокефалії Православній Церкві в Україні. Зокрема, буде відповідно проінформовано інші помісні православні церкви.

За дорученням Президента Петра Порошенка Заступник Глави Адміністрації Президента України Ростислав Павленко 20 квітня відвідав Стамбул та передав Його Всесвятості Вселенському Патріарху Варфоломію Звернення Президента України про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні.

Він також передав Вселенському Патріарху постанову Верховної Ради України про підтримку цього Звернення Президента України.

Вселенському Патріарху Варфоломію були передані також звернення від ієрархів українських православних церков про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні.

За матеріалами

офіційного інтернет-представництва Президента України

 

ХРАМОВЕ СВЯТО ЦЕРКВИ СВЯТИХ ЖОН-МИРОНОСИЦЬ

  Парафія святих Жон-Мироносиць Тернопільської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви відсвяткувала своє храмове свято – Неділю святих Жон-Мироносиць.

Духівник Тернопільської Єпархії, митрофорний протоієрей, настоятель храму Святої Трійці с. Драганівка, святого рівноапостольного князя Володимира с. Забойки, святої рівноапостольної княгині Ольги та великомучениці Варвари с. Біла Тернопільської Єпархії УАПЦ, Володимир Простак на запрошення настоятеля о. Романа Будзинського  розділив радість недільного святкового богослужіння в день пам’яті Святих Жон-Мироносиць парафії села Почапинці. На свято завітали численні гості, духовенство, віряни.

Під час богослужіння о. Роман звернувся зі словом проповіді до присутніх. Він відзначив великий подвиг та ревність святих жінок-мироносиць і закликав вірян до молитовного єднання зі своїми небесними покровителями.

Прес-служба Парафії святих Жон-Мироносиць

ВІТАЛЬНЕ СЛОВО ДО СВОЄЇ ПАСТВИ

  Сьогодні я хочу Вас усіх  привітати з храмовим святом  Жінок-Мироносиць. Наших батьків, матерів, братів і сестер, рідних і близьких.   І побажати їм кріпості душевних і тілесних сил, та допомоги Божої.

Вітаю також усіх наших жінок-християнок, наших матерів, сестер, рідних і близьких з їх жіночим християнським днем.   

З днем Жінок-мироносиць – святом, яке справедливо називають днем Жінки-християнки. Ці жінки зберегли вірність Христу навіть тоді, коли Його залишили майже усі учні-чоловіки, і були поруч із Господом, коли Він помирав на хресті. За таку любов саме Жінки-мироносиці були удостоєні честі першими дізнатися радісну звістку про те, що Христос воскрес. Вони принесли цю звістку апостолам, а згодом разом із ними сповіщали її усьому світу.

Вшановуючи свято Жінок-мироносиць, Церква ставить їх у приклад усім жінкам і закликає бути схожими на них у ревності до слави Божої, в любові до Христа і вірності Йому. Ці якості проявляються в вас, дорогі наші сучасні мироносиці, тоді, коли ви буваєте першими вчителями і проповідниками Слова Божого для своїх дітей, своїм щоденним прикладом навчаєте їх любові до Христа. Ваша ревність проявляється у любові до храму, де ви піклуєтеся про благоліпність, чистоту і порядок і що найголовніше, прикрашаєте церкви своєю присутністю на богослужіннях і щирими молитвами.

Бажаю Вам, дорогі жінки вдосконалюватися у чеснотах, виконання Христових заповідей, життя по правді, у чистоті душевній і тілесній, у мирі з Богом і своїми ближніми.

Звичайно ж, у ці пасхальні дні мені хотілося б ще і ще раз сердечно привітати вас зі святом Воскресіння Христового. Нехай ця пасхальна радість, яка нині наповнює наші серця, буде постійною супутницею вашого життя. І я не можу не звернутися до вас з вічно живим, всерадісним і життєствердним пасхальним вітанням “Христос Воскрес!”. Живіть так, щоб кожна людина, що поглядає на вас, могла сказати “Воістину Христос воскрес!”

Настоятель  Храму Свв Жон-Мироносиць

Тернопільської єпархії УАПЦ с.Почапинці

митр. прот.  Роман Будзинський

 

 

ГРОМАДА УАПЦ С.ПОЧАПИНЦІ ВІДЗНАЧАЄ ХРАМОВЕ СВЯТО!

Проповідь на Храмове свято Святих Жінок-Мироносиць

   У третю неділю після Пасхи ми згадуємо пам’ять тих, хто залишився з Ісусом до останку у найважчі хвилини страждань на хресті, хто послужив Ісусові в останні хвилини його земного життя – Йосифа з Никодимом і жінок-мироносиць. Євангеліє неділі мироносиць складається з двох різних частин. У першій частині йде мова про похорон Ісуса Христа, в якому беруть активну участь Йосиф з Аримафеї і Никодим. У другій частині євангелист Марко розповідає про воскреслого Христа, який з’явився найперше жінкам-мироносицям. Ці дві групи осіб мають спільну рису, це безкорисливе служіння і милосердна любов.

Вони увірували в Христа і полюбили Його не словом, а ділом. І хоч вони не були офіційними, публічним учнями Христа, однак на противагу до апостолів, котрі словами обіцяли Ісусові вірність аж до смерті і готовність навіть умерти разом з ним, а коли Ісуса схопили вояки, вони зі страху повтікали і сховалися, не дотримали своєї обіцянки, ті своїми вчинками показали свою віру в Ісуса Христа, свою любов і вірність Учителеві аж до смерті. На них сповнилися слова апостола Якова: „Та хтось скаже: ти маєш віру, а я маю діла; покажи мені твою віру без діл, і я тобі покажу моїми ділами мою віру” (Як. 2,18)

Їхній приклад навчає: хто щиро служить Богу, з любов’ю, тому Божа ласка виходить назустріч. Так Йосиф сміливо пішов до Пилата і отримав дозвіл зняти з хреста і поховати тіло Ісуса у гробі, бо „страху немає в любові, але, навпаки, досконала любов проганяє геть страх” (1Ів. 4,18). Люблячі і милосердні руки Йосифа з Аримафеї, зняли мертве і скатоване тіло Божого Сина з хреста, поклали на руки Божої Матері, віддали Йому останню людську честь і послугу – намастивши пахучими оліями і обгорнувши Плащаницею Пречисте Тіло Спасителя, похоронили у новому гробі. Ось приклад милосердя, безкорисливої, жертовної і досконалої любові.

Другими важливими особами цієї неділі є жінки-мироносиці. Святе передання зберегло нам ряд імен: Маpія Магдалина, Маpія – мати Якова Молодшого та Йосифа, Саломія, Йоанна, Маpта і Маpія – сестpи Лазаpя, Сyсанна та інші. Серед них були жінки багаті і знатні: Йоанна була дружиною Хyзи, домоупpавителя царя Іpода; прості і незнані: Саломія, мати синів Зеведеєвих Якова та Йоана, була дружиною рибалки. У числі миpоносиць були жінки самотні – діви і вдови, були й матері родин, які, будучи захоплені словом проповіді Господа Спасителя, залишали свої сім’ї, свої домівки, товаришуючи Господу разом з іншими жінками в турботі про Нього.Ці жінки виявилися справжніми героїнями під час страстей Христових. Коли вороги ув’язнили Ісуса Христа, тоді, крім наймолодшого учня Івана, всі апостоли повтікали, але жінки були безстрашними. Жінки йшли за Ісусом Христом на гору Голгофу і „плакали за ним та голосили” (Лк. 23, 27).

Коли тіло Христове було зложене до гробу, ці, горем прибиті жінки, не знаходили спокою. Вони гірко плакали, бо не було вже між живими їх Вчителя. Та думкою, серцем, душею ці побожні жінки постійно були біля гробу Спасителя. Благодаттю Божою перемігши страх, який в цей час опанував апостолів і вони сховались за закритими дверима зовсім забувши про свої учнівські обов’язки, жінки забуваючи про власну безпеку, пригадуючи події Хресної Дороги Спасителя ідуть зробити останню послугу покійному Ісусу. Вони не знали як поведеться сторожа, що стоїть біля гробу, а також хто відвалить їм камінь. Як каже один богослов: «Вони настільки були перейняті цією справою, що не спали, а чували». Біля гробу вони побачили камінь, який хтось вже відсунув. Згодом мироносиці бачать юнака у світлому одязі, як виявилось пізніше це був ангел. Саме він звіщає цю велику новину. Та на початку звертаючись до них каже : «Не бійтеся!», чим звільняє їх від страху. Питає ангел жінок чи шукають розп’ятого – немов гордиться тим хрестом на якому був розп’ятий Ісус, гордиться ним як якимось надзвичайно великим трофеєм, який приніс успіх усім землянам. Після цього говорить про воскресіння Ісуса. Отримавши наказ передати цю вістку учням та Петрові, вони вирушили до будинку де перебували апостоли. Коли мироносиці йшли звістити учням зустрів їх Господь і сказав : «Радуйтесь», чим винагороджує за їхній смуток, жінки поклонились Йому, а ближче приступивши торкнулись Його ніг щоб розвіяти власний сумнів що це не привид чи дух, а Сам Господь. Тоді Ісус сказав їм: „Не бійтеся! Ідіть і сповістіть моїх братів, щоб ішли назад у Галилею: там мене побачать” (Мт. 28, 8-10).  Жінки-мироносиці несуть цю радісну новину апостолам.

Слабкі, переборюючи страх, жінки у наших очах стають жінками – благовісницями, подаючи нам образ та взірець мужнього і посвяченого служіння Богові. Саме їм першим з’явився Ісус, а потім вже учням. Саме за їх вірність Христові, Свята Церква возвеличує їх у сьогоднішньому святі. Коли ще слово християни не вживалось чи радше не набуло того значення, що сьогодні, жінок-мироносиць називали простим словом – вірні. Один із отців Церкви говорив, що в останні часи будуть святі і слава їх буде більшою від тих, хто раніше прославився. Хоча, як продовжує цей отець, вони не будуть творити численні чудеса, але вони вистоять у вірі, бо настане такий час, що багато відійде від Церкви, тому той, хто буде вірити той і спасеться.

Цінності сучасного світу відводять людину двадцять першого століття, від істини життя християнина. Пропаганда засобів масової інформації нав’язують нам, ігнорування букви Закону Божого, виконання покликання вінця творення світу-людини. Наша байдужість створює низку проблем, які через певний час вертаються величезною кількістю неприємностей з якими важко боротись.  Не належна увага у вихованні дітей, призводять до їх неприязні до тих, через кого Бог дарував їм життя-батьків. Часто на запитання ким хочеться бути у майбутньому, наші чада дають різноманітні відповіді, окрім найголовніших – хорошими, добрими та чуйними.

Отже велике і піднесене служіння жінки. Її самовідданим подвигом народжуємося ми у світ, її настановами в дитинстві набуваємо віри і покладаємо надії на Бога, її молитвами зберігаємося в спокусах на життєвому шляху. Народження і виховання дітей, доброта і підтримка знедолених, милосердя і допомога ближнім – ось особливе покликання Боже. Свята Православна Церква визначає цей день як свято всіх жінок-християнок, відмічає їх особливу і важливу роль в сім’ї і суспільстві, зміцнює їх в самовідданому подвигу любові і служіння ближнім.Господи Ти все можеш. Ти можеш оживити і наші холодні серця Своєю безмежною любов’ю. Недостойні ми Твоєї благодаті, але по великій милості не лиши нас Своєї уваги та навчи нас правильно жити і поступати в житті. Амінь.

Настоятель  Храму Свв Жон-Мироносиць

Тернопільської єпархії УАПЦ с.Почапинці

митр. прот.  Роман Будзинський

 

ЗАСТУПНИК ГЛАВИ АП ПОВІЗ ДО ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХА ЗВЕРНЕННЯ ПРО СТВОРЕННЯ ЄПЦ В УКРАЇНІ

 Заступник глави президентської адміністрації Ростислав Павленко поїхав до Стамбула для передачі Вселенському Патріарху Варфоломію звернення про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні. Про це повідомив президент України Петро Порошенко під час робочої поїздки до Львова у п’ятницю, передає «112».

«Заступник глави президентської адміністрації Ростислав Павленко зараз знаходиться у Стамбулі. Я не буду втрачати жодного дня», — сказав президент. Говорячи про перспективи отримання Томосу, глава держави зазначив: «Все може статися, але я абсолютно переконаний: на все воля Божа».

Нагадаємо, що 19 квітня народні депутати України 268 голосами підтримали звернення президента України до Вселенського патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію православної церкви в Україні.

За матеріалами « УНІАН »

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ: ОСТАТОЧНЕ УНЕЗАЛЕЖНЕННЯ ВІД МОСКВИ

  Президент України звернувся до народних депутатів з проханням підтримати його звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні:

«Остаточне унезалежнення від Москви! Шановні, тут не лише релігія — тут геополітика. І для мене справа утвердження Незалежної Помісної Церкви такої ж ваги, як здобутий безвіз, Угода про асоціацію з Євросоюзом, як наша спільна з вами боротьба за членство в Євросоюзі та членство в НАТО, які ще попереду. Це питання національної безпеки і нашої оборони в цій гібрідній війні, бо Кремль розглядає російську церкву як один з ключових моментів впливу на Україну, тому хочу наголосити, що я дуже рішуче налаштований в цій справі діяти і  протидіяти всім, хто ставатиме на заваді національним інтересам  України і намагатиметься зараз зірвати кооперацію з Вселенським Патріаршим Престолом».

 

Прийнято Постанову “Про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні”.

З огляду на Звернення Верховної Ради України до Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні, затверджене Постановою Верховної Ради України № 1422-VIII від 16 червня 2016 року,

підтримуючи важливість надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні, на основі якого вона зможе посісти належне місце в родині помісних православних церков,

Верховна Рада України підтримала звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні.

Проект Постанови зареєстровано за №8284.

Президент України Петро Порошенко у заключному слові привітав народних депутатів з прийняттям мудрого рішення.

За матеріалами

офіційного веб-порталу Верховної Ради України

АНДРІЙ ПАРУБІЙ: МИ ВІДНОВЛЮЄМО ІСТОРИЧНУ СПРАВЕДЛИВІСТЬ, АДЖЕ ЦЕРКОВНІ КАНОНИ ЧІТКО СТВЕРДЖУЮТЬ, ЩО КОЖЕН НАРОД, КОЖНА НЕЗАЛЕЖНА ДЕРЖАВА МАЄ ПРАВО НА СВОЮ НЕЗАЛЕЖНУ ЦЕРКВУ

  «Сьогодні ми маємо історичний шанс. Президент України звернувся до Парламенту з проханням підтримати його Звернення до Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха з проханням надати Православній Церкві в Україні Томос про автокефалію», — сказав Голова Верховної Ради України Андрій Парубій з парламентської трибуни, представляючи проект Постанови про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні.

А.Парубій наголосив, що із Всесвятійшим Патріархом Варфоломієм та Вселенською Патріархією постійно триває цілеспрямований діалог: «Особисто я здавна опікуюся цим стратегічним питанням. Ще 19 листопада 2016 року я мав зустріч із Всесвятійшим Патріархом. Патріарх Варфоломій високо оцінив Звернення Верховної Ради до нього від 16 червня 2016 року».

Голова Верховної Ради зазначив, що Парламентське звернення після тривалого часу дало поштовх до розгляду Вселенською Патріархією питання Автокефалії Православної Церкви в Україні. Водночас, сказав він, звернення Президента України продовжує та розвиває процес створення Єдиної Помісної Української Православної Церкви, попередньою віхою якого було Звернення Верховної Ради України від 16 червня 2016 року щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні.

«Ми, з Божою поміччю, відновлюємо історичну справедливість, адже Церковні канони чітко стверджують, що кожен народ, кожна Незалежна Держава має право на свою незалежну Церкву. Ми повертаємо та реалізуємо наше законне право мати свою власну Православну Церкву українського народу», — наголосив А.Парубій.

Глава Парламенту зазначив символізм події, адже цього року виповнилося сто років від часу скликання Всеукраїнського Церковного Собору, який виступив за створення незалежної від Московського Патріархату Української Православної Церкви: «Тоді, 19 січня 1918 року робота Собору була перервана наступом більшовиків на Київ. Тепер, у Незалежній Україні жоден ворог не завадить нам відновити історичну справедливість».

«Утворення Єдиної Помісної Православної Церкви і надання їй Автокефалії – це питання далеко не лише релігійне. Це питання історичної ваги. Це утвердження нашої державності і незалежності, це питання національної безпеки», — зазначив А.Парубій.

«Всесвятійший Патріарх Варфоломій – єдина особа у світі, яка має канонічне право і законну владу надати Українській Церкві Томос про Автокефалію, – наголосив Голова Верховної Ради України А.Парубій і додав. – Я сподіваюся, що у рік 1030 річниці Хрещення Русі – України український народ отримає історичний дар з рук Всесвятійшого Патріарха. Боже нам у цьому допоможи! Христос Воскрес! Слава Україні!»

За матеріалами

офіційного веб-порталу Верховної Ради України

 

ПРЕЗИДЕНТ ПРОВІВ ЗУСТРІЧ З ПРЕДСТОЯТЕЛЯМИ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ УКРАЇНИ

  Президент Петро Порошенко провів зустріч з Предстоятелями православних церков України та офіційно прийняв Звернення для передачі Вселенському Патріарху Варфоломію про надання українській церкві Томосу про автокефалію з підписами усіх архієреїв, які підтримали це рішення.

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет офіційно передав Президенту Звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання українській церкві Томосу про автокефалію, підписане усіма архієреями УПЦ КП.

«Я думаю дуже багато років мільйони українців мріяли про те, щоб Господь послав нам нашу Об’єднану Православну Помісну Церкву. Дехто втратив надію, дехто продовжував вірити. І Божа допомога дає мені зараз підстави стверджувати, що ми близькі до отримання Томосу на Автокефальну Помісну Церкву як ніколи», – сказав Президент.

В свою чергу, Патріарх Філарет підтримав слова Глави держави: «Це є духовна основа будь-якої держави. Без цієї духовної основи держава не може існувати. Так само як не може існувати держава без армії, не може – і без церкви. Це буде великий поштовх до об’єднання всього українського суспільства – визнання української церкви». Він додав, що церква цього прагнула всі 26 років.

Патріарх Філарет зауважив, що Звернення підписане всіма архієреями і висловив надію, що рішення Вселенського Патріарха Варфоломія стане початком визнаної Української Помісної Православної Церкви: «Українська держава пройшла випробування війною і війна довела, що Україна є і буде. А раз Україна є і буде, то в цій Україні, щоб вона була державою, повинна бути церква – духовна основа. Тому ми і боремось за те, щоб Українська держава мала цю духовну основу. І ми дякуємо Вам, що Ви такий Президент, який поставив за мету досягти цього. І досягнете. І ми молимось за це. І віримо, що це станеться»  

Глава держави також провів зустріч з Митрополитом Київським і всієї України Макарієм, Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви та офіційно прийняв Звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання українській церкві Томосу про автокефалію з підписами усіх архієреїв УАПЦ.

Предстоятель УАПЦ подякував Главі держави за зустріч. «Якщо людина прагне і працює, старається, Бог милосердний нам допомагає. Я вам дуже вдячний», – сказав Митрополит Макарій та подякував за зусилля Президента зі створення Єдиної Помісної Православної Української Церкви.

Глава держави подякував за зібрані підписи та підготовлене Звернення до Вселенського Патріарха. «Вдячний за ці підписи, але просив би щоб  ми зараз спрямували наші молитви до Господа, щоб Він допоміг і захистив Україну, і допоміг отримати цей Томос», – сказав Петро Порошенко.

Глава держави також провів зустріч з Предстоятелем Української православної церкви Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм.

Президент повідомив Митрополиту про свій візит до Стамбула, де провів зустрічі зі Вселенським Патріархом Варфоломієм та членами Синоду Вселенського Патріархату, які були присвячені перспективам надання Томосу на автокефалію Українській Православній Церкві.

«Відбулася багатогодинна розмова про долю України, про долю Української Церкви. Його Всесвятість висловлював турботу про усіх громадян України, підтримку нашій країні у відбитті агресії у дуже непрості часи, коли Україна втрачає найкращих своїх синів та доньок», – повідомив Президент.

Президент України та Предстоятель Української православної церкви (МП) обмінялися думками щодо активізації міжконфесійного діалогу в Україні.

За матеріалами

офіційного інтернет-представництва Президента України

ЄДИНА ПОМІСНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НЕ СТАНЕ ДЕРЖАВНОЮ – ПРЕЗИДЕНТ

 Президент Петро Порошенко наголошує, що створення Єдиної Помісної Православної Української Церкви не завадить свободі віросповідання в Україні.

«Хочу окремо наголосити, що Єдина Православна Помісна Церква не стане державною. І відділення церкви від держави буде існувати. Всі віруючі мають і матимуть право вільно обирати собі як конкретний храм, так і церковну юрисдикцію», – заявив Глава держави під час зустрічі з керівниками депутатських фракцій щодо підтримки Звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія І про надання Томосу про автокефалію.

«Хто захоче залишитись в тій церкві, в якій збереже молитовну єдність з Російською православною церквою, вони також зберігають за собою гарантоване право власного вибору. В цьому питанні як релігійний, так і будь-який примус чи заборона є категорично неприпустимими», – наголосив Президент.

«Хочу наголосити, що це моя тверда позиція», – підкреслив Петро Порошенко.

За матеріалами

офіційного інтернет-представництва Президента України

СПОДІВАЮСЯ, ЩО ЦЕ РІШЕННЯ БУДЕ ПРИЙНЯТО ДО 1030-РІЧЧЯ ХРЕЩЕННЯ РУСІ-УКРАЇНИ – ПРЕЗИДЕНТ ЩОДО НАДАННЯ ТОМОСУ ПРО ЄДИНУ ПОМІСНУ УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ

 Президент Петро Порошенко сподівається, що рішення щодо надання Томосу про Єдину Помісну Українську Церкву Вселенським Патріархом Варфоломієм І буде ухвалене до 1030-річчя святкування Хрещення Русі-України.

«Дуже сподіваюся, що це рішення буде прийнято до 1030-річчя Хрещення Русі-України», – сказав Глава держави під час зустрічі з керівниками депутатських фракцій і груп щодо підтримки відповідного Звернення до Варфоломія І.

«Безумовно, кожен з вас розуміє, що це є абсолютно історична подія в історії нашої держави. Це не є церковна подія. Це є подія незалежності України, яка відбувається в дуже непрості часи», – сказав Президент. Він зазначив, що це важливо для того, щоб «ми мали, так як більшість в православному світі, свою єдину автокефальну церкву», – сказав Петро Порошенко.

«Церкву євхаристичну, молитовно поєднану з іншими помісними церквами, але адміністративно ніяк не залежну, ані від Москви, ані від кого іншого», – підкреслив Президент, говорячи про нову Єдину Помісну Українську Церкву. На його переконання, у цьому питанні «слід виходити з давнього канонічного принципу: громадянським і земельним розподілом нехай слідує розподіл церковних справ». «І ми діємо чітко у відповідності до цього зазначеного принципу», – констатував Глава держави.

«Україна, як незалежна держава, згідно з традиціями православного світу не просто має право, але на мою думку, просто зобов’язана цю церкву створити. І не упустити цю можливість і продемонструвати таку саму єдність, як продемонструвала церковна ієрархія», – додав він.

Петро Порошенко зазначив, що всі помісні церкви нового та новітнього часу були конституйовані лише і тільки в рамках взаємодії церкви і держави, тому необхідне звернення до Його Всесвятості і керівника держави, і церковних ієрархів.

«Я, як Президент, прийняв рішення звернутися до Вселенського Патріарха з проханням щодо надання Томосу про Помісну Автокефальну Церкву. І просив би вас, шановні колеги, бо є речі, які нас точно всіх об’єднують, щоби Парламент підтримав це звернення і зробив це якомога швидше», – сказав Глава держави, додавши, що і Президент є представником українського народу, і Парламент є представником народу.

«В цій ситуації, як на мене, є дуже важливо, щоб ми продемонстрували єдність церковну, єдність народну і єдність влади», – додав він.

Президент зазначив, що за підтримки цього звернення і Верховною Радою, він передасть його Варфоломію І: «З вашого дозволу я, якщо буде це рішення Парламенту, Звернення Президента, Звернення церковних ієрархів, передам Вселенському Патріарху для того, щоб воно було якнайшвидше розглянуто і прийнято відповідне рішення», – сказав Петро Порошенко.

Голова Верховної Ради України Андрій Парубій, в свою чергу, зауважив: «Є речі важливі і є речі фундаментальні. Єдина Помісна Автокефальна Церква – питання далеко за межами нас самих – це фундаментальне питання буття української держави».

За його словами, багато зусиль було докладено для цього. Зокрема, він також повідомив про свою зустріч із Вселенським Патріархом для обговорення процесу створення Єдиної Помісної Церкви. «Вважаю, що якщо ми маємо сьогодні шанс на таке рішення в Константинополі, то ми зі своєї сторони повинні зробити все можливе і неможливе», – зауважив Голова Парламенту.

Він нагадав, що свого часу ВР проголосувала звернення до Вселенського Патріарха та висловив переконання у необхідності невідкладного розгляду даного питання.

За матеріалами

офіційного інтернет-представництва Президента України

ПРЕЗИДЕНТ: УКРАЇНА ЯК НІКОЛИ БЛИЗЬКО ДО ПОЯВИ ПОМІСНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

  Президент Петро Порошенко провів зустріч з головами фракцій у Верховній Раді України і закликав їх підтримати Звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія І про надання українській церкві Томосу про автокефалію (декрет, послання у деяких важливих питаннях церковного устрою, в тому числі офіційного проголошення автономії в управлінні або автокефалії– ред.).

«Я хочу звернутися до вас, колеги народні депутати, з проханням підтримати це Звернення. І хочу звернутися до українського народу, бо вибір і рішення також за вами – підтримати ієрархів, підтримати Президента, підтримати Парламент і набути Єдину Помісну Православну Українську Церкву. Вірю, що це, з Божою допомогою, відбудеться», – сказав Петро Порошенко.

«Ми зустрічаємося невдовзі після світлого Воскресіння Христового, цей день в Україні зветься Великоднем. І в ці великодні свята кажуть, що небо відкрите для прагнень і побажань віруючих. І я маю велику надію, на те, що ми маємо унікальний шанс, щоб здійснилася мрія поколінь українців», – звернувся до присутніх Глава держави.

Президент зауважив, що у великодню ніч відвідав храми різних конфесій і крім великої радості від світлого Воскресіння Христового віряни демонстрували надію – надію на те, що врешті-решт Україна отримає Єдину Помісну Православну Українську Церкву. «Я не можу сказати, що ця надія виникла зараз, бо цією надією українці жили всі роки, в тому числі і 26-ть років із дня здобуття незалежності», – додав він.

Петро Порошенко також нагадав, що під час своєї передвиборчої кампанії, і два роки тому у липні 2016 року у Зверненні з нагоди 1028 річчя Хрещення Русі-України, яке ми прийняли від нашої Константинопольської Матері-Церкви, прагнув і просив, щоб ці мрії українських віруючих нарешті здійснилися.

Глава держави зазначив, що одразу ж після великодньої ночі, у Світлий понеділок, відбув до Стамбулу, де крім світських зустрічей з Президентом Туреччини, Міністром закордонних справ, у відбулась зустріч з Його Всесвятістю Вселенським Патріархом Варфоломієм і з членами Синоду.

«Я можу вам наголосити дуже приємну новину, що на сьогоднішній день Україна як ніколи близько до появи власної Автокефальної Помісної Православної Церкви. Це засвідчить не лише позиція Вселенського Патріарху, а й членів Синоду», – підкреслив Президент.

Він зауважив, що не може зараз відкрити всі деталі цієї зустрічі, але є абсолютно необхідні, ключові елементи, які мають забезпечити цей процес.

За словами Президента, першою такою умовою є Звернення церковних ієрархів. Він повідомив, що вже провів низку зустрічей з представниками духовенства. Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет передав Главі держави відповідне Звернення із підписами усіх єпископів Української Православної Церкви Київського Патріархату, які засвідчили (підтримку – ред.) щодо надання Томосу новій українській Православній Автокефальній Церкві. «Усі до єдиного», – підкреслив Глава держави.

Він також повідомив, що мав зустріч з Митрополитом Київським і всієї України Макарієм, Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви і його поінформували про результати Архієрейського Собору УАПЦ: «Усі без виключення архієпископи УАПЦ підписали Звернення до Вселенського Патріарха і Звернення до Президента». 

Крім цього, Петро Порошенко зазначив, що єпископи інших церков підписали, або розглядають можливість підписання Звернення до Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія І щодо надання Томосу на автокефалію.

За матеріалами

офіційного інтернет-представництва Президента України

ХРИСТИЯНСЬКА ПАСХА — СЛОВО ДО ВІРНИХ УАПЦ

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

 

   З усіх великих свят нашого церковного року найбільш давній, урочистий і радісний — це Воскресіння Христове, або Пасха. Цього дня Церква святкує перемогу Господа Ісуса Христа над пеклом та смертю. За словами апостола Павла, воскресіння Христове — головна подія, що лягла в основу християнства.

Християнська Пасха — це спомин про страждання, смерть та воскресіння Ісуса Христа. Сина Божого було розіп’ято, а воскрес Він у перший день після суботи, який у деяких мовах згодом дістав назви дня воскресного. У пасхальні дні ми не тільки згадуємо головні події з життя Ісуса Христа, а також святкуємо перехід від рабства гріху до свободи дітей Божих, та водночас від смерті до воскресіння та справжнього життя.

Воскресіння Ісуса Христа — подія, яка стала основою християнської віри. «Якщо Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна й віра ваша», — звертався до християн апостол Павло. Христос переміг смерть. Через Свою смерть і воскресіння Він приводить до життя кожного, хто справді вірує в Нього та сповнює Його заповіді. «Якщо ми віруємо, що Ісус помер та воскрес, то й померлих у Ісусі Бог приведе з Ним», — писав апостол Павло до Солунян.

Значення Воскресіння Христового для людства робить Пасху найзначнішим торжеством — Святом свят і Торжеством торжеств. Однак у повному розумінні  Воскресіння Ісуса  є знищення смерті, коли душа Христа, поєднана з Божеством, зійшла до пекла і звільнила душі усіх, хто там перебував. «Смерті святкуємо умертвіння, пекла ж руйнування», — урочисто стверджує Свята Церква у пасхальному богослужінні. Перемога над пеклом і умертвіння смерті — в цьому і є глибинний сенс свята. Христос увійшов у владу смерті, погодився померти – після чого силою Свого Божества переміг смерть, абсолютно знесилив її  Своєю власною силою, і дав можливість кожній людині уникати панування, влади та сили смерті і диявола.

Очевидно, що мета, заради якої Христос зійшов у пекло — знищення пекла і смерті. Христос зійшовши у пекло, щоби наповнити все світлом Свого Божества. Святий Григорій Богослов (IV ст.) говорить, що шанувальники Бога мали знайтися не лише в вишніх, але і в нижніх, так щоб все сповнилося й наповнилося славою Божою.

Після воскресіння Ісуса Христа Його учні і послідовники розійшлися по різних країнах, всюди сповіщаючи радісну звістку про те, що більше не треба боятися смерті. Її переміг Христос, Спаситель світу. Він воскрес Сам і воскресить кожного, хто повірить Йому і буде любити людей так само, як любив Він.

За давнім християнським переданням, Марія Магдалина осмілилася прийти зі звісткою про Воскресіння до самого римського імператора Тиберія. Оскільки до імператора не прийнято було приходити без подарунків, а Марія нічого не мала, вона прийшла з простим курячим яйцем. Дарунок був символічним. Яйце завжди було символом життя: у його міцній шкаралупі знаходиться приховане від очей життя, яке свого часу вирветься з вапняного полону у вигляді маленького жовтого курчати.

Але коли Марія стала говорити Тиберію про те, що Ісус Христос також вирвався зі смертельних оков і воскрес, імператор тільки розсміявся: «Це так само неможливо, як твоєму білому яйцю перетворитися на червоне». І не встиг Тиберій закінчити фразу, як яйце в руках Марії Магдалини стало зовсім червоним.

Відтоді, на згадку про цю подію, що символізує віру у Господа, Який воскрес, ми і розфарбовуємо яйця. Пасха – час особливої і виняткової радості, свято перемоги над смертю і над всякою скорботою та смутком.

У ці дні ми подумки линемо у Святий град Єрусалим, до живоносного Гробу Господнього. Ми згадуємо про Пресвяту Діву Марію, про святих жон-мироносиць, святих Апостолів які були свідками тайни Воскресіння Христа. А згодом вони цю звістку розповсюдили по всьому світі.

Сьогодні ми молимося за нашу Українську землю, за наш Український народ і просимо щоб Воскреслий Христос дарував нам мир. Щоби Господь усіх нас Благословив. Бажаю всім здоров’я, щастя, спасіння і мужності в складнощах і труднощах земного життя. Жити в повазі один до одного, і в любові один до одного, бо так навчає і так заповідає нам жити Воскреслий Господь.

Святкуючи на землі Пасху Христову ми приєднуємося до голосу молитви Святої Церкви, яка сьогодні звертається до Спасителя і молиться: «О Пасха Велика і Священна, Христе! О мудросте і Слово Боже і Сило, даруй нам завжди бути з Тобою і святкувати вічну Пасху! Нині і в безкінечні дні Царства Твого. Амінь».

Воістину Христос Воскрес!

Настоятель храму Святих Жон-Мироносиць

Митр.прот. Роман Будзинський

 

НАСТОЯТЕЛЬ З РОДИНОЮ ВІТАЄ СВОЮ ГРОМАДУ

Христос Воскрес!

Возлюбленні у Христі дорогі брати і сестри!

У цей радісний і святий день, коли Пасхальна радість наповнює наші серця, я щиросердечно від усієї душі вітаю Вас з великим святом Світлого Христового Воскресіння.

Cповнені духовної радості, ми підносимо подяку Богу, який сподобив нас ще раз доторкнутися до таємниці Воскресіння Христового. Cвітла Пасхальна радість, спонукає кожного із нас ще раз замислитись над вічними цінностями християнської моралі, дає нам добру нагоду наповнити свої серця любов’ю і добротою, зміцнює кожного із нас жити благочестиво, та чинити добрі діла для наших ближніх.

Бог став людиною, страждав і був розпятий за нас людей, був похований і воскрес на третій день. Своїм Воскресінням із мертвих Спаситель зробив нас спадкоємцями вічного життя, і відкрив нам двері раю,які були зачинені від дня гріхопадіння першої людини.

Сьогодні, коли ми прямуємо світлими і радісними днями Святої Пасхи Господньої, я прошу Воскреслого Христа Спасителя і Бога нашого, щоб радість Воскресіння Його завжди освячувала наш український народ. 

Молитовно бажаю Вам добра, радості душевного спокою, міцного здоров’я і Божого Благословення у всі дні земного життя.

У ці святкові Пасхальні дні сердечно вітаю всіх з Пасхою Христовою, зичу всім миру Христового, миру, який дарує нам Христова перемога над злом і неправдою, миру, якого серед війни так щиро прагне кожне українське серце. Щиро бажаю вам благословенних Великодніх свят, смачного свяченого яйця та світлої пасхальної радості!

Благодать Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з усіма вами, y всі дні вашого життя.

Воістину Христос Воскрес!

Настоятель храму Святих Жон-Мироносиць

Митр.прот. Роман Будзинський

ПАСХАЛЬНЕ ПОСЛАННЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХА ВАРФОЛОМІЯ

+ ВАРФОЛОМІЙ

З Волі Божої

Архієпископ Константинополя – Нового Риму і Вселенський Патріарх

Всій повноті церкви

Нехай благодать, мир і милосердя

Воскреслого у Славі Христа буде з усіма вами

Преподобні Ієрархи та улюблені брати і сестри у Христі,

     Святкування Христового Воскресіння, всерятівної Перемоги Життя над Смертю, є ядром віри, божественного поклоніння, етосу та культури боголюбивого православного народу у Христі. Життя православних віруючих, у всіх його проявах та вимірах, виховується і живиться вірою у Воскресіння, і становить щоденну Пасху. Пасхальні святкування – це не просто згадка про Воскресіння Господнє, а й участь в нашому власному обновленні та непорушне переконання в есхатологічній досконалості світу.

     Перш за все в Євхаристійній Літургії, яка нерозривно пов’язана з “вибраним і святим днем” неділею, Православна Церква святкує цю екзистенційну участь у Воскресінні Христовому та передвіщає благодать Царства Божого. Вражає воскресла велич та піднесення Божественної Євхаристії, яка завжди відбувається в атмосфері торжества і зображує остаточне оновлення всіх створінь, звершення радості, повноти життя та майбутнього вияву любові та знань.

     Йдеться про спокутне бачення теперішнього в світлі неминучого кінця і динамічного шляху до Царства. Йдеться про нерозривний зв’язок і взаємодію теперішнього та есхатологічної природи нашого спасіння з світовим преображенням у Христі, що надає церковному життю унікального динамізму і служить вірним як стимул правдивого свідчення у світі. Православний вірний має особливий розум і сильний стимул боротьби з соціальними несправедливостями, тому що ми глибоко усвідомлюємо відмінність між кінцевим часом та кожною історичною подією. У православному розумінні Благодійна служба, яка допомагає нашим братам і сестрам, згідно з Господніми словами, «усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили» (Мф. 25:40) та відчутна любов до Доброго Самарянина, показана на ділі (див. Лк. 10:30-37), а також відповідно до патристичного висловлювання: “Ставтесь до всіх потребуючих, як до ваших сусідів, і відчуйте, що вас покликано прийти їм на допомогу” (Ісидор Пелусійський) – становить продовження і вираз церковного євхаристійного етосу, одкровення, що любов є найважливішим досвідом життя у Христі, як в теперішньому, так і в Царстві Небесному.

     Саме в цьому контексті ми повинні розуміти, що літургійне життя в Православній Церкві підсилює усвідомлення “спільного спасіння”, дару “спільної свободи” та “спільного царства”, а також очікування “спільного воскресіння”. Переважає саме “ми”, спільнота життя, співучасть і співіснування, а також освячена ідентифікація свободи у Христі через жертвенну та доксологічну любов. Таким є і вражаюче послання світлого образу Воскресіння під час Походу Христа в Ад. Господь слави зійшов у глибини землі і зруйнував ворота Ада, вийшовши у сяйві переможцем з гробниці, не сам і не маючи прапора перемоги, але разом з Адамом і Євою, піднімаючи їх із собою, тримаючи і підтримуючи їх. І в них уособлюється увесь людський рід і творіння, які також піднімаються та підтримуються.

    Євангеліє Воскресіння, це “спільне свято всіх”, скасування сили смерті всемогутньою любов’ю, звучить сьогодні в суспільстві, наповненому соціальною несправедливістю та пригніченням людської особистості, в світі, який нагадує Голгофу біженців з безліччю невинних дітей. Воно оголошує з глибини, що перед Богом людське життя має абсолютну цінність. Воно проголошує, що страждання та випробування, як Хрестом, так і Голгофою, не мають останнього слова. Розпинальники не зможуть тріумфувати над своїми стражденними жертвами. У Православній Церкві Хрест є центром благочестя; однак, це не остаточне його значення в церковному житті. Хрест, насамперед, є шляхом до Воскресіння, до повноти нашої віри. На цій засаді православні проголошують: “Бо через Хрест радість прийшла усьому світові”. Характерно, що в Православній Церкві Служба Страстей не пригнічує; навпаки, вона поєднує Хрест та Воскресіння, оскільки страждання завжди підводять до Воскресіння, що є нашим “викупом від скорботи”. Для православного мислення, тісне поєднання Хреста та Воскресіння несумісне з будь-якою формою езотеричного звернення до будь-якої фальшивої містики чи самодостатнього пієтизму, які зазвичай, як правило, байдужі до нещастя і невдач людини.

    У наш час Хрест та Воскресіння кидає виклик самоцентричності і гордому самопоклонінню людини у світському і раціоналістичному світі – людини, переконаної в домінуючій силі науки і прив’язаної до земного і тимчасового, без будь-якого прагнення вічності. Вони також борються з будь-якою спробою відштовхування Втілення Слова та Хреста в ім’я абсолютної неосяжності Бога та нерозривної відстані між небом і землею.

    З усього цього, преподобні Ієрархи та улюблені брати і сестри у Христі, ми, православні вірні, наповнені досвідом Господнього Воскресіння, отримуємо світло від невгасимого світла і дякуємо за все, роздумуючи про небеса і отримуючи від цього запевнення в есхатологічному виконанні Божественного промислу, відкрито проголошуючи: “Христос Воскрес!” Тому, молимось, щоб наш Господь, який страждав, був похований і воскрес, освітлював наші думки, серця та ціле життя, керуючи нашими кроками до кожного доброго вчинку та зміцнюючи Своїх людей, щоб засвідчити Євангелію любові “до кінця землі” (Дії 1: 8) на славу Його імені, що є “над усіма іменами”.

Фанар, Свята Пасха 2018 року

+ Варфоломій Константинопольський

Ваш палкий молитвеник до Воскреслого Христа